Згадай же, дівчино!(романс ,слова народні)

Згадай же,дівчино той вечір чудовий,
Там,де ми кохались колись,
Ти пісню співала,під звуки бандури,
А я тобі в очі дививсь...

Ти пісню скінчила,і очі закрила,
На груди схилилась мені,
У вечір чудовий ти душу забрала,
У мене забрала зовсім.

Не правда ,козаче,-ти з мене смієшся!
Ще ймати твоя наріка,
І люди сміються із нас із тобою,
Я мушу тебе покидать.

Розбилась сулія,-пропала надія,
Заплакали очі мої,
Любив я дівчину,та й та ізмінила,
І серце забилось в груддях...

Тепер ти далеко,і з другим жартуєш,
За мене забула зовсім,
А я сиротина ,сиджу і сумую,
Не сплю і нічого не їм.

Вернися ,дівчино,мій ,квіте .рожевий!
Вернися ,-порадуй мене,
Хай руки обнімуть і очі заплачуть,
І серце заб'ється моє!

Прости,Україно!(М.Балема)

Прости,Україно!Прости ,матір мила,
За рани тяжкі,що вчинили тобі,
Бо більше ніколи,не буде добра нам,
На зболеній болем священній землі!

Ой,перша та рана,-земля наша рідна!
Віками ділилась добром з усіма,
За що ж така доля ,за що ж така кривда?-
В лабетах Чорнобиля-твоя весна!

А рана та друга ,-згвалтована мова!
Одна із прекрасних в слов'янськім роду
О ,древній народе,та деж твоя гордість?
Ти честь свою губиш,у всіх на виду!

А рана та третя,-то нашії діти!
Не макові квіти ,а маків дурман!
Нема вже нічого св'ятого на світі!
Ми вірем у гроші,все інше-обман!

Прости,Україно!Прости ,матір мила!
За рани тяжкі ,що вчинили тобі!
Бо більше ніколи ,не буде добра нам,
На зболеній горем священій землі!

Не розхитуй човна!(автор Йосип Осецький)

Не розхитуй на хвилі життєвій човна,-не хитай!
Не хитай!Не хитай!
Не розпитуй весну,чи спізнилась вона,-не питай!
Не питай!Не питай!
Через радощі й болі леліють літа,-журавлі!
Журавлі!Журавлі!
Де тополі у полі у сутічній мліють імлі!
Імлі!Імлі!
Де на жорнах одвіку мололись і мука й мука!
Мука!Мука!
І на щастя підкови кувала дідівська рука!
Рука!Рука!
Де і татове слово і мамина пісня-печать!
Печать!Печать!
Як в пору колискову і досі до тебе-звучать!
Звучать!Звучать!
Там коріння твоє,там ти вічно у щасті й журбі!
Журбі!Журбі!
Не картай свої весни,їм стільки ж років як тобі!
Як тобі!Як тобі!
Не розхитуй на хвилі життєвій човна-не хитай!
Не хитай!Не хитай!
Не розпитуй весну, чи спізнилась вона-не питай!
Не питай!Не питай!

Душа (Йосип Осецький)

Коли зустрінеться іще така душа?
Розхристана, -ні випити,ні вилляти…
За все болить,ще мить,ще мить і вилетить,
Бо не холодна ,не витка .як у вужа.

Коли зустрінеться іще така душа?
Літами вибита ,викручена ,вим’ята,
ЇЇ хотіли, і не раз, у мене вийняти,
Та ні копійочки за нею ,ні гроша…

Коли зустрінеться іще така душа ,
Візьму її і всю на люди –виведу,
Відкриту навстіж у розгорнутому вигляді ,
Вона ніколи і нікому –не чужа.

Таїна (автор Й.Осецький)

Може я на самому краю вже стою,
Жовте листя торкнулось долонь,
І взяло мою душу в полон,
У раю,де ще літом і яблука-просто так!
Чую я ,о,наївна ,свята-простота!

Це торкаються неба чолом,
І лягають на серце теплом,
Не втаю-у червоному золоті яблука!

Може я на краю вже стою-без коня!
Попелище,сокира й літа,
Полину гіркота і стерня!
Де літа шелестіли під зорями-суєта!
Чую я –ти ніде не ходив –навмання!

Бо вступала весна в стремена,
І питала щороку ,щодня!
Чом стоїть твоя нива незорана!!!

Запитаю себе на краю-де мій шлях?
Заблукав,занімів чи закляк,
В кучугурах снігів і заклять!
Як любові луна не повернена-таїна!
Чую я лиш подумав ,яка таїна!

Не холоне вода в джерелі,
І зимою у чорній ріллі,
Не втаю-визріває життя поміж зернами!

Недумано,негадано(автор Ліна Костенко)

Недумано,негадано..
Недумано, негадано забігла в глухомань,
Де трави пахнуть ладаном в кадильницях світань.
Де вечір пахне м"ятою, аж холодно джмелю...
А я тебе, а я тебе, а я тебе люблю.
Ловлю твоє проміння крізь музику беріз,
Люблю до оніміння, до стогону, до сліз.
Без коньяку й шампану і вже без вороття
Я п"яна, п"яна, п"яна на все своє життя!

Ви,знаєте,як ніжно пестить вітер?(автор Марія Морозенко)

Ви знаєте, як ніжно пестить вітер?
Ви відчували лагідні обійми?
О, як голубить! – Буйно і нестримно
Вуста цілує, радісно сміється,
Волосся гладить, рвучко доторкнеться
Тугих грудей, і раптом осміліє,
Цілунками гарячими укриє,
На вухо щось таємне прошепоче,
І зазирне закохано вам в очі,
І леготом погідним приголубить,
І знову, й знову зацілує губи.
Ви знаєте, як ніжно пестить вітер? –
Прихилить небо, розпорошить квіти,
Пелюстками тендітними укриє,
І подихом закоханим зігріє.
І хочеться збудити в серці мрії,
І хочеться сміятись і радіти,
І хочеться на крилах ввись летіти,
Слова признання ніжно шепотіти,
І хочеться так жити і любити!..
Ви знаєте, як ніжно пестить вітер

Елегія любові (автор Марія Морозенко)

Травою ніжною я огорну твій легкий крок,
Росою чистою впаду в прим"ятий слід.
Світанок - це рапсодія для двох,
Хмільними чарами повитий білий світ.

Заграє перший промінь у саду,
Замерехтить в рясній росі світання.
Світанок - я туманом припаду
В обійми милого, у трепетне чекання.

В його долоні покладу чоло
І зашаріюсь, як мала дитина.
Світанок - о незміряне тепло,
Цілунками голубить нас невинно!

І я сльозою щастя затремчу,
Маленький страх душі омию.
Світанок сонцесяйную свічу
Дарує нам, як трепетну надію.

Я помолюсь: хай оминає нас жура,
Вогонь кохання грає в кожнім слові.
Світанок - вічна музика добра.
Світанок - це Елегія Любові.

Не розхитуй човна!(автор Йосип Осецький)

Не розхитуй на хвилі життєвій човна,-не хитай!
Не хитай!Не хитай!
Не розпитуй весну,чи спізнилась вона,-не питай!
Не питай!Не питай!
Через радощі й болі леліють літа,-журавлі!
Журавлі!Журавлі!
Де тополі у полі у сутічній мліють імлі!
Імлі!Імлі!
Де на жорнах одвіку мололись і мука й мука!
Мука!Мука!
І на щастя підкови кувала дідівська рука!
Рука!Рука!
Де і татове слово і мамина пісня-печать!
Печать!Печать!
Як в пору колискову і досі до тебе-звучать!
Звучать!Звучать!
Там коріння твоє,там ти вічно у щасті й журбі!
Журбі!Журбі!
Не картай свої весни,їм стільки ж років як тобі!
Як тобі!Як тобі!
Не розхитуй на хвилі життєвій човна-не хитай!
Не хитай!Не хитай!
Не розпитуй весну, чи спізнилась вона-не питай!
Не питай!Не питай!

Калина (автор Павло Гірник)

КАЛИНА

Не загайся, калино, цвісти при вікні. Не чекай на тепло, на завії не сердься. Горобиної ночі у сні-напівсні Пригорни мене, сестро, до тихого серця.

Продаємо тебе, клянемося тобі, Білі руки ламаєм до всохлої гілки… Виростай не для слави, зітхань і журби, А буйній щовесни для синів і сопілки.

Перебуду з тобою лихий вітролом, Не обмовлюсь про кпини, про болі і муки. Не вагайся, калино, цвісти під вікном, Невигойні до нас простягаючи руки.

Будуть сльози лукаві і дотепи злі. А як виберуть правду, мов очі безвинні, Кобзарем отемнілим піду по землі, І за руку додому вестиме калина.

І ту пісню, яка залишилась мені, І той біль, що ніяк між людей не обтерся, В поруділим степах на своїй чужині Боронитиму, поки є голосу й серця.

Хай гудуть над землею вітри німоти, Хай виламують все до останньої гілки Горобиної ночі вогнем самоти Я випалював душу, неначе сопілку.

***