Є у мене милий і благоліпний панібрат-приятель Іван Кокуца. Знаний і чільний український поет. Далеко не рядовий, не розхожий. Одна з його книжок, уявіть собі, зветься ‘’Снідало сонце в тумані’’, котру я тримаю на робочому столі, оскільки залюбки гортаю, перечитую замало не щотижня. Позаяк мене вона дивною дужою енергією заряджає, надихає його крупнозерна, запашиста, духовита поезія. В якій слова немовби підмазані медом, непомітно підкурені ладаном Кожне влучна фраза. А спадкова наша в’язь селянського роду ведеться по лінії родовитого подільського земляцтва. Його родинне сільце Пелинівка, маленьке, а колись дзвінке і гомінливе, розкинулося у полях за лісами та перелісками, за моїм Джурином, колишнім райцентром. І Ванька, так мого щирого приятеля завжди звала його покійна вже мати, народжена вікопомного голодного 1933 року, і я вряди-годи, коли мені треба до нього співати солов’єм, стелитися барвінком, придобритися, теж подібно величаю пана Кокуцу на цей тонкий і ніжний манер, щоб надати більшого значення своїм родинним будякам і болотам у полях над Русавою і Мурафою, казав якось мені:

— Ти уявляєш, яке у нас було величезне село: на фермі працювало аж 36 їздових. Сашку, уявляєш, справжня кінна армія! А нині офіційно числиться трохи за триста осіб. На все село лише кілька десятків корів… Вивелися не лише люди, а й свині, худоба. Стоять хати привиди. Немає кому й на теплих призьбах посидіти.

—А що ж, як колись писали наші гаші газети, — влада?

—Влада? — у такт моєму несерйозному запитанню з гумором у голосі по-діловому перепитує Іван Іванович. — А влада — сидить, надувається, вперед п'ятками взувається…

—Ха-ха-ха, — щиро сміємося обидва. Хто тут й що може зупинити? Наяву всесвітній потужний процес урбанізації. Помирають наші старі козацькі села і навряд чи будь-коли цей хід історії зупиниться. Ми його навіть не застопоримо тоді, коли покинувши все своє добро у місті, переселимось під старі верби та тополі, посадимо в древнім краї молоді сади…

Наше з Кокуцою приятельство носить здебільшого випадковий характер. От якось, пригадую, ми з ним розговорилися через ґаджети. Хвилин десять, п’ятнадцять спілкуємось. Дійшли до якогось цікавого епізоду в розмові. От Ванька і каже скоромовкою, як він це робить здебільшого:

—Ти не забудь на чому зупинився, я тобі зателефоную максимум за пів години. Тут моя дружина з ринку виходить. Я на неї очікую. Доїду додому, я тобі обов’язково задзвоню. Тільки ж чекай. І трубку підіймай…

Засів я біля труби. Скільки, ви думаєте, я очікував обіцяного продовження розмови? Ні, не повірите: сім… місяців.

Обізвався пан Кокуца, як завжди несподівано. А я йому й кажу:

—Оце тоді, як ти мене попрохав нікуди не відволікатися, я як прив’язався, так і сиджу до цих цих пір з телефоном у руках. Розшаркався мій Ванька. Вельми вибачався, пробачення просив. Хто, думаєте, виявився винним? Звичайно ж, дружина: надавала різноманітних завдань. Одразу не відтелефонувався, а потім забув. Можливо, й так воно було. Але про те вже давно забули.

І ось нині зранку Іван Кокуца на моєму віртуальному порозі. Вітання, мовляв, найбільш недооціненому письменнику України, як мене він щоразу залюбки величає. Зупиняю його тим, що прошу не розхлюпувати єлей. Мовляв, не треба зайве литися дунаями. А якщо по ділу, то розголубила його моя вчорашня оповідка про мого співкурсника з навчання у столиці Святослава Крещука з красуні Волині. Слово за слово і виходимо на те, що найближче нам обом — розмов про літературу, творчість, натхнення…

Уже й не пам’ятаю в якому точно контексті почав я йому розповідати про те, як проводилося коротати час у Лук’янівському слідчому ізоляторі чверть віку тому, коли недолугий режим рижого диктатора хотів було засидити мене до в’язниці за редагування опозиційної газети ‘’Правда України’’. Почав я тоді писати книгу. Але ж весь час займатись цим не будеш. Хочеться щось і почитати, сказати б, творчо підзарядитися. А в тамтешній бібліотеці карної установи розумієте, які книжки зібрано — ‘’Як гартувалася сталь’’, ‘Повість про справжню людину’’. Така примітивна й дрімуча зубодробна радянщина, що й не вгризеш. Тому я придумав собі таку гру: ‘’Як, вийшовши на свободу, реконструювати весілля Оноре де Бальзака і пані Евеліни Ганської у Бердичеві, в костьолі Святої Варвари . Подумки добираю акторів на провідні ролі. Хто з українських артистів зіграє письменника, пані Ганську, хто представить дочку Евеліни уже заміжню Анну. Кому перевтілитись у дух друга Оноре графа Жоржа Мнішека. Скорочено записую діалоги, доречні на весільному торжестві. Вельми звабливе, забавне заняття для інтелектуально розвиненої людини…

Послухав це все мій приятелька Ванька Кокуца і як закричить:

—Дай я щось скажу. Я. Про Оноре де Бальзака…

—Гаразд, — кажу, — гони ти.

—Коли я поступив на перший курс факультету журналістики після служби в армії, стипендії мені, звісно, не вистачало, бо їсти дуже-дуже хотілося: молодий, росту. Що там мати мені з села може дати. Пішов я на підзаробітки. Але так, щоб нібито за фахом. Влаштувався кур’єром у видавництві (мені здається, що Ванька назвав його, і воно йменувалося начебто ‘’Мистецтво’’). А воно друкувало якраз переклади творів зарубіжних авторів.

І ось одного дня, — продовжує свою оповідь Кокуца, — дають йомуу видавництві коректури книги, мовляв, завези автору. Мешкав він десь за спиною цирку у Києві. Прізвище перекладача забув. Зателефонував до потрібної квартири. Зустрічає літній чоловік. Між ними відбулася розмова приблизно такого змісту. Так ви студент? А що ви читаєте? Ах, це за програмою, а що для збагачення душі, для розвитку інтелекту? Насамперед, з зарубіжних авторів?

Бідний студент бекає, мекає. Каже, що з міжнародної класики читає в перекладах московських літераторів…

Послухав спец і каже:

—Якщо ви хочете посягнути ази літературної майстерності, то найперше читайте переклади з Оноре де Бальзака українською. Це найкращі скини з французької, найбільш наближені до оригіналів. Бальзак найкраще навчить вас людинознавства, майстерності зображення деталей і окремих штрихів в зображені картин і портретів дійових осіб…

Ванька передихає і мені на вухо каже:

—Я перепитую майстра: а як переклади з англійської. До прикладу, з Голсуорсі?

—Відповідь я запам’ятав на все життя. Добротних переклади з англійської в Україні ви не знайдете. Французька школа перекладу на українську мову значно сильніша. Тримайтесь цього берега і неодмінно досягнете успіху… Я вам гарантую…

Кокуца робить лежве помітну передишку і видає:

—Ти знаєш, я послухався того мудрого чоловіка. Я давно і не раз перечитав усе, що тільки вийшло з-під пера Оноре де Бальзака… І я думаю, що мій провидець виявився правим. Письмо коханця мадам Ганської справді унікальне, воно завжди мене найбільше надихає, облагороджує…

—Ванька, — кажу примирливо до мого літературного побратима, — а що ж ти мене не запитуєш, друже, чому я тепер не бажаю реконструювати весілля Оноре де Бальзака і Евеліни Ганської?

—А й справді, чому, — похопився Іван Іванович.

—А тому, що якось я почитав одну надзвичайно цікаву розповідь про те, як Евеліна Ганська проводжала Оноре де Бальзака з України, коли він важко захворів. Фактично він уже дихав на ладан. Тим паче, що повінчалися вони в Бердичеві 2 березня 1850 року, а він помер у Франції 18 серпня 1850 року.

—А те, що літературна розвідка, з якою я детально ознайомився, доводить, що уже в дорозі до смертного одра Евеліна Ганська піддалася спокусі з боку начебто лікаря, що супроводжував напівживого митця.

—І що, дала? — наполягає Іван Іванович.

—Маю ще перевірити…

—А ти й не сумнівайся, — натискає мій приятель. — Баби, вони здебільшого зрадниці. Обласкала себе славою геніального письменника, захотіла ще й молодого, напевне ж, кола облизати… Зовсім таки не нова історія…

Я йому лиш зопалу відповів:

—Щоб ти, Ванька, друже з’їв, аби таке не з***дів…

НА ФОТО: поет Іван Кокуца виступає на презентації книжки Олександра Горобця ''СВІЧКА НА ВІТРІ'', котра відбулася в приміщені Національної спілки письменників України у понеділок, 13 жовтня 2014 року.

Ми ніяк не можемо визнати ту серйозну штуку, що найдорожчою цяцькою нашого життя є все-таки… час. Час життя. Який непомітно пролітає над нами...

От у моїй робочій кімнаті на стіні висить велике і привабне фото. Я навіть розміри його скажу: 93Х67. З’явилося воно тут у жовтні 2014 року. Тоді в моєму житті сталася вельми помітна подія: вийшла у світ друком нова літературна праця — книга «Свічка на вітрі». Твір про причини і початкові дії гарячої стадії нової російсько-української війни. Свіжі начерки з життя нашої держави і окремих цікавих людей. 2016 року оцінені, як лауреатський престиж міжнародної літературної премії імені Власа Самчука за кращу публіцистику року.

Відбувалося все у понеділок, 13 жовтня, захід називався трафаретно — презентація доробку в осідку Національної спілки письменників України.

Той вечір мені запам’ятався густими пасмами туманів довкруги начебто кимсь невидимим притушених вуличних ліхтарів. На підходах до відомого маєтку колишнього цукрозаводчика Симхи Лібермана, побудованого 1879 року, що стоїть на теперішній вулиці Банковій,2, як вартовий перед адміністрацією глави держави, чомусь весь забитий людьми. Аж потім виявиться, що це майже збунтувалися вояки військової частини, котра дислокована у Василькові, прибули висловити свій гнівний протест проти начебто невиплат заробітку: у них не було за що годувати сім’ї. Їх оточила міліція чи вже поліція. Хто з моїх гостей прибув на захід раніше, встиг проскочити до спілки, окремих довелося мені проводити через кордон через умовляння людей в одностроях. Шанувальників прози зійшлося доволі багато, і з сьогоднішнього дня їм у той уже далекий вечір велика і щира моя подяка за увагу: будьте щасливими, друзі!

На презентації нового мого твору виступили письменники Віталій Карпенко, Василь Губарець, Олександр Глушко, Іван Кокуца, Ніна Гнатюк, Валентина Козак, Олег Чорногуз (виступив дистанційно, з телефону), інші літератори, імена котрих я вже, каюся, позабував, юрист-криміналіст Ганна Маляр, політолог Леонід Тупчієнко (царство йому небесне, дуже гарний був чоловік), люди з організації книголюбів. Але найбільше тоді вразила мене Ніна Юхимівна Гнатюк, відома українська поетеса, моя землячка з Вінниччини. На презентацію нової книжки вона прийшла з моєю книгою, виданою років 4-5 раніше перед тим, яка озаглавлена «Заручник спокуси, або Записки гламурного кохання…» Піднявши білолиций томик поперед собою, який весь зітканий із мало вигаданих любовних історій і бувальщин та пригод, вона казала (якби тут не помилитись, все сказати, як почув), що, мовляв, мало хто в Україні з такою повагою, любов’ю, милістю і закоханістю розповів про сучасну жінку, як автор даного твору. Книга явно недооцінена, як і майстерність автора володіти пером. По нині щиро горджуся оцінкою такої знаної майстрині слова. Дякую, пані Ніно!

Уперше зі мною на подібний захід поїхали дружина Ольга Іванівна і донька Тетяна, тоді вже столична студентка. Вона з нерозлучним тієї пори своїм фото-Ніконом. Ось тоді, коли вже всі вволю, донесхочу навиступалися, все з’їли і випили, що було доставлено нами на своєрідний літературний десерт, ми з Ольгою Іванівною стали під знаменитий камін Лібермана. Танюша нас і зафільмувала. Сказати б, для домашньої історії.

Цю світлину якось побачив наш один добрий знайомий і запропонував; «Давайте я вам максимально збільшу це фото. Візьмете його в рамочку, ото буде шикарна пам’ять навіки…»

Навіки чи ні, не знаю. Але справді, одного дня я поїхав у столиці за вказаною мені адресою і чарівна пані винесла цупкий паперовий сувій. «Боже ж ти мій!, яка чудова краса», - вирвалося у мене, коли заглянув усередину…

Я тут же поспішив до багетної майстерні. Рамка під срібло обійшовся (запам’ятав же!) — 703 гривни. Дуже файно виглядає. Так у моїй кімнаті на стіні з’явилася зупинена мить із вечора понеділка, 13 жовтня 2014 року.

А друга світлина зовсім свіжа — зроблена 30 вересня 2023 року в містечку Іваничі на Волині (де всі хлопці носять сорочки лише сині-сині!). Там у нас із Ольгою Іванівною було родинне торжество. За понад 32 роки нашого спільного життя ми вперше, як не дивно, із Києва на оказію добиралися поїздом. Напевне, щоб добре запам’яталося, дорога в один кінець тривала… дванадцять з половиною годин. І все, до речі, відповідно до графіку руху! Маршрут нашої динаміки цього поїзда — Дніпро – Львів прокладений так, що він обходить замало не всі хутори й села Полісся, рухається не замало по кордону з Білоруссю, через Коростень, Олевськ, Сарни, Ковель, Володимир… Як сказав один гарний чоловік: це знаменитий "Північний експрес!"

А самі Іваничі, де бував уже не раз, я щиро полюбляю за те, що тут, їй-право, найвищі у світі (життя поводило мене по 41 країні планети, так що можу співставити!)… бордюри. Це те, що французи називають bordure, а ще одні тупі люди величають порєбріком, тьху!. У нас іще кажуть окрайок, межівка, берег, брівка. Насправді ж, бортовий камінь, котрий служить для відокремлення проїзної частини дороги від узбіч, тротуарів. (Ти хочеш на гору, а чорт за ногу! – приповідка на згадку для суті справи).

Отож, перш ніж виїхати до Іваничів, я два тижні ходжу на самопідготовку з, так би сказати, тренування на подолання перешкод. Щоб не впасти десь у містечку, перечипившись за бортовий валун. А люди падають, сам бачив...

Але в цілому все виглядає доволі файно. Бордюри побілені. Ніяке авто на них нізащо не заїде, не займе тротуар…

... Одне слово, пролетіли дев’ять літ, як не було!

Хоча з'явилися за цей час, слава Богу, нові книги. Донька вийшла заміж. От відкрив для себе з нового боку чарівницю Волинь, хоч уже понад сорок років живу любов’ю до цього древнього і вічного молодого краю, від тих пір, як два роки поспіль в одній кімнаті гуртожитку ВПШ мешкав з найцікавішим, мабуть, волинянином, журналістом Святославом Крещуком, котрий безпам’яті улюбляв свій рідний край. Як уперше заспівав із ним божественну пісню "Волинь моя, краса моя сонячна!" Буквально сохну за незабутніми спортивними бордюрами Іваничів… Еге ж! Без лукавства!

Мені хотілося, як у дитинстві плакати. Хіба ж так можна? Приїхати спеціально під білоруський кордон, помилуватися миттєвим льоновим роздолля і пропити це все за хмільним угаром. Нехай воно пропаде те застілля!

—Гайда, вставай, п’янюго, — закричав я зло над Михайлом. — Усе, квітуючий льон побачили. Їдемо навчатися…

Побратим мій сів із пом'ятим обличчям. Але вуса стирчали бадьоро, як, даруйте, у рудого таргана. Далі описувати не буду, щоб не образився пан Швед, хоч від тих подій поминуло уже (мабуть, не повірите, але це факт — усі п'ятдесят календарних років!!!). Чудасія!

—І ти хочеш зараз їхати в університет? — каже Швед. — Попхатися без належної підготовки до самої професорки Каранської? Це – самовбивство. Будемо її предмет два роки складати. А льон? Ти ж нічого так і не побачив…

—Про льон — мовчи! —напевне, занадто голосно волав я на сіновалі, бо аж довкруги залаяли сільські неполохані пси. Почулися голоси Михайлових родичів. Вони уже зрозуміли, що ми всі гуртом проспали нашу світанкову вилазку в поле. Бо ж домовлялися всі разом піти за село, показати приїжджому вінничанину неповторну красу квітуючого льону-довгунця…

Пам’ятаєте, як там у чудесній пісні мого земляка поета Василя Юхимовича значуще мовиться:

А льон цвіте синьо-синьо,

А мати жде додому сина…

Михайло, як у воду дивився. Ми удвох із Шведом аж два роки, до останнього курсу університету, складали Марії Устимівні курс літературної мови. Не тому, що ми, можливо, були ледарі, незнайки і таке інше. Вона ставила відчепні трійки тим, хто були дрімучими російськомовними, і відпускала їх з-перед очей своїх. А мені, приміром, хто пройшов уже школу районки, трудився в обласній молодіжній газеті, брав участь з своїми літературними творами в республіканських конкурсах, як пояснювала, прохідної трійки не могла поставити.

—Хлопці, — казала нам професор Каранська, — ви, журналісти практики, а тому рідну мову повинні знати виключно на ‘’ять’’. Це ж ваш головний інструмент у роботі. І ви хоч би зліться — не зліться на мене, а цього я таки доб'юся від вас. Колись будете дякувати мені за цю сувору науку…

Михайло Іванович за пів віку ніколи не зрадив своїй професійній стезі. Доріс до редактора районної газети, очолював солідне видання в обласному центрі, міську газету Чернігова. Працював власним кореспондентом газети ’’Правда Україну’’ по Чернігівській області, котру очолював я. За все життя ми серйозно посперечалися лише один-єдиний раз. Було це тоді, коли в Україні лютував ковід-19. Я якось зателефонував до Михайла Івановича, справився, чи він уже провакцинувався від цієї біди. Швед явно почав наді мною насміхатись. Чого ти, мовляв, злякався. Біда надумана…

Я не міг не поцікавитись тоді станом здоров’я друга. У пана Михайла так склалася доля, що колись уже давненько у нього померла дружина. Мешкав у Ріпках із дочкою. Захворіла й вона, не стало рідної дитини. Подвійне горе. Залишився сам. У рідному селі теж уже практично не залишилося нікого. Не дай Боже захворіти на ковід, не буде кому й води подати. Тому я й пристав до його: іди, козаче, займай чергу на вакцинування. Хоч якась гарантія вберегтися від зарази, що косить людей. А він — нізащо. Всі його розмови зводились до того, що це — казна-що, якась велика, глобальна підстава.

Мабуть, на двадцять п’ятий раз у наших суперечках я не витримав і сказав:

—Зараз після розмови цієї викидаю геть твій номер телефону і більше й не поцікавлюся, як ти там.

Михайло був неймовірно упертим. Сказав щось схоже на те, що буцімто учиняй, як знаєш…

Я справді забанив його № телефону у своєму ґаджеті. Викинув його геть. Сто разів, зізнаюся, хотілося набрати його, поцікавитись, як він там, але я, сказати б, гордо тримав марку. А коли, напевне. десь через пів року, чи й того більше зрозумів, що все виходить якось уже зовсім по-дитячому, а зателефонувати і справді не маю як – катма №-а його ґаджету. Що робити? Згадав, що є у Михайла вірний товариш з яким він колись разом навчався на відділені журналістики ВПШ при ЦК КПУ, такий добродій — Дмитро Тарасюк. Він багато років уже очолює Рівненську обласну організацію Національної спілки журналістів України.

Дмитро не здивувався, диктуючи номер телефону Шведа, казав: ‘’Мишко хлопець справедливий, але не без перцю…’’

Цими днями телефоную у Ріпки. Михайло на поліському роздоллі копає картоплю.

—Як бульби? — справляюся.

—Та нічого, слава Богу. Не багато викопав, а вже завіз на зберігання дев’ять кошелів. Вистачить і мені, і синові в Чернігів передати, з сусідами поділитись. Та й кому іншому треба, в кого на городі неврожай склався… І тебе завантажити можу — приїзди…

—Ти сам копаєш?

—Та сам, — відповідає. — І вожу велосипедом сам…

—А дівчата місцеві не допомагають?

На мить запала тиша. Навіть було чути, як у Ріпках співають півні, до обіду, напевне… А тоді мій друг, як розсміється. І я тут же упіймав себе на тій думці, що вже дуже давно, мабуть, із років десять я не чув, як мій чернігівський побратим задушевно сміється. Голосно, дзвінко, сказати б, заразливо для інших. Він завжди славився цим. А ось життя притисло настільки, що й забув про цю гармонію душі…

Нарешті спромагається на відповідь:

—Та, слава Богу, вряди-годи, приходять на поміч…

—І на скільки років молодші?

Знову пауза, дзвінкий сміх:

—Літ на тридцять… Більше не можна…

Цими вересневими днями моєму другу по факультету журналістики КДУ імені Тараса Шевченка уже виповнюється всі 76… Він трішки старший за мене. І я його від душі щиро й сердечно вітаю з цим.

Дасть Бог закінчиться нашою Перемогою ця проклятюща війна. На наступний червень планую поїхати до пана Михайла в Ріпки все-таки помилуватися незрівнянним краєвидом — квітуючим полем льону. Хто бажає, приєднуйтесь, будь ласка, до цього краєзнавчого візиту. Насамперед ті, хто має авто…

Над полями та над нивами

Вітер мається,

Голубими переливами

Льон гойдається.

Вам подобається ця пісенна картина, друзі? А мені радістю б’є через вінця душі та серця… Як казав колись золотоуст Олександр Олесь-Кандиба — ‘’І б’є піснями в груди…’’

***

Подумали ми з Дмитром Тарасюком, як привітати нашого друга з Новоліттям, і оскільки тепер газети фактично не видаються, вище розміщений твір тиснули в друкарні в одному- єдиному красивому екземплярі на гарному папері персонально для нашого іменинника. На добру пам'ять. Інтернет же нехай рознесе цю розповідь по комп'ютерах і ґаджетах. Що поробиш, така тепер комунікація...

НА ФОТО: Вересневий уродженець з-під білоруського кордону, журналіст Михайло Швед.

Що тут скривати: маю серйозний ґанч на все життя — геть-чисто позбавлений музичного слуху: ні відтворити тобі звуки, ні заспівати. Краще, щоб зовсім не зганьбитися і не відважуватись на ці спроби. Хоча душа частенько аж рветься у політ. Тому, можливо, вже дуже давно порвав я і з поезією, де також треба орієнтуватися і на риму, і на такт, на кількість голосних складів-зауків у реченні, більше відтак довіряю писемному слову. От з ним мені легше й надійніше…

Коли свого часу очолював я газету ’’Правда України’’, ми вельми вдало провели передплатну кампанію-97, видання набрало неповторно рекордний наклад. За станом на 1 січня 1998 року тираж газети склав 632 тисячі передплатників. Світовий рекорд для пори Незалежності. Як ви гадаєте, що тут з’явилося? Та звісно ж, великі передплатні гроші на нашому рахунку. І потягнулися до мене люди, яких до того я ледве-ледве знав.

Приїхала якось одна симпатична співачка. Вся така мила, доступна. Й каже:

—Позич, Сашку, коштів для створенні образу Роксолани на сцені. Дуже дорогий проект, а грошей катма…

Не встигли за нею зачинитися двері, як прибігає доволі відомий митець, ще й до того мій земляк і мовить:

—Дай 50 тисяч гривень для оплати залу палацу культури ’’Україна’’, хочу бодай би раз широко і помпезно відмітити свій ювілей. У мене ж десятки три вже є відомих пісень. Будеш головним гостем на тому торжестві…

Ото радість, ха-ха-ха!!!

І по нині ображається цей добродій. Але як я міг подарувати редакційні гроші?!

Нарешті постукалася вельми солідна і знаменита особа — відомий поет-пісняр, Народний артист України Андрій Демиденко. Автор сотень найпопулярніших українських пісень, а особливо однієї, котру невимовно люблю -- ’’Душі криниця’’. Пригадуєте?

Висиха душі криниця,/

І життя, як не було, /

Якщо раз чи два на місяць/

Не поїду у село…

Хіба можна краще сказати? Думаю, що ні…

Слава Богу живий і здоровий пан Андрій, якщо я тут, не приведи Боже, щось схиблю, він неодмінно поправить…

Ось Андрій Петрович і каже мені:

—Давай я на пишу пісню про газету ’’Правда України’’. З такими словами, що її будуть всі співати. Йтимеш вулицею, а замало не з кожного вікна лунатиме хвала виданню, котре ти редагуєш. Знаєш, як це піднесе наклад газети?! В грошах будете купатися…

—І скільки це коштуватиме? - запитую.

—Як для вас – сущий дріб’язок – лише п’ятнадцять тисяч доларів…

Ви чули — якихось там 15 000 зелених. Ха=ха-ха!!!

Ми посміялися один одному в обличчя, попили чаю і розійшлися. На прощання відомий пісенний метр, маестро, сказав:

—Я зателефоную за тиждень…

Якщо ви, друзі, не чули на вулиці пісні про вище згадувану газету, яка, до речі, вже давненько почила в Бозі, то це означає, що тоді ми з паном Андрієм не зійшлись у ціні.

Але мені ще в житті випав щасливий жереб долі, що перед виходом на пенсію довелося півтора роки активно попрацювати помічником-консультантом у народного депутата України з Тернопільщини Василя Степановича Богачука. Щирої, задушевної людини. Правника, сказати б, від Бога, відомого правозахисника, кандидата юридичних наук. Наша спільна робота з ним призвела до того, що його по-праву були визнали одним з найвпливовіших нардепів, позаяк мав він чи не найбільше професійних виступів з трибуни Верховної Ради. Мав десятки, якщо не сотні доладних публікацій у періодичній пресі, до чого я постійно докладався також. Свою коротку каденцію, через те, що п’яте скликання Ради було дочасно прикорочене главою держави, Василь Степанович провів з великим коефіцієнтом корисної дії. Таке буває лише в людей ділових, цілеспрямованих.

Уже тоді, як мали роз’їхатись ми, я випадково дізнався, що мій колишній шеф серйозно захоплюється поезією. Пробує себе в пісенному словотворі. Вже тоді, 2007 року, він мав у здобутку декілька широко знаних в народі авторських пісень, котрі ’’на-ура!’’ виконувалися професійними митцями. Ви, напевне, уже чули його вельми задушевну, колоритну пісню ’’Батькова криниця’’. Про живу воду, яка через роки вустами батька до сина мило промовля…

Надзвичайно плідною виявилася співпраця поета В. Богачука і композитора, Заслуженого артиста України Павла Доскача. Загалом у їхньому доробку уже понад два з половиною десятки пісенних твори. Добре знаних у масах.

А ось цими днями своє святкове вітання мені з 32-роковинами відновлення Незалежності України пан Богачук надіслав у вигляді пісенної листівки. Еге ж, чудова новинка. З’явилася в мого поетичного друга нова пісня. Надзвичайно цікава, оригінальна, я б сказав, як вершина його творчої діяльності. Пісня, яка має ряд чарівних назв. Це — ‘’’Соловей співає на калині’’. І — ’’Серце моє там, де Україна’’.

Я прошу вас, друзі, вслухайтесь в особливу просту і вельми ніжну, доступну для широкого світосприйняття архітектоніку слів і фраз, з яких виплетено поетичну канву пісні автора. Які легкі і доступні вирази, звороти добирає пан Богачук, щоб наладнати наші серце і душу на любов до Вітчизни. І без калитки грошей, замічу!

Кличе край, де золотиться жито, /

І цвіте калина у гаю /

Вишиває жовте диво літо, /

Я ж країну серцем всім люблю…

Через подібну і таку ж вельми зрозумілу строфу, як мені видається, чуємо, блискучі, золоті слова приспіву:

Соловей співає на калині,

Пісня лине аж за небокрай…

Серце моє там, де Україна,

Серце моє там, де рідний край…

Послухайте, пані й панове, як усе це звучить у цілісному, довершеному стані:

До всього лише додам, що пісня ця написана Василем Богачуком у співавторстві з композитором з Івано-Франківська, колишнім полковником-афганцем, Народним артистом України Володимиром Коваленком. А виконує її знаменитий ансамбль із Прикарпаття ''Будьмо!''. Його запис послухало, подивилося понад півтора мільйона громадян. Лягла на душу ця пісня і славним паняночкам Ірині та Христині Величенко. Вони, до речі, мешкали у Великій Британії. Ірина надзвичайно хотіла, щоб її близька родичка співала зі сцени, бо явно має голосовий дар. Але аматори ніяк не могли віднайти душевну пісню для чарівного виконання. Аж тут трапився їм легкий і доступний, якраз під їхні чарівні голоси твір Василя Богачука і Володимира Коваленка. І приспаний талант ожив, заграв усі барвами. Вслухайтесь, я, правда ж, не помиляюся? За короткий час пісню у виконанні родинного дуету панянок Величенко уже проглянуло-прослухало теж майже півтора мільйона українців і людей за кордоном, де у них багато-багато друзів.

Лети все далі й далі красива, чудова українська пісне! Твір люблячих сердець і душ українців!!!

НА ФОТО: Василь Степанович Богачук; А це, щоб ви знали, друзі, своїм повним складом квартет ''Будьмо!'' з Івано-франківська, в центрі його поет-пісняр Василь Богачук.

Загальний же ж висновок тут такий: козирна карта балуваної Гані виявилася битою. В суспільстві не створено, на жаль, образу Героя Українця, Героя Оборонця, відважного Захисника Вітчизни. Не вибудовано іміджу героїчного захисника України. Хоча цей образ на устах усього світу. Таке, думаю, завдання ставилося перед пані Маляр, коли вона юрист-криміналіст чомусь бралася за справу інформаційного забезпечення Перемоги у війні з орками. Провалила вона це завдання повністю і безповоротно. Заперечте це моє твердження, якщо хтось може.

Водночас у самому Міноборони йшла скрита гризня за те, в чиїх руках, образно кажучи, залишається перша інформаційна кнопка, хто в Україні зостається колишнім московським інформаційним глашатаєм, грізним бархатом Юрієм Левітаном — Ганна Маляр чи пан міністр — Олексій Рєзніков. І все-таки пальма першості частіше, як мені видається, опинялася в руках останнього. Оскільки він навіть зовнішньо був схожим на кремлівського ’’Юру трубу’’, щоправда його самого величали ’’Олексієм кишенею’’. Ви знаєте чому. І цей прилизаний типаж, як мені здається, мав від когось конкретне завдання — регулярно подавати чітку інформацію про те, яку саме зброю, в якій кількості і коли надали наші союзники Україні. Він регулярно виходив на екрани та радіоефіри і з блаженною усмішкою зачитував усе, як по нотах. Не перестаю дивуватися тому й досі, чому на ці, як мені здається, зрадницькі повідомлення жодного разу не відреагувала СБУ. Невже цим повинен займатися міністр оборони під час війни?

Я тепер уже й сумніваються в тому, чи пані Маляр юрист-криміналіст, чи кандидат юридичних наук. Це з приводу регулярних скандалів щодо закупівлі ’’золотих яєць’’ для харчоблоків ЗСУ, одягу для військових, який чомусь у дорозі до військових частин дорожчав утричі. Щодо пропажі десятків і сотень мільйонів доларів США у Польщі, сумнівним підприємствам яких за вказівкою О. Резникова українські чиновники перерахували на зброю для ЗСУ, але у підсумку не виявилось ні зброї, ні продавців, ні грошей. А тепер і самого міністра, котрий, як свідчить відставний генерал П. Гаращук, вийшовши у відставку (з букетами квітів від малохольних депутатів українофобів ВР) поспішив придбати дві шикарних вілли за кордоном. Можливо, скинимось йому й на третю?

Як могла спокійно жити в цьому корупційному кублі юрист-криміналіст, кандидат юридичних наук? Якщо вона чесний пофі?

…Учора, повернувшись додому з роботи, моя дружина принесла два десятки яєць.

—Поглянь, які крупні, — аж заусміхалася. Давно не бачив усмішки на її милому обличчі. — Аж хочеться заглянути чи там не два жовтки, бува...

—І в яку ж вони ціну? — поцікавився я.

—Та всього чотири гривни за штуку…

—О, і зовсім не сімнадцять, — вирвалося у мене…

—За сімнадцять гривень яєчко для армії без малого рік тому, — висловилась моя дружина…— Треба судити таких покупців.

Ось вам, Ганно Василівно, і відповідь моєї сім’ї на ваші з О. Резниковим пошуки винних у розголошені цін оборутки, тих, хто виніс на світ Божий інформацію про сплачене за ’’золоту’’ солдатську яєшню. За спробу натравити на журналіста СБУ, котрий витягнув корупцію на сторінки видань.

Так ви потрудилися, пані, що навіть немає за що подякувати.

НА ФОТО: Я з Ганною Маляр на презентації моєї книги про початок російсько-української війни "Свічка на вітрі" у Національній спілці письменників України у понеділок, 13 жовтня 2014 року.

Якщо рівень грамотності суспільства визначається станом глупства у соціальних мережах, то ми, здається, уже на самій вершині головотяпства. Я тут орієнтуюся по заголовках репету душ тих, хто хоче зарекомендувати себе найбільш чутливими до окремих начебто запитів народу. Тому читаю, як вияв найбільшого абсурду та ідіотизму маленьку частку шапок, якими засипані соціальні мережі: ‘’ОГО! Велике чистка в Міноборони…’’, ‘’Залужний навіть Маляр вигнав’’, ‘’Маляр звільнено, і не лише її…’’ А тут взагалі подана вимога: ‘’Арештувати Маляр…’’ - https://www.youtube.com/watch?v=DvnZ4DQSCXc

В усіх цих реченнях докази розумових обмежень, примітивізму мислень авторів, за котрих просто таки соромно, оскільки вони рвуться на поле публічності. Люди учиняють ґвалт на рівному місці, зовсім не вникаючи в те, як влаштована і діє політична система держави, як здійснюється і ким конкретно керівництво, до прикладу, міністерствами і відомствами. Подумаєш, проблема: звільнили заступників міністра оборони.

Цим усім явно туповатим писарям скажу: відкрийте, будь ласка, Закон України «Про центральні органи виконавчої влади України», відшукайте статтю 9 про першого заступника і заступників міністра і в останньому абзаці розділу 2 і читайте:

’’У разі звільнення міністра перший заступник міністра та заступники міністра звільняються з посад Кабінетом Міністрів України.’’

Навіщо ж тоді соплі, коли є правило (Закон в Україні діє з 17 березня 2011 року): міністр команду привів, міністр команду вивів. Пішов з нею гуляти, якщо виявився бездарним…

З усіх звільнених найбільше плачуть за пані Маляр. Можливо, тому, що саме вона, либонь, відповідала за інформаційну складову Міноборони. Аби надати тому акту більше трагічності пишуть, як у випадку, котрий я навів вище. Мовляв, над панянкою познущався В. Залужний…

Тим, хто не уявляє й по нині, яка різниця між Міноборони, де трудилася заступником міністра пані Маляр і Генеральним штабом ЗСУ, котрим керує В. Залужний, хочеться сказати: запам’ятайте дві умовні фігуральні виробничі структури. Даруйте, звичайно, за такий оригінальний приклад, але вельми зрозумілий. Є от спиртзавод і є лікеро-горілчаний завод. В основі їх роботи начебто діє один натуральний продукт. Подібна залежність, як між цими підприємствами є й поміж Міноборони і Генеральним штабом. Перший об’єкт це виробник ресурсу, а другий — технологічна платформа, котра, власне, кує перемогу. Вони хоч і споріднені структури, але фактично незалежні поміж собою. Тому пан Залужний ніяк не впливав на роботу пані Маляр і ніяк не міг її звільняти з роботи, позаяк вона не його підлегла. Так же ж примітивно мислити, як викладено в заголовку публікації — нарікати себе профаном. Отож, витирайте сльози, пані й панове, ніхто вашу Ганю не ображав…

Інша справа, що завдяки дивній парасольці з одного відомого Офісу, за його прямого покровительства, майже 570 днів роботи команди міністра О. Резникова — це немовби час безприв’язного утримання телят у відстаючому колгоспі. Ніхто ні разу нікого і ні за що не запитав, не оцінив прожите і зроблене. А йдеться ж про найдорожче — десятки, якщо не сотні тисяч загублених людських життів невмілими управлінськими рішеннями, про величезну утрату фінансових і матеріальних ресурсів. Сподіваюся, до цих питань суспільство ще повернеться…

Я ж скажу лише про роботу пані Маляр.

Із першого дня повномасштабного вторгнення мені стало зрозуміло, що основою спротиву має стати високий моральний дух громадян, їх патріотичні мотивації до оборони рідних рубежів. Цей потужний бар’єр опору в суспільстві формують люди особливої касти — журналісти, письменники, пропагандисти. Хто вони? За аналогом Другої світової війни — Микола Бажан, Андрій Малишко, Олександр Довженко, Степан Олійник, Леонід Первомайський, Сава Голованівський, Яків Качура, Микола Трублаїні. Ті, хто, образно кажучи, прирівняли своє перо до багнета.

Усього 109 літераторів тодішнього складу Спілки письменників України протягом війни перебували в діючій армії та партизанських загонах. Понад 40 із них полягли смертю хоробрих, 19 удостоїлися звань Героя.

Звідси, з фронтових доріг, до речі, виросла знаменита проза американських лейтенантів. Звідсіль походять геніальні Ернест Гемінґвей, Еріх Марія Ремарк, Ерік Артур Блер (Джордж Орвелл).

Мені все це було добре відомо. Тому 12 березня 2022 року написав електронного листа заступнику міністра оборони України Г. Маляр з проханням: призвіть мене на військову службу! Я організую з числа яскравих, писучих українських журналістів, письменників бойовий загін літераторів, які їздитимуть фронтовими путями, писатимуть по гарячих слідах про героїзм і звитягу наших відчайдушних вояків, підносячи в народі почуття патріотизму, відданості інтересам Вітчизни. Підносячи тим самим рівень мотивації оборонця в суспільстві. Адже в народі подекуди, на фоні звірств, які творили і творять росіянці, траплялися випадки відчаю, розпачу, безнадії. На фронтах з’явилося десятки нових Героїв, які не вагаючись життя віддавали за Вітчизну, але ніхто не міг ніде дізнатися, зрозуміти, хто насправді ці люди. Які вони внутрішньо, ким народжені і виховані. Як вони жили, виховувалися. Що їх привело на останній життєвий рубіж, коли вони віддали найдорожче за свій народ. Адже газет фактично не має, єдиний телемарафон, це щось із розряду закостенілого дебільного сталінізму. Котрий я не дивився ще жодного разу.

За станом на 9 вересня 2023 року високе звання Герой України присвоєно вже 782 особам. Одначе в суспільстві відсутня чітка орієнтації на те, хто ці люди. Звідки вони взялися. Позаяк про них ніхто ніде й не розповідає. Не називає їх імен, не прославляє їхні подвиги. Не розповідає про те, за що вони віддали життя на полі бою, при обороні рубежів Вітчизни. Людям потрібні були герої, щоб на них орієнтуватися, з них брати приклад. А ось Міністерство оборони виявилося німим щодо популяризації подвигів цих людей.

У пресі знайдеш значно більше розповідей про ухилянтів від мобілізації, ніж про захисників Вітчизни. Як вони тікають за кордон, переховуються від призову в межах країни.

Але для того, щоб запустити бодай один літературний млин з розповідями про героїв-захисників, мені потрібно було вступити в середовище будь-якого військового колективу. Бо в пошуках героїв публікацій, для збору матеріалів до нарисів і статей про них, вияснення обставин подвигу, потрібно, як мінімум, побувати серед людей, які знали лицарів нової війни, по можливості побувати на місці подій. Хто ж тебе пропустить на передову, в бойовий підрозділ, якщо ти цивільний? Потрібно було бодай умовно повертатися на службу. Я ж не тільки три роки свого часу відслужив на флоті, а й свого часу (1980 р.) закінчив військову кафедру ВПШ при ЦК КПУ. Нас усіх випускників тоді у військкоматах поставили на майорські посади заступників командирів з парт-політроботи запасних полків. На цьому обліковому посту я й дожив до виходу на пенсію. Торік мені уже й виповнилося всі 72 роки. Але й по нині, слава Богу, я ще дам фору будь-якому молодому літератору.

У моєму поштовому ящику Інтернету й по сьогодні стоїть електронна відмітка, що дня моєї аудієнції до неї, пані Маляр ознайомилася з моїм посланням і, промовчала. Лист мій для неї виявився не до шмиги. Вона явно замкнулася до панцира байдужості...

Ми з Ганною Василівною були вже знайомі до цього. 2014 року у мене вийшла друком книга ’’Свічка на вітрі’’ — бойовий трактат про початок російсько-української війни, яка, до речі, згодом стала лауреатом міжнародної літературної премії імені Власа Самчука за кращу публіцистику 2016 року. Так ось, у понеділок, 13 жовтня 2014 року, в Національній спілці письменників України відбулася презентація цього твору. Я запросив на неї і Ганну Маляр, котра позиціонувала тоді себе, як юрист-криміналіст, кандидат юридичних наук. І пані Анна прийшла на ту вечірню оказію, дуже гарно виступила на тому зібранні, спасибі їй за це ще раз. Нижче я подаю наше спільне фото з того літературного заходу.

Навіть цей арґумент, як бачите, не наблизив мене до війська, на воєводстві якого стояла пані Маляр.

Що ж стосується того, як Ганна Василівна потрапила до сонму керівників Міноборони, та ще й відповідальною за інформаційну складову, розгадується дуже просто. Думаю, що до початку повномасштабного нападу ворогів на нашу державу в Україні не було більш активної медійно людини в Україні, як мила пані Маляр. Думаю, що не мені одному запам’яталися її оголошення в Фейсбуці, типу: дивіться і слухайте мене сьогодні — о 14.00 на Першому Національному каналі, о 17.30 — на СТБ, о 21.15 – на Прямому…

І так майже кожної доби. Я не беруся подібне, оцінювати коментувати. Лише зауважу, що особисто боюся таких людей, котрі роблять вигляд, що все знають, все можуть оцінити, щодо всього можуть висловитись і навіть дати пораду всім. Ну, зовсім не образливо сказати б, справжня балувана Ганя, яка не виходить з телевізійного образу ні на добу. Це, їй-право, якась хворобливо-публічна, гласна сверблячка. Але, як бачите, думаю, що супер активність нашої пані помітили нові хазяї. На жаль. Бо переконаний, що від її невправної, але буйної роботи на посту розпорядника інформаційними потоками в галузі Міноборони вийшло більше шкоди, а ніж користі. Підкреслю: це суто моя персональна оцінка. Позаяк одна справа це працювати на саму себе, забезпечувати ефіри під свій персональний фейс, зовсім інша — створювати імідж героїв-оборонців для всіх Збройних сил України.

Що нині є для України найголовнішою проблемою на війні? А те, що ми більше не бачимо добровольців під військкоматами. Що все частіше з’являється кримінальні справи у яких влаштовуючи протиправні облави і справжні сафарі на ухилянтів від призову на службу, працівники військкоматів фізично знущаються над людьми, які не поспішають до зброї. На окремих ділянках фронтів в окопах і досі, через двадцять місяців після початку бойових дій, знаходяться ті ж самі люди, які кинулися на захист України за покликом серця ще в лютому 2022 року. Хіба ж вони металеві? Хто їх підмінить? Коли Міноборони, яке відповідає за поповнення резервів і ресурсів ЗСУ не створило в суспільстві образу героїчного захисника держави. Імідж українця-оборонця, як такий зовсім відсутній. Пані Маляр майже 570 діб війни поспіль демонструвала через телересурс якісь свої персональні брифінги ні про що. Бо й справді, говорити не було про що на фоні все більшого просування ворога вглиб нашої країни. А ще затято публічно сварилася з тими журналістами, хто намагався разом із військами ввійти до щойно звільнених населених пунктів. За її словами, служителям пера, мікрофона і телекамери можна з’являтися на очищених від ворога територіях тільки після візиту туди… глави держави. Лише коли ці території відвідає один із відомих генералів — командувачів ЗСУ, якому пані Ганна надавала в своїх візіях особливу увагу. Ви знаєте кому і чому. Начебто, всі перемоги українських вояків залежали від цих двох людей.

І сміх, і гріх…

(Продовження буде).