"Технологія проста: от Ви, наприклад, що знаєте про період у 400 років від Данила Галицького до Хмельницького? Правильно, майже нічого. А це - час, коли ми склались, як нація, коли ми виробили свої справжні, властиві тільки нам цінності. Цінності, які є частиною кожного з нас, і у відстоюванні яких ми можемо бути послідовними й наполегливими. Ті ж нібито сьогоднішні наші ерзац-цінності є зовсім не нашими, у людей амнезія й маніпулювати ними можна, як хочеш, що й відбувається". З коментарів на УП За часів Данила Галицького, ми ще - Русь. А от напередодні повстання Хмельницького - уже невідомо хто. Якщо вірити підручникам - уже українці: "Визвольна війна українського народу", "Українсько-московський (донедавна українсько-російський) договір 1654 року".

Проте відомо, що Хмельницький іменував себе "єдиновладцем і самодержцем Руським", а Виговський у Гадяцькому договорі йменує державу Великим Князівством Руським.

тиць

Тетяна Кроп

«І що ми за народ такий?» – це запитання, яке колись звучало рефреном у публіцистичній радіопрограмі «20 хвилин з Володимиром Яворівським», хотілося вкотре повторити під час презентації нової книги Івана Дзюби «Нагнітання мороку. Від чорносотенців початку ХХ століття до українофобів початку століття ХХІ», що побачила світ у Видавничому домі «Києво-Могилянська академія».

А прочитавши книгу чи бодай побіжно ознайомившись з її змістом, виникає бажання поставити ще одне, також риторичне, запитання: «чому в нас з часом майже нічого не змінюється?». Згадаймо, 1965 року вийшла друком і набула великого розголосу в тодішній нашій країні та за кордоном книга того ж таки Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» У цій праці було аргументовано доведено, що починаючи від часів правління Сталіна КПРС перейшла на позиції великодержавного шовінізму у національному питанні. Тож не дивно, що за таке дослідження (за сім років після його оприлюднення, тобто тоді, коли у “відлигу” й демократизацію вже ніхто не грався) автор зазнав жорстких репресій, був засуджений і врешті мусив покаятися за свою ідеологічну “помилку”.

Минуло сорок з лишком років. Нині, сподіваюся, подібних неприємностей Іван Михайлович вже не матиме. Але ж...Хто б міг подумати, що на 21-му році Незалежності в Україні знову виникне потреба аналізувати, хто ж зараз так активно займається русифікацією нашої держави, насадженням ідеології неоімперіалізму і втягненням її за будь-яку ціну в так званий «русский мир».

І видатному вченому, громадському діячеві й без перебільшення совісті нації Іванові Дзюбі довелося відкладати до кращих часів більш приємні для нього літературознавчі праці. І знову подовгу сидіти в бібліотеках та архівах, читаючи отруйні писання шовіністів, натхненників чорносотенства різних часів і народів. Та за таке заняття, тим більше у не надто молодому віці, людині слід іще й за шкоду для здоров’я платити.

Однак Іван Михайлович сміливо продовжив клопітку, але корисну справу, розпочату в далекі 60-ті. І у своїй новій книзі показує агресивність, антигуманність зверненої в історичне минуле ідеології російського шовінізму в будь-яких її проявах – як ксенофобії, чорносотенства ХІХ – початку ХХ століть, так і сучасного неоімперіалізму.

Ідеться на сторінках видання і про конкретних носіїв цієї ідеології. І знову ж таки про їхню ідейну спорідненість і спадковість – від Миколи І, Валуєва, Пурішкевича, Шульгіна до...Дмитра Табачника. Полеміці з видатним українофобом сучасності на міністерській посаді Іван Михайлович не тільки присвятив окремий розділ ґрунтовної праці, а й лікнеп провів для доктора історичних наук. Одна з глав має назву: «Лікнеп для міністра освіти і науки Дмитра Табачника та для табачників усіх рангів, звань і посад».

У передмові автор наголошує на тому, що пропонує читачеві просто обмін думками, у жодному разі не нав’язуючи власних поглядів, оцінок тих чи інших явищ. І справді, бодай погортавши сторінки книги, можна зауважити спокійний, толерантний тон викладу матеріалу, а головне – тут мало емоцій та багато фактів, логічної аргументації висловлених думок.

Не лишається автор і осторонь не для всіх бажаної теми, що її можна означити: «не так тії вороги, як добрії люди». Іван Дзюба вдумливо аналізує наші внутрішні, ментальні причини невдач української державності на різних етапах історії.

Під час велелюдної презентації видання враженнями від книги ділилися її найперші читачі – відомі письменники, критики, науковці.

Письменник Юрій Щербак: “Дзюба не боїться говорити жорсткі й непопулярні речі, які подобаються не всім прибічникам національної ідеї. У 1991 році, виступаючи на першому Всесвітньому конгресі українців, у розпалі ейфорії, Іван Михайлович висловив думку, що ми маємо насамперед створити українську ПОЛІТИЧНУ націю, що об’єднала б громадян незалежно від їхнього походження. Хоч багато гостей форуму вважали, що Україна має стати етнічною політичною нацією. На третьому Всесвітньому конгресі українців Дзюба розвінчав солодкий міф про українців як святий народ, який поневолили загарбники. Він сказав правду про страшний розкол нашого народу під час революції, громадянської війни, Голодомору й репресій (тексти цих виступів вміщено у книзі. – Т. К.). Отож, Іван Дзюба показав, що має державницьке розуміння».

Історик, редактор часопису «Україна модерна» Андрій Портнов: «Автор зробив спробу раціоналізувати найемоційніші, найзаплутаніші речі, це цінно, бо українським інтелектуалам часто бракує раціонального мислення. Дуже важливо також, що проти писань Табачника виступив саме Іван Дзюба».

Директор Інституту філософії НАН України Мирослав Попович: «Гадаю, нам не треба аж надто демонізувати Табачника. Він має право на свої погляди. Інше питання – чому ця людина є міністром в Україні? Але це питання – до влади, її найвищого керівництва».

І хоч Івана Дзюбу хвалили за непотурання смакам частини патріотичної аудиторії, сам він у заключному слові сказав, що у книзі мало уваги приділив самокритиці, яка є основою національного самооздоровлення. Тож цю тему він продовжить у наступних працях. А матеріал для них, за словами письменника, надходить щодня.

(С) http://culture.unian.net

Микола Зубков: «Сексуально-генітально-патологічний мат прийшов до нас від Росії. В Україні маму традиційно на Ви називали»

Микола Зубков - доцент ХНУ ім. В. Каразіна, заслужений працівник освіти України, автор понад 50 словників, підручників з української мови, літературних досліджень творчої спадщини Т. Шевченка. Воднораз мовознавець повсякчас активно долучається до громадських акцій протесту проти порушення прав людини, утисків української мови та культури. - Пане Микола, розкажіть, будь-ласка, яким є сучасний стан української мови серед студентства та викладачів Харкова? – Харків нічим не відрізняється від инших теренів України. Хоча певний стереотип щодо зросійщення порубіжжя цього реґіону існує. Я свого часу поїздив по всій Україні. Це всюди так. Бо доба радянщини таки суттєво вплинула на свідомість, на грамотність, на вміння висловлюватись. Траплялись ситуація, коли студент університету не міг скласти іспиту 5-8 до 10 разів. Декан мені говорив: «Як це він не може скласти? Він же з Тернополя, а не харків’янин…» - То по 8 разів ходили іспит з української мови складати? – Це не є рекорд. Річ не в тім скільки разів, а мотивація... Якщо студент із Тернополя, то він має добре знати українську мову(!). Можливо, він і знає розмовну мову, і то не завжди правильно, але грамотно писати, на жаль, не вміє, та існує стереотип: якщо з західної України, то він має бути грамотним. Серед загалу, можливо, там стан дещо ліпший. Але, усе одно, грамотність залежить від того, як навчалась дитина, як її навчали, і наскільки свідомо вона до того ставилась. Чи той студент учить для того, щоб лише скласти іспит/залік, чи для того, щоб знати і по життю керуватися цим. Сказати, що Харків зросійщений, а західна Україна – ні, було б не правильно. Усюди, на жаль, стан справ невеселий. Але що вся молодь така, я б не сказав. Є діти, які до цього ставляться доволі трепетно і з розумінням, що жити в Україні й не знати мови – це нонсенс. Вони не соромляться зізнатись в тім, що чогось не знають. Чимало дітей закінчили школу з оцінками, які не відповідають справжньому станові справ. Я свого часу працював у школі і знаю, що це тенденційно, щоб не псувати атестат. Усе підганялось задля показників під якийсь єдиний ранжир. Але причина зрозуміла. Вона в багатьох чинниках: по-перше, якщо батьки самі не знають мови, але хоча б не заперечують, щоб її вивчали, то дитина буде навчатись; по-друге, після родини йде школа, чи будь-який навчальний заклад, і третій чинник – це середовище, у якому дитина опиняється за межами навчального закладу, до прикладу, робота. Немалим чинником є також ставлення держави, а, оскільки, у державі ніколи українство не було пріоритетним, то українців космополітизували, розмивали, розчиняли, і вислідом ми маємо, певною мірою, зманкуртизований загал. Я не кажу лише змосковлену або зросійщену націю, бо ми маємо і сполонізовану та змадяризовану Україну. - То яким же чином можна зукраїнізувати зросійщені чи змадяризовані терени? – Як кажуть, вода камінь точить. Є єдина апробована перевірена життям метода – це навчання. Воно має бути українським, але не за звітами (бо 90% звітів, що у нас дитсадки, школи, навіть, виші - українські). Якщо немає навчання, виховання українського, то воно ніколи на виході не буде українським. - Тобто, якщо це доросла людина, яка вже вивчилась, то вже ніяких впливів у плані мови на неї бути не може? – Ні. Усе залежить від мотивації. Якщо поставити за мету, то можна це надолужити, було б бажання. Хоча середовище, звісно, не сприяє. Я із 30 років принципово з усіма спілкувався українською. І ніколи жодного дискомфорту не відчуваю. Відчувають ті, хто не сприймає мову, сприймають її вороже. - Можливо, ситуацію з мовним питанням можна змінити за допомогою системи влади чи ЗМІ? – Безперечно. Поки на всіх щаблях не буде української влади, можливо, навіть, не за етнічним походженням, а за духом, ситуація не зміниться. Але якщо немає підтримки держави, то все одно будь-які намагання приречені, бо ой як важко протидіяти цій машині, яка випрацювала цілі механізми нищення нації. Як слушно зазначив свого часу Бісмарк: що всі війни виграє шкільний учитель. Шкільний учитель найзаляканіша категорія. Він завжди був заляканим. Будь-які відхилення від програми суворо контролювали й карали: «Це читати, це – у жодному разі». Левова частка викладачів керуються саме таким чинником – нічого зайвого, лише за програмою. Учителів подвижників, які б переймались українським питанням і навчали за власними переконаннями небагато. Радше це виняток, ніж правило. Крім того, майже всі національні виші національними є лише за назвою. Але насправді, майже всі спеціалізовані дисципліни й на 20-му році незалежности викладають на общєпонятном. Щодо харківських вишів, то це, навіть, не російська мова, це харківсько-російська, вона безграмотна. Загальний стан українства не лише в Харкові, а й в Україні, на жаль, тримається на ентузіазмі окремих подвижників і вони, як білі ворони є об’єктами повсякчасного цькування... - А які суржикові вислови трапляються найчастіше? - Маємо не лише засилля суржику – попсованої, калькованої мови, а й стилістичну безграмотність. Порушення культури мовлення, норм, які усталювались віками. До прикладу, «приймати участь», «учбові заклади», «учені роботи» або тавтологізми: «заробітна плата», «у липні місяці», «звільнити з займаємої посади», «моя автобіографія»... Навіщо ці зайві слова, якщо немає липня, грудня нічого иншого ніж місяця. «Працюю на заводі, на автобусі» замісць «Працюю бухгалтером заводу, чи водієм автобуса». Чимало російських кліше: «співпадати» замісць «збігатися», «знаходитись» замісць «бути, перебувати, розташовуватись, міститись» – залежно від контексту, «з тих пір, у той же час, так як, разом з тим» замісць «відтоді, оскільки, водночас, воднораз». Таких покручів безліч. Якось міністр освіти Табачник в одному інтерв’ю сказав, що можна й «на Україні» вживати. Звичайно можна, якщо вважати Україну не самостійною державою, а частиною иншої. Так воно й було, коли Україна була в складі імперії, то й Шевченко бідкався «І мене на Україні ніхто не згадає!”, але ж тепер не можна говорити «На Україну повернусь», як є у відомій пісні. Якщо ж міністр освіти иншої думки – це свідчить про те, що він, або не знає добре мови, або свідомо принижує країну. Що ймовірніше... У вельми важливій духовій царині маємо антиукраїнського владця. Позиція якого є взірцем для чималого загалу переляканого викладацтва. Уже про це ким лише не говорено. І це не тільки його вислови, а й справи..., які красномовніші за будь-які вислови. Це антиукраїнський міністр антиукраїнської освіти. Бо українського тут нічого немає і не передбачається. Табачник принципово заявляє, що «я маю свою позицію, і буду її впроваджувати», «це моя точка зору». – Будь удома зі своєю точкою зору, а будучи міністром ти маєш підпорядковуватись законам України й Конституції. Яка красномовно свідчить, що мова у нас державна одна - українська. Иншого поки що не передбачено. - До речі, наскільки мені відомо, Ви й у документах Міністерства освіти натрапляли на помилки.... – Чинне міністерство від попередніх нічим не відрізняється. Безграмотних там вистачало завжди. - А в сучасних офіційних словниках трапляються помилки? – Безперечно, у якому словнику тих помилок немає... У моїх словниках, яких уже понад п’ятдесят, теж трапляються помилки. І все це не від того, що я не встигаю їх знайти та виправити, а від того, що кожне видавництво має редакцію, де після мене починають вносити власні правки. І ці правки, на жаль, невмотивовані останніми змінами правопису та останніми науковими розробками, а є якимсь суб’єктивізмом або стереотипом сприйняття. От, я укладав технічний словник і редактори наполягали, щоб я включив туди «пилосос». Я кажу, що в українській мові нема такого слова, оскільки нема дієслова «сосати». А вони у відповідь: «Включітє хотя би послєднім значєнієм, пускай будєт, поскольку люді прівиклі». Я кажу: «Люди у нас прівиклі й до матюків, так може й їх туди дописати..?». Правильно казати й писати «Порохотяг», «Пилозбирач», «Пилосмок», «Порохозбирач», можна навести чималий синонімічний ряд, тут він не зашкодить, хоча в технічній термінології синонімія не бажана. Тому має бути однозначне висловлення. Словники рясніють цими помилками. Словник – це дуже відповідальна річ. Але зараз словники друкують і видають будь-хто і в будь-яких видавництвах, які не мають фахових редакторів та коректорів. Вони на цьому заощаджують або просто не вичитують, передруковуючи одне в одного. - То чи робили Ви якісь звернення до Міністерства освіти? – Раніше так, а нині жодних звернень не планую, бо це все одно, що кричати в яму (як у тій казці про короля з віслячими вухами). Свого часу розмовляв з п. Вакарчуком, але він послався на те, що апарат міністерства не він формував, і не може змінити ситуації: «Вони тут були до мене, і вони будуть після мене». Існує певний стереотип сприйняття, що міністерство вічне. Змінюються міністри, а категорія отих других, третіх і четвертих осіб, які по суті керують освітою залишається. На Вакарчука ми покладали чимало надій. Гадалося, що це справжній український міністр. Але сталося не так, як гадалося. Коли я зауважив, що міністерство продукує безграмотні документи, він відповів: «Я ж не філолог». Отже, у нього працюють, як і зараз, – не фахівці. Це не найбільший, хоча красномовний приклад того, що риба гниє з голови. Якщо в міністерстві така грамотність, то що воно буде там, у школах… Але є викладачі подвижники... - Як Ви вважаєте, скільки в Харкові таких викладачів? – Десятки, можливо, а до сотень навряд чи дійде, оскільки загальний освітній рівень абітурієнтів щорік погіршується. І цей сумновідомий рекорд у 139 помилок під час стартового диктанту, який я проводжу щораз, коли починаю читати на будь-якому курсі. 139 помилок!!! – це, навіть, важко уявити... - Це з комами, крапками? – Ні, це, перепрошую, лише граматичні. З пунктуаційними ще більше. То вже инша іпостась. У даному випадкові, коли 5 помилок – це два, 10 – це один, 20 – нуль. А як оцінювати 30, 50, 100??? - Ви дещо помиляєтесь. У школі, коли запровадили 12-балову систему, то за 18 помилок ставили «одиницю». І лише тоді, коли їх було більше, диктант не зараховували. А «одиниці» й «двійки» нині вважають реальними балами, які можна ставити в атестат. – Оце красномовний приклад, як деґрадує наша освіта. Коли я навчався то за 5 помилок було «два». То був певний рівень. Згадую, що студентом скільки разів мені довелося переписувати ті самі диктанти. Якщо нині знизили рівень вимогливости, то це і є відповіддю на те, до чого ми скочуємося. Я вважаю це жахливим. Окремі особи дещо намагаються змінити, але ... У неті є блог Олександра Пономарева. На місцевому «радіо Слобожанщини», я веду 5-хвилинки культури мови. Щоріч ми зустрічаємось на конференції в інституті журналістики зі знаними науковцями О. Пономаревом, І. Ющуком, Л. Масенко, І.Фаріон, О. Сербенською й иншими, кому болить сучасний стан мови й освіти взагалі, але вони одинаки. Иноді руки опускаються: чи варто перти проти рожна, коли всі инші дисципліни читаються не українською, і рівень цього читання далеко не фаховий. Якийсь набір банальних фраз і покручів. Уважаю, що наша мова самодостатня й має панувати не лише на заняттях української мови, а й инших гуманітарних та технічних дисциплінах. Допоки вона не буде в технічних дисциплінах, це буде мертва мова. Усі інженери будуть продовжувати послуговуватись суржиком, російською, калькованими висловами, а також матюками, як це є на виробництві чи будівництві, в правоохоронних структурах, війську тощо. Як було за радянщини: «Главноє сколько сталі і цемєнта на душу насєлєнія. Сколько раскритих прєступлєній». А духовість, культура, освіта, була завжди за залишковим принципом. - А чи має українська мова матюки, чи це їй притаманно? І в якій мірі? – Це цікаве дослідження. Свого часу його проводили. Є така невеличка царина соромітських пісень на Західній Україні. Я про них дізнався наприкінці 80-х років. Абсцентна ж лексика до нас прийшла від східного сусіди. Вони виправдовуються тим, що це вплив татарських, тюрських запозичень. Але на Кавказі таке не прижилося. Спробуй, щось сказати там таке про матір, він тебе задавить. Для нього це святе. І в Україні маму традиційно на Ви називали. А про сучасний збочено-сексуально-генітально-патологічний мат, який нині звучить, навіть, від дівчат і говорити не хочеться?.. Уважаю, що це деґрадація повна... Зараз мат можна почути всюди: ідучи вулицями, парками, коридорами нашої almamater. Є такі вислови, що аж дико стає. Показово, що, уживаючи такі слова, вони зазвичай не лаються, а так розмовляють, жартують. Українська мова має свої переваги – це неймовірна мелодика, величезна синонімія, дуже влучна фразеологія. На жаль, цей апарат закритий для широкого загалу. У кращому випадкові більшість, навіть, не замислюючись мавпує російські взірці: «Втирати окуляри». Даже в русском язике речь идёт не об очках, а о карточном термине. Нам слід уживати український відповідник: «Замилювати очі», «Напускати туману», «Вішати локшину на вуха». Це свідчить про вельми низький і невимогливий рівень, оскільки, на жаль, втрачено самоповагу. Та попри все, я оптиміст. Наша непроста історія красномовно свідчить: були й гірші, трагічніші для нас часи. Нація завдяки мові вистояла. Переживемо й це лихоліття. Імена сучасних пілатів і піратів підуть у небуття. Мова й нація вічні. Борітеся й поборете, як заповів Пророк. - Дуже дякую Вам за змістовну розмову й вітаю з уродинами, які Ви сьогодні відзначаєте. – Дякую, але після п’ятдесяти я вже їх не відзначаю так, як це було до цієї дати. Нині кожен прожитий рік, це аналіз не того, що зробив, а роздуми скільки ще лишилось часу, щоб завершити почате...

Борис Антоненко-Давидович говорив: “Можна жити з переламаним хребтом, але з перебитим моральним хребтом жити неможливо”.


Є зустрічі, які докорінно змінюють і світогляд, і життя, відкривають духовні очі на призначення людини – служити Матері-Вітчизні, віддавати їй усі сили і почуття. Такою людиною в моєму житті був Борис Дмитрович Антоненко-Давидович. Хоч він надовго був вилучений з культурного життя України (22 роки ГУЛАГу), його вплив і досі відчувається у всіх сферах культурного і суспільно-політичного життя.
Я була викладачем української мови і літератури, але майже нічого не знала про цього Лицаря Духу. Вперше побачила і почула його 1968 року на пленумі Спілки письменників України, куди мене як інспектора-методиста української мови і літератури Міністерства освіти УРСР запросили для обговорення програм.
На трибуну піднявся стрункий чоловік з непокірним сивим волоссям і добрими променистими очима. У залі запала тиша…
Борис Дмитрович говорив про болючі проблеми, про які боялися говорити, адже ми хворі на комплекс меншовартості, який нам методично насаджували.
“Українська мова, – казав він, – відсувається в закутки суспільно-політичного і культурного життя. Ми відчуваємо на собі іронічно-глузливі погляди, чуємо кинуте вслід слово: націоналіст! Кожний день приносить нові образи, грубе приниження національної гідності. В Києві немає жодної справжньої української школи. Відсутні українські дитячі садки, якщо ж і є декілька на Київ, то це лише для галочки, бо виховний процес у них ведеться російською.
Селяни, приїжджаючи до Києва, намагаються віддати дітей у “руську” школу, щоб були вони як усі, щоб не глумилися з них, не називали жлобами. У державних установах з тобою і говорити не хочуть, якщо не розмовляєш “па-чєловєчєскі”. Виховання зводиться до прищеплення любові до Радянського Союзу за принципом “мой адрес – не дом и не улица – мой адрес: Совєтский Союз”.
Яким правом принижується ціла нація?! Шовінізм став нормою життя, а кожна спроба захистити національну гідність кваліфікується як прояв буржуазного націоналізму. Погляньте на наші словники – ми узаконюємо слова-кальки, слова-покручі, які засмічують нашу мову, руйнують її сутність. А мова Українського радіо? Орфоепія, стилістика багатьох дикторів – російська, слова вживаються в невластивому для них значенні, вилучена “крамольна” літера “ґ”, проводиться курс на нівеляцію специфіки нашої мови”.
Палкі слова письменника лунали в напруженій тиші…
На той час стали виходити книги Бориса Дмитровича: він повертався у літературне життя України. Цей виступ міг перекреслити все, але мовчати він не міг – це суперечило б його сумлінню.
Довго я була під враженням його виступу: перед очима зринала струнка постать, срібна сивина і емоційний напружений голос письменника. Я намагалась знайти інформацію про нього. З великими труднощами розшукала його твори періоду розстріляного відродження, була вражена їхньою емоційною та художньою силою. Він чи не перший в українській літературі заявив: поєднання справжнього українства з комуністичною ідеологією – неможливе! Казав, що любов до України називають націоналізмом, а любов до Росії – патріотизмом.

Згодом ми познайомилися. Він прийшов у 117-ту школу, де я викладала українську мову і літературу, щоб подякувати за виховання дочки. Так почалася наша багаторічна дружба, яка тривала до останніх днів письменника. Борис Дмитрович розкривав невідомі сторінки спалаху духу українського відродження, яке було безжально розстріляне. Мимоволі згадуються слова Ліни Костенко: “А люди питають, де повість епохи, де повість епохи – велика й повчальна?”
Борис Дмитрович розповідав про страшні умови життя в ГУЛАГу, читав уривки сибірських новел, гарячі спогади про нескорених українських в’язнів, їхній мужній супротив режиму. І це задовго до творів Солженіцина на цю тему.
КҐБ тримало його під постійним наглядом, квартира була нашпигована підслушками. Його квартира, як животворча криниця, притягувала сотні людей – від колишніх побратимів-в’язнів до кримських татар та євреїв. До нього тягнулася молодь, під його крилом формувалася нова політична еліта. Не раз там зустрічала В’ячеслава Чорновола, Євгена Сверстюка, Василя Стуса, Гелія Снігірьова, Івана Світличного. В його квартирі каґебісти часто проводили обшуки, забирали стареньку друкарську машинку, рукописи. Він вступав у двобій із непроханими гостями, гострими питаннями заганяв їх на слизьке. Слідчі йому казали:
– Ви, Борис Дмитрович, – петлюрівець.
На що письменник спокійно відповідав:
– А ви – троцькіст, бо Червона армія формувалася під керівництвом Троцького.
Кожен візит до письменника перетворювався на свято. Одна розмова з ним – і зникали тривоги, страх. Його мудрість, розважливість, дивовижна внутрішня сила, могутній дух у гармонійному поєднанні повертали віру в себе, в людей, рівновагу, надихали на подальшу роботу, хоч і непомітну, але вкрай потрібну. Великий патріот і оптиміст, він свято вірив у воскресіння і волю України, все робив, щоб наблизити цей час. Я щиро захоплювалася його мужністю, інколи з вуст зривалися наївні запитання:
– Як ви змогли? Де брали сили, щоб пройти цей шлях мужньо і нескорено?
Він тепло усміхався, його сині очі випромінювали сяйво, але нараз наливалися крицевою твердістю:
– Скільки їх, незламних лицарів України, пройшло цим шляхом. Вони ж змогли!
– Ви з честю змогли пройти цей шлях, стали взірцем для нас… а я б не змогла! – тихо казала я.
Борис Дмитрович пильно подивився на мене і тихенько заспівав свою улюблену:
– Наїжджайте, воріженьки, сам вас накликаю…
Він дуже любив і знав історію Києва, його архітектуру, ходити з ним вулицями Києва – це відкривати для себе рідне місто, по-новому дивитись на знайомі місця. Якось наш шлях проліг повз метро “Арсенальна”. Письменник зупинився біля пам’ятника арсенальцям і сказав:
– Уважно подивіться на п’єдестал: це ж козацька шапка. До революції це був пам’ятник Іскрі та Кочубею. Скульптурну групу зруйнували, а на п’єдестал поставили гарматку.
Якось гуляли парком. Спустились до Аскольдової могили. Борис Дмитрович ніс пучечок калини.
– Це святе місце, бо тут похований цвіт українського юнацтва, хлопці грудьми стали на захист України проти армії Муравйова і загинули у нерівному бою. Молодий Тичина уславив їх: “На Аскольдовій могилі поховали їх, славних мучнів Українців, мужніх, молодих. На Аскольдовій могилі – український цвіт. По кривавій, по дорозі нам іти у світ”.
Проходимо Хрестовим провулком.
– Ви знаєте, як називалася ця вуличка? Іпсилантіївський провулок. Назвали на честь болгарина Іпсилантія, друга лорда Байрона, героя боротьби болгар проти турецького поневолення, він проживав тут, лікувався в Лаврі після важкого поранення.
Виходимо на Дніпрові кручі.
– Тут колись був Микільський військовий собор, знищений у 1930-х роках, він увійшов до переліку шедеврів світової архітектури як класичний зразок козацького бароко. Побудований на кошти гетьмана Мазепи. Якось останній російський цар відвідав собор. Він звернув увагу на ікону, на якій був зображений красивий чоловік. “А то кто?” – запитав цар. “Фундатор собору – Мазепа”, – відповіли ченці. “Этот изменник?” – здивувався цар. – “Как изменнику мы провозглашаем ему анафему, а как фундатору собора – служим благодарствие”. “Так и продолжайте”, – сказав цар.
Проходячи повз Верховну Раду, письменник промовив:
– Ви доживете до тих часів, коли над Верховною Радою замайорить жовто-блакитний прапор! Тоді на ваші вчительські плечі ляже велике завдання: повернути людям українську душу, відродити зганьблені ідеали, назвати справжніх героїв, для яких честь, Україна, сумління були смислом життя.
Борис Антоненко-Давидович не визнавав компромісів. Люди, які в силу обставин ішли на них, переставали для нього існувати. Пам’ятаю, як знімав він зі стіни над письмовим столом їхні портрети, – бо вони написали покаянні листи.
У нас були гострі суперечки щодо Олександра Довженка. Я гаряче захищала його, аргументуючи важкими обставинами, остракізмом, яким піддавались митці в Москві. “Ні, – заперечував Борис Дмитрович. – Він, як великий українець, не мав на це морального права! Який це приклад для нащадків?”
І така тверда позиція – попри те, що у житті він був м’якою, толерантною людиною. Нещодавно донька його, Ярина, виконала заповіт батька, – поставила козацького хреста над місцем його вічного спочинку. А можновладці Києва, незважаючи на численні прохання, ніяк не спроможуться надати ім’я Антоненка-Давидовича одній із вулиць. Він є символом того, що національна традиція служіння Україні не перерветься ніколи.

Надія КОВАЛЕНКО
с. Стайки Кагарлицького р-ну Київської обл.

Сучасне українське козацтво перетворилося на злодійське збіговисько ряджених генералів.

Все в природі повинно мати своє ім’я. Запроектувавши малоповерховий мікрорайон на Київщині, шукали йому назву. Перебрали різні варіанти і зупинилися на назві першого порогу на Дніпрі – Кодак. Назва красива, але треба ж з’ясувати, що вона в собі несе. Було перебрано усі офіційні і неофіційні версії. Сказати, щоб вони нас переконали, то ні. І тоді згадали, що поважний пан Дніпренко писав книгу про розкуркулених і виселених в далекий Хабаровськ хліборобів з села Любимівка, котре біля порогу. Світ не без добрих людей. Були знайдені родичі тих українських селян. На запити вони відповіли більш переконливо ніж краєзнавці нашого міста. Відповідь мала наступний зміст: “…Кода – это лента на старом украинском языке. Окончание -ак обозначает действие, то есть делать ленты. Аналогично гоп – гопак, дыво – дывак… В начале порога было много водяной пыли, которая образовывала радуги… У меня жив ещё в Иларионово троюродный брат Иван 1909 года рождения, кличут его Гамаюн. Найти просто: он вяжет веники… Он у нас был в 1988 году. В прошлом году было письмо от него. Передайте ему привет. С уважением, Мария Божко 1924г года рождения. ” Отака вичерпна відповідь прийшла від шановної Марії Харитонівни Божко( за дівочим прізвищем), в минулому – учительки молодших класів з далекого Хабаровська. Знайшов я діда Івана. Він сидів серед розкладених віників на ринку. Високий і сутулуватий, життя, видно, на плечах довелося поносити. Очі глибокі, ніс картоплиною, кучерів не залишилось. - Доброго дня, діду. - Ти хто? - З сусіднього села хлопець. - Тоді здравствуй. - Сестра Марія з Хабаровська вітання передавала. - Ти там був? - Ні, листувався. - А. Що говорить? - Говорить, що стара вже, бачити гірше стала. Діти радують. Внуків семеро. Правнуків четверо. - Яка вона стара. На 15 років менша за мене. Дякую тобі. - Діду, то ще не все. - А що? - Казала вона, що ви про поріг Кодак знаєте. - Нащо тобі? - У вас є внуки? - Є? - От і мене колись будуть. Запитають про поріг, а я не знаю. - Тоді питай. Сів поряд з дідом на лавку і почав подорож у ті далекі часи його молодості. - Кода – то стрічка? - Так. - До ДніпроГЕСу Дніпро пам’ятаєте? - Аякже! - Ви на поріг ходили. - Ходив. Перед порогом був хутір. Там у мене дівка Галька жила в нім. - Діду, давайте не про Гальку, а про поріг. - Підожди нікуди твій поріг не дінеться. Така дівчина… Коса. Талія. Нижче талії. - Вище талії? - Вище талії теж все гаразд. - Ну все, діду, Гальку я вже представляю давайте про поріг. - Давай, питай. - А, що за стрічки робив Кодак? - Перша лава розбивала в пил воду, і стояло багато веселок над порогом. Коли стояти так, щоб сонце за спиною було і дивитись на поріг, то людина, яка іде по камінню, як Бог, уся в сяйві. Я на мить представив таку красу і шум порогів, лоцманів на сплаві в тих веселках і дітей на березі. - Самі, діду, ходили через поріг? - Ну а як же! Коли води літом мало було, то ходив. - Точно ходили? - Та ходив. У мене в Кам’янці люб’язна Євка жила. - О діду… Давайте тепер про Євку розкажіть. - Євка. Євка то… Тут діда треба було зупиняти, бо його спогади переходили в міфологізацію його парубоцьких можливостей. - Діду Іване, давайте повернемося до історії. - Та куди твоя історія дінеться! Слухай, ото я ще на гармошці грав… - Діду, куди нам до Вас. Тоді продукти кращі були і вода чистіша. І глина була не така, як зараз. - Да. Хіба зараз глина? От раніше глина була… - Діду гальмуйте. А дід все розповідав, і я його вже не зупиняв. Можна було б на цьому закінчити нарис про назву порога, та випадково відбулася ще одна зустріч. В розмовах із місцевими старожилами виявилось, що та баба Галя з хутора ще жива і мешкає поряд – в селі Чаплі біля Придніпровська. Не відкладаючи справу по вивченню питання, зустрівся з бабусею. Сухувата, висока, розсудлива, з повільною мовою. Вона підтвердила вище написані факти про поріг, лиш доповнивши епізодами зі свого дитинства та розповіддю про війну. Наостанок я вирішив запитати, чи не пам’ятає вона діда Івана. - Баба Галя, а чи не пам’ятаєте ви діда Івана, що Гамаюном кличуть. - Він з Любимівки чи з Чаплів? - З Любимівки. Говорив , що такий справний парубок був. На гармошці грав, чоботи дорогі мав, червона сорочка була. - Іван? Іван? - Говорив, що Вам підсвистував. - Ванька! Той, що біля церкви в Любимівці жив? - Напевно. - Бреше. Пів години стояла, він так і не обняв. Я втратив мову і не міг усвідомити сказане. Минуло сім десятків років. Нині в цих людей по дев’ять десятків за плечима… І баба Галя пам’ятає, що не обняв. Життя, життя… Яке ти цікаве.

Писано в 2011 році про події 1998 ріку.

Джерело

18 історій, які сталися на території України під час другої світової війни і проходили в радянських відомствах під грифом "цілком таємно". 18 страшних фактів, що мають документальне підтвердження та свідчення очевидців. Абсолютно різні, але об'єднані одним: це події, які допомагають зрозуміти - якою ж війна була насправді: більш трагічною і менш романтичною, що нам говорили підручники. Спроба не тільки розповісти історії, але показати обсяг існуючої неправди. Не було "віроломного нападу німців на мирний СРСР". Фашисти напали на готову до війни країну, але з-за очевидних промахів, злочинних помилок командування, нелогічних рішень і військових прорахунків, люди гинули в безпрограшних на перший погляд ситуаціях.

Варто вказати ще ось що: 1. Дніпровський десант 1943 року - фантастичний подвиг радянських солдатів і масштабна військова помилка командування. 2. Масове вбивство людей бійцями НКВС у тюрмі на Лонського у Львові. 3. Київський укріплений район - приречені на смерть. 4. Підрив 27 інкерманських штолень разом зі 10 000 тон боєприпасів військами НКВС. 5. Польові військомати 1943 року - чорносвиточники без артпідготовки, без обмундирування і без зброї. 6. Найбільший міф перемоги червоної армії - визволення Києва, бої під Букрином 1-2 листопада 1943 року - найбільш бездарна воєнна операція. 7. Керченська десатна операція 1 січня 1942 року - крупна безглузда кровопролитна операція. 8. Потоплення теплоходу "Армения" - найбільш трагічна загибель людей на воді, що затьмарює "Титаніка" - до 10 000 загиблих осіб. 9. Рутченкове поле. Розстріл підлітків і поранених радянськими військами у Донецьку у червні 1941 року. 10. Військова помилка оборони Севастополя. Безглузда евакуація боєприпасів із оточеного міста. 11. Найбільша танкова битва під Дубно на початку війни 1941 року стала найбільшою поразкою СРСР через відсутність палива і радіозв'язку. 12. Оточення та знищення Південно-Західного фронту радянської армії - найбільше фіаско у світовій воєнній історії. 13. Підрив Хрещатика силами НКВС разом з мешканцями. 14. Втеча усього військового командування з Севастополя. 15. Пекло у Севастополі. 16. Події в Одесі 1941 року. Кладовище санітарних машин разом з пораненими. 17. Знищення ДніпроГЕС радянськми військами 18 серпня 1941 року. Ланцюгова реакція затоплення прилеглих територій з військами і цивільними. 18. Знищення 2,5 мільйонів інвалідів ВВВ радянськими спецслужбами після війни.

Відео

У нас — усе з точністю до навпаки. Янукович закликає будувати нову країну, але при цьому вперто будує безнадійну, огидну радянську державну будівлю. Ющенко постійно апелював до минулого, але не будував нічого. І не зруйнував того, що був зобов’язаний зруйнувати... Приблизно рік тому в берлінському аеропорту я познайомився з підприємцем з Грузії. Тенгіз, власник невеличкої фірми з виготовлення меблів, з цікавістю розпитував про Україну, яку, за його словами, не відвідував добрих років десять. «У Росії не був іще більше, — додав він, ніби вибачаючись. — Коли бізнес почав зростати, став частіше бувати в Європі. В Туреччину взагалі разів п’ять на рік їжджу». Про батьківщину випадковий знайомий розповідав охоче, іноді не приховуючи гордості. Признавався, що не є особливим шанувальником Саакашвілі, і події п’ятиденної війни лише посилили давнє упередження. Що, втім, не заважало співрозмовникові щиро віддавати належне змінам, які відбулися в країні після «революції троянд». «Раніше тільки встигав гроші відстібати. Навіть копійчаний бізнес потребував „даху“. Будь-яке питання треба було погоджувати з криміналом. А з 2005-го я не заплатив жодного хабара. Нікому! Ні рекету, ні владі, ні поліції, ні податковій. Ані копійки! Розумієш? Ні, ти не розумієш! — гарячкував Тенгіз. — Ти не жив у тій країні!». Помовчавши, запитав: «А у вас, що, правда, даїшники досі по кущах ховаються?». Я похмуро кивнув. Меблероб заливисто розреготався. Усвідомивши певну безтактність, він, ніби вибачаючись, запитав: «Але ж це смішно, погодься?». Я покивав головою... Та розмова пригадалася зо два тижні тому. Приватник, який підвозив мене, кивнув на даїшника, що причаївся за стовпом і напружено вдивлявся в прилад для вимірювання швидкості: «Шостий за сьогодні... Стахановці!». По автомагнітолі передавали випуск новин. Віктор Янукович закликав громадян особисто інформувати його про факти корупції. Лідер парламентської фракції Партії регіонів Олександр Єфремов рекомендував брати на озброєння грузинський досвід антикорупційної боротьби. Я жваво уявив собі Тенгіза, який пише Саакашвілі скаргу на грузинських даїшників, що окопалися в придорожніх заростях. І запізніло посміхнувся. Якщо для боротьби з корупціонерами треба писати чолобитні особисто главі держави, то це означає, що держава з корупцією не бореться. Це зрозуміло всім, крім керівників держави. Нашої. Незрозуміло інше. Як, до біса, це вдалося грузинам? Кавказьке хабарництво було притчею во язицех і сприймалося як давня, невикоріненна традиція, якщо хочете, як невід’ємний елемент національної культури. До речі, приблизно те саме зазвичай говорять про Україну. Але тамтешні правителі, на відміну від наших, ризикнули. І зробили. Всупереч загальній невірі. Перевтілення грузинської правоохоронної системи не єдина й, як на мене, не головна реформа нової влади республіки. Ці реформи просто хвалити й зручно критикувати. Їхні достоїнства очевидні, хиби виразні. Їхній перебіг важко назвати плавним, але незаперечною перевагою є те, що йдеться про конкретний процес, а не про абстрактну декларацію. П’ять днів, проведених автором цих рядків у Грузії кілька місяців тому, не тільки переконали, що Україна втратила як мінімум п’ять років. Вони подарували зриме, чітке відчуття того, що ж саме ми за ці п’ять років втратили. Ми втратили реальний шанс змінитися.

У цьому сенсі «поліцейські реформи» в Грузії надзвичайно важливі для розуміння подальших подій. І вельми цікаві для тих, хто ще не відчаявся побороти корупцію в Україні.

Далі

Ігор Лосєв, “Радіо Свобода”

Коли вирішується питання: бути чи не бути Україні, – позиція «і нашим і вашим» є гранично аморальною. В такому питанні нейтралітету бути не може за визначенням.

У середовищі українських істориків сьогодні сформулювалася група, найяскравішими представниками якої є професори Станіслав Кульчицький, Наталія Яковенко, Ярослав Грицак, Федір Турченко, а громадською організацією, що поширює їхні погляди, – Всеукраїнська асоціація викладачів історії і суспільствознавчих дисциплін. Судячи з публічних виступів її речників, і насамперед найбільш впливового її ідеолога Станіслава Кульчицького, організація опікується тим, щоб зробити викладання української історії якомога «інтернаціоналістичнішим», без зайвої її «українізації», без будь-яких рецидивів «українського буржуазного націоналізму». Як стверджує сам ідеолог № 1, «важливим пріоритетом у змісті історичної освіти є висвітлення вітчизняної історії як поліетнічної і багатокультурної». Себто йдеться про принципове, свідоме і концептуальне розчинення питомо українського у «поліетнічності й багатокультурності». «Зваженість» і «коректність» понад усе? Робити наголос на поліетнічності і багатокультурності там, де корінний етнос становить майже 80% населення, – явна політична спекуляція. Але на думку цих «толерантних» до всіх, крім українців, панів, українська культура в Україні – це лише одна з багатьох етнічних культур і нічого більше. Ніякого зв’язку між нею і українською державністю вони не вбачають. Названі пани розглядають Україну як випадкове збіговисько різних етносів, що вирішили творити спільну, анонімну в етнокультурному розумінні державу. Але таких анонімних держав історія не знає. Навіть багатонаціональна імперія завжди лобіює інтереси певної етнічної групи, етносу, нації тощо тому, що немає держав без етнокультурного ядра. В елліністичних монархіях і Візантійській імперії то були греки (не випадково, що з VI–VII століть Східна Римська імперія починає використовувати як офіційну грецьку мову замість латинської), в Османській імперії – турки, у Британській імперії – англійці, в Російській імперії/СРСР етнокультурним ядром були (і залишаються в нинішній Російській Федерації) росіяни, навіть у США воно є і позначається англомовною абревіатурою – WASP: білий, англосаксонець, протестант. А Всеукраїнська асоціація мріє про чудовий політичний витвір – державу і націю без етнокультурного ядра, що мають бути відомі у світі під випадковим псевдо «Україна». Звісно, вони можуть сховатися за декларативним першим пунктом своєї концепції: «В основу історичної освіти треба покласти історію України, насамперед закономірності формування українського етносу, народності і нації». Але це нагадує останні роки існування СРСР, коли після обов’язкових ритуальних цитат із праць Карла Маркса, Фрідріха Енгельса і Володимира Леніна далі в науковій статті можна було писати щось зовсім протилежне. Цей їхній 1-й пункт цілком зводиться нанівець пунктом № 4 про «поліетнічність і багатокультурність» і пунктом № 5 про «зважене і коректне» викладання «важких питань» історії: «Підручники не повинні обминати «важкі питання», що існують у відносинах поміж сусідніми народами, але розповідь про них має бути зваженою і коректною, щоб не виховувати у молодого покоління упередженого ставлення до сусідів». А якщо сусід дає підстави ставитися до нього упереджено, що тоді робити? Якщо, приміром, колега 10 разів поспіль зробив тобі капость, то які можуть бути підстави очікувати, що на 11-й раз він зробить щось добре? А якщо упередженість є висновком із багатовікового сумного і трагічного досвіду, якщо саме вона є формою самозахисту та природної обережності? Маленька дитина, одного разу сунувши палець у вогонь, більше того не зробить, ба ставитиметься до вогню «упереджено». Але ця «упередженість» врятує її від багатьох бід… Чим насправді буде ця «зваженість» і «коректність»? До речі, професор Станіслав Кульчицький пише настільки «зважені», «коректні» та ще й «плюралістичні» статті про Голодомор-геноцид, що, прочитавши їх, я залишаюся у стані абсолютної розгубленості: то чи був геноцид українського народу в 1932–1933роках, чи його не було? А «неупереджене» ставлення до джерела геополітичної загрози може сприяти тому, що твою власну країну буде заскочено непідготовленою до історичних випробувань, бо не попереджений – отже, не підготовлений… Українська держава проти українців Члени Всеукраїнської асоціації дуже стурбовані тим (і це їх, сказати б, основний історичний інстинкт), щоб українці, Боже борони, нікого не скривдили. Те, що реально в нинішній Україні кривдять українців, їм не спадає на думку. Важко визначити, інтереси якого народу з його мовою, культурою і традиціями лобіює сучасна держава Україна. Протягом 20 років її існування конституційні норми щодо державності української мови не запрацювали, а в багатьох регіонах країни відверто ігноруються, а подекуди фактично скасовуються. Культурний та інформаційний простори України окуповані виданнями, телерадіоканалами та шоу-бізнесом іноземних держав, а в багатьох областях абсолютно безперешкодно функціонують структури, що ведуть антиукраїнську пропаганду цілком расистського штибу. Ось газета «Русичи», що видається у місті Севастополі, а друкується в типографії Чорноморського флоту Росії (до якої ми маємо ставитися толерантно), число 10 за 2006-й «нетолерантннй» помаранчевий рік: «Саме війна (а не словесні сутички Києва і Москви) є кінцевою метою всього Великого антиросійського проекту, реалізованого Заходом на Україні. Саме заради того, щоб знищити одну частину росіян руками іншої, створювався і турботливо вирощувався потворний етнічний мутант – «український народ». Керуючись закликами Всеукраїнської асоціації та її ідеологів, ми повинні заплющувати очі на такі прояви, бо давати їм відсіч буде «некоректно», «нетолерантно» і «неплюралістично». Тому й не давали, принаймні на державному рівні навіть за часів правління великого хоружівського патріота. Результат: потужна п’ята колона в Україні, що навчилася віртуозно використовувати ту частину місцевої інтелігенції, яку «вождь світового пролетаріату» в даному випадку абсолютно справедливо називав «корисними ідіотами». Бо нападати на Україну – це вияв «ліберальних прав», а захищати Україну – «нетолерантно», від цього відгонить «українським буржуазним націоналізмом». Під впливом у тому числі таких інтелігентних мудрагелів держава, що називає себе українською, усунулась від проблем українців як національної спільноти, не вважаючи за потрібне захищати її національно-культурні права, що нерідко порушуються за мовною, культурною, конфесійною ознакою тощо. Коли вирішується питання: бути чи не бути Україні, – позиція «і нашим і вашим» є гранично аморальною. В такому питанні нейтралітету бути не може за визначенням. Провінційні модники Доводиться повертатися до хрестоматійного тексту Івана Франка, який дуже раджу прочитати ідейним лідерам Всеукраїнської асоціації, тим більше, що останній раз вони збиралися у Львові: «Все, що йде поза рами нації, це або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді б прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хворобливий сентименталізм фантастів, що раді б широкими «вселюдськими» фразами прикрити своє духовне відчуження від рідної нації». Тепер за «інтернаціональні ідеали» правлять довільно витлумачені й пристосовані до потрібного декому моменту «толерантність», «плюралізм» і «поліетнічність» із «полікультурністю». Це типово для малоросійських доктринерів, вони перекладають українською (але зі значним запізненням) західні модні концепції безвідносно до реалій української ситуації, часто-густо не звертаючи уваги на те, що на Заході від цих концепцій або відмовляються, або суттєво їх переглядають. Фактично Всеукраїнська асоціація намагається запропонувати Міністерству освіти Дмитра Табачника, а відтак цілому українському суспільству периферійно-провінційний варіант мультикультуралізму. Але на Заході реалізація цієї доктрини сприяла руйнації єдності й життєздатності європейських держав. Адже мультикультуралізм виходить із ідеї паралельного розвитку в межах однієї держави кількох різних етнічних культур, із яких жодна не визначається націєтворчою і державотворчою. Мігранти сприймають мультикультуралізм (ми всі рівні в етнокультурному розумінні) як право зневажати етнокультурну ідентичність корінного населення тих країн, куди вони приїхали на постійне проживання, як право безсоромно витискувати їхню культуру на маргінес, захоплюючи дедалі нові культурні простори для своєї ідентичності за рахунок корінного етносу. Нещодавно англійці були змушені створити так звану Англійську лігу для захисту власної етнокультурної сутності на рідній землі від тих агресивних мігрантів, які не хочуть асимілюватися в англійському етносі, вважаючи за краще асимілювати англійців і нав’язувати їм свої порядки. Звісно, «толерантні» «політкоректні» негайно назвали тих англійців «расистами» і «фашистами». Справді, коли мігранти обстоюють «право» не рахуватися з місцевим населенням і диктувати своє – це ліберально і демократично, а коли місцеве населення починає захищатися – це «расизм» і «фашизм». Між іншим, граничний прояв «мультикультуралізму» – це паралельний, окремий культурний і мовний розвиток різних етносів у межах однієї держави, коли ніхто нікому не нав’язує культуру титульного етносу. Такий розвиток існував у Південноафриканській Республіці і називався апартеїд. Білі зі своєю культурою і мовою(африкаанс і англійською) існували там окремо, чорні – окремо, кольорові – окремо. Але ж це сприяє не консолідації країн (як наївно вважають у Всеукраїнській асоціації викладачів історії), а розколу їх на всілякі етнокультурні «бантустани». Бурхлива діяльність малоросійських мультикультуралістів в Україні може викликати захоплення (крім патологічних українофобів) хіба що в Олега Тягнибока, бо гарантує йому зростання масових симпатій до ВО «Свобода» і до партійної «Програми захисту українців», бо якщо мультикультуралісти реалізують (разом із Дмитром Табачником) їхні плани, то захищати неодмінно доведеться…