Віце-спікер Микола Томенко звернеться до Генпрокуратури з вимогою дати оцінку щодо наруги над державним гімном України на кількох телеканалах. Хоча, це марно, - музичні уподобання ГПУ стали відомі всій Україні. Це - блатна “Мурка”.

Про це він сказав на брифінгу у понеділок.

Томенко заявив, що з новорічної трансляції гімну України на кількох каналах зникли рядки "згинуть наші вороженьки, як роса на сонці, Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці".

"Крім жартів, хочу сказати – наруга над державними символами України і, зокрема, над гімном, караються терміном до 3 років ув’язнення", - сказав він, повідомляє “Українська правда”.

тут

Українські "науковці" не стали чекати на спільний російсько-український підручник з історії, а під редакцією тимошенко-литвино-затулінця академіка Петра Толочка підготували "ОЧЕРКИ ИСТОРИИ УКРАИНЫ" (Киев, 2010).

Як зазначає Андрій Окара, всі неприємні для російських вух слова і словосполучення ("національна революція Хмельницького", "російсько-український договір і військовий союз 1654 року", "Гадяцька унія", "українсько-російська Конотопська битва", "перша в світі конституція Орлика", "Мазепа – трагічний національний герой", "штучний голод", "голодомор", " геноцид") в ній замінені.

Замінені на дзвінкі, чисті, які пестять слух слова ("об'єднання братніх народів у єдиній державі","зрада Мазепи", "махновські банди", "петлюрівські головорізи", "перегини під час колективізації", "голодували всі", "спільність історичного розвитку російського та українського народів", тощо).

Для чого ж такий поспіх?

Як засвідчує історія, усі революції, геополітичні битви, котрі не були виграні ідеологічно ще до їхнього початку, зазнали неминучого фіаско. (Примітка. Можливо суперечливо, але ...)

Дмитро Табачник недавно заявив, що в Українi немає i не було письменника, авторитет котрого можна було б порiвняти з авторитетом Достоєвського чи Толстого. Що ви скажете з цього приводу?

Це думка розумово обмеженої людини. Порiвнювати лiтературу, написану панiвною iмперською мовою, якою послуговувалася елiта всiєї iмперiї, незалежно вiд нацiональностi, та лiтературу, написану фактично забороненою мовою, некоректно й тупо. Дивно те, що українська лiтература за таких умов узагалi вiдбулася. А, попри те, в Європi й тепер вважають Шевченка поетом, рiвним Данте.

За жанровою ознакою, загальною тональністю, ідеологічною спрямованістю та системою поглядів пасує до «Повістей про князівські злочини» і один із найвизначніших творів давньоруської та європейської середньовічної літератури – «Слово о полку Ігоревім» (написане правда, дещо пізніше – в кінці 12 ст.) Втім, за своїм масштабом і, головне, за глибиною думки він стоїть, над усяке порівняння, вище.
«Слово о полку Ігоревім» - теж твір історичний. Його сюжетом є невдалий похід Сіверського князя у 1185р. на половців, що завершився жахливою поразкою. Але цей похід став автору за привід розгорнути широку картину міжусобної Русі. Численні ремінісценції давно минулих часів, спогади про колишні події дають можливість говорити про певну історичну концепцію, покладену в основу твору.
Літератури, присвяченої «Слову о полку Ігоревім», дуже багато. Але й зараз не можна сказати, що у вивченні цієї пам’ятки (зокрема її ідеологічної концепції) зроблено все, що можливо. Навпаки, доводиться константувати, що велике поширення мають погляди, які не підтверджуються змістом твору і подають його в перекрученому вигляду.
Автор «Слова» нам невідомий; не раз висловлювані міркування з цього приводу (наприклад, що цим автором між бути тисяцький Рагуйло або його син, книжник Тимофій, або «славутний співець» Митуса) не мають наукового підґрунтя. Поза сумнівом, автор був людиною, що належала до феодальної верхівки суспільства, чудово інформованого про всі деталі взаємин і стосунків у вищих колах держави, добре обізнаною в давньоруській історії. Однак не може вважатися справедливим нічим не аргументований висновок, що автором «Слова» був дружинник Ігоря і навіть безпосередній учасник походу, описаного в поемі. Більш імовірним видається думка, що автор «Слова» належав до числа наближених київського великого князя Святослава Всеволодовича (з династії чернігівських Ольговичів) і що в часі, коли відбувся похід, він перебував у Києві.
Однак у даному випадку ці розходження не мають принципового значення: зараз нас цікавить історичні погляди автора. І в цьому сенсі більш істотним видається те, що й досі в літературі існує думка, ніби основним змістом твору є ідея захисту землі Руської від зовнішніх ворогів, а сам твір має героїчний характер і покликаний оспівати доблесть Сіверського князя.
У дійсності ж «Слово» має яскраво виражений антикнязівський характер; його ідеологічна концепція спрямована не на оспівування, а на викриття, дезавуазію князів – організаторів походу. Головний сюжет твору – все та ж тема державної не облаштованості Русі, нескінченні князівські усобиці, через які страждає народ.
Позиція автора «Слова» досить рельєфно виявляє себе вже в композиційній побудові твору. У вступі автор насамперед заявляє про свою відмову наслідувати придворних співців (на кшталт легендарного Бояна), які займалися переважно возвеличенням та прославлянням своїх патронів-князів. Уже в цьому з усією очевидністю виявляє себе антикнязівська спрямованість пам’ятки: всяка спроба витлумачити ці слова якось інакше не витримує критики.
З розвитком сюжету ця теза розкривається все повніше: збираючись у похід, Ігор заявляє дружині: «Лучше ж бо потятим бути, ніж полоненим бути». Наслідок походу символічний: дружина полягла на полі битви, Ігор потрапляє в полон і змушений рятуватися ганебною втечею. Отже, своєю заявою перед походом Ігор сам собі виніс вирок: хто шукав слави так, як він (тобто на шкоду Русі в цілому), змушений випити чашу ганьби до дна. У заключних словах поеми «слава князю і дружині» вчувається не піднесення, а іронія, і можна лише дивуватися, що так багато дослідників вбачало в цьому возвеличення Ігоря.
Ідейна концепція твору знайшла своє відображення і в згадуваних епізодах з давніших часів історії Русі, ще до походу Ігоря. У своїй сукупності це спогади про князівські злочини, які описували автори кінця 11 – першої половини 12 ст. Але в порівнянні з «Повістями про князівські злочини» головна думка тут значно поглиблена. Автор «Слова» вбачає корінь зла не в особистих якостях своїх героїв, а в загальному стані Русі. Ігор, його брат Всеволод, а також численні персонажі знаменитих історичних відступів позбавлені рис традиційних негідників; більше того, вони часто – густо виглядають навіть симпатичними, виявляючи низку позитивних якостей (мужність, хоробрість, певні елементи благородства). Корінь зла – в тій ситуації, яка склалася на Русі, відповідальність за яку лягає, перш за все, на плечі нерозумних і не далекоглядних правителів.
Розстановка ідеологічних домінант у творі виключно чітка й очевидна: якщо Ігор засуджується, то не за якісь там індивідуальні вади, а за те, що розпочав нещасливий для Русі похід, зажадав особистої слави на шкоду інтересам всієї землі. Якщо Святослав Всеволодович стверджується, то, знову-таки, не за якісь особисті індивідуальні чесноти, а тому, що у 80- ті 12 ст. він був уособленням центральної влади, єдино здатної подолати князівські усобиці і чвари.
У «Слові» не знаходимо опису подій на кшталт зрадницького осліплення Василька або убивство якимсь Нерадцем князя Ярополка Ізяславича. При всій трагічності і симптоматичності, такі події – це лише незначні епізоди в історії Русі; очевидно, не в них (принаймні, не лише в них) суть справи. Автор «Слова» мислить більш широкими категоріями: його хвилює доля країни в цілому. Увага його прикута до подій, де вирішувалася доля не окремих людей, хоча б і високопоставлених, а цілого народу.
Боротьба Всеслава Потоцького з Ярославичами; діяльність Олега Гориславича, що був, можна сказати, класичним представником міжусобної політики; битви на Немизі і на Ніжатиній ниві; позиція Всеволода «Велике Гніздо» або Ярослава Осмомисла; боротьба волинських і Потоцьких князів проти Литви; підступні дії смоленських Ростиславичів, і , звичайно ж, протидія половецькому натиску – ось що є предметом його роздумів, ось чому він будує свою історичну концепцію. Все головні нещастя Русі – руйнація і масова загибель людей, військове й політичне послаблення Русі, успіхи половців – усе це наслідки політики, здійснюваної князями на взірець Ігоря Святославина, які забули, що крім особистої слави й користі, є ще слава і користь загальноруські.
Саме в цьому узагальненому підході яскраво виявилася геніальність його автора, що зумів крізь строкатий калейдоскоп подій та осіб побачити головне, що стояло перед давньоруським суспільством як першочергова суспільна проблема.

М.Брайчевський / Вибране, том 1

Очевидна і нахабна брехня пана Путіна щодо ролі і місця українців і України в Другій світовій війні можливо й не вимагала від українців нагальної, адекватної і симетричної відповіді, якби мені як геополітику і футурологу не буда зрозуміла її причина.

http://sd.org.ua/news.php?id=19303

Найпоширенішою формою класової боротьби феодально пригнобленого люду проти визискувачів у давньоруський час були селянські втечі. Щодо цього Київська Русь нічим не відрізнялася від решти середньовічних країн, де спостерігаємо точно таку ж картину. Поширеність явища дуже добре зафіксували тогочасні документи, зокрема й «Руська правда».
Тривалий час селянські втечі на Русі мали спорадичний, неорганізований характер. Вони не виявляли тенденції переростання в суспільно-політичний рух, який міг справити істотний вплив на долю Київської держави. Серйозні зміни допіру сталися в середині 12 ст., коли озброєні втікачі почали створювати свою політичну організацію, незалежну від юрисдикції феодальної держави. У першій половині 13 ст. той процес набрав більш-менш завершеного характеру. Іноземні автори починають згадувати якусь особливу країну Бродинію, яка їм уявлялася чимось відокремленим від Русі, якоюсь самостійною політичною силою.
Географічне розташування Русі ставило її в особливе становище, порівняно з іншими державами середньовічної Європи. Сусідство широких, практично незайманих степів відкривало перед утікачами можливість вийти за межі державних кордонів, в якісь малозаселені місця, де влада урядовців була безсилою. Західно- й центральноєвропейські країни, затиснуті сусідніми державами, не мали подібних можливостей; тут перед утікачем відкривалася, по суті, одна перспектива – йти до міста, ризикуючи й там не знайти для себе надійного сховища. Цим визначалася головна тенденція історичного розвитку: в Західній та Центральній Європі найактивніші антифеодальні сили концентрувалися саме в містах, яким судилося завдати феодалізму рішучого удару.
На Русі до цього додався ще один шлях, може, найбільш радикальний – іти на Пороги, до Тмутаракані, у пониззя Дніпра чи Дунаю, де не було княжої адміністрації, або де вона була надто слабкою, і де умови життя унеможливлювали заведення порядків, які панували у волості. Складність тутешньої обстановки визначалася не тільки розрідженістю населення, відсутністю надійних комунікацій і утрудненістю обробки сухих (хоча й родючих) степових ґрунтів. Головною небезпекою залишалася загроза з боку кочівників, які протягом всієї історії Русі нишпорили в степах, почуваючи себе тут цілковитими хазяями. Кожної хвилі могли вони впасти, як сніг на голову, знищити посіви, спалити домівку, пограбувати майно, захопити в полон або й убити – і ніхто цьому не став би на перешкоду.
Прожити поодинці в степах було неможливо. Отже, втікачі хочеш-не-хочеш мусили об’єднуватися у ватаги, тримаючи однією рукою чепіги плуга, а другою – меч і стріли, щоб будь-якої хвилі бути готовими дати відсіч ворогу. Так поступово гартувалася спільнота, що рано чи пізно мусила набрати політичного характеру. У джерелах таких організованих у ватаги втікачів називають бродниками або берладниками. Про останніх тут уже йшла мова, у зв’язку з драматичною епопеєю Івана Ростиславича, прозваного Берладником.
Перша згадка про бродників у літописних текстах припадає на 1146 р. Тоді Юрій Довгорукий надіслав на допомогу своєму союзнику Святославу Ольговичу загін бродників. Наступного 1147р. до цього ж князя з’явилися половці і бродники – «прийшли до нього багато». У цих повідомленнях жодним словом не роз’яснюється, хто такі бродники і звідки вони з’явилися, але їх зв'язок із половцями свідчить, що прийшли вони, напевно, з півдня, зі степів. А їх чисельність (на чому зроблено наголос у тесті) говорить, що то була солідна військово-політична сила.
У 1216 р. бродники беруть участь у Липецькій битві на боці суздальського князя. Остання згадка про них припадає на 1223 р. – на час появи монголів у південно руських степах. Бродницький воєвода Плоскиня обіцяв руським князям підтримку проти нападників, але не дотримав слова і виказав їх ворогу. Оскільки Плоскиня, домовляючись з князями, «цілував хрест», стає очевидним, що бродники (принаймні частина з них) були християнами – попри те, що тримали сторону монголів. Сам же зміст події та її місце знову зв’язують бродників з над чорноморськими та над азовськими степами.
Цим вичерпуються літописні повідомлення про бродників. Відомий орієнталіст О.Пріцак, щоправда, ототожнює з ними деремелу «Слова о полку Ігоревім», базуючись на лінгвістичних засадах. Але якщо навіть ця думка є слушною, вона мало що додає до наших знань з приводу обговорюваного питання, хіба що збільшує список наявних джерел на ще одну позицію.
Лапідарність наведених згадок пояснюється тим, що саме слово «бродники» на Русі було добре відоме, і в жодних спеціальних поясненнях просто не було потреби. Але відсутність чітких вказівок на їх етнічну приналежність породила численні непорозуміння. Деякі дослідники відмовляються бачити в них слов’ян – навіть попри суто слов’янський характер імені бродницького воєводи.
Як не дивно, більш певні відомості про бродників знаходимо в іноземних джерелах. Вони зокрема, згадуються в угорських документах початку 13 ст., у папських буллах того ж часу, а також – у творах деяких візантійських письменників. Ці відомості дозволяють уточнити місця розселення бродників, їхню роль в історії Східної Європи та їх етнічну приналежність.
У 1227 р. папа Григорій 4 доручив єпископу гранському розгорнути місіонерську діяльність в землях Куманії та Бродинії. У 1231 р. він підтверджує це, називаючи знову «куманів (половців) і бродників» (Cumanorum et Brodnicorum povinciis). У них документах бродники знову зв’язані з половцями, але на цей раз уже – топографічно. Їхні землі сусідять з половецькими володіннями, і це вносить певну системність в наші уявлення. Сам факт існування понять «земля бродників», «Бродинія» є дуже важливим. Він свідчить, що в уяві європейських діячів 13 ст. бродники становили собою значне політично-територіальне явище – особливий народ або державу – і займали значні простори.
Для визначення хоча б приблизних меж бродницької території велике значення мають документи, які засвідчують західні межі Бродинії десь у районі Наддунайщини. У 1222 р. угорський король Андрій 2 видав грамоту Тевтонському ордену (яки тоді шукав пристановища десь у Центральній Європі) на землі до границь бродників (Brodnicorum). Наступного 1223 р. він же видав новий бенефіцій, у якому знову йдеться про землі до країни бродників (terra Borodnic). Нарешті маємо лист угорського короля Бейли 4 до папи Інокентія 4, в якому бродники (в дуже точній транскрипції - Brodnici) згадуються серед східних сусідів Угорського королівства – разом із Руссю, Куманією та Болгарією. Отже, з цих повідомлень випливає, що земля бродників на заході доходила до Дунаю та Карпат. Очевидно, до складу цього суспільного утворення угорські політики включали й знайомих вже нам берладників.
Це знаходить підтвердження і у візантійських авторів. Так, Микита Хоніант у 1190р. пише про допомогу бродників дунайським болгарам, що мала місце у 80 – ті роки 12 ст. Інший візантійський історик, Георгій Акрополит, писав про допомогу болгарам «руськими біженцями», яких усі дослідники одностайно вважають тими ж бродниками. Свідоцтвом територіальної близькості бродників до Наддунайщини є й їх безпосередні зв’язки з болгарами.
Східна межа Бродинії сягала десь Лівобережжя Дніпра чи навіть пониззя Дону. Стосунки бродників із суздальськими князями зазвичай здійснювалися через посередників чернігівського дому; отже, бродницькі володіння мусили сусідити з чернігівськими землями, а це могло мати місце лише в південно-східному куті князівства.
Хто ж були бродники за походженням? Як ми вже пересвідчилися, йдеться про християнське населення, в середовищі якого сподибуємо слов’янські імена. Микита Хоніат, говорячи про бродників, називає їх «гілкою тавро-скіфів, що зневажає смерть». Як відомо, тавро-скіфами античні автори називали корінне населення Криму, але у Візантії починаючи від 10 ст., цей етнонім був міцно перенесений на Русь. Лев Диякон, зокрема, називає так військо Святослава. «Тавро-скіфи і Русь – терміни, семантично тотожні», - зазначив Б.Греков.
У нашому випадку Русь є єдиним можливим претендентом на ототожнення з назвою «тавро-скіфи», оскільки жоден інший народ із числа тих, що могли б розумітися під цим найменуванням, сюди не підходить. Тюрки – кочівники відпадають, бо вони не були християнами; нащадки таврів або алани не були сусідами угорців. Про волохів не може бути й мови, бо їх ніхто й ніколи не називав тавро-скіфами.
Отже, безперечно, йдеться про руське населення. Зрештою, до цього приводить і сама назва «бродники», що має безсумнівно слов’янську етимологію. Слово «бродити», «брести» у давній Русі мало значення «переходити брід», «долати водоймище».
…
Бродники – це руське населення степів взагалі, тобто особи, що з тих або інших причин змушені були кинути свої домівки та волості й шукати пристановище десь за межами основної території Київської держави, - переселенці-втікачі та їхні нащадки. Дуже показовим є те, що іноземні документи чітко розрізняють бродників і Русь, водночас підкреслюючи їх руське походження. Отже, відмінність між обома суспільними утвореннями має не етнічний, а соціально - політичний зміст. Бродники не були Руссю, бо не підкорялися владі київського князя. Вони становили собою відрубаний соціальний організм, до певної міри протиставлений Русі. Іноді вони виступали союзниками окремих руських зверхників, але іншим разом могли діяти спільно з ворогами Русі, як це сталося під час першої сутички з монголами.
До бродників якнайкраще підходить вираз «руські біженці», застосований Акрополитом. Цей термін проливає яскраве світло на соціальний бік справи і водночас пояснює, чому давньоруські літописи так рідко й неохоче згадують цих мешканців степу. Не може бути сумніву, що абсолютну більшість бродників складали селяни – втікачі, які шукали порятунку від феодальної експлуатації далеко на півдні, за межами досяжності рук княжої адміністрації. «Було б надто дивним, - справедливо писав М. Владимирський-Буданов, - якби не бідна голота, а люди найбільш забезпечені йшли на переселення». Сучасні дослідники схильні вбачати у бродниках праобраз майбутнього козацтва. У зв’язку з цим звертаємо увагу і на згадку про якихось «галицьких вигонців», що під час битви на Калці на човнах пройшли по морю і увійшли до Дніпра, ставши на Хортиці, поблизу броду. Слово «вигонці» (вигнанці) дослідники ставлять у зв'язок з «біженцями» Акрополита. Отже, є певні підстави починати історію козацької Хортиці з 1224 р.
З бродниками можна пов’язувати ті давньоруські поселення до монгольської доби, які добре відомі археологам у степовій смузі. Зокрема, ціла група їх (причому досить компактна) розташована у Надпоріжжі, яке завжди привертало особливу увагу переселенців. Характер культури цих поселень, частину з яких було піддано розкопкам, не лишає сумніву щодо етнічної приналежності їх мешканців. Відомі такі оселі і в інших районах лісостепу – аж до самого узбережжя включно. Зокрема, великий інтерес становлять поселення на острові Березань, що тривалий час був опорним пунктом Русі у Надчорноморії.

Соціальне становище бродників якоюсь мірою пояснює і їх позицію в подіях, у зв’язку з якими вони згадуються в літописах. Це була сила, що протистояла феодальній Русі саме у соціальному, класовому відношенні. За місцем проживання вони мусили спілкуватися з половцями і разом з ними втручатися у феодальні чвари на Русі. Антитезою феодальній системі був і їхній виступ на боці монголів. Дослідники наголошують, що їх позиція в тій події була обумовлена саме соціальними протиріччями. Б.Греков, зокрема, писав, що виступ бродників спільно з монголами проти Русі «може бути поясненим бажанням завдати удару сусіднім чернігівським князям і боярам, котрі успішно засвоювали на своїй території землі і енергійно підкоряли своїй сеньоріальній владі безпосередніх виробників – землеробів».
Особливої уваги потребує надзвичайна важлива проблема політичної організації бродників. Необхідність виникнення такої організації, як уже зазначалося, була продиктована особливо важкими умовами існування в Степу, поза юрисдикцією (а відтак і поза захистом) Київської держави. Що така організація виникла й існувала – сумніву не підлягає: це випливає зі змісту усіх повідомлень, які є в нашому розпорядженні. Підтверджує це й згадка бродницького воєводи Плосконі, який, звичайно ж, виконував військово – політичні функції. Те саме випливає і з головного змісту угорських та ватиканських документів, про які вже йшла мова вище.
У цих документах Бродинія виступає як солідна політична організація, евентуальний контрагент будь-якої державної системи. Серйозні масштаби цієї організації визначає те, що її згадано поряд із Руссю, Болгарією, Угорщиною, Куманією. Отже, йдеться не про якусь малозначущу і нечисленну купку втікачів, нездатну до істотних політичних і військових акцій, а про могутній фактор суспільного розвитку у південній частині Східної Європи.
Зрозуміло, що політична організація бродників трималася на підлеглості основної частини населення якійсь керівній групі. Цілком ймовірно, що ця група набирала елітарного характеру і в соціальному – економічному відношенні, являючи собою зародок нового панівного класу. Отже, реальні умови життя на нових місцях не звільняли свободолюбивих втікачів повністю від залежності та підкорення чужій волі. Але сама колізія, що породжувала явище, включала можливість повторення чи відтворення феодальних порядків; Бродинія мусила демонструвати якісь інакші тенденції суспільного розвитку, порівняно з засадами руського феодалізму. Можна припустити, що за своїм соціальним змістом ці тенденції нагадували те, що мало у містах, де нові форми експлуатації відкривали більш широкі і більш привабливі перспективи, у порівнянні з традиційним усталеним феодальним визиском.
Очевидно, й тут мало місце зародження певних форм ранньо-буржуазних відносин. Вище підкреслювалося, що сучасна наука розглядає бродників як праобраз козацтва. У цьому є глибокий сенс. Обидва явища були породжені одними й тими ж причинами і виконували схожі функції. З тою, однак, різницею, що козацтво з’явилося на історичному коні і часи глибокого розкладу феодальної системи, коли на порядку денному постало питання про її ліквідацію, тоді як бродники діяли за умов, коли феодальний лад ще не вичерпав своїх потенцій і ще зберігав значення прогресивного ладу. Тому, попри всю її історичну важливість, Бродинія не могла ще виступити альтернативою феодальній Русі і задовольнялася функцією побічного фактора суспільного поступу.

М.Брайчевський / Вибране, том 1

Вступ

Хозари – найпроблематичніший і назагодвіший народ в історії не лише Східної Європи, а , мабуть, усієї ойкумени. З одного боку, це одна з найповажніших історичних сил у 1 тисячолітті, що спромоглася створити велику й могутню державу – гідного суперника Візантійській імперії, Арабського халіфату, Київської Русі. Але, з іншого боку, ця етнічна група, по суті, не має власної історії, є якоюсь безплотною історіографічною фікцією.
Не викликає сумніву реальність Хозарського каганату як значного за масштабом об’єднання кочових племен на стадії масового осідання на землю. Населення, що утворило демографічну основу каганату, було дуже строкатим, складалося з різних етнічних груп, що мали різне походження, різну етнічну приналежність і стояли на різних стадіях соціально – економічного та культурного розвитку. Головну його масу становили тюрські, іранські, слов’янські племена, але поряд з ними активну роль на певних етапах відігравали алародійці, греки, готи, мадяри, угро – фінські племена Поволжя та ін. У всій цій етнографічній суміші лише самі хозари лишаються елементом, реально не документованим, насамперед – у джерелознавчому відношенні.

...Усе це виглядає дуже підозрілим і мимоволі приводить до думки, що хозари як могутня група племен взагалі є історичною фікцією і реально ніколи не існували. Це ім’я з’явилося для позначення широкого об’єднання різних племен, що в середині 1 тис. н.е. від кочового способу ре ходили до осілості й у зв’язку з цим переживали активний процес класоутворення і формування примітивної державності. Воно не мало (принаймні спочатку) етнічного змісту і прикладалося до племен, надто різних за походженням, - тюрків, угрів, іранців, алародійців.
Підтвердженням цього, напевно, є етимологія самого імені, що в основі має тюрський елемент коз/хоз – кочувати. Отже, хозари – кочівники взагалі, і, мабуть, саме в такому сенсі ця назва вживається у джерелах; лише в ретроспекції вона була осмислена як етнонім.

Третьою провідною етнічно – демографічною основою каганату були східнослов’янські племена. Під певним кутом зору вони можуть вважатися тією силою, що культурно запліднила Хозарія і визначила її суспільно – історичне поступування. Але якщо реальна роль аланів, а особливо болгар, була в нашій історіографії непристойно перебільшена, то роль слов’ян всіляко недооцінювалася, затушовувалася або й взагалі заперечувалася.
Насправді порівняно з аланами, не кажучи вже про кочівників – болгар, слов’яни стояли на вищому рівні економічного, соціального та культурного розвитку. Їхня культура – і матеріальна, і духовна – відображала дуже давні й, головне, органічні традиції. Вона не була наслідком імпульсивного (а отже, і поверхневого) запозичення чи засвоєння від сусідів, а сформувалися як вияв глибинних процесів суспільного розвитку, передовсім – господарського.
Східні слов’яни в останній третині 1 тис.н.е. переживали завершальний етап у формуванні класового (феодального) суспільства і ранньофеодальної держави. Цей процес закінчився в середині 9 ст. (доба Аскольда), коли Русь – молода східнослов’янська держава, яка об’єднувала основну, південну, частину східнослов’янських «племен», - упевненими кроками вийшла на міжнародну арену й заявила про себе як про одну з найсильніших держав тогочасної ойкумени (поряд з Візантією, арабським халіфатом та імперією Каролінгів), як політична система масштабніша, а головне – життєдайніше, аніж Хозарія.

Сказане відбиває загальне співвідношення етнічних елементів у Східній Європі другої половини 1 тис. Саме слов’янам належала провідна роль в історії східноєвропейського раннього середньовіччя. Підважити цю тезу неможливо, щось там не твердили дослідники, хворі на комплекс національної неповноцінності. Саме слов’яни визначили культурно-історичний прогрес, причому не тільки в рамках власної, давньоруської ойкумени, а й у масштабі цілої Східної Європи. І зрозуміти закономірності, які зумовили виникнення Хозарії та її місце в загальному розвитку нашої країни, неможливо без урахування східнослов’янського внеску як у плані демографічному, так і соціально – культурному. У певному розумінні, може, правильніше було б говорити не про Хозарський, а про Хозаро – Слов’янський каганат.

Вважаю, що слов’яни були серед тих племен, яким каганат завдячує своїм виникненням, піднесенням та існуванням. Отже, не про хозарський вплив на Русь, а про слов’янський на Хозарію слід говорити. Не кочівники просвіщали землеробів і запліднювали їхню культуру, а навпаки, хлібороби несли номадам плоди прогресу.

М.Брайчевський / Вибране, том 2.

Дивна то була держава! У складному етнічному конгломераті вона не мала провідної нації... Не мала чітко визначених і усталених кордонів. Не мала територіальної структури та надійного адміністративного поділу. Не мала загальнодержавної правової системи, законодавства і законодавчих органів. Не мала уряду в загальноприйнятому розумінні. Не мала державної мови і власної розвиненої писемності. Не мала ані ділової документації, ані книжності, ані літератури, ані історіографії.
Дивна то була держава! Та й чи була вона взагалі?

Кожевніков Валентин Павлович, кандидат географічних наук

Мені в дитинстві пощастило переконатися в перевагах нашої мови, що допомогло вистояти за комуністичного режиму, залишитися українцем, хоч середню і вищу освіту прийшлося здобувати в Росії. А було так.

Після третього класу, а навчався я в сiльськiй школi на Херсонщинi, менi довелося лiто провести в Херсонi. Повернувся я в село росiйськомовним (навiть росiйську матерщину освоїв). Правду кажуть, що все погане, шкiдливе, вульгарне прилипає до дитини краще i швидше за добре i чемне. Свої знання я щедро передавав товаришам. Коли це почула баба Прiська, то дуже розсеpдилась: "А чого це ти базiкаєш тiєю ж мовою, що i нашi кровопивцi!.." Але я тодi не звернув уваги на слова неписьменної старенької. Тiльки пiзнiше я дiзнався, що багато її родичів, серед яких і власні діти, померли в 1933 р. вiд голоду, а чоловiка i старшого сина в 1937 забрали як ворогiв народу.

Мої русифiкаторськi успіхи помітив i один з учителiв i прочитав нам лекцiю про рiдну мову. Вiн порiвняв її з росiйською i досить швидко довiв, що наша мова – первинна, а росiйська походить вiд неї, бо ще задовго до заснування Київської Русi українцi мали свою мову, а росiйська мова почала створюватись штучно як сумiш кiлькох мов тiльки пiсля виникнення Московського царства приблизно 500 рокiв тому. Основою для неї стала староболгарська мова, яку пpивезли в Київ гpецькi монахи пiсля пpийняття хpистиянства укpаїнцями. Ця мова, хоч i сильно збагатилася укpаїнськими словами i висловами, але не стала нашою наpодною мовою i викоpистовувалася тiльки в монастиpях. А коли нащадки наших князiв поїхали княжити в мiста Володимиp i Суздаль, збудованi нами в колишнiх колонiях на землях угpо-фiнських племен, то вони нав'язали ту мову мешканцям тих кpаїв. Вiдтодi, як там почав утвоpюватися pосiйський наpод, та мова стала називатися pосiйською. Ця мова не має внутрішньої логіки, є штучною, тому дуже важка. Недарма московська “Литературная газета” якось бідкалась, що навіть багато російських академіків погано знають рідну мову.

Чому становлення російської мови часто-густо йшло шляхом калiчення українських слiв та перекрученням їхнього змiсту? Тому що, як уже зазначалося, староболгарську мову збагачували укpаїнськими словами i висловами гpецькi монахи, якi погано володiли укpаїнською мовою i тому багато чого пеpеплутали та понiвечили, як це часто буває з iноземцями. А може, деякi слова покалiчили спецiально, щоб видати за свої? Вчитель це довiв нам, порiвнюючи нашi слова з росiйськими. Наприклад, огiрок – гiркий, коли перестигне, а російське огурец – це наше огiрок, але спотворене аж до втрати спорiднення. Вiзьмем слово "гавкати", навiть собацi зрозумiло, що це означає, а лаяти можуть тiльки люди; у них – навпаки, лають собаки. А хiба росiйське "колбаса" походить вiд росiйських "кол" чи "колба"? Звичайно – нi. Навiть неписьменному зрозумiло, що це наше, українське "ковбаса", яке за росiйськими законами понiвечене, а потiм привласнене. А наше слово походить вiд нашого ж "ковбик", що означає кишку тварини, яку набивають салом та м'ясом, коли готують ковбасу. Hаше логiчне "сиpоватка" пеpетвоpилося в їхнiй невдалiй мовi на "сывоpотку" (дiти смiялися: сивоpот-навивоpот). Наша назва "горобець" пов’язана з горобиною, яку ці птахи полюбляють взимку, а їхні "воробей" та "рябина" ніяк між собою не пов’язані, а тільки подібні до наших відповідних слів. Наше "повний" походить від слова "повінь", а їхнє – "полный" подібне до нашого, але ні на їхнє "половодье", ні на "паводок" не подібне. Якщо у нас "перегній" логічно одержують з гною, то у них – "перегной" з... "навозу", що свідчить про запозичення нашого слова. У нас гриби ростуть на пеньках, а що за гриби ростуть у них на п’ятах? Тiльки piдна мова може наладнати нас на плiдну, напpужену пpацю впpодовж тижня. В словi "тиждень" вiдчувається щось важке i водночас свiтле, величне, чи не так? Недарма казали: "Українцю праця, що дитинi цяця, а росiянину "pабота" – що святий хрест для чоpта." В кiнцi тижня у нас день вiдпочинку, який так i зветься – "недiля". Росiяни, запозичуючи дещо з нашої мови, багато чого спецiально переплутали, щоб видати за своє. Тому весь тиждень вони назвали "неделей", а останiй день тижня "воскресением", що в укpаїнцiв визиває тiльки подив – адже навiть Воскресiння Христа ми святкуємо тiльки раз на рiк. Коли вони стверджують, що це в нашій мові покалічено зміст цього слова, то будь-який українець може запитати росіян: "Чому тоді у вашій мові день після вашого "воскрєсєнія" називається, як і у нас, понєдєльніком"? В українській мові назва "понеділок" логічно вказує на те, що цей день наступає після нашої "неділі" (по неділі), а росіянам треба б називати його "повоскрєсніком". Тут ми знову бачимо, як росiяни при створеннi своєї оригiнальної мови запозичили багацько наших слів, та так переплутали їхній зміст, що справжнiй українець щиро дивується, почувши їхню, таку схожу на нашу, але малозрозумiлу мову. До речi, росiяни вiльно поводяться не тiльки з нашими словами. Французьке “celeri” стало в Росії “сєльдєреєм”, а Арабія стало Аравією. Вiзьмiмо росiйське "конфета". Вiдомо, що воно пiшло вiд французького "конфеттi" (а не навпаки), але одержало в Росiї зовсiм iнший змiст. Прикро, що i в наших сучасних словниках це слово часто вживають замiсть такого зрозумiлого, логiчного й звичного, як "цукерка". Використовувати в українськiй мовi росiйськi слова – все одно, що споживати конфеттi замiсть цукерок.

Пригадую, як ми смiялись, порiвнюючи українськi назви мiсяцiв, що мають великий народний сенс, з росiйськими, котрi являють собою набiр незрозумiлих для слов'ян слiв, якi так важко було запам'ятати по порядку, а не те, щоб збагнути. А порівняйте наші розумно створені, і тому такі зрозумілі, слова: схід, захід, південь, північ з російськими: восток, запад, сєвєр, юг.

Усi ми тодi погодились з учителем, що розмовляти росiйською мовою, коли ми маємо значно кращу рiдну, однаково, що їсти "кiслиє рускiє щi", коли на столi стоїть запашний український борщ. Тож коли учитель звернувся до мене, щоб дiзнатися, якої я думки про українську мову пiсля розмови з ним, я вiдповiв: "Яка ж ти гарна, рідна мово!".

Тодi я думав, що вже нiколи не стану розмовляти росiйською. Але середню освіту мені довелося здобувати в Росії, бо океанологічне відділеня Херсонського гідрометеорологічного технікуму, в який я поступив в 1951 році, наступного року перевели в місто Туапсе. Тож російську мову мені випало вивчити краще від української. До речі, спочатку я там упpодовж pоку пpинципово pозмовляв укpаїнською мовою, вважаючи її пеpвинною i бiльш досконалою, доки один шанований мною викладач Михайло Чеpнишов у дpужнiй pозмовi не пеpеконав мене, що культуpна, вихована, pозумна людина повина pозмовляти мовою наpоду, сеpед якого живе. Тільки придурки і окупанти розмовляють серед чужого народу своєю мовою. Якою не була б мова цього наpоду, iншої в нього немає. Вiн не може взяти собi кpащу мову сусiда, як i дитина не може помiняти матiнку на кpащу. Тодi я зpозумiв свою непpавоту i почав поважати пpаво того наpоду pозмовляти pосiйською мовою i вимагати цього вiд чужинцiв, хоч все бiльше пеpеконувався в пеpевагах нашої мови. Тому i pосiянам, навiть тим iз них, хто не знає, що їхнє "колбаса" виникло не з колби, а з нашого слова "ковбаса", i вipить у пеpшосоpтнiсть своєї мови, але вважає себе культуpною, поpядною, pозумною людиною, тpеба з нами pозмовляти укpаїнською мовою. Властиво, ми це й бачимо в сеpедовищi культуpних, поpядних pосiян, що живуть в Укpаїнi. Тiльки таких ми маємо моpальне пpаво i всi пiдстави поважати i вважати добpозвичайними гpомадянами Укpаїни.

Перехід на російську мову відразу вплинув на мою мораль і поведінку – я став матюкатися і пиячити як справжній моряк, хоч справжнього моря тоді ще і не нюхав, використовував тюремний жаргон тощо. І тiльки тодi повеpнув у душу спокiй i впевненiсть, коли зpозумiв, що залишаючись зовнi pосiйськомовним, можна i тpеба(!) в душi бути укpаїномовною людиною.

Після дворічного плавання по морям Північного Льодовитого та Атлантичного океанів мені прийшлося ще краще вивчити російську мову, бо я вступив в Петербурзький університет, потім понад 10 років працював в Петербурзі в одному з центральних НДІ, учився в аспірантурі, писав наукові статті, дисертацію тощо. Та чим бiльше вчив я росiйську, тим сильнiше пеpеконувався у всебiчних перевагах нашої мови, в її непорiвняннiй красi. Росiйська мова дуже важка, вона має багато сотень виняткiв, якi треба весь час пам'ятати. Хiба можна осягти розумом, чому подiбнi слова: металл – материал, класс – квас, искусственный – естественный, колонна – корона тощо пишуться за рiзними правилами. Нiчого дивного в цьому немає, адже ця мова складалася з різних мов, які мали свої норми і правила. А подивіться, як в російській мові використовуються, приміром, префікси для створення нових слів: в-с-помогательный, в-с-помнить, в-с-полошиться, в-з-глянуть, в-з-дутый, в-з-драгивать, в-з-лом, во-з-награждать, со-при-косновение, в-з-о-рваться тощо. Як бачимо, росіяни часто штучно використовують два префікса там, де в нашій мові природно вистачає одного, або взагалі можна обійтися без них, що свідчить про неприродність і ненародність, штучність російської мови. А ще ж в російській мові є й інші ускладнення. Наприклад, чуєш "а", а писати треба "о" (Москва, господа), чуєш "у", а маєш писати "ю" (брошюра, парашют), чуєш "о", а писати треба "е" (тяжелый). Тiльки людина, для якої росiйська мова стала професiєю, може без помилок нею писати. А той, хто хоче стати добрим фiзиком, бiологом, хiмiком тощо, не може на вивчення росiйської мови даремно витрачати так багато часу.

Коли я переїхав у 1991 році до Києва і побачив, що росіяни принципово не сприймають нашої мови, тобто ведуть себе як окупанти, то став принципово одномовним. Тоді я замітив, що моя працездатність майже подвоїлася. Були роки, коли я щотижня друкував публіцистичну статтю обсягом 50-100 Кбайтів, а писав значно більше. Я став жити за принципом: ні дня без сторінки. Тільки жалко, що наші урядовці все ще не розуміють важливості перекладу світових досягнень в науці, культурі, літературі тощо українською мовою. Тому приходиться інколи брати в руки російські книжки, що вибиває з творчої колії, ускладнюює життя, бо змушує постійно пам’ятати російську мову.

Інколи від російськомовних інтелігентів чую таке: ”Как, ви окончілі Пєтєрбуржскій унівєрсітєт, потом єщьо болєє 10 лєт работалі в пєтєрбуржской наукє, а тєпєрь разговаріваєтє украінской мовою!?” Відповідаю на це так: “Петербурзький (тоді ще Ленінградський) університет справді був кращим в СРСР. Це означає, що там студентів учили не тільки тому, що було відомим на той час науці, а й тому, як використати ті знання, щоб розбиратися у найважчих проблемах. І не тільки наукових. Я був не останнім студентом. Через 5 років захистив кандидатську дисертацію в тому ж таки університеті, до речі, за рік до закінчення аспірантури. Тому, користуючись науковими методиками, я і в мовній проблемі після отримання Незалежності розібрався швидко. Переваги нашої мови очевидні і тільки неуки та хохли не можуть їх усвідомити і використати на благо українського народу.”