Напроти невеликого села на середині великої ріки знаходився мальовничий острів. Зовні він не відрізнявся від подібних, але чутки про нього ходили недобрі. Люди казали, що час від часу на острові відбувається щось дивовижне. Тому навіть рибаки його оминали.

  Але молоде покоління вважало, що то лише марево жарких днів, коли розігріте на піску повітря колишеться, ніби шовкова тканина на вітру, створюючи неіснуючі видіння.

  В такі дні на острові можна було побачити за завісою серпанку давнє поселення стародавніх людей.

  Рибак Микола все ж полюбляв рибалити на тому острові. Бо навіть за несприятливих умов без гарного улову додому не повертався. Та одного разу піднялася така буря, що на маленькому човні покинути острів було надто небезпечно. І він залишився там на ніч. А вранці на нього чекав дивний сюрприз.

– Тату! Тату, подивись, до нас прибув гість з землі богів.

  Через хвилину Микола був оточений людьми в примітивному вбранні, яке носили люди в прадавні часи. Вони впали на коліна, промовляючи якусь молитву.

  Трохи оговтавшись і прийнявши той факт, що це не марево і не видіння, а якесь провалля у віки, Микола попросив цих людей піднятися і поводитись з ним, як з рівним.

  Зустріч була недовгою, бо через декілька хвилин стародавнє поселення немовби розчинилося у просторі, і острів повернувся до звичного вигляду.

  Микола не став розповідати односельцям про цей випадок, але почав аналізувати за яких обставин острів провалюється в часову яму. Він хотів знову туди потрапити, адже йому дуже приглянулася та дівчина, яка першою його побачила. Струнка, чорноброва і така мила, що в Миколи тоді серце шалено забилось.

  Розрахувати появу на острові поселення з минулих віків виявилось не складно. І з часом Микола став постійним відвідувачем того стародавнього поселення.

  Дивно, що їх шаман стверджував, що настане час, коли боги посваряться, і на їх землю полетять смертельні блискавки. Поселення будуть зруйновані, а поля поростуть бур’яном.

– Олечко, не вір шаману. Хіба «боги» такі дурні, щоб так жорстоко сваритися. Ходімо зі мною на «землю богів», як ти її називаєш.  А в разі небезпеки я поверну тебе в рідну хатину.

  Тоді Оля погодилась, та настали чорні часи. Війна прийшла на ті землі, і земля горіла від ударів нищівних «блискавок». Миколі довелося виконати свою обіцянку і відправити Олю у безпечне місце під прикриття віків.

  Він дивився на зникаючий образ своєї коханої і сльози текли по його обличчю.  І коли видіння повністю зникло, на острові пролунав потужний вибух і його вигляд невпізнанно змінився.

  Пізніше, як Микола не вглядався в контури острова, але на ньому так більше і не з’явилося те стародавнє поселення. Адже «сварка богів»  створює руйнування не тільки в просторі, але і в часі. І в душах людей залишає пустелю.

 

 

  Мабуть ледь не в кожному селі є розумово відстала людина. І якщо в містах є спеціальні навчальні заклади для дітей з такими вадами, то в селах, зазвичай, їх проводять на «трійках» через весь учбовий процес.

  Ось і в Малинцях був такий хлопець. Грався він з дітьми за віком значно молодшими, бо однолітки  гнали його від себе. У нього було ім’я Григорій, але більшість називали хлопця Гриша Дурнуватий. А він і не ображався, бо мав спокійний характер і добру вдачу.

  Та Гриша не тільки своєю відсталістю вирізнявся серед односельців. Діти казали, що він має здібності виліковувати рани. З будь яким пораненням вони бігли до нього. Гриша дмухав на рану, промовляючи при цьому фрази на нікому незрозумілій мові, і до вечора від рани і сліду не залишалося.

  Інколи діти розказували дорослим про здібності хлопця, але їм ніхто не вірив. А дарма. Адже одного разу один малий хлопчик впав з дерева. Тоді дорослих поруч не виявилося, але поруч був Гриша. Він взяв руку фактично мертвого хлопчика в свою, і, дивлячись на сонце, довго промовляв фрази незрозумілою мовою. Аж поки хлопчик не відкрив очі.

  Дорослим же відкрив очі інший випадок. Тоді в лікарню потрапив з діагнозом невиліковної хвороби чоловік літнього віку з тих же Малинців. Лікарі казали, що він доживає останні дні. Тому було дивним, що чоловік попросив привести до себе Гришу. Його дружина виконала прохання чоловіка. Можливо останнє прохання в житті.

  І знову хлопець над ліжком хворого все промовляв і промовляв незрозумілі фрази. Лікар, який був поруч, скептично споглядав на це дійство, але з поваги до людини, яка має відійти в інший світ, не заважав хлопцю.

  А через тиждень аналізи підтвердили, що чоловік повністю одужав. Лікар був шокований, але професійна гордість не давала йому змоги визнати, що в цьому заслуга якогось хлопця, який взагалі розумово відсталий.

  До речі, розумова відсталість Гриши була поставлена під сумнів на одному уроці з математики. Тоді вчителька на дошці написала умови надто складної задачі. Задача була розрахована на відмінників, але жоден з них не зміг знайти рішення.

  Тоді хтось з класу жартома запропонував викликати до дошки Гришу. Сміх покотився класом. Але вчителька на подив самій собі все ж викликала до дошки хлопця.

  Григорій декілька секунд постояв у роздумах і почав писати довгий ряд формул. Одні формули були знайомі учням, інші навіть вчителька не могла розпізнати. Але в кінці результат розв’язання виявився правильним.

  В класі запанувала тиша. І лише через декілька хвилин вчителька сфотографувала розв’язок і дозволила Гриші сісти на місце.

  Через декілька років вона показала це фото професору в інституті, на що отримала похвалу за вивчення нової гілки в математиці, яка використовується для обчислень в квантовій фізиці…

  Коли інформація про лікувальні здібності хлопця  вийшла за межі села, і до нього почали звертатися важкохворі. Хлопець раптом помер. Лікарі казали, що це із-за вроджених проблем з власним здоров’ям.  Але ніхто не звернув увагу на те, що дитина в сусідньому селі, яка народилася в ту саму мить, коли душа Гриші покидала його тіло, з часом почала промовляти дивні фрази на невідомій нікому мові.

 

 

  Улюбленим місцем відпочинку для Олі був затишний куточок парку, де над лавою висів ліхтар на старому стовпі. Там вона могла годинами сидіти з книгою в руках, занурившись думками в життя героїв оповідки. І лише коли ліхтар  починав нагадувати своїм м’яким світлом, що вже вечір, вона закривала книгу і йшла додому.

  Одного разу на лаву присів молодий хлопець і довго дивився зачарованими очима на дівчину. Оля відчула цей погляд і привітно посміхнулася хлопцю. В той день вони навіть не познайомились, але наступного дня хлопець знову присів поруч.

–Чому ти на мене так дивишся, ніби я картина в галереї? 

– Пробач, я не хотів тебе потурбувати.

– Та ти й не потурбував. Можеш дивитися, як тобі так хочеться. Як тебе там?

– Я Борис.

– А я Оля.

  Не минуло й тижня, як Оля з Борисом почувалися так, мов би знали одне одного цілу вічність.

– Мої батьки любили збирати гриби. Частіше це були лисички. Я була маленькою і чомусь називала їх лисячками.

– Ти ж моя лисячка. Можна я буду тебе так називати?

– Тільки за умови, що я тебе буду називати мухоморчиком.

  І вони розсміялися так, ніби щастя присіло поруч і подарувало їм цю радість. Власне, так і було.

  Борис підійшов до стовпа і написав на ньому: «Лисячкка + мухоморчик = кохання»

                              ********************************

  Вони мріяли про спільне життя, про сім’ю і раділи, що доля подарувала їм таке щастя. Та у долі були свої плани. На Олю наїхала машина, а водій навіть не зробив спроби загальмувати і втік з місця пригоди. Згодом з’ясувалося, що наїзд відбувся викраденою машиною. А Олю в комі і з сильно ушкодженим обличчям забрали до лікарні, де лікарем працював її брат.

  Оля розповідала своєму братові, що їй погрожував один чоловік, який її домагався. На відмову стати його дружиною, він повторював, що вона буде або його, або нічиєю. Тому брат Олі здогадався, що наїзд на сестру діло рук того маніяка. І, щоб уберегти сестру, вирішив всіх запевнити, що Оля померла, відправивши на поховання тіло якоїсь безпритульної. Вона навіть зовнішньо схожа була на Олю, тому зайвих запитань не виникло.

  Поховання відбулось в закритому гробі, зіславшись на понівечене обличчя Олі. А саму Олю брат переправив своєму другу в інше місто, де той працював головним лікарем.

                                     ****************************

  Горе Бориса не знало меж. Він щодня відвідував могилу, де мовби була похована Оля. А сама Оля виришіла перечекати, поки одужає і приведе своє обличчя в нормальний вигляд. Не хотіла вона з таким обличчям з’явитися на очі своєму коханому. Та не простою виявилася ця справа. Декілька операцій з пластичної хірургії все таки дали змогу позбутися шрамів, ніби обличчя ніколи не страждало від поранень. Але то було вже інше обличчя, не схоже на минуле обличчя Олі. Тільки в очах залишився той неповторний блиск, що задаровував Бориса.

  І Оля не відважилася з’явитись до Бориса, побоюючись, що таку він її не прийме.

                          *************************************

  Тим часом на життєвому шляху Бориса з’явилася дівчина Наташа. Вона була веселою і так зовнішньо схожою на Олю, що одруження з нею було лише ділом часу. Дивлячись на неї, Борис уявляв, що це Оля.

  А коли народилася Світланка, Борис повністю присвятив себе її вихованню. Тим більше, що Наташа була актрисою і майже весь час пропадала десь на гастролях.

  Так і виросла Світланка батьковою донечкою. Вона не тримала зла на свою маму, бо так навчив її батьке. Доля людей буває різною і не завжди ідеальною . Требе сприймати життя таким, як воно є, і не жалкувати ні про що. Світланка так і робила.

  А коли на роботі у батька з’явився молодий хлопець Сашко, то по вуха в нього закохалася. Борис не був проти їх відносин, бо Сашко подобався Борису як людина відповідальна і тямуща. Все в нього виходило, і сам він був добрим і щирим.

  Борис  до нього відносився як до свого сина, навіть не підозрюючи, що Сашко і є його син. Спільний син його і Олі…

                             **********************************

  Після одужання Оля повернулася до свого міста. Згодом народила сина Сашка, адже на час аварії була вагітна від Бориса. Тоді вона й сама цього не знала, а пізніше бачачи, як Борис турбується про іншу дитину, і що в нього вже є своя сім’я, не стала про себе заявляти. Так і жила, спостерігаючи зі сторони за життям свого коханого, не перестаючи його кохати.

  За збігом обставин її син влаштувався на роботу до Бориса, де той був на той час директором фірми. А Оля була цьому лише рада, бо здобула змогу частіше бачити Бориса, залишаючись невпізнаною.

  Але коли дізналася, що її Сашко закоханий у дочку Бориса, тобто у свю сестру, місця собі не знаходила. А щоб хоч якось розігнати свій сум, почала відвідувати своє улюблене місце у парку. Тільки там їй на душі ставало спокійніше.

  Бетонний стовп з ліхтарем був замінений на блискучий металевий. Оля не повірила своїм очам, адже на ньому все ще було чітко видно напис: «Лисичка + мухоморчик = кохання».

І хоч буква в слові лисичка була змінена, але було видно що напис поновлювали не один раз.

  Оля дивилася на стовп так зачаровано, що й не помітила, як підійшов Борис.

– Це пам’ять про моє кохання. І хоч моя кохана давно померла, моє кохання живе до цього часу.

  Борис дістав маркер і почав поновлювати дещо вигорівший на сонці напис.

– Можна у тебе попросити маркер?

  Борис здивувався такому проханню, але маркер передав.

  Оля взяла маркер, перекреслила букву «и» в слові лисичка і написала звезху букву «я». У  очах Бориса потемніло. Тестостерон, адреналін і ще хто зна що потекло по його крові, досягло мозку, а той в свою чергу відключив весь навколишній світ, залишивши лише знайомий блиск в очах Олі. Блиск, який він ніколи не забував. 

  Не витримавши такого шквалу емоцій, Борис втратив свідомість.

                                     ********************************

  Отямився Борис лише в лікарні. Поруч біля нього сиділа Оля.

– Як же ти, мухоморчику, мене налякав. Ти тримайся. Мені багато чого ще потрібно тобі сказати. Я не прийшла, щоб понівечити твоє життя. Не для того я воскресла. У нас з тобою є проблема. Тільки обіцяй, що не втрачатимеш свідомість.

  Борис не знав, що й сказати. Ситуація була настільки нереальна, що він не міг в неї повірити. Він просто мовчав і покірно дивився в знайомі очі.

– Сашко, в якого закохана твоя дочка, наш с тобою син. Їм не можна бути разом.

  Суміш якихось там речовин знову вдарила по мозку Бориса, але цього разу він витримав.

– Олю, ти не хвилюйся. Світланка для мене дочка і по сприйняттю, і по документах. Я її люблю над усе на світі. Але біологічний  батько не я. Я познайомився з Наташою, коли вона вже була вагітною. Це не завадило виховати Світланку як рідну кровинку.

– То цеи ж чудово! Але що ж ми будемо робити з нашими таємницями?

–А нічого робити не потрібно. Якщо таємниці загрожують сприйняттю щастя, то хай вони і залишаються таємницями. Це будуть наші с тобою таємниці. А на нас чекає нове щасливе життя.

                                *********************************

  За великим столом сиділа щаслива сім’я. Молодята Світлана і Сашко світилися щастям, а на них зачаровано дивились Оля і Борис. 

–Лисячко, подай но мені той салат.

–Тату, правильно казати лисичко.

– Донечко, я правільно кажу.

– Я ж тобі казав, Світланко, Що Борис Іванович приховує від нас якусь таємницю.

 – Любі млої діти, життя і є найбільшою таємницею. І не варто в нього допитуватись. Просто потрібно жити і кожного дня йому радіти.

  В старовинній книзі, надрукованій в позаминулому столітті, яка потрапила до рук Сашка випадково, згадувалося про загадкові кургани. Вони були невеликі за розміром, але, як вказував автор книги, їх кількість в одному місці була унікальною.
  Якому народу вони належали, достеменно невідомо. Але те, що їм сотні, якщо не тисячі років, було реальним фактом. Можливо то були поховання скіфів чи сарматів, бо вістря стріл тих народів Сашко неодноразово знаходив в тому краї.
  Так склалося, що Сашко бував в тих краях досить часто, але ніяких курганів не знаходив. І це при тому, що їх місцезнаходження автор книги вказав зрозуміло. І хлопець вірішив, що час, чи відвали колгоспних тракторів, не залишили і сліду від тих стародавніх пам’яток.
  Але одного разу Сашко заблукав в глухому лісі. І перед ним зненацька виріс, грандіозний курган. Правильної конічної форми серед рівнини лісу, він поріс віковими деревами. А в глибині лісу виднілися ще декілька більш високих курганів.  
  Так ось де сховалося місце десятків стародавніх курганів. Де глухий ліс і немає ніяких доріг. Подалі від людських очей і жадібних рук без залишків моралі.
  Сашко розумів, що такі місця охороняються древніми духами, тисячі років для яких не вік. Тому, щоб отримати в них дозвіл походити між курганів з метою пошуку загублених колись дрібниць, Сашко поклав декілька цукерок у підніжжя одного із курганів.
-- Духи віків, дозвольте мені походити по вашому святому місці, а в знак пошани до вас прийміть цей скромний подарунок.
  Зненацька сильно зашумів ліс і через мить стих. Сашко подивився на те місце, де поклав цукерки, але їх там вже не було. Вони зникли. Значить подарунок був прийнятий.
  Не зважаючи на дозвіл, Сашко не довго ходив між курганів. Непереборне відчуття,  що за тобою спостерігають десятки пар очей, окрім мурашок по спині, впевненості не додають. Тому він полишив це заняття і присів відпочити на повалене вітром дерево.
  На невелике деревце напроти сіла сорока і почала уважно дивитися на Сашка. Він не зразу помітив, що в своєму дзьобі сорока тримає красивий перстень. І як тільки Сашко це побачив, сорока злетіла і випустила перстень. Він впав біля ноги Сашка і засяяв всіма кольорами веселки своїм каменем в променях сонця.
  Не було сумніву в тому, що це подарунок Сашку крізь тисячоліття за повагу до пам’яті тих хто жив на цій землі і чий прах спочиває в цих курганах.
  Сашко якось вибрався з того лісу, а пізніше як не намагався, але відшукати ті кургани так і не зміг. Вони знову ніби зникли з лиця землі, сховавшись на століття в глухому лісі подалі від людських очей.  
 

 Сподобався Катерині файний хлопець Іван, та от біда – він одружений, і щасливо живе зі своєю дружиною Марічкою. І як Катерина не намагалася викинути зі свого серця це не розділене кохання, та дарма.
  Від смутку Катерині світ був не милий. Вона не помічала людей, а домашні справи були занедбані. Лише прогулянки в ліс трохи розвіювали смуток. Особливо, коли достигали чорниці, чи починали рости гриби.
  Та одного разу в лісі зустріла вона Івана. І що було дивним, він не дивився на неї зверхньо, як це бувало зазвичай. Навпаки, він щиро посміхався, і дивився на Катерину зачарованими очима, ніби вона була його коханою.
  В сяючих променях щастя, Катерині навіть не прийшло на думку, що поведінка Івана якась дивна, адже до цієї зустрічі жодного натяку з його сторони не було. Мабуть правду кажуть, що кохання сліпе.
  Як не дивно, але зустріч з Іваном в лісі не стала єдиною. Коли б Катерина не пішла в ліс, там на неї завжди чекав Іван. І для цього не потрібно було з ним домовлятись. Тому не дивно, що вона майже щодня ледь не спозаранку поспішала до лісу.
  Люди в селі помітили дивні зміни в поведінці Катерини і вирішили, що вона втратила розум. Зі співчуттям вони дивилися вслід, коли дівчина ледь не бігом щодня прямувала до лісу.
  Та одного разу на галявині, де Катерина зустрічалась з Іваном, не Іван, а якась незнайома дівчина сиділа на поваленому дереві і з тоненьких гілочок верби старанно плела широкий пояс. Не відриваючи погляду від своєї справи, вона запропонувала Катерині сісти поруч, звернувшись до неї по імені.
  У Катерини мурашки пробігли по спині і щось недобре закралося в душу.
– Та ти, Катю, не бійся мене. Я знаю, що ти прийшла на зустріч з Іваном. А чи Іван то був насправді? Тобі така думка не приходила в голову? Хіба тобі Іван хоч раз посміхнувся, коли ти бачила його в селі?
– Я не знаю хто ти, дівчино, і не хочу чути твоїх міркувань.
У відповідь лісова дівчина посміхнулася, і через мить перетворилась у Івана.
– Забудь мене, Катю.
  Забудь, забудь, забудь – луною прокотилося по лісі.
  А через наступну мить. Поруч знову сиділа та сама дівчина і продовжувала плести пояс.
– Що ти зробила з моїм Іваном?!
– Вибач нас, Катю, але то все були жарти лісу. Не зі зла ми тобі посилали видіння, а щоб ти відчула, що таке справжнє людське щастя. У Івана вже є пара і своє щастя. А твоє щастя на тебе ще чекає. Ось ти бігаєш до лісу, і не бачиш, як на тебе дивиться сусідський хлопець Петро.
– Не можна так знущатися над людьми і розбивати людське серце.
– Ось я зв’язала для тебе пояс, візьми його. Цей подарунок допоможе тобі вийти зі скрутного становища. Надінь його і не знімай, поки не дійдеш додому.
– Коли Катерина вийшла з лісу, то забула про зустріч і з лісовою дівчиною, і про своє кохання до Івана.  А проходячи повз подвір’я, зустріла сусідського хлопця Петра.
– Доброго дня, Петю. Ти звернув увагу, що сьогодні чудовий сонячний теплий день? Не бажаєш сходити зі мною до озера? На ньому розквітло біле латаття, а сама я  не зможу його дістати.
  Петро від таких слів ніби потрапив до раю. Відчуття щастя переповнювало його, і він, звісно, погодився йти з Катериною  хоч на край світу.
– А де ти такий цікавий пояс придбала? Він так тобі личить. Ніколи не бачив подібних.
– Не повіриш, Петю, але я не пам’ятаю де його взяла. Можливо десь в лісі знайшла. Сама не знаю, чого туди пішла. Адже там зараз нічого брати.
  Вони йшли до озера і про щось гомоніли. І неозброєним оком було видно, що саме в цю мить народжується їх щастя.
                            *******************
  Ліс іноді над людьми жартує. Водить їх по колу, не виводячи на дорогу додому. Але він обов’язково подарує в якості компенсації щедру галявину з грибами. І як би ви не намагались ту галявину  іншим разом знайти з метою знову набрати повний кошик грибів, та все дарма. Адже то було не грибне місце, а справжній подарунок лісу.
  Звертайтесь з повагою до лісу і він буде вдячний вам за це.

  Чтение книг для Николая было удовольствием противоречивым. С одной стороны он с интересом погружался в мир героев романов, близко к сердцу воспринимал их проблемы, и радовался их успехам.

  С другой стороны он так погружался в этот выдуманный мир, что уже начинал ощущать себя его частью. Он мысленно был в гуще описанных событий, и даже принимал в них участие. Это доходило до того, что со временем он не мог пересказать прочитанное, ибо солидная его часть была придумана им самим, да так и осталась в памяти неотделенной от авторского текста.

  Очередной роман, который Николай с упоением читал, словно был калькой с его жизни. Но не реальной, а той, которую сам он для себя придумал. Выдумщиком он был ещё тем, и его выдуманный мир был прекрасным и наполнен счастьем. Счастьем тихим, домашним, от которого на душе царит покой и удовлетворение жизнью.

  Аромат кофе на секунду отвлек Николая от чтения интересного эпизода, где он со своей подругой Олей сидел на скамейке тенистого сквера и беседовал с ней обо всём и ни о чём. И было им вдвоём приятно и весело.

– Валя, если тебе не трудно, сделай и мне чашечку кофе.

  Женщина у плиты обернулась, окунув Николая в состояние полного непонимания. Это была не его реальная жена Валентина.

– Ты забыл, что имя твоей жены Оля? Или ты мне изменяешь?

  Николай покраснел и не знал, что ответить. А про себя подумал, что нельзя так с головой погружаться в чтение книг. Или приструнить свою фантазию,

  Оля взяла раскрытую книгу и бегло пробежалась по тексту.

– А, понятно, откуда это имя. Нельзя так зачитываться, а то перепутаешь миры реальности и вымысла. Пей кофе и снова пойдем в сквер на нашу любимую скамейку. Там прохлада и уют.

  Николай не знал, что и думать. Впрочем, эта перестановка миров его вполне устраивала. Он закрыл книгу, чтобы зафиксировать и удержать этот чудный новый мир. И они ушли с Олей в тенистый сквер, болтая по дороге обо всём и ни о чём.

  В одном селе жил красивый статный парень. Всем молодым девушкам он нравился, и не было такой, которая не мечтала бы выйти за него замуж. Даже самые некрасивые старались сблизиться с красавцем. Хотя и понимали, что шансов у них нет.

  Но одна из таких серых мышек думала иначе. Она обратилась к местной ведьме за помощью. И ведьма согласилась наложить на парня приворот. 

  Всё село удивлялось, когда эта серая мышка вышла замуж за первого красавца села. Только старые женщины понимали, что без колдовства здесь не обошлось.

  А Иван, – так звали этого красавца, со стеклянными глазами и всегда бестактной улыбкой всё спешил домой. Хоть с покоса, хоть с заготовки дров, хоть с выпаса скота.

– Пропал Иван. Раньше был душой любой компании, а сейчас и на человека не похож. Ладно он, жалко Маринку из соседнего села. Они так любили друг друга. До свадьбы дело шло. А теперь она , как темная ночь, ходит.

– Так пусть обратится к Палажке с дальнего села. Она и не такие колдовские дела распутывала.

– Точно, завтра дам ей этот дельный совет.

  И вот уже Маринка рассказывает о своём горе знахарке  Палажке.

– Не волнуйся, дочка, восстановить справедливость, дело не грешное. Возьми вот этот платок и при случае завяжи на шее Ивана тремя крепкими узлами. Его искусительница будет пытаться узлы развязать, но ваша настоящая любовь не даст ей это сделать. И после ночи Иван прозреет, а злое колдовство утратит силу.

– Может это покажется странным, но мне немного жаль его искусительницу. Она же так и останется на всю жизнь одна. А жить одной в селе ещё то испытание.

– Добрая ты, дочка. Но не волнуйся за неё. На окраине села живёт кривой на ногу Петька. Как раз ей будет пара.

  Всё так и произошло, как и сказала Палажка. Посреди двора, стоял Иван в полном непонимании происходящего. Словно после дурного сна. А напротив его стояла в панике и истерике его искусительница, брызжа слюной.

  Неожиданно скрипнула калитка, и в её проёме появился кривоногий Петька…

   А не нужно зариться на чужое, тогда и счастье не будет кривоногим.

  Если в роду есть ведьмы, то это будет передано по наследству. И тебя не спросят, хочешь ли ты иметь ведьмину силу. Однако, применять ли её, любая ведьма решает сама.

  Жила на дальнем хуторе одна из таких женщин. Она получила полный пакет ведьмацких знаний от своей матери. Но воспитывала её по большей части бабушка по отцовской линии, не имеющая к ведьмам никакого отношения.

  И выросла с девочки женщина добрая и отзывчивая. Никому зла она не делала, а лишь собирала лекарственные травы и лечила всех нуждающихся. Посему ведьмой её никто не называл.

  Когда нужно было в полночь лететь на метле для сбора особо сильных трав, сила которых только в определенные дни года проявляется, она смущалась и краснела, тщательно проверяя, нет ли случайного свидетеля в округе.

  Но всё же один раз она применила свою силу, да и то не на человеке. А вышло так, что соседский пёс всё время вытаптывал её грядки на огороде. И она натравила на него кота другого соседа, сделав его бесстрашным и воинственным по отношению к собакам. Так он не только этого пса довёл до истерики и дикой боязни котов, а и всех собак в округе.

  К ведьме в последнее время начала обращаться молодая женщина с ушибами и травмами. Как оказалось, её избивает муж. Тут уж ведьма не смогла удержать в заперти свои силы.

– Иди, Галя, домой. Больше твой Иван не подымет на тебя руку. Только никому ничего не говори.

– Да как же такое возможно?

– При одном желании поднять на тебя руку у него будет недержание мочи.

– Скажешь такое. Ты меня рассмешила. Но за моральную поддержку спасибо. Аж легче  как-то стало на душе.

  Но когда её Иван среди белого дня обосцался, Гале было не до смеха. Но бить её он действительно перестал.

  А спустя некоторое время и сам Иван к ведьме пришел за лечением недержания.

– Так всё просто, Ваня. Не обижай свою жену и всё будет нормально. Но смотри, если не послушаешься меня, то будет у тебя не только недержание мочи.

– Ведьма! Тебя нужно на костре сжечь!

– Я же тебе добра желаю, Ваня. И да, – чистых тебе трусов.

  Жила в одном селе женщина средних лет. Никто с ней не общался, все сторонились, ибо считали её умалишенной. А она и не стремилась заслужить к себе положительное расположение односельчан. Сложившееся положение дел её полностью устраивало.

  С виду и не скажешь, что у неё проблемы с психикой. Всегда аккуратно одетая, без странностей в поведении, и даже разговоре. Одно было подтверждением её ненормальности: она большую часть свободного времени проводила на кладбище. Всё время там разговаривала, будто бы вела с кем-то беседу. Из-за этого все её побаивались и даже считали ведьмой.

  Так было всегда, но один случай и вовсе усугубил положение этой женщины. Она как-то обратилась к одной вдове, недавно похоронившей мужа.

– Марина, Алексей просил тебе передать, что за печкой замотанные в тряпку деньги лежат. Он не успел при жизни о них тебе сказать.

  Вдова перекрестилась и ушла подальше от греха. Но за печкой таки посмотрела. Там действительно лежала приличная сумма денег.

  Как поступить в таком случае, вдова не знала. И она решила ничего никому не говорить. А вечером собрала большую корзину гостинцев и отнесла той женщине.

  Как-то через кладбище проходил путник явно не из здешних мест и присел отдохнуть рядом с женщиной, ведущей беседу с кем-то невидимым.

– Вы с кем-то разговариваете? Или это мысли вслух?

– Я блаженная, и мне позволительно разговаривать с ушедшими в мир иной.

  И женщина хитро улыбнулась путнику милой улыбкой.

– Вы не похожая на ненормальную. Вы просто шутите?

– Все считают меня умалишенной. Но так и лучше. Я действительно вижу умерших, и могу с ними общаться. И с ними это делать гораздо приятней. Они не обременены условностями, у них нет зависти и злости. Они добродушны и открыты. Не то, что живые люди.

– А почему вы не расскажете это людям? Многие были бы ради через вас пообщаться со своими ушедшими родственниками.

– А вы представляете, во что превратиться моя жизнь? Толпы людей и днем, и ночью будут осаждать мой дом с просьбами устроить аудиенцию с умершими. Нет уж, лучше я буду ходить с ярлыком умалишенной, чем жить в таком аду. Да и умершие души нужно отпустить. Так будет лучше и живим, и умершим.

– Пожалуй, вы правы. А вам здесь интересно?

– О, это чудный мир открытых душ. Здесь всегда людно и весело. В специфическом понимании, конечно.

– Тогда удачи вам. Передавайте привет ушедшим в мир иной.