28 років тому 15 лютого вивели радянські війська з Афганістану. Цій події був присвячений захід у технікумі. На сцені дівчата й хлопці читали вірші, сердечні сповіді матері й сина, а на мультимедійному екрані - кадри війни, і чорний тюльпан, і групи бійців, переважно з автоматами біля бойових машин (а на одній БМП на башті жовтою фарбою напис "Украина", ніби синівський привіт дорогій Батьківщині); і звучать афганські пісні, складені тоді, в ті воєнні часи. Пісні російською мовою в середовищі нинішніх українців. Слова пісень проникливі й не радянсько ура-патріотичні, а відверті у своїй простій, душевній ліричності.

Дівчина, зовсім юненька, серед глядачів у залі затято нервово і тупо, а то якось трохи несамовито бездумно, чи то до самозабуття, чи щоб таким заняттям ухилитися від думок тика пальцями в сенсорний екран свого телефону.  Це окремих дратує, бо ніби байдужа ще й мобільником очі засліплює декому  відблисками променів сонця, що заглядає у вікно. Та незабаром  дратівники міняться на спантеличення, бо та раптом заплакала, сльози часто стікають по щоках.  Вона так само часто намагається їх витерти рукавами светра. ЇЇ подруга схилилася до неї й почала заспокоювати, гладити по плечу, по русому волоссю. А юнка показала їй у телефоні якесь фото, і в подруги теж змокли вії.  Русява дівчина трохи заспокоїлася, коли подруга у співчутті аж геть схилила голову на її плече. Однак чисті крупні сльози ще котилися і дівчина знову витирала лице синім рукавом.

-          Чого плакала, Олю? – спитали.

-          Мій батько загинув під Дебальцевим… 2 роки вже… 18 лютого

(Интервент - иностранный захватчик, тот, кто вторгается на суверенную территорию, вид агрессора)

Войной не лечат нравственность народа. Любовь не прививают автоматом. Бандитская среди людей порода Не дарит радости отбросами и матом. А Украина – мать страдает на востоке, Её детей уничтожают «градом». Трёхцветным мором реет на флагштоке И вне закона федеральным гадом

Ти хотів Путіна?   -- На!  А далі війна  І  думка снує одна: - Чия, «малоросе», вина, Що знову з сумного вікна Вигляда матерів сивина? І знову рожденний Христоc Несе у надмуках хреста: То Бога жене «новорос», І крапає кров на Вкраїну свята.

(хрупкий месседж украинца)

Вот вы оскорбляете Украину всяко: и неуважением ("недогосударство"), и дэзой (вроде киселёвщины), и поносящими анекдотами (от газпромовских и пр.), и ядерным шантажом (по-жириновски), и экзальтированной ненавистью (от политдиверсантов), и науськиванием люмпена (как псов в "ату!"), и интервенцией (крымодонбасское тщеславное бессмыслие).
А кому вы нужны будете в этом меняющемся мире? Кому, кроме истока? Кто вас поймет и приветит как русских? К кому вам прислониться в славянском и в целом мире? 
Но, увы, к кому я обращаюсь? К тем, кто войной планирует дружелюбие к себе?

Варя  зачиталася подвигами піонерів...  Потім увімкнула праску. «Піонерський галстук має три кінці – в знак непорушного зв*язку трьох поколінь: комуністів, комсомольців і піонерів," - звучало у свідомості, коли розгладжувала  ацетатний шовк. "Він – частка червоного революційного прапора… Червоний галстук на ваших грудях,-- говорив товариш Каганович на І-ому Всесоюзному піонерському зльоті, -- просякнутий кров*ю сотень і тисяч борців.  …Носіть же з честю цей червоний галстук, міцно тримайте в руках червоний прапор комунізму».
Варя дуже шанувала ідею революції та червоні символи. Але зараз, зачитавшись, дівчинка таки запізнювалася до школи на уроки в другу зміну. І тут, зараза, як на зло, відірвався собака: ошийник перетерся. А батьки на роботі...  З мукою сумління, але й не довго думаючи, Варя рішуче зняла свій піонерський галстук і прив*язала ним до цепу неслухняного Рябка, аби той не наробив шкоди. Хтось побачив собаку- піонера й догідливо та натхненно доніс у школу. Не діти, а дорослі мучилися, що робити і чи карати дівчисько. Учителі й піонервожата в школі бідкалися й обурювалися вчинком шестикласниці. А ми, юні піонери, мабуть, учинили б, як і вона в такій буденній, ницій ситуації. І це при тому, що добре знали інші, вагомі, завітні подвиги піонерів на війні, або як "дивний" Павка Морозов, чи як піонер, побачивши пошкоджену рейку, зняв червоний свій галстук і вимахував ним машиністу поїзда, що наближався...
Дорослі пожурилися, пожурилися, дорікнули малій. Серйозних оргвисновків наче й не робили, та й як же ховатися з цим... Ну й добре. Добре, що Сталіна вже не було. А інакше б, мать його в тата!, нагадали б, що «в борні довголітній і Ленін  і Сталін творили Вітчизну для нас», а не вчили собак прив*язувати галстуками, щоб вони ставали піонерами, комсомольцями чи  комуністами. Отже, дарма ти плакала,Варко.                                                                             Зупинився поїзд отроцтва навіки у моїй пам*яті.

Кажуть, морози, морози... Та я в Сургуті за тихої погоди в 30-градусний мороз без шапки ходив. Але ось нульова погода Причорномор*я з мрячкою та вітром восени і проникаючою поземкою взимку вивітрює миттю тепло й пробирає до нестримного дрожу. Це через вологу від моря. І  здається тоді, що їдко-пронизуючого холоду краще не знати. А потім, коли мороз за п*ятнадцять, то незасніжена земля  стає кісткою й, ще бува, тріскається.
Такою порою кермував "Москвича" замріяний чоловік. Він тільки ось провідав свого знайомого і тільки-но проїхав якихось півтора кілометра, як з останнього лівого "глухого" провулку села вискочила ГАЗон-вантажівка насеред дороги. Шофер-лихач різко вдарив по гальмах, але через раптовість ситуації й обмеженість для маневру водій "москвича" різко спрямував легковик управо з дороги, уникаючи зіткнення. Машина , пропрасувавши насип і перескочивши з ударом канаву (прокопана для газифікації), влетіла далі в купу піску, яка була якраз перед двома тополями. Це врятувало і життя людини, і машину від розтрощення
Молодий шофер швидко розвернув бортову машину для втечі головною дорогою, але він якусь мить ще дивився у бокове дзеркало заднього виду. Коли побачив, що неушкоджений чоловік вилізає з легковика і дивиться йому вслід, то натиснув на газ і миттю, як і не було, умчав геть на шаленій швидкості.
Чоловік перевірив двигун. Автівка наче ціла, тільки піску набилося. Ледве виїхав з незручного місця і продовжив свою путь. Одначе під кузовом, наче барабаном, щось гуркотіло. Зупинився, почистив пружини переднього моста і весь передок знизу від піску. Все нормально. Але, як тільки зростає швидкість за 30 кілометрів на годину, гуркіт посилюється.
Проїхав с.Монаші повернув на іншу трасу. Додому у с.Козаче ще з півтора десятка кілометрів. Ось уже видно попереду із зупинкою Хрест (так люди називають роздоріжжя). Чоловік не витримав надгучного гуркоту. зупинився, заглянув ще раз уважніше під низ і побачив проблему з карданом. Та тут на хвилину роботи. Він  виставив аварійний знак, піддомкратив машину справа, підстелив два килимки, узяв молоток, ключі, монтировку і, поспішаючи, поліз лагодити.
Поривчастий вітер, що посилювався, погойдував авто, опора домкрата все більше вгрузала в погано промерзлу землю на узбіччі. Ще один різкий порив вітру, і домкрат остаточно вгруз і нахилився, вже не тримаючи на собі вагу. Руку водія тим часом затисло. Спершу здавалося це якоюсь дурничкою, недоречністю.
Мороз міцнішав. Проїхав рейсовий автобус. Люди бачили, що під кузовом вимахують ноги. "Ремонтує, значить". Через годину, вже сутеніло, проїхав легковик. Не зупинився. Бачив аварійний знак, значить все за правилом. "Ремонтує. Справиться сам".
Взимку швидко темніє. На порожньо голій дорозі тихо. Он тільки заєць перебіг її і сховався скраю у залишках незрізаного комбайном кукурудзяного бадилля.
Холод уже майже не відчувався тілом. У мізку наостанок проносилися непережиті образи, картини. Останнє, що зявилося в образних думках - це діти на Чукотці. Вони, по-літньому одягнені, не зважали на сніг, мов не відчували його, і веселилися. "Діти, кругом діти", - наче прошептав він, усміхнувся втішено разом з ними і завмер.
Вранці перший автомобіліст, що трапився, витягнув на кістку замерзле тіло.

Мабуть, ми втрачаємо особливих бабусь... Ось недавно розмовляв з жінкою, яка вміє гадати і на короткий термін, і на долю, і на загублені речі. Вона сказала, що відчуває в собі ще й інші сили, але не впізнає їх, тобто не знає, ще на які екстрасенсорні здібності, зокрема замовляння, сильна. А підказати нікому. Кров зупинити, ячмінь зашептати, гикавку спинити - будь ласка, але це ж не все. "Відчуваю, що можу".

У 1889 році в одного хазяїна раптом почали здихати домашні тварини, чогось стало занепадати господарство. Ознак хвороб чи нещасть немає, а лихо не відступає. Звернулися до ворожки - бабусі. Вона й каже: " А за вашими ворітьми, прямо у дворі, закопана біла хлібина". Знайшли-таки місце й викопали. Все змінилося на краще. Хто ж то зле поробив - так і не з*ясували.

У 2002 році онука ховала свою померлу бабусю. Зібралося на дощ і стало накрапати. Родичка побоювалася дощу, який би завадив похоронам. "А чого ти переживаєш? Розстели у дворі її одежу, у якій вона ходила до смерті",- сказала онуці одна бабуся. І справді, дощ перестав і пішов тільки після поховання.

У 2012 році молода жінка купувала на базарі у якоїсь бабусі яблука. "Твоя мала просить не яблучок, а сливи і грушки",- сказала стара. "Яка мала?"- "Та дівчинка, яку ти носиш". - " А звідки ви знаєте, що буде дівчинка?"- "Народиш навесні то й побачиш".

Сказати б таке, що батько не любив дочку, - дика неправда. Одначе молодий родитель грає в популярну серед школоти, студентства і просто всіх небайдужих до танкової війнушки від малого до старого. Тут емоції воїна, переможця, пораженця; тут трапляється часом непорозуміння, і тоді зозла мочать свого союзника. Та що довго казать! Це поезія воєнної гри, чоловічий азарт.
- Папа, папа, папа...? - не чує до кінця отець крізь шум гри доччине запитання.
"Йолка"-зараза крутилася навколо і норовила стрелити у двигун важкому танкові. Неповороткий батьків ІС не встигав за крутійством легкого танка "йолки". Тут ще й невидима, далека арта-сука била зверху снарядом. Мала дужче:
- Папа! Папа! Ну папа...
Арта підбила гусінь в ІСа. Та ось швидкий ремонт і можна...
- Папа, па...
- Іди на х@й, Аріна! - вихопилося настільки неждано, аж сам отетерів...
(Бл-й азарт) 

Ще в одній газеті було опубліковано історію, як п'яничка-батько геть пропився. Почав шукати вдома грошей. Немає. Жінка на другій зміні працює. Мала дочка заснула, притискаючи новокуплені валяночки. Зима ж бо. Кожна дитина щиро радіє подарункові чи обновці. Так і ця. Вона, радісна, й заснула з обновкою в руках, яку мати дала.
Він видер валяночки.Їх возьмуть, можна пропити. Але мала прокинулася. Він, як міг швидко, вибрався із хати на рипучий сніг за дверима. Та мала в нічній срочці, бігла боса й благала:

Як виникають чутки? Дуже просто. Як при грі дітей у зіпсований ТФ. Якось прочитав газетну замітку, де повідомлялося, що чоловік на мотоциклі побачив сікача й вирішив його загнати, тим паче, що той біг по дорозі. Дикому кабану набридло переслідування. Він розвернувся і, замість кинутися на мотоцикліста-кривдника, агресивно боднув ікластим рилом коляску мотоцикла, залишивши незначну вм'ятину. Переляканий чоловік не захотів після того переслідувати тварину. А вона, здавалось, спокійно потюпала до лісосмуги.
Через тиждень зустрічаю знайому. І поміж іншим вона розказує від когось почуте. Мовляв, а ти знаєш, які кабанюги водяться у нашім краї. Один такий вепрюганище напав на мотоцикліста, який їхав степовою дорогою, і так пошматував все іклами, що тільки руль остався.
Я розкрив рота від здивування й комічності. Аж дух сперло від нечуваної нісенітниці. Коли пересміявся, розловів правдиву версію. Знайома дещо знітилася й трохи розчарувалася, втративши блиск в очах і снагу в міміці, як ото втрачають високе гарячковите натхнення.