«Спогади про великих людей

так само корисні, як і їхня присутність».

Сенека.

«Ось розумне поєднання, необхідне для зберігання та зміцнення здоров’я: правильний гігієнічний режим, фізичні навантаження, загартовування, обмеження в їжі, активний відпочинок. Це є необхідним для всіх людей без винятку». …«це легко сказати, але важко зробити». …на жаль, «заважає інша особливість психіки, що дісталася людині від тварини, - те, що ми називаємо лінню. Природа заощаджує енергію і без потреби напружувати м’язи не вимагає. Щоправда, людина може протистояти ліні, але це вдається не всім».

***

На думку Амосова, головні шкали для компромісного вибору координат ідеології такі:

- воля або рівність; 

- матеріальне або духовне; 

- праця або розваги; 

- суспільне або особисте (альтруїзм або егоїзм); 

- терпимість або непримиренність;

- сьогодення або

майбутнє; 

- Бог – матерія або віра – знання; 

- Цінності загальнолюдські або групові (нація, релігія, клас, ідеологія). 

При цьому автор підкреслює, що оптимальність ідеології сьогодні традиційно визначають «щастям народу, стійкістю до

прогресу». До цього додається ще й збереження природи.

«Моє щастя зі мною – воно у мисленні і потоці істини… Важливо шукати» Амосов М.

Жанр: історичний, біографічний, документальний Країна: Україна Телеканал / кіностудія: ДТРК "Культура" Режисер: Олександр Домбровський Актори: Владислав Куценко, Тарас Дунський, Олександр Пастернак, Тетяна Вангородська. Коментатори: Роман Коваль, Василь Шкляр, Петро Бойко, Ірина Ільченко, Юрій Ляшко. Сюжет: Крізь роки брехні і замовчування ім’я Юрія Горліса-Горського повертається до нас як приклад самовідданої любові до України. Хорунжий Армії Української Народної Республіки, осавул 1-го куреня, учасник бойових дій Холодноярської республіки 1918-1921 рр. Юрій Городянин-Лісовський (таке справжнє прізвище письменника) був відомий серед вояків визвольних змагань під псевдонімом Залізняк. Радянські тюрми, психіатрична клініка, еміграція, – ніщо не змогло зламати цієї насправді залізної людини. Востаннє його бачили в Аугсбурзі 27 вересня 1946 року, де він зійшов з поїзда і сів в автомобіль… Заснована у Німеччині Юрієм Горліс-Горським разом з Іваном Багряним газета «Українські вісті» існує до сьогодні. А його книжки чекають свого видання у Незалежній Україні.

на толоці

Доктор Дмитро Донцов "Дороговказ Григорія Сковороди нашій сучасності"

„Дух животворить”

Ця маловідома праця має свою особливу цінність, а це тому, що вона є останньою, яку написав доктор Дмитро Донцов в свойому житті і то в кінцевих тижнях перед своєю смертю. Остання сторінка так і залишилась не витягненою з валка машинки до писання...

Долинами йшли люди. Їх йшло багато і вели їх поводирі. Одним ті поводирі розповідали по сенс життя, іншим про чесноти, ще іншим про повинності. І була в тих натовпах своя ієрархія і своя шана. Котрі добре йшли - ставали спостерігаючими за тим, хто як іде. А кращі з спостерігаючих ставали на розподіл харчів і одежини. Перші з розподіляючих були помічниками в поводирів. Ішли ті всі люди колонами в позначених напрямках до якоїсь мети. Котра у кожного була своя, але знаходилась в одному місці – ТАМ. Після колон залишався шлях і страчені за несприйняття того шляху. Тим колонам, в яких масово замислювались, ускладнювали шлях і змінювали поводирів, або розділяли на декілька колон. А в занадто слухняні колони добавляли грішних людей, щоб такими вони не були і відчували провину… На одній горі стояли власники тих людей, що йшли долинами. Радували їх нескінченні різноманітні і несхожі одна на одну колони. Не схожі за шкірою обличчя, одежами, хоругвами і мовами, але контрольовані. Давали вони вказівки поводирям, приймали крам і кошт, зібраний в долинах. Думки думали про шлях для тих, хто внизу. Не радували їх тільки Онуки Божі, котрі стояли на другій горі. І не до вподоби не те, що вони стояли на горі. А те, що могли дивитися їм в вічі. Не знизу вверх, як ті, що йшли, а в одному рівні. А ще більш дратувало власників тих, що йшли, те, що ті Онуки Божі розуміли сенс всього того, що відбувається, і мету кожного в цьому дійстві…

Долинами йшли люди. Їх йшло багато і вели їх поводирі. Одним ті поводирі розповідали по сенс життя, іншим про чесноти, ще іншим про повинності. А на ту гору, де стояли Онуки Божі, тримало шлях небагато виснажених і вимучених людей. Вони відбилися від тих колон. Зуміли вижити не будучи страченими за не сприйняття того шляху. Змогли не втратити розуму. Вони долали свій шлях. Перешкодою для них була не висока гора і гостре каміння. Перешкодою був страх - страх раба з котрим боролась Гордість Онука…

Юрій Фоменко, “Земля Мамаїв”

У столиці України презентували видання «Народна війна».

Як зазначає автор-упорядник книги Роман Круцик, у ній вперше вивели статистику кількості збройних повстань на українських теренах у 1917–1932 роках. Це, на думку автора, зовсім в іншому світлі показує і концепцію «братньої любові народів» СРСР, і передумови Голодомору 30-х років. Видання фактично є путівником по музейній експозиції, присвяченій антибільшовицькій боротьбі у згаданий період, однак воно також містить і не включені до виставки документи.

І виставка «Народна війна», і однойменна книга стали результатом роботи науковців в архівах служби безпеки 18 областей України. Дослідження охоплює період від 1917 до 1932 року.

Воно ілюструє масовий організований повстанський рух у всіх українських губерніях і таким чином руйнує «міф про братню любов радянських народів», зауважує автор-упорядник книги Роман Круцик.

«Навіть за такими неточними, зменшеними підрахунками ми побачили, що в Україні було близько трьохсот збройних повстань періоду 1917–32 років. Навіть на Одещині є одне постання 34-го року, – зауважує автор. – І це не прості повстання, що от повстало село – ні, цілі райони повставали, виганяли, вбивали більшовиків, встановлювали свою владу».
Роман Круцик

Нова концепція політичної історії проти радянського «спадку»

Книга ініціює суспільну дискусію щодо важкого радянського «спадку», яка ще років 20 тому була неможливою, зазначали учасники презентації.

За словами правозахисника і колишнього політв’язня Євгена Сверстюка, нині цінність видання полягає в усвідомленні того, що боротись за свої права можна за будь-яких умов. «Це був наступ на український народ, в той час – на українське селянство, що закінчився тотальним голодовим терором, випробуваним ще у громадянську війну. Але був постійний опір. Великий опір на всіх рівнях», – зауважив Сверстюк.

Видання «Народна війна» є фактично новою концепцією політичної історії України, каже Сергій Кокін, начальник архіву СБУ. За його словами, матеріали виставки є концептуально сильнішими за зроблені донині академічні дослідження. Хоча й не можна говорити про ідеалізацію будь-якої сторони конфлікту, вважає Кокін.

«Наприклад, у 30-му році було Павлоградське повстання. Брали участь у ньому активно мешканці села Вербки майбутньої Дніпропетровської області. Це ж село потрапляє одним із перших на «чорну дошку», – наводить приклад начальник архіву СБУ. – І от виставка це показує. Так, вони були далеко не ангели, у них були свої помилки і ще там деякі речі. Але, все ж таки ми повинні бачити, в яких вони історичних умовах діяли і з ким вони мали справу, щоб потім моралізувати навколо цих постатей і тих подій».

Основну експозицію виставки «Народна війна» відкрили в «Українському домі» у жовтні минулого року. Сьогодні її доповнена версія постійно діє у Київському «Меморіалі». Там же планується і реалізовувати книгу про антибільшовицькі повстання українців.

Кожна людина потребує мрії. Ні, ми не роздаємо тут рецепти для всіх – адже в кожного своя мрія. Але мова про тих, чия мрія сповнена нотками давньої доброї ностальгії: є люди, котрі й далі читають поезію, вперто оминаючи сумнівної якості розваги, що їх заради збільшення рекламної аудиторії без упину транслює нам всюдисуще телебачення. Мова про ту мрію, що промовляє до нас із середини нашої істоти, котра позначена інтимністю й котру не можна купити, звертаючись до першого-ліпшого туристичного агентства. Щось, що ми носимо глибоко в собі, не демонструючи першому зустрічному. Те, що дає нам рівновагу, виправдовує саме наше існування. Поезія промовляє до нас справжніх, і ми шукаємо власну справжність якраз у поезії. Прикро, якщо в моменти, коли ми сповнені життєвим щастям, не зможемо виразити свою радість, пригадавши рядки улюбленого поета; і шкода тих, кого нікому втішити у часи смутку, - добра поезія здатна на це і завжди залишається з нами.

 Василь Симоненко, попри увесь пафос боротьби та ореол мучеництва, що оточують його світлу постать, для багатьох є саме таким поетом: інтимним, своїм; поетом, який говорить про важливі речі: матір, рідний край, кохання, людську гідність. Хтось може відмежовуватися від його направду високих слів, когось, навпаки, дратуватимуть надмірні м’якість і ліризм, проте для цілого покоління, що дорослішого у шістдесяті (доки читачів майже на два десятиліття не позбавили його поезії), Симоненко залишатиметься першорядним, життєво важливим поетом. Його вірші означали ліричний код того часу, а рання смерть надала рядками особливо терпкого, трагічного звучання.

П’ятдесяті та шістдесяті роки минулого сторіччя для багатьох із покоління наших батьків були часом приїзду у велике місто. Звиклі до спокійного, розміреного життя на селі молоді юнаки та дівчата мали не лише вжитися у новий міський побут: для всіх них переїзд означав потребу шукати і знайти нову ідентичність – тому й так легко при цьому було втратити цінності та переконання, що були важливими раніше, у дитинстві. Багато хто так і не зміг перекинути місток від себе колишнього до себе майбутнього – звідси в нашій літературі ціла низка сатиричних і просто прикрих образів отих городських, котрі думали забути про «неньку стареньку» та «батьківську хату». Звідси підсвідомий страх багатьох старших політиків здатися отакими безбатченками – тому і демонструють вони на всі телекамери щемку, хоч і доведену тепер до комізму, сцену материнського благословення. Сучасне покоління мобільних телефонів та інтернету, якщо лише хоче розуміти своїх матерів і батьків, має пам’ятати про зміну, якої довелося їм зазнати: про вживання у місто (ні, не «підкорення», а саме вживання, що таке морфологічно близьке до виживання) – і байдуже, що правило за декорації тих драматичних історій: Київ, Львів, Харків чи Нью-Йорк. Василь Симоненко був одним із них; його поезія – це острівець запашного квітучого лугу серед байдужого, міцного у своїй монолітності асфальту, епізод свіжого ранку в полі за селом чи лірика вечірнього сонця над розлогим не урбанізованим ландшафтом. Тут не дзвинчать трамваї, не чути заводських гудків і автомобільних клаксонів – тут можна відчути спокій, котрий кожен і кожна з того покоління принесли в мегаполіси у своїй уяві, так, правильно, - у своєму серці; спокій, котрим нам, дітям міст, уже годі уявити.

     Та є й інша Симоненкові лірика: грізна, заклична. Його покоління не для того прийшло в мегаполіси, аби капітулювати перед їхнім нівелючим техносом. Здоровий глузд учорашнього селянина не хотів миритися з лаковим лицемірством компартійців, що наскрізь пронизувало русифіковані міста країни. Щирість, протиставлена облудності, мала перемоги. Інвективи та сатири спершу керівника університетської літературної студії, а далі – перспективного журналіста Василя Симоненка непомильно влучали в ціль, набували значного резонансу: цитували навіть ті рядки, які встигла повикреслювати з віршів цензура. Це починало непокоїти.

      Смерть після затримання, після ночі у відділку міліції – здається, ця реалія, цей похмурий знак жандармської держави, не зникли з нашого побуту навіть тепер. Дозвольте не повірити тогочасним офіційним протоколам: ми знаємо, як їх писали тоді й навіть як не перестають писати сьогодні. Машина охранки ковтнула поета, проте не змогла поховати його вірші – вони повернулися до нас у дев’яності й повертаються зараз. Ще одним кроком такого повернення є і ця книжка.

   У далекі тепер шістдесяті група молодих людей за океаном в Америці, вирішивши друкувати сучасну українську літературу для громади емігрантів та для всього вільного світу, додала до назви нового видавництва ще й ім’я поета, творчість і долю якого можна вважати знаковою для цілого покоління шістдесятників. З того часу «Смолоскип» імені Василя Симоненка надрукував багато книжок у США, перебрався в Україну і продовжує діяльність тут і тепер. Боротьба молодого поета за щире і правдиве слово триває, а його мрії, що надихали засновників видавництва «Смолоскип», втілено у сотнях тисяч примірників книжок, одну з яких ви зараз тримаєте у своїх руках. «Вибраними творами» Василя Симоненка «Смолоскип» розпочинає нову серію – «Шістдесятники», у форматі якої найближчим часом очікуємо появу багатьох знакових для сучасної української літератури постатей.  

Ростислав Семків

В розстрочку! Метро заклеїне рекламою, "ящик бреше"....

Купити в розстрочку. 

В українській мові є слово строчити, застрочувати, що стосується кравецтва, а не умов сплати за товар. 

Купувати в розстрочку має український відповідник, давній вираз, "на виплат".

Купити на виплат, продається на виплат.

Запам"ятайте, так буде українською. (Хороша передача )

За таке просто розстрілювать треба! Це таке деякі прихватизатори/власники з полями/паями роблять: чорнозем здерли і продали. Не можна нікому нічого давати, особливо всім вряд. Тільки тим, хто на землі працює і несе відповідальність. 

Якщо йде наступ, то де контрнаступ?! Де межа?!