Приміський електропоїзд вечірнього вихідного дня. Більшість пасажирів вагону власники дач та їх гості. Хто дрімає, хто читає книжку, хто незмінно веде бесіду про те, що краще вирощувати і як краще за ним доглядати.

  Дехто повертається зі своїми меншими побратимами. І якраз з боку від мене молода жіночка їде з собакою. Точнісінько такий пес колись був у мене в молодості. Навіть цяточка на вусі така ж.

  Пес чомусь уже давненько на мене дивиться. І очі в нього такі сумні. Він то покладе голову на лапи, то підніме її і тихенько, ледь чутно заскавчить все так же дивлячись на мене. А його хазяйка ніяк не може зрозуміти, що з ним коїться.

– Рекс, заспокойся, вже не так довго залишилося їхати.

 Я подумки відмітив, що мого звали Полкан. Скільки ми з ним пройшли лісових доріг, скільки прожитих років він мені вірно служив. Думаю, що своє собаче життя він прожив щасливо, залишивши по собі світлі спогади.

  Поринувши у свої спогади, я ледь чутно вимовив слово Полкан. І відбулося щось неймовірне. Пес підскочив і через мить був біля моїх ніг, поклав свою голову на мої коліна і тихо заскавчав. Мені здалося, що на його очах з’явилися ледь помітні сльози.

– Рекс! Рекс! Йди до мене1

  Збентежений голос жіночки був наповнений здивуванням і тривогою.

– Дозвольте Полкану посидіти біля мене і згадати своє минуле життя.

– Його звуть Рекс. Я його маленьким щеням взяла у подружки. Він не може вас знати.

– Тим не менше, в іншому житті він був моєю собакою і його звали Полкан.

Я ніжно гладив Полкана-Рекса по голові і читав в його очах запитання чи не залишу його, чи прогуляємось знову з ним мальовничими лісовими дорогами.

– Вибач, друже, у тебе зараз нове життя. В одну і ту ж ріку не ввійти два рази. Можливо в якомусь із життів ми будемо знову разом. А зараз на тебе чекає твоя хазяйка.

  Вони вийшли раніше за мене. А по моїх щоках текли теплі сльози. Сльози спогадів і вдячності долі за таку неймовірну зустріч зі своїм другом з його минулого собачого життя.

  Не перша молодість і тривале самотнє життя залишили відбиток на її уподобаннях і звичках. Її довгі вечори в порожньому домі не додавали радості та оптимізму. Але це був її звичний світ, яким вона дорожила. Можливість втратити його дуже часто ставала причиною відмови від посланої долею можливості змінити життя.

  Вона хотіла кохання, але боялася, що це почуття  зруйнує її тихий затишок, що доведеться себе змінювати і перебудовувати, що доведеться йти на компроміси і щось втрачати. Вона розуміла, що кохання, це не тільки щастя і радість, а й робота над собою.

 Життя навчило її бути прагматичною і не кидатися з головою у вир кохання. Адже часто це почуття змінювало звичний спосіб життя, інколи приносило біль і розчарування.

                                            **********************

  Він давно звик жити неодруженим. Його житло не відрізнялося затишком та чистотою. Розкидані інструменти могли лежати тижнями по різних кутках, а робочий стіл мав лише маленький вільний простір. Такий спосіб життя його цілком влаштовував. Якщо він приходив додому стомленим, то не змушував себе готувати вечерю, обмежуючись вмістом холодильника.

  Його життя було розміреним, але в ньому не вистачало того вогника, який був би частиною  щастя. Йому давно хотілося змінити свій спосіб життя, але думка про те, що доведеться змінити свої звички, багато від чого відмовитися, змушувала його відкладати зміни на  потім.

                                          **********************

  Життя їх зіштовхнуло випадково. Якось розговорившись, вони у своїх поглядах на життя знайшли багато спільного. Взаємна симпатія вселяла оптимізм, але їх внутрішні голоси нахабно переконували не піддаватися спокусі.

  Як не дивно, але компроміс було знайдено. Все було просто. Вони домовилися поважати світ один одного і не руйнувати його претензіями. І оселилося в їхньому новому спільному житті маленьке ліниве щастя.

  Вони поважали думку один одного і не намагалися її змінити. Не намагалися змінювати один одного під себе, бо розуміли руйнівну силу цих спроб. А коли доводилося приймати спірне рішення, вони по-дитячому тягнули жереб і так само по-дитячому з гумором сприймали вибір випадку.

  У їхньому житті мало що змінилося, але в ньому оселилася радість і впевненість, а оптимізм став нормою життя. Тепер у куточку душі кожного з них пухнастим кошеням дрімало ліниве щастя і зовсім не збиралося їх полишати.

  Серед лісових просторів Полісся сховалося від цивілізації невелике село. Оточене віковими лісами воно жило своїм тихим життям. В таких селах майже завжди була своя таємниця, своя легенда чи притаманна лише йому особливість. Не виключенням було і це село.

  В глибині лісу, що оточував село, було велике болото. На середину болота вела єдина дорога через глибокий брід. Але тією дорогою ніхто не ходив. Ліс, який ріс на болоті, вважався проклятим. Хто наважився до нього завітати, вже ніколи не повертався додому.

  В тому селі проживав юнак на ім’я Микола. Він був єдиною пізньою дитиною в в сім’ї, і його батьки по велінню часу залишили цей світ. Тому в невеликій батьківській хатині він господарював один.

  Життя його якось не складалося. Його єдиний друг в числі інших не повернувся з проклятого лісу. Це було підтвердженням того, що то не просто видумана легенда, а реальність, з яким село жило віками. На кладовищі того села навіть була окрема частина де стояли хрести тим, хто ніколи не повернувся з лісу.

  І ось одного похмурого дня на тлі щоденних негараздів Микола вирішив податися до лісу. Та не просто до лісу, а до проклятого лісу. Будь що буде, думав він. Все одно життя не приносить радості.

  Перебрівши брід – своєрідну межу неповернення, Микола все далі заглиблювався в проклятий ліс. По обидва боки дороги росли могутні дуби, а за ними виднілося болото. І здавалося, що ця дорога не має кінця.

  Та дорога все таки привела Миколу на велику галявину, на середині якої стояла старенька хатинка. Паркан біля неї похилився, а стріха явно потребувала ремонту. І Миколі чомусь подумалося, що тут є чим зайнятися чоловічим рукам.

  Повною несподіванкою для Миколи стала поява на ганку господині цієї хатинки.

– Заходь, юначе, до оселі, гостем будеш.

  Відьма, подумав Микола. Вигляд у неї був дійсно відьмацький. Довге сиве волосся закривало половину обличчя, а саме воно було вимазане у сажі.

– Доброго дня, господине, дякую за гостинність.

– Олею мене звуть.

  І ледь помітна посмішка на мить з’явилася на її обличчі.

  На подив самого Миколи він залишився в цій хатині надовго. Оля виявилася привітною жіночкою. На вигляд Оля була старшою за Миколу років на двадцять-тридцять, але рухалася вона як молода дівчина. Ну, для відьми то нормально – думав Микола.

  Днями він ремонтував хатинку, а вечорами Оля розказувала йому цікаві історії і казки, ніби він був дитиною. Так він і засинав під ці розповіді.

  Минали дні, і Микола так прив’язався до Олі, що перестав вважати її відьмою. Відчувалося, що у неї була споріднена душа з душею Миколи. І він готовий був прожити тут все своє життя.

  Та одного разу Оля сказала йому, що їм обом пора звідси йти. Вона зав’язала йому очі – така була умова, і вони покинули цей  ліс і подалися у невідомому напрямку.

  Декілька днів вони йшли, потім їхали, поки нарешті не прибули в гірське село, де Оля дозволила Миколі зняти пов’язку з очей. Вона відімкнула замок на дверях однієї хатини і сказала, що тут і будемо жити. Потім нагріла води і попросила його вийти з хатини.

  Через деякий час на ганок с хатини вийшла молода дівчина чарівної вроди.

– Що, Миколо, не впізнаєш мене?

  А Микола тим часом і слова не міг вимовити.

  Не мені розказувати вам, що вони одружилися і продовжували жити щасливим життям.  А у його рідному селі на кладовищі був поставлений черговий хрест, тому, хто не повернувся з проклятого лісу. На хресті було фото Миколи. Про його долю так і не довідалися в тому поліському селі, що підтверджувало вікову легенду проклятого лісу. А чи проклятий був він насправді, так і залишилося загадкою.

  Сергій був просто закоханий в гори. І хоч він мешкав на рівнинних просторах, але свої відпустки неодмінно проводив в горах. Мабуть тому йому частенько снився один дивний сон. Звичайно це були гори. А на полонині тих гір у затишному містечку у нього був власний дім. Але дивним було не це, а наявність у тому домі власної сім’ї.

  Дружиною Сергія там була інша жінка, і діти були інші. Одначе він їх любив не менше, ніж своїх з реального життя. В цьому було щось магічне. Тим більше, що містечко знаходилося в іншій країні. І мова там була інша, яку Сергію прийшлось вивчити у своїх снах. Йому тамтешня дружина Вероніка казала, що після автомобільної аварії  Сергію прийшлося з нуля вчити рідну мову. І це він пам’ятав у своїх снах.

  Інколи щось купуючи в магазині і замислившись, Сергій звертався до продавця на тій дивній мові з його сну. І йому приходилось вибачатися.

  Що то була за мова і країна, Сергій не знав. Але йому було добре там. То було подвійне щастя, щастя уві сні, і реальному житті. А його дружина Марічка казала, що він просто мрійник, і трохи  ревнувала до тієї жіночки з його сну.

  Його діти уві сні підростали і пішли до школи. І Сергій турбувався про них, як і про своїх реальних. Це було не складно, адже його сни були довгими. За один сон йому снився цілий тиждень того дивного життя.

  Якось по весні Сергій потрапив в автомобільну аварію. Наслідки були тяжкі. Помираючи, він провалився у свій сон, та й залишився там назавжди. Ще довго він скучав за своєю дружиною Марічкою і своїми дітьми. Але нове життя, таке знайоме по снах, з часом приглушило біль втрати. Тим більше, що його втрачене життя теж частенько снилося. Але воно завмерло на тій миті, коли Сергій його покинув.

  Дивно, але в своєму новому житті Сергій чомусь полюбив море. Тепер він свої відпустки проводив біля моря. І воно йому теж почало снитися. А однієї ночі Сергію приснився будиночок біля моря. Він здався йому знайомим. На ганок будинку вийшла незнайома файна жіночка і співучим голосом звернулася до нього.

– Сергію, забери сьогодні нашу Катрусю з дитячого садочка, бо я хочу сходити до своєї подруги в гості…

  Невеличкий будинок, придбаний мною, стояв на узліссі в тихому мальовничому місці. Від гомінкого села сюди приглушено долинали лише звуки гавкіту сільських собак. В цьому будинку я проживав один, якщо не рахувати мою подружку самотність. Ми з нею ділили довгі дні і те, що їх наповнювало.

  Тиша була тією атмосферою, яка панувала в кімнатах будинку. Це мене майже влаштовувало. Але іноді так хотілося почути в кімнаті жіночий голос і просте звернення до мене по імені. І я мав таку нагоду, але лише уві сні.

  Вона приходила до мене стомленою, сідала на канапу, брала недочитану книжку і згодом засинала. Я дбайливо вкривав її ковдрою і вона пару годин поринала у сон.

  Згодом з кімнати долинав її голос

– Коль, постав на плиту чайник.

– Добре. Ти будеш чай чи каву?

  Далі коротенький сон закінчувався. Але наступної ночі сон знову повторювався з тими, чи іншими варіаціями. І я вже звик до нього і до своєї нічної подружки. А вдень мені в очі ревниво заглядала моя самотність.

  Одного разу десь пополудні  двері мого будинку відчинились і в кімнату ввійшла моя нічна подружка. Я було подумав, що задрімав за читанням книжки і мені сниться сон. Я навіть себе вщипнув і то було боляче. Це був не сон…

– Коль, ти не бачив куди я поділа свої капці?

  Далі все було як у вісні. І це чаруюче відчуття її присутності в будинку було п’янким. Я думав, що здоровий     глузд мене покидає. Та я був не проти так казково зійти з розуму.

  Вона пішла так же зненацька, як і прийшла. І через годину я був впевнений, що я все ж таки бачив сон.

  Минали дні, і вона знову і знову до мене приходила. Але вже не уві сні. Сни з нею перестали мені снитись. Їх змінила казкова реальність. А моя самотність надула губи і пішла геть, злісно гримнувши дверима. Дивно, але мені її зовсім не було жалко.

   Коли Сергію було лише якихось 17 років, а все життя було попереду, він, як і всі в такому віці, був справжнім  мрійником. Мріяв про далекі подорожі і дружбу, щасливе життя і кохання, про хорошу роботу і достаток. І про багато ще приземленого і такого, що було на грані фантастики і не не могло збутись.

  І, звичайно, він мріяв жити вічно. Сергій не розумів, чому деякі люди похилого віку спокійно чекають смерті. Дивні люди, думав про них Сергій. «От я не буду таким і не втомлюсь бажати жити вічно. Нехай це і нереально, але я завжди про це мріятиму» - розмірковував Сергій з закритими очима, сидячи на  лаві затишного парку.

– Ви хочете жити вічно, юначе? Ви точно цього хочете?   Несподіване звернення незнайомого чоловіка змусив Сергія здригнутися і розплющити очі.

– Хто ви?

– Я продавець вічності.

  Від такої відповіді Сергій посміхнувся і приготувався до цікавої розмови, прийнявши чоловіка за дивака.

–І скільки ви хочете за цю вічність?

– Суттєву дрібницю. Лише ваше забуття. Воно займе гідне місце у моїй колекції.

–Тоді я згоден.

  Життя Сергія проходило в буденному ритмі. З часом він забув дивну розмову про нібито придбану вічність. І тільки коли прийшла старість і час покидати цей світ, Сергій з усмішкою згадав дивного чоловіка. Що з дивака візьмеш? – подумалося йому.

   Але подальші події почали розвиватися дивним чином.  Біль у животі та дивне бажання плакати змусили Сергія здивовано оглядітись. На нього ніжно дивилися очі незнайомої молодої жінки, а сам він лежав  у дитячому ліжечку і сльози текли по його дитячому обличчю. І говорити він поки що не вмів. Одначе Сергій  пам'ятав усе своє минуле життя.

  Дивність і абсурдність становища змусили його згадати слова того дивного чоловіка: «Ви хочете жити вічно, юначе? Ви точно цього хочете?» І цієї миті до Сергія прийшло розуміння, що той чоловік був справжнім продавцем вічності.

  Тільки вічність ця виявилася дивною, у вигляді здобуття знову і знову нового життя зі збереженням пам'яті всіх попередніх. А також втратою того самого забуття, про яке говорив продавець вічності.

  Сергію знову доводилося ходити до дитячого садочка та школи, знову освоювати професію. Він проживав ті ж роки в тому ж часі.. Але щоразу в нього була матір'ю інша жінка, інша жінка була дружиною. Йому знову і знову доводилося втрачати рідних і зустрічати немічну старість. При цьому  пам'ять зростаючим тягарем лягала на його душу

  З нескінченними повторами життя він втратив відчуття новизни, розучився любити. Йому доводилося приховувати свою сутність, бо перші повтори життя закінчувалися в психіатричній лікарні.

  Сергій проклинав своє бажання жити вічно, і тепер його мрією було повернути втрачене колись по необачності своє забуття.

  Він прийшов до висновку, що не потрібно мріяти про вічне життя, а жити тим, яке надане зараз. А вічність нікуди не втіче. Тільки іноді дежавю буде нагадувати про її існування.

  На околицях нічим не примітного всесвіту жила собі Вічність. Взагалі складно було сказати, що вона жила, бо час для неї просто не існував. У неї не було ні вчора, ні сьогодні, ні перспективного завтра. Тільки всесвіт здатний був ілюзорно подарувати їй відчуття часу, даруючи тим самим щасливі моменти для Вічності.

  Перед її поглядом народжувалися та вмирали зірки. Цілі галактики розцвітали яскравими зірками і згодом перетворювались на космічний пил. Та й весь всесвіт жив по мірках Вічності лише мить.

  Коли всесвіт зникав, Вічність втрачала свою сутність і зміст. Її ніби й не було. Вона ніби провалювалася у вічний сон. Але на щастя її улюблений всесвіт знову і знову народжувався яскравим вибухом на просторах безмежності.

  Улюбленішою справою Вічності було спостереження за маленькою планетою в центрі всесвіту. Примітною рисою цієї планети було те, що на ній процвітало життя.

 Особливо цікавими для Вічності були люди. Секундами їх життя наповнювались дні, і люди відчували плинність часу. При цьому Вічність і сама починала відчувати час. Це було дивовижне відчуття.

  Які ж вони щасливі, що мають можливість відчувати час – думала Вічність. Однак її вкрай дивувало недбале ставлення людей до такої цінності, як час. Вони жили так, ніби попереду у них була вічність. У певному сенсі так і було, але то були виміри іншого часу. Лише в останні миті життя кожна людина розуміла  ціну швидкоплинних секунд часу.

  Добре хоч так, думала Вічність, щоразу засмучуючись, коли останні секунди їх життя перетворювались у яскравий спалах для згасаючої свідомості.

  На згадку про кожне життя Вічність запалювала на безкрайніх просторах чергову зірку, щоб порожнеча не була порожнечею, щоб  промені зірки відміряли  світлові роки безмежжя.

  При цьому Вічність  отримувала в подарунок безцінні миті часу, які дарували їй справжнє відчуття життя.

  Кладовище завжди навіює якийсь незрозумілий смуток. Чи то нагадування про нашу тлінність, чи то сум по тих, хто пішов у світ захмарний, але завжди, проходячи  кладовищем, серце невимушено стискається, а душу наповнює смуток.

  З фото на хресті  сільського кладовища дивилася на мене молода дівчина. Погляд її був сумним, але якимось  живим та зацікавленим, ще не затьмарений туманом прожитих років. Вона дивилася з фотографії, наче когось виглядала, наче терпляче чекала на зустріч.

  Кладовище було чужим, через нього я проходив кілька разів на місяць і не міг  знати

ні дівчини, ні причини її передчасної смерті. Вкотре, зустрічаючи погляд дівчини, я немов її давній  знайомий, подумки обмінювався з нею кількома фразами.

  Через деякий час я ловив себе на думці, що вже чекаю того дня, коли знову зможу побачити цей погляд і отримати можливість подумки з нею поговорити. Мені здавалося, що і вона вже чекає на зустріч зі мною. Ось так несподівано я знайшов для себе дивну дружбу.

   Я не знаю, чи існує зв'язок між цим світом і захмарним, але мені здавалося, що вона чує мої звернення до неї, що я розумію її невимовні фрази.

  Через декілька років моє життя змінилося, інші дороги лягали під мої ноги, і я більше не зустрічався поглядом з моєю подружкою, перед поглядом якої йдуть осінні дощі, а зима перетворює на засніжену пустелю цей залишений куточок тлінного світу. В її очах і після смерті слабким промінцем залишилася сяяти надія на те, що в якомусь зі світів здійсняться її мрії, яким не судилося збутися за час такого короткого життя в цьому несправедливому для неї  світі.

  Сьогодні сонце зійшло напрочуд яскраво. Міріади променів розбіглися по всіх куточках ранкового світу, цікаво заглядали в усі потайні місця, стрибали на крапельки  роси і змушували їх сяяти всіма кольорами веселки.

  Один промінчик, знайшовши щілинку між фіранками на вікні, проник у темну кімнату, зупинився на  стіні і наповнив простір м'яким  світлом. Він навіть не підозрював, що на нього тут вже чекають. Маленька дівчинка приготувала для промінчика справжній сюрприз – велику дзеркальну кулю, яка повільно оберталася.

  Потрапивши на кулю, промінчик сонця розсипався на безліч сонячних зайчиків і отримав небачену свободу. Він весело літав по всій кімнаті, танцював по стелі, стрибав по столах і лавах. А також цікаво заглядав у велике дзеркало на стіні, і дражнив кота, що лежав на стільці.

  Кіт намагався зловити промінчик, та даремно, тому йому не залишилося нічого іншого, як демонструвати напускну байдужість.

  Коли сонце змінювало напрямок промінчика і він не міг потрапляти на дзеркальну кулю, дівчинка дбайливо  пересувала її до напрямку промінця. Вона не втомлювалася робити це на протязі усього дня.

  Це була взаємна гра сонячного промінчика та маленької дівчинки. Їм було добре і весело бути разом.

  Коли настав вечір, сонце втомилося за день освітлювати землю і зібралося йти відпочивати за далекий обрій. Від цього сонячний промінець почав поступово гаснути. Мабуть, він теж втомився від цієї рухливої гри.

  Дівчинці було шкода розлучатися зі своїм другом. Її весела посмішка змінилася на сумний вираз обличчя, і вона сумно зітхнула.

  Коли останні кванти світла впали на дзеркальну кулю, дівчинка змусила себе посміхнутись і рукою помахала на прощання своєму другу промінцю. І у кімнаті запанувала темрява.

  Поки не настав вечір вашого життя, поки хтось дбає про вас, не втомлюйтесь посміхатись і радіти життю, щоб він продовжував дбайливо утримувати землю під вашими ногами.