Сколько телефонных номеров ты помнишь наизусть? Каких-то важных для тебя номеров? А сколько номеров в твоей записной книжке? Сколько? Да это не важно! Какая разница? Какой бы номер ты ни набрал, кто-то ведь обязательно ответит. Ответит обязательно! Ошибиться невозможно. Кто-то ответит… обязательно! Пусть это будет автоответчик или голос оператора, но голос… голос. А, если кто-то случайно набрал твой номер, они же ведь тоже не ошиблись! И интересно, как они могут ошибиться, ведь ответил же ТЫ, они же позвонили ТЕБЕ. Кто же ответил?! Это ТЫ ответил. Они услышали твой голос.

Слышишь?! Ты послушай! Послушай! Слышишь, тишины нет. В этом городе её не бывает, и быть не может. И даже в самом гулком переулке ночью кажется, что было тихо. Крикни, прозвучит эхо. Но это было не эхо, это крикнули другие люди. Крикнули даже не в ответ, а просто, потому что им показалось в эту секунду, что стало слишком тихо в этом городе. Ты услышал не эхо, ты услышал голоса. Видишь свою тень… длинную или короткую? Так вот запомни, это была не тень! В этом городе нет теней. Это был другой человек, которому показалось, что ты – его тень.

Спеши скорей, скорей! Здесь нужно спешить! Сколько раз в этом городе ты сможешь рассказать свежий анекдот? Сколько? Да только один раз… только раз. Потому что через минуту ты услышишь этот же анекдот от кого-то другого. Только будет уже не смешно… совсем не смешно. А ты успел. И поэтому все смеялись. Смеялся весь город. Смеялись даже те, кого ты не знаешь. А когда ты будешь плакать в этом городе, кто знает, может быть, ты в этот момент будешь оплакивать чьё-то горе… неизвестное тебе горе неизвестных людей. Город плачет, как ты можешь быть в стороне?

Послушай… послушай… прислушайся…. Слышишь?

А летом город начинает раздеваться, чудесные девушки снимают с себя почти всё. Они остаются только в лоскутках прозрачных тканей, и эти лоскутки развеваются на горячем городском ветру. А знаешь, для кого они раздеваются? Они же раздеваются не просто так, нет… они делают это для тебя. Для тебя ЛИЧНО! И запомни, они все здесь живут, все эти чудесные женщины живут здесь. Слышишь? Слышишь, как они дышат? Слышишь, как взлетают и опускаются их ресницы? Слышишь, как где-то падают на пол последние одежды?  Где-то там, на окраинах.

Послушай. Послушай, как отчаянно громко звучит музыка в этом городе. Где-то там… где-то там глубоко под землёй, в переполненном вагоне метро кто-то включил плеер и в его маленьких наушниках звучит твоя любимая песня. Ты понял, да?! Твоя любимая песня… в чьих-то ушах… громко… невыносимо…

(с)

на столі купа паперів (одін лістєГ - 35 коп. да, у нас ф унівєрє на ксєраксє стайат зожрафшиіся скатіни)... і всьо таке "цікаве"... хоча, м/б, все ж корисне, раз гроші на нього витрачала. а як його розгрібати - хз

ще й завдання на завтра - скласти справжнє кредитне досьє. ну ок, список необхідних документів в мене є. та яким чином я їх знайти повинна? звиняйте, що рісавать довідки про доходи не вмію і нотаріально завіряти будь-які документи не маю права...

чи то на йух його все послати?..

ай хейт мойо кнтеу і ніхто того не змінить  

...взимку дуже мало неба...

/с/

 останній подих... морозне повітря

і якийсь легкий ледь помітний смуток

а потім заходиш у під’їзд, дивишся вгору на маленький побитий плафон, крізь який видно справжнє зимове світло

...світло лампочки...

і стає тепло. тепло від того, що це світло все ще існує

а сонце нехай відпочине

влітку забагато роботи

хочу чтоб пєрєстала болєть голова

і чтоби мислєй в нєй било нє так много

оні разривают єйо на часті… малєнькіє і бєсполєзниє

ілі же дождаться когда она взорвьотся

а потом собрать остаткі і сложить із ніх то, что самой хочєтся

прі етом вибросів всьо нє нужноє подальше…

хотя нєт, лучше виставіть на продажу

а вдруг кому понадобітся

можно даж загнаться і сдєлать аукцион

інтєрєсно, кто захочєт в ньом поучаствовать? =)

приказали бежать. я стою, не двигаюсь.

приказали молчать. словесный поток невозможно остановить.

приказали ненавидеть. люблю больше жизни...

странная борьба с системой... но иначе не выжить.

а может лучше наоборот,

убежать? замолчать? возненавидеть?

ти смієшся над будь-яким словом, що з*являється у думках, просто через те, що нарешті звертаеш увагу саме на нього

скажеш якійсь людині прізвище когось зі своїх знайомих, і вона починає несамовито реготати. а ти сидиш і не розуміє, з якого це дива.

і раптом починаєш розуміти, що ти просто звик до всіх цих слів, тому й не бачиш в них нічого особливого

і так само певне з людьми...

ми звикаємо до когось і вже не бачимо їхньої особливості, а бачимо лише сіре скупчення багатьох

а потім просто не звертаємо на них увагу, як і на конкретне слово в сукупності викинутих в навколишній світ

you must believe,

it's not because of you i’ve had to leave

wait for me

i only hope that you’ll remember me

©

мені здається, що я хочу почути ці слова

і щоб вони були правдою

і щоб людина, що має їх сказати, не спізнилась

інакше вона стане минулим

назавжди

я начинаю стрелять по живым,

я перестала бояться оружия.

глупым, уродливым, просто больным,

так опускаюсь я глубже и глубже.

я перестала бояться оружия,

я застрелю тебя по старой дружбе.

(с)

вчорашній день. остання спроба... чи може перша?! ніхто зараз не згадає. от лише стояти на місці не варто. рухатись вперед за будь-яких умов. навіть коли боляче. навіть по головах. навіть коханих.

совість? а навіщо? чому вона повинна бути саме в мене?

нє, дяк. в мене і так всього багато. лише цієї зарази не вистачало. ха! забирайте собі. корисна річ, кажуть. дивіться тіко не помріть від неї... страшний вірус С.О.В.Є.С.Т.Ь. запаланіл моск!

кулю в лоб кажете? знов нє. то не наш метод. кілька чорненьких пігулок і вийде разом з усім іншим дєрьмєцом... о! то вона в вас щє й живуча?! от зараза! тоді клізма вам паможит!!! на крайняк марганцовка та 2 пальці до рота.

вийшла? ну тоді всьо ок! можитє смєла щітать сібя сЫчастлівим чілавєкааобазним сучіством гг)

хев е наіс деі!

от сидиш і міркуєш так собі – нащо мені то всьо обдумувати, шукати якісь там виходи та входи /шоб його!/, страждати через когось там?

тре вже якось про себе думати!

і кожна нова хвиля відвертого пофігізму наближує до відчуття повної свободи

хоча, хто його зна – може то лише добре спланована ілюзія

хє-хє!

може то остання крапля надії зараз стікає по щоці і кудись невпинно зникає?..

може дуже страшно від того, що все час щось вирішувати?..

може таке існування набагато гірше кінця?..

і як то навчитись нічо не відчувати хоча б декілька місяців?

так буде краще... набагато краще...

ай маст бі реді!

крапка