Західняки нам ніколи не пробачать...

***

Михайло Гаврилко за роботою над погруддям сотника В. Дідушка

Доля Михайла Гаврилка, уродженця Полтавщини, тісно пов’язана з долею українців Австро-Угорщини та Російської імперії, адже в історію він увійшов не тільки як митець, але і як провісник Самостійної України, як організатор війська (Українських січових стрільців та Сірої дивізії Армії УНР), яке і мало здобути національну свободу.

Михайло Гаврилко – творець бурхливої Шевченкіани. Тараса Шевченка він увічнив у погруддях, пам’ятниках, барельєфах, горельєфах, портретах, медальйонах та у слові. Тарас Шевченко був для Гаврилка, поруч із князем Святославом, головною фігурою української історії та української духовності. Гаврилко вважав, що “кожне слово Шевченка-пророка паде, як стріла божого грому, ведучи в шалений бій найпалкіші серця найкращих синів Україні за неї”. З вогненним словом Шевченка полтавський козак пішов у бій проти Російської імперії, громадянином якої був, пішов, бо вона поневолила його Батьківщину. Під час Першої світової війни ведучи до бою свою чоту, сформовану з гуцулів та галичан, він звертався до Дажбога, щоб той охоронив його вояків, і до Сварога, щоб накидав на ворогів блискавок. Попри таку дивовижну для греко-католиків поставу, Михайло Гаврилко став одним з найулюбленіших старшин січового стрілецтва. Про Михайла Гаврилка хотів написати повість Юрій Липа, але трагічна смерть не дала йому здійснити свої плани. Ця книга є спробою втілити мрію Юрія Липи, який вважав, що “широке полотно його пригод, поданих у повісті, викликало би більше цікавості, як не один західноєвропейський динамічний роман”. Прес-служба Історичного клубу “Холодний Яр”

Соборність чи ні!!! Навіщо створювати черговий фарс. Взагалі, хто-небуть вивчає нашу історію? Було б добре, щоб вивчали. 

Полистав простори павутинки, чого тільки клоуни не понаписують. Цитувати не буду, лише два цікаві єпізоди.

1. Партія регіонів покладе квіти до пам’ятників Шевченкові і Грушевському. 

Як можна ставити памятники і вшановувати тих, хто привів державність до поразки? Тих, хто несе всі види відповідальності за програш і його наслідки для держави і народу! Яка влада - такі герої. 

2. Архієпископ Гузар пояснив, чому УГКЦ не святкує День Соборності Архієпископ Києво-Галицький Української греко-католицької церкви Любомир Гузар пояснив відсутність офіційних представників Української греко-католицької церкви на урочистостях з нагоди Соборності України у Києві. "Слово «соборність» означає «єдність». Чи можна святкувати соборність, якщо ми не є об’єднані?” – зазначає Л.Гузар.  Він вважає, що кращим вчинком у такій ситуації буде звернення кожного українця до Господа із молитвою про єдність.

Чому б пану привелебному Гузару не попиздувати назад до Італії чи США, звідки він там приперся. Чому? Тому що він із своєю сектою і є головним ГАЛЬМОМ, що заважає об"єднанню українського народу в єдиній державі з єдиною церквою та мовою. Тому що він, ставлячи інтереси своєї секти вище загальноукраїнських, загальнодержавних, загальнонародних інтересів,  і не бажає зробити крок до об"єднання українських церков. 

І тоді ми бачимо, що (НЕ)Українська ГКЦ не святкує дня Соборності, а (НЕ)Українська ПЦ М (відділ КДБ) не святкує Дня незалежності, бо це свято для московського імперіалізму неприйнятне. Ось вам...

Тут можна коротко ознайомитися з динамікою подій 18 -20 року. Подяка товаришу за переклад

Гуд бай, Уесесерія? Аве, Україно? [ Читати далі ] Те, що вирувало тоді на вулицях Києва, вже не було НАТОВПОМ. Це була НАЦІЯ, в середині якої відбувались фантастично швидкі процеси САМООРГАНІЗАЦІЇ. Перехід від стихійного самоврядування Майдану до творення РЕВОЛЮЦІЙНИХ ОРГАНІВ ВЛАДИ міг відбутись впродовж лічених днів, якщо не годин. І тодішнім «помаранчевим» лідерам (на генетичному рівні спорідненим із совковою системою, від початку і до кінця породженим цією системою, і зацікавленим не в її демонтажі, а лише у зміні своєї особистої ролі в межах системи) довелося докласти чималих зусиль, щоб зупинити в зародку цей процес, і загнати енергію народної революції у ту саму іржаву пастку «легітимності». [ Читати далі ]

Чому українці століттями згадували Хмельниччину з пієтетом, незважаючи на ріки крові і сліз, пролитих їхніми предками?  [ Читати далі ] лист глухівського сотника Пилипа Уманця до московського воєводи, невдоволеного, що до нього звертаються прості українці, мовляв, простолюдин не може звертатися безпосередньо до нього. “Так ми тепер, за ласкою Божою, не прості, а лицарі Війська Запорозького, – відповідав Пилип Уманець. – За ласкою Божою, доки його воля свята, в нас тут, у всім краю Сіверськім, нема ні воєводи, ні старости, ні судді, ні писаря. Аби був нам здоров пан Б. Хмельницький, Гетьман усього Війська Запорозького, так пан полковник у нас за воєводу, пан сотник за старосту, а отаман городовий за суддю”.  Отак!

Хмельницький, поламавши стару ієрархію, яка закріплювала підневільний стан українського народу, підніс дух народу, перетворив гречкосіїв на козаків, витворив вояцьку верству. Ліквідувавши встановлені окупантами національні, класові та спадкові привілеї для їхньої провідної верстви, він створив нову ієрархію, нову еліту, українсько-старшинську, войовничу, державотворчу.

[ Читати далі ] [ Читати далі ] Еліта може бути тільки національною. Тільки вона відстоюватиме національні інтереси, національну честь, плекатиме національний дух.  Поки національна еліта не стане до державного керма, Українська держава не потрапить у світову еліту, а народ український лишатиметься упослідженим. Отож потрібна нова Хмельниччина, яка породить нових лицарів, нову (українську!) провідну верству, що й приведе до щастя наш народ, поверне йому гідне місце у світовій ієрархії.

У передмові видавництва до другого видання споминів «Слідами новітніх запорожців. Похід Болбочана на Крим» (Нью-Йорк: Т-во запрожців ім. полковника Петра Болбочана, 1956) зазначено: «Шалений гін тогочасної молоді до козацької Традиції самочинно створив у 1917 році Військо і намітив покозачення цілої України з територіальними полками. Ця Ідея навіть охопила загал і так горіла, що лякала ворогів. Але Провід був сліпий і глухий… Провід боявся проявів козацького духу, жахався українських «Наполеонів», Гетьманів і не перебирав… засобами, щоб тільки забезпечити себе перед уявленою загрозую. Тому свідомо й несвідомо плентався (він) у хвості за гаслами однодумців – нових володарів упавшої російської імперії. В таких обставинах обезголовлений нарід мусів загубити національну дорогу й піти манівцями… Це була трагедія народу, котрого пробуджені національно- козацькі почуваня загнано в русло інтернаціональної ріки…»

  Хотів би, щоб фронтовики, українці з діда – прадіда, сприйняли цю статтю не як виклик, а як роздуми над трагічною долею нашого народу. Хто зна, може серед читатів цього розділу є й бойові побратими мого батька – Миколи Федотовича П’явка (Коваля), кавалера кількох орденів, зокрема Вітчизняної війни 1 і 2 ст., та багатьох медалей («За відвагу», «За бойові заслуги», «За взяття Відня» та ін.); інваліда «ВВВ» 3 групи, що отримав на фронтах Другої світової війни сім поранень. 
  Волдоимир Яворівський в інтерв’ю газеті «говорить і показує Україна»
(№ 26/2325/, 20 червні 2002р.) під назвою «Яка вона, правда, про минулу війну…» виголосив прописні істини, які, на жаль, ще не стали банальними для багатьох наших співвічизників. Ось вони. 
  СССР – імперська держава російського народу – співтворець, точніше, «співзапалювач» Другої світової війни, а отже і всіх нещасть, які вона принесла для десятків міільйонів людей. 
  Саме ця держава 1939 року – на спілку з «німецьким фашистами» - напала на Польщу і, розгромивши, поділила її. 
  Саме советська держава того ж таки 1939-го напала на Фінляндію, і хоч поламала собі зуби, та все ж захопила частину фінських земель. 
  Саме СССР у 1940 р. в спілці з Адольфом Гітлером знищив державність Естонії, Латвії і Литви. 
  Саме Совєтський Союз у 1941 р. планував продовжити свій похід на «гнилий» Захід, щоб здійснити параноїдальну мрію російського народу – побудувати державу від Владивостока до Ла-Маншу. 
  Плекав свої параноїдальні мрії й Адольф Гітлер. Він і випередив Йосипа Сталіна. Завдавши першим удар по совєтських частинах, які скопичилися біля кордону (нового, німецько-советського) в очікуванні наказу «визволяти Європу». 
  Ці прості істини, точніше, історичні факти не хоче сприймати частина ветеранів «ВВВ». Бо в них забирають те, що було опорою їхнього духовного життя. Справді, людям, які повірили у свою визвольну місію, важко на схилі віку змиритися з фактом, що вони виявилися окупантами, ординцями, яких жахався весь культурний світ. І тікав від них світ за очі. 
  Мій батько, Микола Коваль, офіцер окупаційної армії, розповідав мені, ще дитині, як вразили його залишені (напередодні вступу совєтської армії) автрійцями охайні будинки – з усім скарбом, у чистоті і порядку. І що робили з цими осередками культури солдати – «визволителі»… На все життя закарбувалася батькова розповідь про те, як у 1945р. у Відні він, гвардії капітан, командир розвідки полку, побачив на вулиці вщент п’яного московського офіцера, який, розстібнувши ширінку, на ходу, перепрошую, сцяв на тротуар, повертаючи свій ординородний орган то ліоруч, то праворуч. Моєму батькові, вихідцю з українського села Гореничі, за такі вияви російської культури стало невимовно соромно – як-не-як вони були офіцерами однієї армії. На очах шокованих віденців Микола Коваль затяг ординця в перший-ліпший підїзд і пістолетом завдав нищівного удару в скроню, залишивши напризволяще – не знати чи живим – цього «визволителя» на долівці – у крові і сечі…
  У цій жахливій війні український народ втратив мільйони синів і дочок, а держави своєї не збудував. За державу українську боролася лише частина нашого народу: Поліська Січ Тараса Бульби-Боровця, Українська повтанська армія, Український легіон самооборони, дивізія «Галичина», Окрема протипанцерна бригада «Вільна Україна» та деякі інші збройні формації. Мільйони ж наших земляків, мобілізованих до Червоної армії, йшли у бій проти німців не з метою здобути Українську державу, вони йшли у бій «За родіну, за Сталіна!». 
  І тут зовсім не має підстав для кепкувань…
  Величезна трагедія українського народу – віддавати своїх кращих синів на поталу московському різникові… Для того, щоб зберегти антилюдяний режим Сталіна – Берії. Щоб той і далі тримав український та інші неросійські народи у московському ярмі… 
  9 травня 1945 р. український народ своєї державності не здобув і навіть не задекларував. Цей день став великим святом російського народу, який у боротьбі проти іншого імперського хижака – німецького – відстояв свою державність, свою імперію. Тому для росіян ця – запланована свочатку як імперіалістична – війна стала – завдяки облудній московькій пропаганді – Великою Вітчизняною. Але для нас, українців, для інших поневолених народів СССР ця війна Великою Вітчизняною не була і не могла бути: наша земля стала ареною для протиборства двох толітарних режимів імперських націй – німецької та російської, які билися між собою за право володіти українською землею і працелюбним народом, що проживав на ній. 
  Тому впровадження визначення «Велика Вітчизняна війна» в масовій свідомості «народів СССР» (і російського, і поневоленених ним у пізні часи інших народів) є цинічним єзуїством совєтських пропагандистів та полткомісарів історіографії. 
  Як знавець історії Визвольних змагань українського народу в 
1917 – 1920 – х роках, хотів би зазначити, що фарисейство советсько-російської історіографії існувало від часів так званого встановлення советської влади (насправді диктатури чужинців): уже в 1920-ті роки були введені в обіг дефініції «громадянська війна» і «герой громадянської війни». Перша приховувала факт окупації Української Народної Республіки. Стосовно ж другої… Якби це справді була громадянська війна. То для її переможців визначення «героїв» не підходять , бо героїв у братовбивстві не може бути. Ця проста істина чомусь досі не зрозуміла багатьом моїм землякам. 
  Чому? Та тому, що російські більшовики створили геніальну систему зомбування поневолених народів, які й досі – навіть після формального проголошення незалежності своїх держав – продовжують жити в полоні ідеологем поневолювачів. 
  І ветеран Другої світової вйни, українець за походженням, чомусь досі пишається, наприклад, своєю ічастю у совєтсько-фінській війні 1939 року. Хоча виникає питання: що ти, друже, робив там, у замерзлих болотах Карелії? Чи на Далекому Сході, воюючи проти японців – созників німців? 
  Невже і там, на берегах Тихого океану, ти захищав Україну, її державність? Чи не за ката проливав ти кров козацьку? 
  Петро Дяченко в роки Другої світової війні співпрацював з українським антинімецьким підпіллям, постачав зброю і документи ОУН і УПА, створив дві бойові формації українського народу – волинський Український легіон самооборони та протипанцерну бригаду «Вільна Україна». Попри немолодий вік та тяжкі налідки поранень на фронтах Першої світової і Визвольних змагань 1917-1950-х років, він спромігся організувати українців у сильний кулак – щоб захистити Батьківщину. 
  Петро Дяченко знову програв, але, скажіть, що він не зробив, щоб захистити нашу Батьківщину?! 
  Мій батько міг зутрітися з Петром Дяченком на фронтах Другої світової вйіни. Вони могли стріляти один в одного. Могли й обнятися. Бо батько мій розумів несправедливість війни, яку у спілці з Гітлером розпочала Москва. І ніколи не вважав совєтську армію визволителькою народів.  
   
Роман Коваль

Немає лиха без добра... Історія з закриттям музею Української революції 1917-1921 років зробила йому таки добру рекламу.  Київський музей Української революції 1917-1921 років (або музей УНР) відкрили до чергової річниці Дня Соборності 22 січня 2009 року. Гордістю музею вважаються оригінали IV універсалу Центральної Ради про проголошення повної державної незалежності УНР та Акту Злуки 22 січня 1919 року.  Розташований в одній з історичних кімнат у нинішньому Будинку вчителя, колишній будівлі УЦР, де на початку 20 століття засідав революційний парламент України, музей зберігав пам’ять про український визвольний рух початку ХХ століття: добу Української Народної Республіки, Української Держави (гетьманат), період Директорії УНР та події Першого та Другого зимового походів Армії УНР. Двері музею вели до колишнього кабінету Михайла Грушевського.  [ Читати далі ]

ОБСЄ рекомендує українській владі утриматись від розгляду законопроекту про мови у його теперішньому вигляді та висловлює сподівання, що його оцінка та рекомендації будуть враховані Верховною Радою. Про це повідомив член фракції «БЮТ-Батьківщина» Володимир Яворівський сьогодні на брифінгу.  За його словами, на адресу керівництва парламенту надійшов лист від ОБСЄ з висновком щодо закону про мови.  «Чомусь Володимир Литвин не розголошує цього листа. Але нам вдалося роздобути його через посольства", - повідомив депутат.  За його словами, у висновках ОБСЄ вказується, що законопроект майже виключно зосереджується на захисті та просуванні російської мови та не передбачає належного захисту мов менш чисельних національних меншин. Також даний законопроект може мати потенційний негативний вплив на позицію та використання державної мови.  «Таким чином шовіністичному, антиукраїнському котлу в Украйні завдано серйозного удару з боку одного з найвищих європейських інститутів», - зазначив Яворівський.  Він також додав, що це є реальною підтримкою з боку Європи нашого національного духу, української мови», - зазначив Яворівський.

***