Я знов ходила гола поміж люди
І душу несла людям без прикрас.
Я знов шукала щиру казку всюди,
Між друзів швартувала свій баркас.
Для когось дивна, навіть, навіжена…
Для когось свіжа і завжди жива…
Я просто – дика волі наречена!
Я просто щиро вірю у дива!
Я знов ходила гола поміж люди…
Я все шукала правду між облич.
Ліпила глиною свої етюди…
Летіла вниз до правди горілиць…
Опять мы догоняем нашу встречу… То ты в пути, то я летаю по стране. Я день, что вместе, в памяти отмечу, Но дни вне дома – крестиком в календаре. Опять мы догоняем нашу встречу… Ты вот вернулся, а мне завтра улетать. Сегодня будет бурным, ярким вечер, А утром мы начнём друг друга ждать. Опять мы догоняем нашу встречу… Мы вместе столько лет, но не угас огонь. Ты тихо спросишь – я опять отвечу, Что в расставаньях закалили мы любовь. |
Потерянных мыслей утеряны звуки...
Лишь отклик в душе продолжает болеть.
Я ночью опять извиваюсь от муки
И хочется мне ничего не хотеть.
Посеянных знаний - великая сила...
Но выросло древо терзаний души.
И истина близко, и правда красива,
Но проще ведь просто бездумно крушить.
Возвышенных истин восставшая клика -
Пою о любви и о боли порой...
Но ночью опять просыпаюсь от крика,
Напоена горечи мертвой водой...
Стою опівночі і слухаю село…
Навколо пахне чимось дуже свіжим.
Вже в світлі мрії душу повело,
І навіть гавкіт псів здається милим.
Я слухаю, як місяць посилає вірші
Зіркам, кокетливо захованим між хмар.
І в змученого серця потаємні ніші
Вливається потоком щирості бальзам.
Стою опівночі і слухаю село…
Легка утома розлилась по всьому тілу,
А добре так, що й серденько звело
І хочеться віддатись ночі співу.
Я тут проїздом – скоро місто знов покличе…
А хочеться лишитися і просто жить!
Тут вільно дихаю і нать душа не плаче...
Та знов втечу по хмарочосам ворожить…
