Щоб увійти до січового товариства, потрібно було:

1) бути вільною і незалежною людиною,

2) розмовляти українською мовою,

3) сповідувати православну віру,

4) пройти військове навчання.

Підручники історії Росії формують україноненависництво

"Сімпатічний" перелік

Чим відрізняються "вчьоні" москалі від не"вчьоних"? Нічим. Таня вчіть історію :)

Хутори, що входили до Рунівщинської волості (Олефіри, Фисуни, Шили, Гонтарі, Сягали, Нестеренки, Лебеді, Карнаухи, Глоби, Головки, Гаврилки, Свинківка, Тернівщина), люди називали козацькими. Чим хутір відрізнявся від села? Відсутність церкви, священників, царських урядників, жандармів. Вплив Російської імперії з її чорносотенним попівством сюди практично не сягав. Тож і жили козаки, домовляючись насамперед із силами природи. 

На що скаржимося? http://blog.i.ua/user/2675316/777336/

Автори проекту “Однокласники. Ру” зібрали ідеї різних зарубіжних соціальних сайтів однокласників і груп, приправили автентичним соусом і отримали безпрецедентний бізнес-проект. Рецидиви пострадянського менталітету (безкритичність, сентиментальність і наївність) допомогли. Витравлене на протязі десятиліть почуття приватної сфери дозволило проекту набрати обертів. Поступово на однокласниках, правильніше на інформації про них, почали заробляти гроші. Недавно Альберт Попков обнародував дані про об’єм виручки від реклами: за три місяця дохід от банерної реклами склав $3 млн., от текстової – $300 тисяч. Відсутність будь-якої оплати за користування послугами сайту на початку дозволила швидко набрати велику кількість користувачів. Зараз реєстрація на однокласники коштує грошей. 

Хіба на і.уа не те саме :) Для когось, це лише заробляння грошей! 

Ігор ЛОСЄВ, “День”

Дивно, але саме тільки до українського Резистансу висуваються надпідвищені морально-етичні вимоги, про які ніхто не згадує, коли йдеться про всіх інших... Зате від ОУН-УПА вимагають, щоб там кожен був мало не Махатмою Ганді.

...Я отримав премію імені Джеймса Мейса за громадянську позицію. Саме вона примушує мене сьогодні висловитися на правах рядового читача газети «День». Дуже багато духовних і соціальних виразок сучасної України, як у краплі води, відбивається в ставленні нашої ліберальної інтелігенції до українського збройного національно-визвольного руху. З одного боку, ці люди позиціюють себе як патріоти України, але водночас не визнають учасників визвольної війни 1940 — 1950 рр. на західних землях за те, що вони діяли «неліберально», «недемократично», «нетолерантно». Наскільки в принципі можуть бути «ліберальними» будь-які рухи, що ведуть збройну боротьбу, чомусь не запитують. Дивно, але саме тільки до українського Резистансу висуваються надпідвищені морально-етичні вимоги, про які ніхто не згадує, коли йдеться про всіх інших: наскільки гуманними були голландські «гези», котрі боролися проти іспанських окупантів, наскільки гуманними були «лібертадори» Південної Америки Болівар і Сан-Мартін, італійські «червоносорочечники» Джузеппе Гарібальді, угорські повстанці 1848 року, балканські антитурецькі гайдуки, антифранцузькі партизани Алжиру та Індокитаю, єврейські партизани британської підмандатної Палестини, солдати й офіцери польської Армії Крайової, антианглійські ірландські бойовики та багато інших. Зате від ОУН-УПА вимагають, щоб там кожен був мало не Махатмою Ганді. Цікаво б виглядав цей індійський гуманіст де-небудь у Західній Україні якого-небудь 1947 року в... катівні радянських каральних органів. Звісно, НКВС-МДБ, СС і гестапо виглядали феноменально людинолюбними, — на їхньому тлі ОУН-УПА, звичайно, програє. А треба було розпочати дискусію з товаришем Сталіним і партайгеносе Гітлером про права людини, ліберальні цінності, громадянське суспільство і про інші хороші речі. Це — рівень розуміння проблем певною частиною нашої інтелігенції. Ось тут нещодавно шанований академік-філософ подарував товаришам комуно-москвофілам іще один «аргумент»: виявляється, крім усіх інших її «гріхів» ОУН була членом якогось «Міжнародного фашистського інтернаціоналу». За допомогою друзів, зокрема й професорів-істориків, я перерив усі енциклопедії та Вікіпедії, але нічого не знайшов. І ніхто з істориків не зміг мені допомогти. Адже якщо подібна організація будь-коли існувала, то вона повинна була мати керівні органи, статутні та програмні документи, штаб-квартиру, пресу, проводити якісь з’їзди, конгреси, конференції тощо. Ніде нічого... Жодних слідів. Зате всі комуністичні інтернаціонали: і перший, і другий, і другий з половинкою, і Комінтерн, і четвертий на чолі з Львом Троцьким — на місці, з усією їхньою бурхливою діяльністю. Певна річ, кожен індивід може мати свої переконання, смаки та уподобання, але з фактами треба поводитися акуратно. Деякі інтелектуали приголомшують політичною наївністю. Ось, наприклад, «відкриття»: «З другого боку — і про це нам зараз вести мову вкрай складно, — в ім’я української нації та державності були скоєні злочини». На жаль, певна частина української інтелігенції переживає нині свій дитячий період розвитку. Давайте порахуємо, скільки злочинів було скоєно в ім’я російської нації та держави, в ім’я польської, угорської, іспанської, англійської, французької і так далі. Але там подібні факти переважна більшість суспільства не сприймає як підставу для тотальної дегероїзації борців за національні інтереси. Нехай надсуворі критики ОУН-УПА назвуть хоча б один «стерильно чистий» збройний рух за незалежність. Що, Армія Крайова була безгрішною? Але в нинішній Польщі це однозначно героїчна організація. Інтелектуали, що зібралися під обкладинкою книжки «Пристрасті по Бандері», принаймні деякі з них, закликають «розпочати деконструкцію тих міфів, які ділять схід і захід», на практиці радячи нам, визнаючи незалежність України, одночасно зректися тих, хто за цю незалежність жертвував собою. Але народ, який зрікається своїх героїв, завжди буде бидлом. Наше небажання дати чесну оцінку своєму минулому та героїчній епопеї ОУН-УПА — це показник нашої холуйської безпринципності (від якої не рятує й проживання в демократичній заокеанській діаспорі) і відповідь на запитання, чому ось уже 20 років ми живемо в такому лайні: економічному, політичному, соціальному та духовному. Нас закликають: «виробити історичний дискурс, що служив би всім громадянам України, незалежно від етнічного походження...». Зокрема й тим, хто люто ненавидить Україну, на кого словосполучення «українська держава» діє, мов червона ганчірка на колгоспного бугая? Не сумніваюся, що люди, котрі мислять категоріями пристосовництва, капітуляції, догоджання створять такий «історичний дискурс», уже створили. Ті, хто вічно сидить на двох стільцях, спраглі догодити «і нашим, і вашим», примирити жертву й ката, окупанта й окупованого, героя й покидька, пропонують сьогодні викинути з української історії найгероїчніші її сторінки. Що ж, полку Д.В. Табачника прибуло. Хто-хто, а ліберальствуюча частина нашої інтелігенції не повинна ображатися на цього діяча тому, що сама недалеко від нього пішла. А схід і захід в Україні — проблема швидше штучно створювана політиками й антидержавними силами, ніж реальна. Скаржаться наші псевдоукраїнські ліберали, мовляв, на сході не сприймають Петлюру, Бандеру, Коновальця, Шухевича й так далі А що, панове, ви розповіли жителям південного сходу про українську історію? Адже ці території з милості ледачого, боязкого та бездарного офіційного Києва були на два десятиліття віддані в оренду кремлівській пропаганді, через яку українському голосу було так важко пробитися. Але коли він усе-таки пробивався, відгук завжди був. Кілька років тому автор цих рядків придбав видану в Харкові російською мовою книжку «Степан Бандера. Биография». Видавництво обійшлося без компліментів і прокльонів, усе там викладено сухо й об’єктивно. Книжку відвіз до свого рідного Севастополя. Вона пішла по руках з квартири до квартири, стала бестселером, і один місцевий великорос, коли її прочитав, сказав про лідера ОУН: «Так він же був великою людиною!» Чому я на свою доцентську зарплату можу вести таку роботу, а видатний хоружівський патріот з усією своєю камарильєю за п’ять років президентської каденції нічого подібного не зробив? Більше того, сприйняття громадянами лідера революційної ОУН, за оцінками соціологів, за ці роки навіть погіршилося — не інакше як через те, що в Ющенку почали бачити бандерівця. А видавати укази про присвоєння Героя Бандері за п’ять хвилин до того як підеш з посади — багато розуму й героїзму не треба. Йдеться про те, щоб, усе-таки, доклавши колосальних зусиль, змінити суспільні настрої у сприятливий для України бік, виграти велику битву ідей, а не про те, щоб препарувати свою історію на догоду тим, хто жодної України в Україні не хоче. Наші історики-малороси — люди безмірно наївні. Вони думають, що зможуть утихомирити українофобів, здавши їм усі принципові українські позиції в історії. Не утихомирять. Менше ніж на ліквідацію української держави українофоби не погодяться. І спроби наших «усесвітньочуйних», але глухих до самої України інтелектуалів усидіти своїм задом на всіх стільцях, закінчаться падінням на підлогу. Я наведу знаменитий уривок з тексту Івана Франка, на підставі якого наші «общечеловеки» від історії зможуть звинуватити його в «ксенофобії» й «агресивному націоналізмі»: «Все, що йде поза рами нації це або фарисействує людей, що інтернаціональними ідеалами раді б прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хворобливий сентименталізм фантастів, що раді б широкими «вселюдськими» фразами прикрити своє духовне відчуження від рідної нації. Може бути, що колись надійде пора консолідування якихось вільних міжнародних союзів для осягнення вищих міжнародних цілей. Але це може статися аж тоді, коли всі національні змагання будуть сповнені й коли національні кривди та неволення відійдуть у сферу історичних спомінів». «Пристрасті по Бандері» є віддзеркаленням тих хитань і метань, що властиві нашій майже демократичній інтелігенції, яка досі не може чітко визначитися з незалежною Українською державою. З одного боку, вона «за», з другого... Той, хто є послідовним патріотом своєї країни, не може відрікатися від тих, хто боровся за її незалежність. Ніде в світі борців за незалежність не піддають остракізму. Це відбувається лише в Україні. І це ненормально. А в ненормальному суспільстві не може бути нормального життя. Може, досить уже бродити «пустелею»? У статті «Я вчуся розуміти» її автор кримчанин Павло Казарін пише: «Мені, онукові двох ветеранів Великої Вітчизняної, ніколи не будуть близькими ідеали (незалежна Україна! — І.Л.) і методи ОУН-УПА та Степана Бандери». Вочевидь, моєму землякові близькі методи та ідеали сталінських партизанів, від яких місцеві жителі страждали не менше, ніж від нацистських карателів, про що свідчить безліч радянських архівних документів? Або ідеали Червоної Армії, а ще більше методи Червоної Армії 1945 року у Східній Пруссії? Ось уривок з книжки спогадів, виданої в Москві 2009 року. Вона називається «Война все спишет. Воспоминания офицера связиста 31-й армії». Її автор — колишній радянський лейтенант Леонід Рабічев. Цитую: «Да, это было пять месяцев назад, когда войска наши в Восточной Пруссии настигли эвакуирующееся из Гольдапа, Инстербурга и других оставляемых немецкой армией городов гражданское население. На повозках и машинах, пешком, — старики, женщины, дети, большие патриархальные семьи медленно, по всем дорогам и магистралям страны уходили на запад. Наши танкисты, пехотинцы, артиллеристы, связисты нагнали их, чтобы освободить путь, посбрасывали в кюветы на обочинах шоссе их повозки с мебелью, саквояжами, чемоданами, лошадьми, оттеснили в сторону стариков и детей и, позабыв о долге и чести и об отступающих без боя немецких подразделениях, тысячами набросились на женщин и девочек. Женщины, матери и их дочери, лежат справа и слева вдоль шоссе, и перед каждой стоит гогочущая армада мужиков со спущенными штанами. Обливающихся кровью и теряющих сознание оттаскивают в сторону, бросающихся на помощь им детей расстреливают. Гогот, рычание, смех, крики и стоны. А их командиры, их майоры и полковники стоят на шоссе, кто посмеивается, а кто и дирижирует, нет скорее, регулирует. Это чтобы всех их солдаты без исключения поучаствовали... Полковник, тот, что только что дирижировал, не выдерживает и сам занимает очередь, а майор отстреливает свидетелей, бьющихся в истерике детей и стариков... До горизонта между гор тряпья, перевернутых повозок трупы женщин, стариков, детей... Получаем команду расположиться на ночлег. Мне и моему взводу управления достается фольварк в двух километрах от шоссе. Во всех комнатах трупы детей, стариков, изнасилованных и застреленных женщин». (С.193 — 195). «Визвольна» місія в натурі... А ці ідеали й методи Червоної Армії близькі внукові двох ветеранів Великої Вітчизняної Павлу Казаріну? То допоки ж у нас пануватимуть подвійні стандарти, коли в Україні триває розпочатий комуністами, НКВС—МДБ—КДБ процес шельмування ОУН-УПА, а Червона Армія залишається «священною коровою», святою та непогрішимою? І обговорювати злочини Червоної Армії не можна, це абсолютне табу, це той «скелет», який не можна виймати з шафи. Як же на тлі подібних демонстративно-зухвалих подвійних стандартів можна говорити про об’єктивність і прагнення правди історії? Об’єктивність починається там, де до будь-яких явищ застосовується одна й та сама шкала оцінок, а не там, де злочини, скоєні симпатичною політичною силою, розглядаються як доброчесність або замовчуються, а скоєні ідейними опонентами — засуджуються повністю й без будь-якої уваги до обставин. Об’єктивність можлива там, де немає виправдувального та звинувачувального ухилу залежно від політичних симпатій. Нам треба нарешті визначитися. Якщо ми не визнаємо національно-визвольного руху в Україні, то ми не повинні визнавати і його найвищу мету — державну незалежність нашої країни. Від зречення героїв визвольної боротьби до зречення України як нації та держави — один крок. Лукаві ж голоси політичних і псевдонаукових «сирен»: відмовтеся й тоді вам стане легше жити — чергова диявольська спокуса, піддавшись якій можна втратити все, в ім’я чого впродовж століть приносилися величезні жертви. Хто став на шлях капітуляції, закінчить повним крахом. Почитайте в «Дні» №42—43 статтю одеського політолога Павла Ковальова, в якій яскраво показується, до чого призводять толерантність і загравання з сепаратизмом і українофобією. Протягом 20 років я спостерігав усі ці сюжети у себе вдома, в Криму. Толерантність до антидержавних сил дуже часто закінчується не миром, а великим кровопролиттям. Якщо ми не хочемо бути молотом, то неминуче станемо ковадлом... Так дуже часто було в нашій історії.

Народження української бюрократії. Як еліта Гетьманщини стала імперськими чиновниками

тиць сюди

Едзе Вітаўт па вуліцы, За ім нясуць дзве шабліцы, Слаўся князь Вітаўт, Гаспадар на Літве. Шаблі літы злотам біты, У яшчар-скуру апавіты, Слаўся князь Вітаўт, Гаспадар на Літве. Адна шабля для спадара, Друга шабля на татара, Слаўся князь Вітаўт, Гаспадар на Літве. Стануў Вітаўт прад кашовым, Бліснуў ў сонцы шабляй новай, Слаўся князь Вітаўт, Гаспадар на Літве. Стукнуў-грукнуў у падковы, Гэй, шыхтуйся пан кашовы. Слаўся князь Вітаўт, Гаспадар на Літве. Гэй, шыхтуйся збройна жвава, Дзе йдзе бітвы слаўна справа, Слаўся князь Вітаўт, Гаспадар на Літве. Гукнуў кош ды з самапалаў З сяміпятых ад запалаў, Слаўся князь Вітаўт, Гаспадар на Літве. Крыкнуў: "Слава слаўны княжа, Вораг ў полі косцю ляжа", Слаўся князь Вітаўт, Гаспадар на Літве. Слаўся князь Вітаўт, Гаспадар на Літве.

Кілька знакових моментів - у пісні, нібито створеній за кількадесят років до першої згадки про козаків, співається про якогось кошового і про архетипово козацькі "семип'ядні (?) самопали". Мушкет довжиною сім п'ядей від запалу (тобто від курку) - це приблизно 1,2-1,4 метра.

nbwm

Ліна КОСТЕНКО, газета ДЕНЬ

І все-таки парад потрібен. Державне свято, 20-ліття Незалежності, як же без параду? Це ж фактично перша така урочиста дата — повноліття молодої держави. Люди повинні побачити її честь і славу, її оборонну міць, її провідників і достойників, відчути ритм карбованих кроків у самому серці столиці. Досі ж так і було, а на ювілей не буде?!

Отже, треба споруджувати трибуну. Там, де й завжди, під величавим монументом Незалежності. На трибуні мають стояти всі чотири президенти нашої держави і приймати парад. Не хочуть військовий, на військовий немає коштів, — то в нас же є ціла армія державотворців. 20 років працювали, здійснювали реформи, творили демократичну правову державу, яка посіла гідне місце у світі. Стрункими рядами мають пройти депутати всіх скликань на чолі зі спікерами, помічниками й заступниками, зі всім штатом й апаратом Верховної Ради, фракціями й комітетами, тушками й перебіжчиками. Секретаріати й Адміністрації всіх президентів із відділами й колегіями, нацрадами й консультантами, речниками, радниками й референтами. Міністри всіх урядів на чолі з прем’єр-міністрами, судимими й несудимими, тут сущими й деінде. Усі розлогі гілки влади, на яких рясно повсідалися керівники й управлінці всіх рангів і спеціалізацій. Словом, усе те воїнство, завдяки якому Україна тріумфально здобулася на четверте місце серед найгірших економік світу й за різними показниками доганяє як не Гвінею, то Гондурас. Щоб народ міг побачити, кого він годував й утримував 20 років, чиї засідання, пільги й закордонні вояжі, державні дачі й курорти так щедро оплачував. І замислився, урешті, чи варто годувати таку армію ще й наступні 20 років. Має продемонструвати свої досягнення судова гілка влади, генеральні прокурори й заступники, судді, слідчі, а також міліція, Служба безпеки, усі розділи й підрозділи державної охорони, — теж ціла армія, що стоїть на сторожі законів і покликана вбегти суспільство від внутрішніх і зовнішніх небезпек. Високо над собою вони мають пронести портрети Ґонґадзе й Александрова, Чорновола й Гетьмана, усіх убитих і закатованих у відділах міліції, померлих і зниклих за нез’ясованих обставин. Та й самовбитого двома пострілами в голову Кравченка, і Кирпу, і Кушнарьова, чиї загадкові загибелі багато чого б прояснили в чорних кросвордах нашого правосуддя. Конституційний Суд у червоних мантіях мав би нести перекинуту догори дриґом Конституцію, інтерпретовану в різний спосіб залежно від поточних потреб влади. Мають пройти судді-колядники з торбами грошей на плечах, спіймані й не спіймані на гарячому функціонери й корупціонери, кожен із тавром свого злочину, тримаючи рівняння на президентів своєї країни, які теж стоять на трибуні з вивісками на шиях, — хто що здав за ці 20 років. Хто флот і ядерну зброю, хто промисловість і стратегічні об’єкти, хто помаранчеву революцію, хто взагалі Україну. Так що, мабуть, це було слушне рішення — скасувати військовий парад, бо то ж було хоч приїде президент якої із сусідніх держав, привітає султан Брунею. Все ж таки міжнародний рівень. А тепер навіть президент Росії навряд чи приїхав би. Бо ж як не здавай Україну, все одно братній державі хочеться, щоб її просто не було. І в Європі тепер ми — ізгої, пристойні політики із тутейшими на трибуну не стануть. Та й народ у нас несвідомий. Ще прихопить із собою помідори чи яйця й закидає трибуну, незважаючи на зростаючу дорожнечу, або змиє кого потужним струменем із бранспойта. А так стоїть мовчки обабіч Хрещатика аж до Майдану, спостерігає цей парад, який давно вже на часі, і робить свої висновки. Окремою колоною мають пройти заслужені люди України, у всьому блиску орденів і медалей, мабуть, похнюпивши голови, бо дехто ж таки совісно працював, а результату не видно, перемололо в пащі системи. Інкорпоровані в цю колону, мають пройти Герої України, бажано — пронумеровані, бо якщо Україна має стількох Героїв, то ця кількість повинна ж колись перейти в якість і представити переконливі приклади героїзму. Мають пройти рейдери в чорних масках, озброєні ломами й пістолетами. Директори шахт із тисячами трун загиблих за ці роки шахтарів. Банкіри, угинаючись під вагою грошей ошуканих вкладників. Промчати мажори, давлячи всіх на своєму шляху. Має пройти маршем п’ята колона з транспарантами «Руки прочь от русского языка!» Слідом — кликуші й попи з кадилами і прокльонами на всіх, хто не вони. Мав би вивести на парад свій «Всеукраинский союз воинских сил» тезко автомата Калашникова, що надало б парадові особливого військового шарму. А також мали б продефілювати всі видимі й невидимі блоки «русского единства», шовіністи і ксенофоби всіх мастей і на повен голос нарешті відверто озвучити своє кредо: «Украина для русских!» У всьому розмаїтті знамен мають пройти повз трибуну всі принаявні в Україні партії, скільки їх є, щось до двохсот, великих і малих, і зовсім мізерних, з авторитетними лідерами на чолі, навіть якщо якийсь лідер очолює сам себе. Гордо й піднесено повинні пройти «противсіхи» з осатанілою натхненницею «противсіхства» на мітлі. І над усім цим у київському небі пролітають яскраві повітряні кулі — оранжеві, біло-сині, біло-червоні, синьо-жовті й зовсім червоні. Із них приязно виглядають олігархи і з батьківською усмішкою махають народові рукою. Насамкінець із космосу спуститься київський мер, обвішаний амортизуючими пакунками з китайською гречкою, приземлиться на сходах мерії і поспіває улюбленому електорату в мікрофон. Це буде художня частина параду. Дехто з журналістів виконає заячий зиѓзаѓ по пеньочках президентської резиденції. Прес-секретарка Гаранта станцює граціозний пірует із тортом, а Генпрокуратура дасть лиха закаблукам під «Мурку». Підписанти вірнопідданських листів зроблять акробатичний номер — собачу стойку сервілізму. Депутати-кнопкодави програватимуть віртуозні етюди голосування за відсутніх колег. Депутати-костоломи демонструватимуть мистецтво бойових прийомів. Міністр освіти жонглюватиме підручниками з української історії. Каріатида гуманітарної політики підпиратиме плечем падаючу стелю нашої духовності. Зірка української естради, народна артистка України проспіває новий популярний хіт «Я дєвочка твоя в шикарном авто». Парламентський диригент однією рукою здиригує ораторію «Україна для людей», і нинішній наш прем’єр зіграє соло на газовій трубі. Завершує всю цю святкову феєрію сірий автозак, обклеєний портретами Юлії Тимошенко, який пропихають крізь протестуючий натовп «Беркути» і «Грифони», обліпивши його, як чорною ікрою, своїми касками, кому ламаючи ребра, кого збиваючи з ніг, кого волочачи по асфальту. За цим автозаком, як у Росії колись Пугачова, везуть заґратовану клітку із членом попереднього уряду, екс-міністром внутрішніх справ. З інших кліток виглядають ще кілька фігурантів сюрреальних судових процесів. Молодий перспективний суддя Родіон Кирєєв підморгує народові бровою. Вєрка Сердючка співає свій інваріант державного гімну: «Ще не вмерла Україна, єслі ми гуляєм так!» Чотири президенти на трибуні прикладають руки до серць. Країною проходить всеукраїнська акція «Україна — 20». Це, очевидно, якийсь новий тип відзначення державних свят. Судячи з рекомендацій радіо, це виглядає так: люди збираються у містах і селах біля пошт, у святкових національних строях, намалювавши на обличчях, руках чи й просто на папері цифру 20. Співають, танцюють і обмінюються побажаннями. Неважко здогадатися, якими.