Зимние дни короткие. Не успеешь оглянуться, а солнце уже за горизонт прячется. Вот и сегодня, не успел Иван справиться по своим делам в лесу, а уже начало темнеть. А его село то далеко, до темноты можно и не успеть дойти. И решил Иван напроситься на ночлег в лесном селе, которое  было не далеко.

  Крайняя хата села манила мягким светом из окон, а дым от печки был приятно разбавлен запахом жареной картошки. Решив  далеко не ходить, Иван легонько постучал в дверь.

– Иду, иду!

  Дверь открыла молодая симпатичная хозяйка. Она мило улыбнулась Ивану, словно давно его ждала.

– Проходи, а то холода напустишь мне в хату.

– Я хотел, это, попросить…

– Потом расскажешь. Заходи же. Небось, замёрз? Я сейчас чайник поставлю.

  Всё это показалось странным Ивану. Но радужный приём и тепло домашнего уюта развеяли его дурные мысли. А уж как так случилось, что он здесь застрял не на одну ночь, то и сам не знал.

                            ****************************

– Маша, а что это за молодой парень в последнее время крутится у дома Марины.

– Так это Иван Галкин из соседнего села. Может, купил. Хата то давно пустует. Может родственники и продали. Завтра  я буду в соседнем селе и спрошу у Гали.

   На следующий день Степанида свиделась со своей старой знакомой          Галей и не преминула её расспросить о сыне.

– Умер мой Ваня. Замёрз в лесу. Только третьего дня нашли.

– Как умер? Я его вчера видела в нашем селе.

– Побойся Бога. Мне и так тяжело.

                               *****************************

– Слышь, Маша, Галка сказала, что её сын умер.

– А вот он как раз идет, его и спросим.

– Здравствуйте, бабульки. Не холодно вам здесь стоять?

–  И тебе здоровья. Скажи, ты же Иван Галки из соседнего села?

– Так точно.

– А что ты делаешь в пустой хате Марины?

– В какой такой пустой? Я у Марины гостюю. Хорошая она у вас. Нравится она мне.

– Извини, мил человек, но она ещё прошлой зимой в лесу замёрзла. За хворостом пошла и заблудилась.

Вы ещё скажите, что и я умер.

  Старушки испуганно переглянулись. Потом, как по команде, перекрестились и быстро удалились прочь.

  Лишь через неделю у них хватило смелости заглянуть в хату Марины. Тем более, что Ивана они больше не видели.

                          *************************

  Двор возле хаты был засыпан нетронутым снегом. На двери висел замок, но не закрытый на ключ. За дверью всё поросло паутиной, а на полу был слой нетронутой пыли. Было видно, что здесь очень давно никого не было.

  Всё бы ничего, если бы не свеча на столе под образами. Зажженная год назад, она до сих пор горела.

                              ************************

  О душах ушедших горела свеча, о прерванных судьбах, о счастье потерянном где-то в веках. И лишь в свете её, пусть и в мире ином, две души доиграют мелодию счастья.

  Вот и наступил тот момент, когда к девочке пришло время прощаться со Сказкой. Сказка долгие годы была её путеводной звездой, согревала её душу в зимние холода, дарила надежду, и просто помогала жить.

  Но что Сказка? – она оперирует надеждами, а её соперница Жизнь оперирует фактами. И у Сказки нет шансов победить в этом неравном соперничестве.

  Девочка мысленно попрощалась с иллюзорным морем. Она больше не будет всматриваться в горизонт и не будеь ожидать появления там алых парусов. Её уведёт Жизнь своими пыльными дорогами.

  Тетрадка со сказками будет положена на самую дальню полку и забыта на долгие годы. В той тетрадке остануться жить не только сказочные герои, а некоторые чудаки, которые так и не смогли расстаться со своими сказками.

  Эти чудаки на самом деле назначены свыше хранителями сказок. Они настолько наивны, что к ним иногда прислушивается Бог, чтобы выполнить их просьбу и убрать немного колючек  с чей-то дороги жизни.

  Быть может когда-то тетрадку со сказками случайно обнаружит дочурка той девочки, которая на тот момент будет умудренной жизнью женщиной.

– Мам, а что это за тетрадка?

  Лицо женщины озарит улыбка, и она на мгновение почувствует себя той девочкой, которая когда-то верила в сказки.

– Это, доча, тот мир, в котором я когда-то жила.

  Это было в те далекие годы, когда золотое обручальное колечко можно было купить только после подачи заявления в ЗАГС.  А молодым девчатам иногда так сильно хотелось блеснуть золотом на нежных девичьих пальчиках, что они готовы были заключить фиктивный брак ради такого приобретения. Что с них взять – молодость ветрена.

  Среди таких девчонок была молодая выпускница техникума, направленная по распределению на работу в один небольшой городок. Валентина была стройной, , красивой, с осиной талией и смешинками искорками в глазах. Она сразу понравилась Николаю, работающему на одном с нею предприятии. Но он был неприметным парнем, простым застенчивым слесарем и понимал, что он не пара такой красавице, возле которой крутились ребята куда солиднее, чем он.

  Зайдя как-то в бухгалтерию, Николай услышал разговор сотрудниц об разных украшениях. И на его удивление Валентина сказала своим подругам по работе, что готова заключить фиктивный брак ради осуществления заветной мечты

  Сам того от себя не ожидая, Николай произнес фразу, которая на секунду поставила в ступор весь коллектив бухгалтерии.

– Валя, я готов стать твоим фиктивным мужем.

  Шутки посыпались, как из рога изобилия, а Валентина сидела вся покрасневшая и всё не могла прийти в себя. Но когда она опомнилась, то уже её слова, произнесенные без малейшей доли иронии, заставили враз замолчать весь женский коллектив бухгалтерии.

– Коль, я согласна. Можем даже сегодня подать заявление в ЗАГС.

  И на удивление всех, они подали заявление на заключение брака. А чтобы избежать скандала у себя дома, Николай сохранил в тайне заключение фиктивного брака. На что только не пойдешь ради любимого человека.

  В суматохе молодой жизни этот безрассудный поступок был отодвинут куда-то на задворки осознания. А позже судьба забросила Валентину и Николая в разные отдаленные места жительства. Они на какое-то время потеряли связь, всё такжеоставаясь в фиктивном браке.

  Прошло несколько лет после того неординарного случая. Жизнь порядком потрепала и Валентину, и Николая. Им так и не удалось обзавестись семьями, и даже не из-за штампов в паспортах. Николай за это время возмужал, а Валентина стала более приземленной женщиной.

  Второй раз жизнь их свела почти случайно.

– Привет, жена.

– Привет, муж.

  Они оба рассмеялись, и было в этом смехе что-то искреннее и теплое для души. Они это почувствовали и уже совсем по-другому посмотрели в глаза друг другу.

   Судьба-шутница решила поставить точку в этой истории. Они сошлись и до сих пор живут совместной счастливой жизнью. И только иногда в шутку называют друг друга фиктивной женой и фиктивным мужем.

  Велике поле, оточене з усіх боків віковими лісами, зовні було схоже на безліч інших полів. Але воно було особливим і мало багато загадкових таємниць.

  Підтвердженням загадковості являється величезних розмірів дубовий хрест на середині поля. Весь у вікових тріщинах і вкритий мохом, він стоїть тут з давніх-давен. Ніхто не пам'ятає, навіть  люди похилого віку, хто його поставив і з якою метою. Лише невелика лава біля хреста схоже, що оновлюється, бо має не такий понівечений часом вигляд. Хто її оновлює, теж одна із загадок.

  Легенда каже, що на цьому полі колись було село. Але в один день всі мешканці його  раптово кудись зникли. Тому люди з найближчих сіл боялися туди ходити. А згодом природа стерла з лиця землі залишки старих хатин. Залишився стояти лише цей хрест. Час був не підвладний над ним.

  Одні казали, що це місце святе, інші називали його проклятим. Але ні ті, ні інші без зайвої потреби туди не ходили. Однак кажуть, що якщо на душі у людини поселявся смуток, то у неї з’являлося непереборне бажання відвідати хрест. Однак не багато хто зважувався туди сходити.

  Але ті, хто там побував, казали, що біля хреста з ними творилося щось неймовірне. На душі ставало напрочуд легко і спокійно.  Людина після такого відвідування ніби перевтілювалась. Тривога покидала її назавжди 

   Іноді над тим полем гриміли грози, в той час, коли вся округа була під чистим небом. А іноді, навпаки, під час осінніх затяжних  дощів на тому полі сяяло сонце. Сніги сходили там навесні задовго до сходу в інших місцях.

  Кажуть, що за радянських часів із райкому надійшла команда прибрати хрест, бо він заважав обробляти поле. Але бригадир і тракторист, надіслані виконати  наказ, зникли разом із трактором, і більше їх ніхто не бачив.

  З того часу ніхто не смів зачіпати  загадковий хрест. Він так і стоїть, вкритий віковими таємницями. А іноді біля нього з'являються живі квіти. Навіть лютою зимою. І ніхто не знає, хто їх туди приносить, бо ніяких слідів до хреста не залишається на землі

  Життя довгі роки ламало його так старанно і наполегливо, ніби хотіло випробувати межу людської міцності. Здавалося всі біди, які можуть статися з людиною, з ним сталися. З роками він втратив здатність відчувати душевний біль, забув, що таке усмішка, що таке позитив.

  Все навколо, як і раніше, оберталося і рухалося, але він просто його не помічав. Наче життя для нього зупинилося. І навіть коли воно втомилося його випробувати, нічого в його образі так і не змінилося.

  У вагоні електропоїзда навпроти сиділа маленька дівчинка зі своєю мамою, гралася з лялькою і іноді дивилася в його бік. А він дивився у вікно, практично в нікуди. 

  «Мам, дай цукерку. Ну дай цукерку» – періодично і безуспішно просила дівчинка маму. Через деякий час мама здалася і дала дівчинці цукерку. Але дівчинка не стала її їсти.

  Майже дорослим поглядом вона подивилася на нього і тихо промовила: «Ви такий сумний. Вам потрібно з'їсти цукерку». І простягла йому насилу випрошену у мами цукерку.

  Вперше за довгі роки на його обличчі з'явилася невиразна, але щира усмішка. У душі ніби щось клацнуло, і якісь коліщатка знову почали обертатися. Він вийшов з вагона, зупинився на пероні, і вловив себе на тому, що відчуває на своєму обличчі теплий подих літнього вітру, знову чує звичний гомін навколишнього світу.

  І до нього прийшло усвідомлення, що ця маленька дівчинка створила справжнє чудо і повернула йому смак до життя. Для нього воно знову понеслося дорогами  буття, сяючи фарбами та чарівними гранями своєї неповторності.

  На околиці села, сидів старенький дідусь і дивився на лугові простори. Глибокі зморшки покривали його обличчя, а в очах ховався смуток, накопичений за довгі роки життя. Його погляд був спрямований кудись у далечінь, де й зачепитися не було за що.

  Зовсім несподівано, і незрозуміло звідки, на лузі з'явилася маленька дівчинка років п'яти. Вона йшла неспішною ходою і співала пісеньку. Інколи дівчинка зупинялася, щоб зірвати квітку для свого віночка.

  «Виглянуло сонечко, все блищить на лузі. Я назустріч сонечку по траві іду. І ромашки білі для  віночка рву» – мила дитяча пісенька була справжньою окрасою неспішної дитячої прогулянки.

  На обличчі у дідуся з'явилася легка, ледь помітна усмішка. Він з цікавістю дивився на дівчинку, але варто було йому на мить перевести погляд у далечінь, як дівчинка кудись поділася. Це старого не так здивувало, як засмутило.

  Але не минуло й півгодини, як дівчинка знову з'явилася на лузі зі своєю улюбленою пісенькою. Відверта усмішка змусила зморшки старого зігнутися в в давно забутий візерунок. Він був радий, що знову бачить цю дівчинку, хоч і сам не міг зрозуміти, звідки ця несподівана радість.

  Коли дівчинка з'явилася втретє після чергового дивного зникнення, у душу старого закрався сумнів.

– Дівчинко, ти не заблукала? Чому ти гуляєш сама?

  Від запитання дівчинка здригнулася. Її пісенька перервалася на півслові, і вона уважно подивилася на старого дідуся.

– Ви мене бачите?

– А як же. Хіба може бути інакше?

– Мене ніхто не бачить. Я тут вже дуже давно гуляю.

 – Дивно. А де твоя мати?

– Я не знаю. Я її майже не пам'ятаю. Я тільки відчуваю, що вона за мною тужить, та іноді звідкись чую її голос, який завжди каже: «Врятуй, Боже, душу моєї донечки».

– А тобі не самотньо гуляти тут наодинці?

– Самотньо. А давайте, дідусю, разом по лузі гуляти.

                                                   ************************

  Далеко на лузі можна було побачити дві постаті, що йшли у далечінь, – маленької дівчинки в легкій літній сукні, і згорбленого від довгого життя старого чоловіка. А потім на небокраї ледь помітна цятка від їхніх постатей зовсім розтанула в сивому серпанку. І лише дитяча пісенька ледь чутно лунала над спорожнілим лугом.

  Невеликий гурт сільських хлопчиків ледь сонце зійде, а вони вже зайняті своїми важливими для них справами.  В їх дитячому віці весь навколишній світ розфарбований яскравими фарбами. Турботи ж дорослих їм незрозумілі і не цікаві. А як же інакше, якщо їх батьки ще спозаранку з серйозними обличчями без ознак найменшої посмішки поспішають на роботу.

  Однак одного з хлопчиків давно привернув увагу сусідський дідусь. Він майже кожного дня сідав на велосипед і з загадковою посмішкою на обличчі жваво кудись поспішав. При собі він мав лопату і якийсь дивний прилад.

– Дідусю, а що то у ваз за прилад такий?

– О, Денисе, то скарбошукач. Він мені допомагає скарби відшукувати.

  Від такої відповіді у хлопця аж дух перехватило. Адже він зі своїми друзями частенько мріяв відшукати скарби піратів і прочитав не одну книжку на цю тему. Правда море від них було далеко. А тут виявилося, що скарби можна знайти і в їх місцевості.  

  Через мить весь гурт був біля дідуся і благав його розповісти про скарби.

– Скарби не так то й легко знайти. Їх охороняє Земляний Дідусь і не кожному він іде назустріч. А ще на скарби часто бувають накладені чари. І поки їх дія не втратить силу, скарб до рук не йде.

  Так уважно і з такою зацікавленістю хлопці ще ніколи не слухали дорослих.

– А ви шукаєте скарби піратів?

– Скарби закопували не тільки пірати, але й розбійники, чи просто заможні люди.  

– І ви знаходили справжні скарби?

  Дідусь загадково посміхнувся, явно щось пригадуючи.

– Скриню з золотом і дорогоцінним камінням я не знаходив, але мрію знайти. А от скарб мідних і срібних монет доводилося знаходити. Приходьте до мене ввечері, я їх вам покажу.

  Після цього дідусь сів на свій старенький велосипед і зі своєю незмінною усмішкою на обличчі поїхав назустріч цікавим пригодам. А для хлопців той день виявився найдовшим в житті, бо ще ніколи вони з таким нетерпінням не чекали вечора.

  Молодий хлопець сидів з сусідом біля його подві’я  і вів з ним розмову про життя

– Знаєте, Пилиповичу, так набридли ці всі негаразди і турботи, що хочеться тихого спокійного життя. Але воно, мабуть, тільки в раю існує.

– Чому ж тільки в раю? Є така місцина, і навіть не далеко від нас.

– Жартуєте, дядьку?

– Недалеко від нашого села є з’їзд з дороги до райцентру. Та лісова дорога веде до одного села. Ось в тому селі і протікає таке життя, про яке ти мрієш.

– Та я тією дорогою десятки разів проїжджав і не бачив ніякого села. Вона просто виходить до іншої дороги, що веде до райцентру. Ви ще скажіть, що ваша племінниця з того села. А то вона завжди така весела і безтурботна, ніби проживає в раю.

– Ти вгадав, Петре, вона дійсно з того села.

  Потрібно сказати, що племінниця Пилиповича Марічка дуже подобалася Петру.

– Ви мене заінтригували. Все, переїжджаю жити в рай.

– Ти, Петре, не жартуй, бо з того села немає вороття. Але в тебе є можливість відвідати на один день село для знайомства з ним. Потрібно тільки  палке бажання туди потрапити. Заодно і мою племінницю провідаєш.

– То давайте разом з’їздимо до неї в гості.

– Мені туди дорога закрита. Воно для мене існує тільки в моїх спогадах. Для тих, хто там народився по досягненню повноліття потрібно прийняти рішення залишатися там назавжди, чи покинути його теж назавжди і не мати змоги його відвідати.  А от ті, хто прийняв рішення там залишитись назавжди, мають змогу на один день його полишати.

– Ви мені, Пилиповичу, розказуєте якісь казки.

  Як би там не було, та одного дня Петро вирішив все ж таки перевірити сусідові вигадки. Палке бажання туди потрапити, як необхідна умова,  в нього було, бо він давно не бачив Марічку і добряче за нею скучив.

  Та лісова дорога на превелике здивування Петра привела його в дивне село. Незважаючи на дощ  в лісі, над селом в блакитному небі сяяло яскраве сонце. І неймовірний спокій наповнив душу Петра, коли він зайшов в село. А ось і Марічка його зустрічає, ніби знала про його приїзд. І через деякий час вони сиділи на ганку чепурненького будиночка і за чаєм вели приємну бесіду.

– А ти б не хотіла до мене переїхати? Жили б разом у злагоді і щасті.

– Я не можу цього зробити, навіть якщо б побажала. Я прийняла рішення і закріпила його підписом в Книзі села. Але ти можеш для себе прийняти рішення залишитись тут назавжди. Для цього в День Прийняття Рішень потрібно поставити свій підпіс в Книзі села. А до того часу ти не зможеш тут залишатись більше одного дня.

– А ти не жартуєш? От залишусь  в тебе до завтра і зустріну ранок в цьому ж селі.

– Ну, спробуй.

  Марічка постелила Петру на дивані, що стояв на ганку, та проснувся він наступного дня в себе вдома. Мурашки пробігли по його спині і він довго не міг прийти до тями.

  Пройшов деякий час, потрібний Петру для осмислення свого життя і тієї казки, з якою він познайомився. Кохання до Марічки зробило свою справу, і в День Прийняття Рішень він стояв на майдані того дивного села поруч з Марічкою і в присутності всієї громади поставив свій підпіс в Книзі села.

  І отримали вони довге щасливе життя у злагоді і спокої, бо в раю турботи бувають тільки приємні і бажані.

  Їй потрібно було приїхати до міста, щоб владнати деякі справи. Одного дня для цього виявилося замало, і вона звернулася до свого друга по інету за порадою де можна переночувати.

– Можеш переночувати в моїй заміській квартирі. Власне, можеш в ній пожити скільки тобі заманеться. Я залишу тобі ключі від неї.

– Я буду тобі дуже вдячна. А я для тебе не створю незручностей?

– Ну що ти? Я буду радий стати тобі в нагоді.

  І дійсно, він був радий бачити її у себе в гостях. Тільки безлад в тій квартирі наганяв йому сорому.

  Через півгодини вона постукала в двері і він з деяким хвилюванням їй відчинив. Її усмішка його просто загіпнотизувала і він розгублено стояв і мовчав.

– То ти впустиш мене, чи ні?

– Ой, вибач. Заходь, будеш бажаною гостею.

  Або господинею – подумки добавив він і чомусь почервонів.

  Вона досить швидко освоїлась в квартирі. А він зачаровано дивився як вона по жіночому уподобанню щось поправляє чи переставляє.

  І йому так непереборно захотілося зробити для неї щось приємне, що він відчув себе чарівником.

– Подивись на мої руки. Ти віриш в чудеса?

– Ну, трішечки.

  Що це я роблю? Мабуть зовсім з глузду з’їхав – подумав він, але руки його вже не слухались. І через секунду він тримав в руках букет квітів неймовірної краси.

  Раптова поява квітів просто з пустоти її не так здивувала, як налякала. Власне, як і його. Потрібно було терміново рятувати ситуацію.

– Не бійся, це такий фокус. Ці квіти для тебе.

  Вона не стала запитувати що то за квіти, яких вона раніше не бачила, і коли він встиг їх придбати. Вона просто поставила їх в воду і на її обличчі знову з’явилась та чарівна усмішка. А він все дивився і милувався нею.

  Через пару днів вона поїхала додому і взяла с собою подаровані квіти. По приїзду поставила їх в вазу, подумки посміхнувшись йому в знак вдячності.

  Як не дивно, але через один, а потім і два тижні, квіти і не думали в’янути. Не зав’яли вони і через місяць.

  Таки чарівники існують – думала вона кожного разу, дивлячись на квіти. І мила ніжна усмішка кожного разу прикрашала її миле дівоче обличчя.