Ты во мне сладко противоречишь

Во мне болишь, но от скуки лечишь

Ты соль на рану, бальзам на душу

Из моря волн прямиком на сушу

 

Внутри меня кровоточит мед

Он карамельно меня гнетет

Каприз души перерос в потребность

Но помешал превратиться в бедность

 

Я для тебя всего лишь дитя

Не замечаешь меня летя

А я б с тобой полетела снова

Чтобы словить ощущенье слова

 

В глазури фраз твоих искупаться

Потом навеки не расставаться

Мне б раствориться в твоем объятии

Такие,знаешь, пошли понятия

Стать свободной от ожиданий
Не единого чтоб «Когда же?»
Мысль о «future» в ажиотаже
Это всё фундамент страданий

День вчерашний, что будет завтра?
О сегодня, сейчас – ни слова…
Все эти рамки – мои оковы
Забыв про ужин, я брежу: «Завтрак»

Надоело жить по сценарию
Хоть театром больна немыслимо
Я желаю плыть по Гольфстриму
И от мыслей быть независимой

Як же тільки набридло ховатися…

За картинками-аватарками

Та бракує щось сил відкритися

Як курила б, була б з цигарками..

Закривалась завісою диму б

Хоча якась тобі огорожа

А допоки знайти мені риму б

Щоб на віршик було це схоже..

 

Я пишу..як же часто «пишеться»

Все питання якісь вирішую..

Та набридла мені вже тиша ця

Що до неї думки домішую

 

Я у себе питаю вкотре

«Як же можеш отак ти жити?»

-Повернись бо, скажи щось, Мотре

Треба з кимось поговорити..

 

А не знаю ж я Мотрю зовсім

Забиваю думки розмовами

Ті "хі-хі" і "ха-ха" невдовзі

Стануть потім моїми оковами..

 

Бо себе заганяю в пастку

Я від себе тікаю прожогом

Де знайти мені Божу ласку?

Заручитись хоча б Даждьбогом…

Лиш слід від щастя, - то гасне свічка 
І віск, мов плаче, стікає вниз.. 
Немов червона, гірка порічка 
Каталізатор пекучих сліз.. 

Та візерунок якийсь красивий - 
Глазур цукровий на тістечку 
Або дідусь такий сивий-сивий 
Що промовляє цю вісточку.. 

«Життя іде, і не знає часу 
Йому, байдуже, знаєш, на час.. 
І все одно до якого класу 
На соц.драбині стоїш в анфас.. 

Ти просто маєш запам’ятати 
Життя Твоє – не для болі й мук! 
Хоч так і хочеш перепитати 
Коли не чуєш і серця стук.. 

Та в кожного з нас свої уроки 
І промінь світла у нас один 
І хай замовкнуть в душі пророки 
Що бачать лиш зібрання хмарин.. 

Людський маяк – це шукання Щастя 
У кожного з нас є своя мета! 
Нехай же тоді усім на вдасться.. 
Потрапити в чарівні міста.. 

Я зрозумів це занадто пізно, 
Колись зневірився в почуттях.. 
На все дивився занадто грізно 
Закривши двері у світ буття 

Вмираю я..вже кінець мій скоро.. 
Але з усмішкою на вустах 
Бо знаю, я твій найбільший ворог 
Тебе лишаю..І я є Страх..»

Але тільки через очі ти відчуєш серце..Ти відчуєш, коли серед сотень облич ти побачиш одне, яке зрозуміє тебе..Коли тобі буде погано, люди навколо будуть перешіптуватися, думаючи що з тобою відбувається, а рідний погляд скаже «Я розумію тебе, може, не знаю чим допомогти зараз, але тримайся..бо я переживаю за тебе» 
Коли тобі буде весело і добре ці очі горітимуть таким же вогнем, повідомляючи «Я розділяю твою радість!Мені так добре, що з тобою все гаразд» 
Коли буде достатньо кількох секунд, щоб зрозуміти, що тобі кажуть очі..Ти усвідомиш, що в цей момент Ти говориш Серцем..*

Нехай Тобі стане краще.. 
Єдине, що зараз прошу!!! 
Думки нехай стануть ледащі 
Про це їм в листі напишу.. 

[ Читать дальше ]

Відірвалась душа й полетіла..

І немає шляху зворотнього

Віддаляючись,мерехтіла

Залишивши в мені самотнього..

 

Чоловічка зовсім маленького..

Він сидів,підігнувши ніжки

І з розсудливістю старенького

Споглядав втікачі-доріжки

 

Він не плакав, і не сміявся

Він не знав ані щастя, ні смутку

Струн душі ніхто не торкався

Бо пішла та увічну відпустку..

 

Вже б здавалось,немає надії

Він приречений на байдужість

І ніколи..ніколи вії..

Не відчують від сліз вологість..

 

«Відібрало назавжди мову

І ні пари з вуст,і ні жесту»

Бачиш, цитую знову

Бо душа вимагає протесту!

Пріоритети зовсім не розставлені 
Мети нема, не знаю чого хочу 
Лиш тільки дві мене в мені зіставлені 
І це..майбутнє зовсім не пророчить 

Куди іти?! Навіщо?! – ось питання 
Які хотіла б з часом розгадать 
Але в душі моїй поки лише мовчання 
І я не в силах тишу запитать 

Сиджу у парку де червоні квіти 
Холодний вітер часом обдува 
І спогад про таке чудове літо 
Душу мов ковдрою миттєво зігріва 

Єдине що я маю це надію.. 
Я сподіваюся знайти якісь шляхи 
І сповнити дитячу щиру мрію 
Уваги не звертати на віхи..

Красота понятие нестатичное
Сказать проще, непостоянное
Временами немного странное
Говорят, что природой данное

Но извольте ответить честно
Что для вас красота? – Картинка?
Рассуждения ваши уместны
Только это лишь половинка…

Имидж можно всегда построить
Пропиарить себя - дело чести
И «обложкой» цену утроить
Когда хочется сладкой лести

Прячем лица за макияжем
Есть желание скрыть усталость
И рассудка таким вояжем
Маскируем всю нашу «малость»

Бедность душ, наше состояние
Не закроешь слоем «мейк-апа»
Он напротив катализатор
Выдаст тайны из подсознания

Тогда что красота? - Гармония!
Дружный синтез внутри и снаружи
Не потерпит она сражения
Тот баланс в душе не нарушит

Все мы с вами ей одержимы
Как украсить нам наши «туши»
Измененья необратимы
Стоит только почистить души…

Важко,боляче,неможливо
Серце тисне на душу,мов камінь
Замість сліз якась злива
Тихий шепіт із вуст «Амінь»

Я відраду в віршах знаходжу-
Зараз спершу була трохи «вбита»
Із думок тих повільно виходжу
Там сльозами вже вся накрита

Але раптом – якесь прозріння
Щось прозоре для мене відкрилось
Теплий подих мого розуміння
І нарешті та біль втомилась

Значить є, приходить відрада
Якийсь спокій вже в двері стука
І життя не «Верховна рада»
Де лиш галас, сморід і скука

Тому зараз чую довіру
Так довіру!Й за тебе радість
Входжу ніби в якусь квартиру
Замість номера, назва «Вдячність»…