Усе має свою посмішку. Люди, гори, ліс, місто і, звісно, село. Село, де ми вчилися ходити, читати і писати, де вчилися працювати. Село, яке віддало кожному ним вихованому частку себе. Котре навчило плакати і сміятись. Його сльоза, і його посмішка справжня, без найдрібнішої частки фальші. В ньому багато дитячого, наївного, багато мрій і праці. Як же красно воно всміхається: *** Свіжоспечені рум’яні паляниці посміхаються тісту, котре визирає з діжі. *** Оленка сидить біля вікна, на якому мороз малює картини. А за спиною у теплій грубі потріскують дрова. В кутку новорічна ялинка посміхається господі та дівчинці. *** Від хати до хати колядує гурт дітей. У розкриту торбу падають гостинці від односельців. І всі раді, і ніхто не лає за минулу шкоду. Посміхається морозові крізь заметіль горобина червоними ягодами *** Спішить з лісництва директор школи похвалитися дозволом на вивезення дров: буде чим розтоплювати шкільну котельню. Від директорової посмішки йде тепло. *** Перші промені сонця, тане сніг, струмки біжать, стрибаючи по камінцях. Тими струмками наввипередки мчаться паперові кораблики В хлопчаків штани мокрі по коліна — дома тими штаньми мати битиме. Та все ж радість: весна. Після нескінченної зими — сонце, яке всміхається всьому, чого доторкнеться його проміння. *** Баба Марія тішиться лелекам, що звили гніздо на старому стовпі біля хати. А малий Івась- ластівкам, щойно прибулими з теплих країв. Лісник Іван Григорович усміхається молодим листочкам на деревах, першому хору птахів, які прилетіли з вирію. *** Вчителька Галина Василівна, перевірила зошити з граматики і рада відсутності двійок. *** Весняної днини городня межа гукає до себе сусідок — бабу Ярину і бабу Клаву. *** Молода сім’я вселяється до нової хати. *** Дітлашня на нашому кутку зібралася коло теляти придумати йому ім’я. Віку йому тиждень, привела його ряба Берізка. Наввипередки діти говорять імена Квітка, Калина…І радість у дітей і радість у теляти, яке дивиться на них і посміхається їм назустріч. *** На Великдень батюшка у церкві посміхається до парафіян. Сміється сонце, паски, писанки, вода в ставку, все довкола. Навіть образи у старій церкві дивляться ніби з добрим усміхом. *** Цвітуть садки в селі, цвітуть дерева в лісі. Ніколи не бувають вони такі прибрані, як у цей час. Посміхаються шпаки принесеним на своїх крилах теплом. Дід Назар притиснув долоні до старої квітучої груші і вітає її і свою дев’яносту весну. *** Коваль, поважно дивлячись на викувану підкову, приміряє її жеребцю. *** Шкільний автобус вітає Іванка, котрий учора заробив двійку і сьогодні має її виправити. *** Гусенята і каченята край дороги після травневого дощу міряють глибину калюжі . *** Гаврило Максимович та Горпина Леонідівна радіють рейсовому автобусу, який привіз родичів до них у гості. *** Механізатор Гнат Пилипович вітає зустрічних дітей. *** Люди, на польовому стані вдячні літній кобилі Галці, котра тягне за собою підводу з діжкою води. *** Ось баба Василина посміхається маленькому правнуку на своїх руках. *** А продавщиця потребкооперації, рахуючи висипану на прилавок гірку мідяків і проханню дітлашні продати цукерок на всі. *** Дід Орест у лузі на косовиці побачив онуків — Оксанку і Сашка. Дітки несуть вузлик з бабусиним обідом. І їх голови то ледь визирають з високої зеленої трави, а то і пірнають в неї. *** Рейсовий автобус перепочиває на кінцевій зупинці у нашому селі. *** Городина дочекалась літнього дощу, а дощ теж вітає городину . *** Тітка Тетяна з гіркою приреченою посмішкою дивиться на висапану нею ланку буряків. *** Працівники майстерні бажають відремонтованому комбайну щонайдовше не бачити його в себе та накосити і намолотити більше, ніж другі. *** Односельці вітають Антоніну, молоду маму, з дочечкою на руках. *** Старий колодязь, поскрипуючи, вітає відром холодної води спекотний день. *** Комбайнер Іван Іванович стомлено всміхається, виїхавши з останнього скошеного пшеничного лану. *** Молодий сонях посеред городу з жаркою посмішкою дивиться в вічі сонцю. *** Бджоляр пригощає дітей вощиною із свіжим медом і радіє їх радості. *** Шкільний завгосп розвантажує привезені з району нові підручники, посміхається школярам і їх нелегким шкільним будням. *** Дід Павло веде за руку свого першого внука до школи. *** Агроном серед поля — осінньому дощу на посіяне зерно. *** Вісімдесятирічна вчителька — букету айстр від шістдесятирічного свого учня на День учителя. *** Односельці на толоці — демобілізованому Вадиму у військовій формі, котрий крокує з чемоданом зі станції до села. *** Микита, учень четвертого класу йде до школи. З трудом розчесане руде волосся, на рожевому лиці ластовиння. В лівій окруці портфель, в правій руці шворінь, ланцюг, на якому за Микитою линдає коза. Вона теж по-своєму всміхається, йдучи на пасовище, і буде всі уроки і подовжений день чекати свого господаря, випасаючи все, що можна дістати, не чіпаючи тільки зеленої трави. *** Тітка Надія — майбутньому зятеві Петрові, котрий прийшов зі сватами просити віддати за нього Галю. *** Баба Ярина, виходячи з лісу з кошиком опеньків, посміхається удачі і життю. *** Велика осіння хмара з темно-синього неба сумно всміхається своєму зображенню в осінній холодній воді ставка. *** Перший сніг зеленій озимині вкриваючи її ковдрою від наступаючих тріскучих морозів. *** Сільська дітвора — Святому Миколаєві, знайшовши вранці гостинці від нього.

Сміється село стомлено, сумно, життєрадісно, крізь сльози, від самого серця, з надією і безнадійно, наївно по-дитячому, можливо не так часто, можливо зовсім не так, як місто, але все ж посміхається. І ми так посміхаємося, вирослі в ньому. Бо воно навчило нас так посміхатися.

Земля Mамаїв

Вербова дощечка — давня весняна гра, яку іноді називають, також ЖУК, або ЖУЧОК, див. також воротар. Вербова дощечка заступає кладку, чи міст, що ним дівчина переходить СИМВОЛІЧНО З ДІВОЧОГО ЖИТТЯ ДО ЖИТТЯ замужнього (Потебня). Потебня здогадується також, що в основі цього значення — міст — лежить ще давніше, мітологічне — значення неба, що по ньому ходить сонце. Гра ця така: Дівчата стають у два ряди, лицем одна до одної, беруться з тою, що навпроти, за руки і творять таким чином "дощечку", по якій і пускають дівчинку—підлітка. Підлітка вибирають тому, щоб дівчина не була занадто важка, але з тексту пісень видно, що то мала б бути таки доросла дівчина. У Галичині подібні пісні співають при КРИВОМУ ТАНКУ: Вербова дощечка, вербова дощечка, Ходить по ній Настечка, На всі боки леліє, Звідки милий над'їде...

Потебня думає, що в цій пісні слово "леліє" вжито не випадково, бо в її двозначному змислі — світити й дивитися — воно нагадує веснянки, в яких "леліє" верба—сонце. Саме тому й співається про "вербову", а не яку іншу дощечку. ("Филолог. Вестник." Варшава, 1883, І, 99-100).

Не можна вважати щасливою ту людину, що залежить від щастя. (с)

Володимир Петрук

Питання, здавалося б, абсурдне. Ні, звичайно, скаже кожний вчитель-мовник, який все життя навчав дітей у школі, викладач педагогічного університету ім. М. Драгоманова або філологічного факультету Національного університету імені Тараса Шевченка, які готують студентів до майбутньої педагогічної роботи, та навіть Голова правописної комісії Інституту мовознавства ім. О.О.Потебні НАН України.

В жодній граматиці сучасної української мови артиклі не згадуються, ні в одному підручнику ви їх не знайдете. То що, це просто жарт? Не зовсім, бо ж існує гарне прислів‘я, що в кожному жарті є доля правди. Може і в нашому випадку те, що сприймається як звичайний розиграш, ховає зернину істини.

Згадаймо – впродовж років більшовицької русифікації, штучного наближення української мови до російської, були відкинуті такі оригінальні її властивості, як кличний відмінок, вжиття двоїни, зменшилось використання модальних дієслів, тобто, якраз те, що надавало їй переваги і привабливості та наближало до європейських неслов‘янських мов. Гадаю, з артиклями відбулось те ж саме.

****

ПЕРШИЙ ПРИКЛАД ДЛЯ ЗАТРАВКИ Візьмемо очевидний факт, який не відкидається традиційним мовознавством. Як відомо, неозначений артикль англійської мови “a (an)” походить від числівника “one – один”, а в німецькій залишився без зміни як “ein”. В українській розмовній мові він вживається точно так, як і в англійській (приклади навмисно підібрані з неї, а не з підручників чи творів письменників, аби показати органічність, природність цього граматичного явища): “Один чоловік підійшов до мене”, “одна баба сказала”, “ходила я до однієї знахарки”, “вийшло одне непорозуміння”, “мав я одну пригоду”, “одного дня сталось...”, “дав я одному майстру в ремонт”, “розв‘язав я задачку одним способом”. Невизнання існування неозначеного артиклю дає “одні збитки”, бо ж чи може числівник в значенні однини бути водночас і множиною? Як на мене, то між цими граматичними категоріями “дві великі різниці”. Зауважимо, що український неозначений артикль, по-перше – не змінив своєї форми числівника як і німецький і не є обов‘язковим як англійський, по-друге, несе ознаки роду, по-третє – відмінюється разом зі словом, до якого відноситься, копіюючи навіть форму множини. Але чи це відміняє його суть як артикля? Чи може цим і обмежуються всі аналогії і тому таке явище просто ігнорується, як ігнорувалась свого часу двоїна і кличний відмінок?

Візьмем тепер для порівняння означений артиклі “the“ з англійської мови, який походить від вказівних займенників “this ” – цей, ця, це, “these” – ці, “that” – той, та, те, “those” – ті. Вживається він тоді, коли йдеться про конкретний відомий об‘єкт. На відміну від німецьких der, die, das, die, він не відмінюється, а по-українськи звучав би як цей, ця, це, ці, або той, та, те, ті, крім того ще й як цього, цієї, цих, цьому, цій, цим, цю, цією цього, або тієї, тих, тому, тій, тим, ту, тією. Отже, в українській мові означений артикль несе інформацію про число, рід та відмінок, подібно до німецької і на відміну від англійської, але знову ж таки дублює її – таким чином, стає необов‘язковим і тому не розпізнається як артикль. Але надлишок інформації дає можливість виконувати йому інші функції. Вживається він не як обов‘язковий перед конкретним об‘єктом, а як тимчасовий замінник його, коли людина якраз не знає як назвати щось, або потребує час на те, щоб згадати і конкретизувати: “Підходить до мене цей, як його, куратор”, “ходив я в цю...кантору”, ”пробував я лікуватись цим...ну, ти знаєш, його роблять ніби з воску... Прополісом? Так!”. Коли один суб‘єкт мовлення передає іншому попередню граматичну інформацію про конкретний об‘єкт за допомогою означеного артиклю в іпостасі вказівного займенника, тим самим полегшується спільний пошук точного відповідника за контекстом. В зв‘язку з такою роллю українські означені артиклі залишились між інших службових слів нерозпізнані, хоча можна легко продемонструвати, що вони якраз вживаються аналогічно до англійського варіанту з метою конкретизації: “Де це ти назбирав цих опеньків?” або “Це де ти набрався цих слів? “Забери ти цього кота від мене!”. Звичайний варіант без артиклів: “Де ти назбирав опеньків?”, “Де ти набрався таких слів? “Забери кота від мене”. Зауважте також, що означений артикль, будучи службовим словом, сам може стояти перед і після іншого службового слова: “де це…” і “це де…”.

Читати повністю

Одеського даішника, що назвав українську «телячою мовою», відправили телятам хвости крутити

Полеміка халуїв.

Моделюємо ситуацію. Німеччина. Етнічний турок (громадянин) - інспектор. Зупиняє німця і каже: "я телячого німецького не розумію, говори зі мною турецькою.". Ну це ж ....! Можна зауважити, що інспектор "українського" походження, але ж воно бидло. 

І чому я, платник податків, громадянин своєї держави маю сприймати це як належне?

Кажуть, що в США без досконалого знання англійської людина не зможе зайняти навіть саму маленьку державну посаду.  

    Емблемою-відзнакою Першого кінного Чорних запорожців полку був чорний прапор, на ньому – череп смерті із двома перехресними кістками під черепом. На списах кіннотників – чорні прапорці. Ця відзнака символу смерті була і на шапках-мазепинках із чорними шликами. Девіз полку – «Перемога або смерть». Носієм цього кредо був у першу чергу наш командир, полковник Петро Дяченко. Козацтво без застережень у цьому його наслідувало. Поява чорношличників перед ворогом сіяла переполох і втечу, а кого досягла козацька шабля чи спис – востаннє бачив череп смерті. Не було пардону ворогам, як не чекав пардону чорношличник. Про це добре знали як червоні, так і білі вороги. Поява чорних списів, сіючи жах у лавах ворожих, удесятеро скріплювала сили наших знеможених частин, і перемога у великій більшості була з нами.

    Не знаю, як і відколи воно сталося, що ми, чорношличники, кликали свого полковника, Петра Дяченка, «батьком», не тільки ми, молодики, а й багато старших за нього козаків, хоч він мав тоді ледве чи 27-28 років (під час Зимового походу П.Дяченку виповнилося 25 років – ред.). Ні крихітки суворості: м’який голос, а в поведінці – йому притаманна щира довірливість і безпосередність. Мабуть, його саможертовність і посвята вояка з’єднали до нього пошану і респект. Коли ж була потреба, він міг дати відчути свою тверду руку командира.    

Постать полковника Петра Дяченка в моїй духовній пам’яті поєднується із двома історичними нашими героями, а саме (Іваном Богуном) кошовим Іваном Сірком із «Савур-могили», - коли полковник П.Дяченко виїздив на коні на котрусь із херсонських могил, вдивляючись у степ, як також і з незабутньої атаки в бою за Вознесенськ. Діялося це раннім ранком весняного квітневого дня 1920 року (15 квітня). Він лежав хворий на тиф у критому фургоні… Команду полком перебрав поручник Карліс Броже. Скупчення наших військ обстрілювали червоні з гармат і кулеметів із двох бронепотягів залізничного шляху м. Вознесенського. Лавою – за підтримки сильного кулеметного вогню – наступила школа червоних командирів у силі 250 бійців.  Наша піхота через брак набоїв мовчить – залягла, чекаючи ворога, щоб кинутись в атаку на багнети… Пару днів перед тим кіннота віддала всі набої піхоті, залишаючи собі по 3 – 5 штук (як казали, для себе), себе вони вистріляні напередодні…   Наш бойовий одчайдух Петро Первухин ходить між кіннотниками і благає (дати) хоч по пару патронів до кулеметів. Він учора вистріляв усі: залігши у скирті соломи, підпустив ворожу лаву на приціл і розстріляв її… (Чути) його слізне благання:      - Хлопці, дайте! Дайте хоч по одному! Я їх, сучих синів, - у могилу! А хто мій кулемет, клятий, як нема набоїв, - не стріляє!       Дві сотні чорношличників повів був поручник Броже в атаку та мусів повернутись під сильним вогнем бронепотягів і кулеметного вогню лави школи червоних командирів. Один козак 3- сотні на прізвище, здається, Бандура – співак, сміхун, улюбленець полку – тяжко поранений, куля засіла в черепі над лобом… Із жалю за ним нас пройняло нестямною жагою відплати… Повідомили про це хворого командира. І ось він з допомогою двох козаків злазить із воза та каже подати коня… За допомогою козаків сідає і, не маючи сили витягти шаблю, мовчки підніс руку і чвалом подався вперед.     Козацтво мов вихор за ним. У цей час наш гармаш останніми двома набоями знешкоджує один бронепотяг, а другий – подався за закрут. Лава червоних командирів не стямилася, як наша кінота, наче шуліки, влетіла, проскочивши лаву із середини, і з боків, і розпочала криваве весілля…      Наймолодший із трьох братів Галайденків, мій ровесник, Нестор, оббризканий кров’ю. витирає шаблю. На запит побратимів, скільки поклав голів, скромно, з усміхненим обличчям, схожим на дівоче, відповідає:

   Ця одчайдушна атака Чорних запорожців на чолі зі своїм командиром відкрила дорогу до Вознесенського. Свідками нашої перемоги – щоб переказати своїм – залишилося поле, вкрите, наче снопами, відділом школи червоних командирів. Живим з них ніхто не лишився.  

Треба визнати: вмирали вони з вояцьким завзяттям. Потім, по всьому козаки на руках поклали хворого командира на віз спочивати й видужувати… Відтоді він у моїй пам’яті поєднується з кошовим Сірком.Коли ж дивлюся на картинку М. Івасюка «Богун під Берестечком», перед моїми очима постає майже тотожна картина бою влітку (28 серпня) 1920 року під Бурштином. Тоді був тяжко поранений наш командир полковник П.Дяченко. Я був між тими, що виносили його, пораненого, з поля бою. Атака була через торфовище і сіножаті, порізані ровами для спливу води. З а цією рівниною проти нас яких кілометр-півтора гостинцем панічно відступає ворог. У ровах при гостинці кулеметним та гарматним вогнем червоні прикривають свій відступ.

    Полк Чорних запорожців має завдання фланговою атакою перейти тих, що відступають, і не дати можливості втекти ворожому обозові, повному зброї та іншого військового приладдя, якого нам дошкульно бракує. Наш командир полку з піднятою шаблею, не оглядаючись, мчить на своєму бистроногому коні…     Його кінь легко бере перешкоди через рови. Не всі коні нашої кінноти брали перешкоди, тому мала кількість козаків, яких коні треновані, встигали за своїм полковником. Ворог (від нас уже яких півкілометра) панічно втікає і посилено відстрілюється. А полковник П. Дяченко сам уже недалеко гостинця мчить на ворога.   

Раптом бачимо – він упав з коня… Кінь із розгону далі галопує у сторону ворога. Нас декілька, чиї коні найпрудкіші, доскочили до свого полковника… Один із козаків, здається Варнявський чи Микита Кирієвський, соловейко полку із профілем Гоголя, погнався з а конем і на віддалі сотні метрів від червоних ловить його.Ворожі кулеметники, напевно, бачили наше замішання, але перестали стріляти, рятуючись втечею, а одна серія їхнього кулемета могла зробити з нас купу трупів – ми ж були як на долоні… Нас, козаків, було, може, з вісім, спішимо, беремо командира на руки і виносимо з поля бою, я веду за поводи вільних коней спішених козаків…

    Недалеко від пагорбка, за яким ми могли би бути невидимі ворогами, падає з гуком вороже стрільно – на який метр-два від самої середини нашої групи… Я, ведучи коней за поводи, був декілька метрів позаду… Курява і дим закрили перед моїми очима групу з командиром. Моїх коней і мене обсипало грудками землі. Серце тьохнуло… Думаю: «Оце і по всьому….» 

Пилюка розсівається, бачу: всі лежать… Підхожу – раптом усі встають, беруть на руки командира… Він, попри поранення (розтрощення стегнової кістки), посміхається й каже:Таким був цей новітній запорожець, полковник Петро Дяченко.

    Та на цьому пригоди того дня не скінчилися. Принесли ми пораненого командира до першої із краю нової хати під зеленою бляхою і поклали під грушею, що росла біля клуні проти хати. Один із козаків у ногах біля командира розправляє покриття, решта відійшли мовчки і сіли на призьбі під хатою, чекаючи на санітарний фургон.

    За кілька хвилин козак, що лишився при пораненому полковникові, кличе нас помогти перенести його в тінь від груші, бо йому сонце б’є в очі… По кругу стовбура пересуваємо його в тінь і відходимо на старе місце під хатою. Раптом чуємо завивання в наш бік ворожої гранати. З досвіду кожний відчув, що стрільно впаде десь близько – або за нами, або перед нами….

 І ось чую: вюу-чах! Граната вривається під корінь груші…Мить жаського чекання… Груша затріпотіла якось смертельно…Але хвилина-друга минає – довгі як вічність, а вибуху немає. Граната не вибухнула… Лише при корені стовбура завирував жмут землі та трісок деревини.

Граната не вибухнула в яких півметра від голови нашого командира.

Лише землею і трісками притрусило обличчя.

Майже в тому місці, де попередньо лежала голова полковника П. Дяченка, - ямка і розкидана свіжа земля…

Ми кинулися до нього…

      -Бачите, хлопці, - каже він, - ворог стріляє, та Бог кулі носить… Видко, Богові потрібний ще живий козак на його рідній землі…

       Над’їхала санітарка… Ми обережно поклали його на фургон… В усіх блищали в очах сльози...

Він, блідий, обвів нас очима… і ми почули.

- Хлопці, будьте козаками

Санітарка рушила до шпиталю у сторону Станіславова.

Кемпе Л.

П. Дяченко. Чорні запорожці. Спомини командира 1 –го кінного полку чорних запорожців армії української народної республіки.

 

Комплекси неповноцінності московитів утримують більшість представників цього народу в полоні нецензурних слів і виразів. Які просто протиприродні жодній нормальній, поважаючій себе, людині.

читати тут

І СЛАВА НАША ЙДЕ ПЕРЕД НАМИ, І ВІДКРИВАЄ НАМ БРАМИ МІСТ! 

Мені цікаво, хто такий Великий Князь Київський Святослав Завойовник? 

Що він завоював? Як можна назвати людину, що поставила на межу краху свою власну Державу? Заради чого?

Авантюрист?

Дурень?

Людина-міф? 

"Не кричіть! Ось це я тобі дав ??????????????? право так говорити. Щоб ти ходив по своїй землі, говорив своєю мовою. А якщо тебе прислала сюди якась партія і з записками цими, то, будь ласка, передай великий привіт тій партії і поверни ті гроші. Діти проклянуть тебе. Я за тебе ходжу по цій землі", - відповів В.Ющенко і увійшов до будівлі прокуратури, так і не поспілкувавшись з журналістами.

http://www.aratta-ukraine.com/news_ua.php?id=12900