Мені хотілося, як у дитинстві плакати. Хіба ж так можна? Приїхати спеціально під білоруський кордон, помилуватися миттєвим льоновим роздолля і пропити це все за хмільним угаром. Нехай воно пропаде те застілля!

—Гайда, вставай, п’янюго, — закричав я зло над Михайлом. — Усе, квітуючий льон побачили. Їдемо навчатися…

Побратим мій сів із пом'ятим обличчям. Але вуса стирчали бадьоро, як, даруйте, у рудого таргана. Далі описувати не буду, щоб не образився пан Швед, хоч від тих подій поминуло уже (мабуть, не повірите, але це факт — усі п'ятдесят календарних років!!!). Чудасія!

—І ти хочеш зараз їхати в університет? — каже Швед. — Попхатися без належної підготовки до самої професорки Каранської? Це – самовбивство. Будемо її предмет два роки складати. А льон? Ти ж нічого так і не побачив…

—Про льон — мовчи! —напевне, занадто голосно волав я на сіновалі, бо аж довкруги залаяли сільські неполохані пси. Почулися голоси Михайлових родичів. Вони уже зрозуміли, що ми всі гуртом проспали нашу світанкову вилазку в поле. Бо ж домовлялися всі разом піти за село, показати приїжджому вінничанину неповторну красу квітуючого льону-довгунця…

Пам’ятаєте, як там у чудесній пісні мого земляка поета Василя Юхимовича значуще мовиться:

А льон цвіте синьо-синьо,

А мати жде додому сина…

Михайло, як у воду дивився. Ми удвох із Шведом аж два роки, до останнього курсу університету, складали Марії Устимівні курс літературної мови. Не тому, що ми, можливо, були ледарі, незнайки і таке інше. Вона ставила відчепні трійки тим, хто були дрімучими російськомовними, і відпускала їх з-перед очей своїх. А мені, приміром, хто пройшов уже школу районки, трудився в обласній молодіжній газеті, брав участь з своїми літературними творами в республіканських конкурсах, як пояснювала, прохідної трійки не могла поставити.

—Хлопці, — казала нам професор Каранська, — ви, журналісти практики, а тому рідну мову повинні знати виключно на ‘’ять’’. Це ж ваш головний інструмент у роботі. І ви хоч би зліться — не зліться на мене, а цього я таки доб'юся від вас. Колись будете дякувати мені за цю сувору науку…

Михайло Іванович за пів віку ніколи не зрадив своїй професійній стезі. Доріс до редактора районної газети, очолював солідне видання в обласному центрі, міську газету Чернігова. Працював власним кореспондентом газети ’’Правда Україну’’ по Чернігівській області, котру очолював я. За все життя ми серйозно посперечалися лише один-єдиний раз. Було це тоді, коли в Україні лютував ковід-19. Я якось зателефонував до Михайла Івановича, справився, чи він уже провакцинувався від цієї біди. Швед явно почав наді мною насміхатись. Чого ти, мовляв, злякався. Біда надумана…

Я не міг не поцікавитись тоді станом здоров’я друга. У пана Михайла так склалася доля, що колись уже давненько у нього померла дружина. Мешкав у Ріпках із дочкою. Захворіла й вона, не стало рідної дитини. Подвійне горе. Залишився сам. У рідному селі теж уже практично не залишилося нікого. Не дай Боже захворіти на ковід, не буде кому й води подати. Тому я й пристав до його: іди, козаче, займай чергу на вакцинування. Хоч якась гарантія вберегтися від зарази, що косить людей. А він — нізащо. Всі його розмови зводились до того, що це — казна-що, якась велика, глобальна підстава.

Мабуть, на двадцять п’ятий раз у наших суперечках я не витримав і сказав:

—Зараз після розмови цієї викидаю геть твій номер телефону і більше й не поцікавлюся, як ти там.

Михайло був неймовірно упертим. Сказав щось схоже на те, що буцімто учиняй, як знаєш…

Я справді забанив його № телефону у своєму ґаджеті. Викинув його геть. Сто разів, зізнаюся, хотілося набрати його, поцікавитись, як він там, але я, сказати б, гордо тримав марку. А коли, напевне. десь через пів року, чи й того більше зрозумів, що все виходить якось уже зовсім по-дитячому, а зателефонувати і справді не маю як – катма №-а його ґаджету. Що робити? Згадав, що є у Михайла вірний товариш з яким він колись разом навчався на відділені журналістики ВПШ при ЦК КПУ, такий добродій — Дмитро Тарасюк. Він багато років уже очолює Рівненську обласну організацію Національної спілки журналістів України.

Дмитро не здивувався, диктуючи номер телефону Шведа, казав: ‘’Мишко хлопець справедливий, але не без перцю…’’

Цими днями телефоную у Ріпки. Михайло на поліському роздоллі копає картоплю.

—Як бульби? — справляюся.

—Та нічого, слава Богу. Не багато викопав, а вже завіз на зберігання дев’ять кошелів. Вистачить і мені, і синові в Чернігів передати, з сусідами поділитись. Та й кому іншому треба, в кого на городі неврожай склався… І тебе завантажити можу — приїзди…

—Ти сам копаєш?

—Та сам, — відповідає. — І вожу велосипедом сам…

—А дівчата місцеві не допомагають?

На мить запала тиша. Навіть було чути, як у Ріпках співають півні, до обіду, напевне… А тоді мій друг, як розсміється. І я тут же упіймав себе на тій думці, що вже дуже давно, мабуть, із років десять я не чув, як мій чернігівський побратим задушевно сміється. Голосно, дзвінко, сказати б, заразливо для інших. Він завжди славився цим. А ось життя притисло настільки, що й забув про цю гармонію душі…

Нарешті спромагається на відповідь:

—Та, слава Богу, вряди-годи, приходять на поміч…

—І на скільки років молодші?

Знову пауза, дзвінкий сміх:

—Літ на тридцять… Більше не можна…

Цими вересневими днями моєму другу по факультету журналістики КДУ імені Тараса Шевченка уже виповнюється всі 76… Він трішки старший за мене. І я його від душі щиро й сердечно вітаю з цим.

Дасть Бог закінчиться нашою Перемогою ця проклятюща війна. На наступний червень планую поїхати до пана Михайла в Ріпки все-таки помилуватися незрівнянним краєвидом — квітуючим полем льону. Хто бажає, приєднуйтесь, будь ласка, до цього краєзнавчого візиту. Насамперед ті, хто має авто…

Над полями та над нивами

Вітер мається,

Голубими переливами

Льон гойдається.

Вам подобається ця пісенна картина, друзі? А мені радістю б’є через вінця душі та серця… Як казав колись золотоуст Олександр Олесь-Кандиба — ‘’І б’є піснями в груди…’’

***

Подумали ми з Дмитром Тарасюком, як привітати нашого друга з Новоліттям, і оскільки тепер газети фактично не видаються, вище розміщений твір тиснули в друкарні в одному- єдиному красивому екземплярі на гарному папері персонально для нашого іменинника. На добру пам'ять. Інтернет же нехай рознесе цю розповідь по комп'ютерах і ґаджетах. Що поробиш, така тепер комунікація...

НА ФОТО: Вересневий уродженець з-під білоруського кордону, журналіст Михайло Швед.