Джерело

"...не надо ныть, надо брать лопату и кормить свою семью?", - отмечает Азаров.

"...не треба нить, треба брати вила і очищувать свою країну" - відмічаю я! 

Таке рішення уряду оприлюднили провідні інформаційні агентства України. У Верховну Раду подано законопроект яким забороняється вживання у офіційному і побутовому житті слово "МОСКАЛЬ". Натомість вводиться у вживання слово "ТАТАРО-СЛОВ'ЯНИ" яке визначатиме ту ж саму суть що й слово "МОСКАЛІ", а саме народ який проживає північно-східніше від України. Також пропонується встановити адміністративну і кримінальну, у випадку повторного вживання цього слова, відповідальність.

Така новина вразила все українське суспільство. Адже слово "москаль" не несе ніякої образи, а лише визначає справжню назву населення, яке розмовляє на русинській мові, але дуже засміченій монголоїдною лексикою. Москалі й самі себе називали так, до того як в 1721 році цар Петро І поміняв назву країни з Московія на Росія.

Цей законопроект покликаний, заборонивши давнє слов'янське слово "москаль", стерти з пам'яті українців той факт що росіяни (москалі), змішавшись з кочівниками вкрали в нас нашу історичну назву РУСЬ. Просто кажучи це їм нагадує про їхнє недослов'янство.

Як зазначають представники української інтеліґенції, у випадку затвердження цього законопроекта, слід чекати заборони таких письменників і поетів як Тарас Григорович Шевченко, Іван Якович Франко і навіть Леся Українка. Тому, що в їхній творчості вжито виключно давньоукраїнське слово "москаль".

ВІТЧИЗНЯНА МІСТЕРІЯ. ПЕТРО БОЛБОЧАН

Як це не прикро, але дані про націонал-визвольну війну 1918-1921 років ми й досі беремо з достатньо замулених джерел, щоб не сказати гірше. Спогади відвертих ворогів роду нашого, які чомусь видавалися непоганими накладами на початку 1990-их років, правлять за своєрідний путівник, коли ми занурюємося до історичних глибин. Це дивно. Адже історію заселення американського континенту, нащадки конкістадорів та аборигени тлумачать геть протилежно, попри те, що є вони всі зараз і співгромадянами, і співвітчизниками. В Україні прийнято носитися з сатаністом Булгаковим не гірш, аніж з писаною торбою. Його пасквільна та українофобська «Біла Гвардія» є в певних колах культовою книженцією. Символом жахливого українця, різуна та погромника в згаданому творі виступає полковник Болботун, прототипом якого був насправді шляхетний та мужній Петро Болбочан, талановитий військовий і дуже героїчна людина, про що в третій українській республіці відомо образливо мало.

Те, що можна знайти про Петра Болбочана в різнобарвних українських джерелах, є, переважно, скупими автобіографічними даними. За сухими рядками слів, дат та географічних назв ховається вогненна і жаска у своїй приреченості доля непересічної людини, яка, напевно, розминулася зі своїм часом. Якби Петро Болбочан жив в часи Першого Гетьманату, він, безумовно, зробив би блискучу військово-політичну кар’єру. Про таких, як він, писатиме український націонал-більшовик Юрій Яновський, мовляв, ходять ці хлопці по сторінках історії, як по власній хаті. На жаль, за часів Болбочана під ногами таких-от відчайдухів плутатимуться злостиві карлики, соціалісти, ліберали та решта поміркованих експонатів з чортової кунсткамери. Саме через їхні залаштункові підлості, підкилимові перемовини та саме через їхні геть не шляхетні міркування політичної доцільності гинутимуть люди честі. Такі, як Петро Болбочан. Петро Болбочан народився у Бессарабії, в священицькій родині. Навчався у Кишинівській духовній семінарії та Чугуївському юнкерському училищі. З юних літ Болбочан вирізнявся стійкими українофільськими переконаннями, що під час навчання в юнкерському училищі створювало значні ускладнення. Петро Болбочан як кадровий військовий брав активну участь у першій світовій війні, але від моменту проголошення незалежності України в 1918 році долучився до створення національних збройних сил та неабияк відзначився під час першого етапу національно-визвольної війни. Принаймні, саме з його ім’ям українські націонал-революціонери пізнішої генерації (зокрема Юрій Липа) пов’язували розгром більшовицьких військ на Лівобережній Україні та в Криму. Болбочан не був політиком, він був суто військовою людиною і чесно служив як і першій українській республіці, так і другому гетьманату і лише наявність москвофільської складової в політиці гетьмана Скоропадського штовхнула його в республіканські обійми. Перехід другого Запорізького полку, яким командував Болбочан, на бік повстанців значною мірою вирішить долю Другого Гетьманату, усієї України та й самого пана полковника. Багато було написано про шкідливу та лиховісну роль лівих під час першої націонал-визвольної війни 1918-1921 років. Велична трагедія час від часу оберталася хіба що не на скривавлений та жорстокий фарс. Амбітні карлики, політичні повії, псевдопатріоти на худих ніжках шкідливих комах прегарно навчилися домовлятися з ворогами, розкрадати державні кошти та наносити підлі ножові удари в спину. Долі Скоропадського, Болбочана наочно демонструють нам, як трагічно складається доля людини війни, людини, яка говорить з ворогами лише мовою зброї, доля українського кшатрія в добу буржуазного добробуту, в добу, коли економіка визначає політику і коли все на світі окреслюється прагматично-шлунковими (щоб не сказати гірше) інтересами. Не час і не місце згадувати зараз про ту дивну зачарованість російсько-єврейським більшовизмом, яку демонстрували українські республіканці, очільники Трудового Конгресу в умовах війни проти червоної Росії. Принаймні, зазначимо, що толерантність у ставленні до смертельних ворогів виявилася спадковою політичною хворобою українських соціалістів та лібералів. Мазохістське захоплення тими, хто приходить опівночі з сокирою розкроїти вам череп та підпалити вашу оселю, процвітає і в третій українській республіці. Врешті-решт після останніх політичних подій, – починаючи від укладення так званого універсалу національної єдності і закінчуючи фактичним відстороненням від влади третього президента третьої республіки, саме напередодні щедрого вечора – про теперішню українську державу можна говорити в минулому часі. Буржуазну республіку проковтнули капіталізм та гроші. Націонал-соціалістичну республіку 1918-1921 років призвели до жахливої та жорстокої поразки не інтервенції Антанти або радянського каганату, о ні! Запекла міжфракційна боротьба між самими українцями, нерозуміння того, що політики правої орієнтації не є ворогами, бажання за будь-яку ціну прорватися до владного керма – ось які чинники звели у могилу УНР. Велетні – Болбочан та Отмарштайн – не вірили в те, що політичні ліліпути на зразок Шаповала або ж Винниченка можуть виявитися сильнішими. Вони не сприймали всерйоз козлоногих сатирів із соціалістичних партій. Вони жорстоко помилилися. Непорозуміння між Болбочаном та Петлюрою почали виникати відразу ж по закінченні антигетьманського повстання. На Слобожанщину почала наступати Червона Армія. Під тиском соціалістів Петлюра вимагав від Болбочана вести не бойові дії з червоними, а... розпочати переговори (майже тобі Ющенко з його маніакальною ідеєю проведення круглих столів там, де треба битися!). Болбочан відмовився від подібних безглуздих речей, заявивши, що має звичку розмовляти з російсько-єврейськими більшовиками лише мовою зброї. Болбочана було усунуто від командування Запорізьким корпусом, найбоєздатнішою військовою одиницею армії УНР. Певний час полковник Болбочан перебував на Галичині, але невдовзі на запрошення Петлюри повернувся до війська. Далі починаються доволі-таки різні історичні тлумачення того, що сталося. Ліберальні (або принаймні націонал-ліберальні) історики вважають, що Болбочан хотів без дозволу головнокомандувача взяти на себе командування Запорізьким корпусом, за що й був заарештований та за вироком військового суду розстріляний. Нагадуємо, це був 1919 рік – один з найганебніших років існування першої української республіки, яка перебувала фактично в стані безугавного знищення. Ідея військової диктатури у вигляді триумвірату Петлюра – Коновалець – Мельник не була сприйнята лівими. Демократія – гарна річ, але коли демократична система намагатиметься бути впровадженою за умов жахливої оборонної війни, вона має називатися державною зрадою. Безперечно, Петро Болбочан не міг не розуміти того, що відбувається навколо, а відтак не міг не діяти. Проте, на нашу думку, ближче до істини підійшли історики консервативно-революційного напрямку. Вони стверджують, що Болбочан ніколи не був соціалістом. Його погляди були гетьманськими, і він послідовно виступав за відновлення звичаєвого способу українського державного правління. Щоправда, Другий Гетьманат Скоропадського Болбочан не сприймав у повній мірі, головним чином через залежність від німців та через значну кількість російських монархістів в оточенні гетьмана. Втім, соціалістично-республіканська анархія, недолуга пародія на якобинські виправи, реанімація старого єзуїтського означення України – bellula sine capite (чудовисько без голови), фактична загибель української національної революції не могли не викликати шалений український гнів спадкового козака. Ми не можемо відкидати повністю цієї історичної гіпотези правих істориків, згідно з якою, полковник Болбочан не просто хотів перебрати командування над Запорізьким корпусом. Він, безперечно, готував військовий переворот і мав твердий намір скасувати республіканську форму правління. Його постійні контакти з політиками правої та консервативно-революційної орієнтації відзначають багато дослідників. На жаль, ми ніколи не дізнаємося, який саме план державного устрою України планував втілити у життя відчайдушний полковник. Натомість ми знаємо інше. Історія зберегла для нас жахливі дані. Дані про те, що під час арешту, захисника УНР жорстоко катували. Що полковник Болбочан збожеволів в ніч перед стратою (в ніч проти 29 березня 1919 року) – його розум відмовлявся сприймати те, що республіка, заради якої він проливав власну кров, карає його неначе зрадника. Що під час розстрілу жоден із вояків не відкрив вогонь – Петра Болбочана вбив із власної зброї офіцер контррозвідки Чеботарьов. Також для нас лишилися дані про те, як Петлюра проігнорував численні звернення від командирів Української Народної Республіки помилувати легендарного воїна. Невдовзі історія винесе смертний вирок першій українській республіці. Невдовзі на паризькій бруківці проллється кров і самого Симона Петлюри. Невдовзі. Українську історію читати без брому неможливо. Тричі правий в даному разі Винниченко, хоча в тому, що нам потрібен бром при читанні рідної історії і зараз, є на те і його провина. Не можливо спокійно дивитися на те, як, маючи усі підстави для перемоги, українці програли першу визвольну війну. Історія могла б бути інакшою. Могла б. Але... Герої гинули. Тріумфували боягузи та спритники. Україна вмивалася власною кров’ю. Нам лишилося небагато – ходити босоніж по вже холодному попелу програних воєн та розчавлених революцій, читати видані в Австралії спогади українських Мадзіні, тамувати ненависть, холодну колючу ненависть, проходячи повз музей Булгакова на Андріївському узвозі або повз меморіальні дошки путчистів-арсенальців на Печерську. Серед тієї темряви, до якої все глибше і глибше занурюється теперішня Україна, ми будемо палити рятівні багаття на Замковій горі, на схилах карпатських та кримських гір. До нашого кола прийдуть наші мертві – прийдуть, аби дивитися разом з нами на те, як вогнище марно змагається з імлою і, можливо, біля багаття вони розкажуть нам, як врятувати цю нещасну і дивну країну, за яку гинули вони і за яку доведеться загинути нам. Серед наших мертвих буде і полковник Петро Болбочан, син священика, воїн, людина честі. Завдяки йому історія могла б бути іншою. Могла б. Сподіваємося, він відігріє руки над вогнем. Тарас МАХНО

Сніг… Білий і чистий сніг. За ніч засипав шляхи і двори. На легкому морозі порипує під ногами. Навіює спогади з дитинства. Порипуючи ним, ішли ми з товаришем вниз по вулиці. Попереду – курсанти, чистять сніг. Добра справа. Але чистять вони його не в дитячому будинку і не в лікарні. Чистять вони його навколо Єпархії… Що вони там роблять, і хто їх туди послав – із державного ВУЗу до структури, відокремленої від держави? Може, у тій Єпархії інваліди чи люди з якими вадами? Ні. Там міцні хлопці. Майже усі по центнеру і більше вагою. Хрести носять “горизонтально”. І могли б сніг почистити не тільки навколо Єпархії, а ще і допомогти комусь. Нема, Боже, церкви, гине повністю. То у дітей приміщення інтернату відбирають, то органний зал у громади. Храмів за кількістю вже скоро буде стільки ж, скільки й бензоколонок. От тільки кількість навіть не те, що в якість не переростає, а скоріше навпаки – гине церква. За винятком окремих волхвів-священиків по околицях, котрі служать Богу і людям самі по собі. Коли авто за сотню тисяч доларів має власник заводів – я розумію. А коли на такім авто під церквою припарковується батюшка, та ще й на стоянці, щойно розчищеній від снігу курсантами… Душа і розум якось не сприймають таку святість. Говорив мені батько, що Бог живе в людській душі, а не в церкві. Живе у чистій і добрій душі. В душі, де немає каменя за пазухою і злості, обману та нещирості.

Сніг… Білий і чистий сніг. За ніч засипав шляхи і двори. От якби так він засипав нещирі корисливі душі, щоб почати з чистого листа: “Якось ішли ми з товаришем вниз по вулиці. А біля Єпархії батюшки чистять сніг. Добра справа. Невтомні хлопці. Щойно після служби дітей з інтернату до органного залу возили, і відразу за сніг.”

*-*

Все-таки у відношенні росіян до українців, до України таїться щось ключове, доленосне - для нас, росіян. Для українців Росія теж значуща, але тільки як точка відштовхування, що допомагає усвідомлення своєї, української, інакшості. Для росіян же Україні, навпаки, точка постійного тяжіння, ревнивої уваги, об’єкт поглинання як чогось «споконвічно свого» і переробки за власним образом і подобою. Ніщо так не дратує росіян, як очевидні відмінності з українцями в мові, менталітеті, культурі, історичному досвіді. Якщо росіяни і визнають ці відмінності, то лише на рівні відмінностей, скажімо, між Володимирщиною і Рязаньщиною, але аж ніяк не на рівні відносин двох різних народів. Відома думка, що Росія без України в імперському плані недолуга. Щось у цьому ж дусі говорив Бжезинський, та й не тільки він. Ця думка правильна. Але справа навіть не стільки в економічному й геополітичному значенні України для Москви. Справа насамперед у тому, що на традиційному російському ставленні до України, по суті, тримається російська імперська свідомість, завдяки якій російська імперія, хай і в урізаному вигляді, все ще існує. Підкреслюю: саме ставлення до України - не до Балтії, не до Кавказу - є визначальним для російської імперської свідомості. Як тільки росіяни відкриють для себе, що українці це ДІЙСНО інший народ - російський імперський міф впаде, а з ним неминуче скінчиться і імперія. Треба сказати, що на словах росіяни завжди готові визнати, що українці - народ, але - увага! - «Братній народ». За цією лукавою формулою криється тверде переконання, що ми - росіяни і українці - ОДИН народ, покликаний жити в одній державі зі столицею в Москві. Говорячи про «братський український народ», більшість росіян сприймають українську мову і саме українство як прикре історичне непорозуміння, історичний вивих, що виник завдяки образами впливу Литви та Польщі. І при цьому росіяни не задаються питанням: а може, вивихом-то є вони самі? Історично вивихнуті саме ми, росіяни. Нас вивихнула татарщина. Ще в ХIII столітті намітилися два протилежних історичних вектора, що визначили подальше формування українського і російського народів. Перший вектор - боротьба з Ордою в союзі з Європою, другий - боротьба з Європою в союзі з Ордою. Персоніфікували вони відповідно в особистостях Данила Галицького та Олександра Невського. Перший вектор - природний і логічний в культурно-історичному плані. Другий вектор - найглибша збочення з далекосяжними наслідками: культурними, державними, історичними, психологічними, моральними. І якщо король Данило - знакова фігура Україні, то прийомний ханський син Олександр Невський - знакова фігура Росії, її «ім'я». Такий витік нинішніх російсько-українських відносин. Вже після цього говорити про «два братніх народи» не доводиться. Цивілізаційна ворожнеча зумовлена вже цими двома історичними особистостями. Їх можна назвати народоутворюючими. Наскільки Данило Галицький несхожий на Олександра Невського, настільки українці несхожі на росіян, - у своєму ставленні до права, свободи, власності. Якщо українська самосвідомість історично тяжіє до Європи, то традиційна російська самосвідомість сприймає Європу з більшою або меншою мірою ворожості, недовіри і заздрості, зворотним боком якої виступає месіанське хизування і викривальний пафос щодо «прогнилого Заходу». Європа для росіян - це «втрачений рай», звідки їх вирвали татарським арканом. Саме конфлікт між початковою європейської природою і нав'язаним азіатизмом історії і державності визначив російський психотип, всі його комплекси і фобії. Всі російські неврози - від пияцтва до більшовизму - звідси. Втративши Європу, росіяни захотіли її не просто забути - вони вирішили її зненавидіти, полюбивши при цьому своє історичне нещастя, весь цей нав'язаний їм долею азіатизм. Це психологічне і розумове перекручення називається російським патріотизмом. Україна ж, завдяки Литві і, - так, так! - Речі Посполитої, зберегла в собі причетність до Європи, збереглася як Русь в справжньому сенсі цього поняття. А ми переродилися в Московію, втративши споконвічну цивілізаційну ідентичність. І ось саме це і є предметом наших російських, точніше московитських ревнощів, що визначають наше ставлення до України. Ще на Переяславській раді (1654), на горезвісному «возз'єднанні», треба сказати, вельми вимушеному з боку козаків, зустрілися два різні народи, що розмовляли на мовах різних культур. Мало хто знає, що в Переяславі козаки, погоджуючись дати присягу московському цареві, наполягали, щоб і він, у свою чергу, присягнув козакам в дотриманні їх вольностей. Тобто козаки заявляли себе носіями типово ЗАХІДНІЙ правової культури. Зрозуміло, це викликало обурення московської сторони, яка заявила, що «у нас не повелося, щоб царі давали підданим присягу, а вольності ваші Государем дотримані будуть». Мабуть, віри Москві у козаків особливої не було: чотири полки царю в Переяславі так і не присягнули ... Як Росія «дотримала» козацькі вольності, добре відомо: всіма силами вона намагалася усунути українське «історичне непорозуміння». Вже незабаром після Переяславської ради почалася московізація Україна: насадження воєвод, згортання міського самоврядування, утиск козацтва, заохочення доносів і т.д. У 1662 році був створений Малоросійський наказ, який перебував у безпосередньому підпорядкуванні у царя. Через нього цар стверджував претендентів на гетьманство, садив воєвод в українські міста, будував фортеці в Україні, скеровував дії московських і козацьких військ. Крім того, це відомство наглядало за діяльністю гетьмана і контролювало всі контакти українців із Московією. Про Переяславські угодах в Кремлі вже й не згадували. Потім був показовий геноцид в Батурині (1708) - відповідь Петра Першого на спробу гетьмана Мазепи відстояти рештки суверенітету Україною. Потім пішли два знищення Запорізької Січі - Петром І і, остаточне, Катериною. Потім було перетворення України в набір типових губерній, царська політика русифікації і, нарешті, сталінський Голодомор як засіб придушення українського національно-визвольного опору. А зовсім недавно, за часів Віктора Ющенка, ми бачили, як Москва боролася з українським «історичним непорозумінням» шляхом маніпуляцій з газпромівськими заглушками. Звичайно, козакам у ХVII столітті не варто було розпочинати настільки гостру конфронтацію з поляками, які в цивілізаційному плані були набагато ближче козацтву, ніж московити, незважаючи на їх православ'я. У свою чергу і гордим полякам треба було розуміти, що від їхнього конфлікту з козацтвом виграє тільки Москва. Звичайно, потрібна федеративна і правова реформа Речі Посполитої, що складалася лише з двох суб'єктів - Польщі та Литви. Треба було визнати третій суб'єкт - Україну (Русь). Так і сталося під час укладання Гадяцької унії (1658). Але, на жаль, пізно: ненависть козаків до «ляхів» була вже надто велика, і проект провалився. Виникни він раніше, - і в України були б усі шанси існувати сьогодні в якості повноцінної європейської держави. Та й наша, російська, доля склалася б інакше, оскільки без України Росія навряд чи перетворилася б на монструозну імперію, що врешті-решт розродилася більшовизмом. Московія неминуче увійшла б до складу більш цивілізованого і сильного сусіда. І ми, росіяни, жили б зараз в Європі, не маючи за спиною ГУЛАГу та іншого мерзенного історичного досвіду. І сама історія Європи була б іншою ... Отже, «два братні народи». Але, як бачимо, в кінцевому рахунку культурно-історичний генезис росіян і українців зовсім різний, навіть протилежний. Ми, росіяни, звичайно, брати українцям, але брати, які зазнали якоїсь неприємної мутації. Ми небезпечні, немов несемо в собі якусь руйнівну заразу, і тому нас інстинктивно стороняться всі, хто живе на захід: українці, прибалти, а тепер і білоруси. Зате Китай притуляється до нас все щільніше ... Поряд з ідеєю «двох братніх народів», існує вже зовсім шалена ура-патріотична «концепція» «триєдиного російського народу», що нібито складається з великоросів, малоросів і білорусів. Ця міфологема розсипається при першому ж уважному розгляді. Мовна близькість? Упевнений, що більшість з адептів ідеї «триєдиного російського народу» не зможуть зрозуміти більшу частину розмовних фраз українською мовою. Мовні відмінності між росіянами і українцями очевидні і значні. Мови у них, звичайно, споріднені, але, скажімо, сербська мова теж вельми споріднена російській, проте нікому з нормальних людей не приходить в голову вважати сербів і росіян одним народом. До речі, у сербів і хорватів мова взагалі одна й та сама, але народи ці, незважаючи на спільний слов'янський корінь, аж ніяк не братські, а цивілізаційно різноспрямовані. Скажуть: їх розділила релігія. Добре, візьмемо сербів і чорногорців - одна мова, одна віра. Відмінностей між ними в сотні разів менше, ніж між росіянами і українцями. Тим не менш, незважаючи на великодержавне прагнення Сербії розглядати Чорногорію як своє продовження - не більше! - чорногорці вважають себе окремим народом з власною історією і культурою. Не буду тут вдаватися в подробиці, але, ймовірно, мало хто знає, що приблизно в 1920-26 рр.. чорногорці вели партизанську національно-визвольну війну проти сербської армії, що окупувала Чорногорію під приводом братньої допомоги. І якщо вже такі «близнюки-брати» як Сербія і Чорногорія, зрештою, розселилися по окремих квартирах, то що говорити про Росію і Україну?! На закінчення не можна не торкнутися ще одного моменту. Жарка російсько-українська суперечка розгортається на історіософському, економічному, політичному полях. Це велика суперечка про Україну як таку, про її суверенітет і спроможності. Проходить вона і на полі культури. Тут, мабуть, головною стратегічною «висоткою», за яку борються росіяни, є ім'я і спадщина Гоголя. Аргументація російських ура-патріотів така: Гоголь писав російською мовою, називав себе росіянином - значить, жодної особливої української ідентичності не існує, можна говорити лише про якусь «обласну» малоросійську своєрідненість, такий собі етнографічний відтінок. Зрозуміло, - це звичайний виверт, покликаний виправдати імперську політику щодо України і власне існування імперії. Пора, нарешті, сказати правду: Гоголь типологічно (я вже не кажу про походження) чисто український письменник, мав ще й польське коріння, а те, що писав російською мовою, - виключно в силу історичних і політичних обставин. Долю Гоголя визначила доля України в імперії. Як ще міг зробити літературну кар'єру талант, який народився в колоніальній провінції? Зрозуміло, треба було їхати в імперський центр, до Пітера, писати російською, причому ідеологічно витримано. Скажімо, на «Тарасі Бульбі» - козирній карті наших ура-патріотів - лежить явний відтиск політичного пристосуванства. Як відомо, було два варіанти повісті, і патетичні слова про «російською царя» в передсмертному монолозі Тараса з'явилися лише в другій редакції - по суті, Гоголь створив яскравий, поетичний псевдоісторичний лубок, внісши вагомий внесок у імперську міфологему «возз'єднання України з Росією». Але душевного комфорту Гоголю це не принесло. У Росії він страждав, знемагав. Його «Вечори на хуторі біля Диканьки» - це втеча у вже неіснуючу Україну. По суті це плач за Україною, захований в сміх, в яскраві південні фарби, у казковість, в політ стилю. Згадаймо, як коваль Вакула потрапив на прийом до Катерини II в складі делегації запорожців, які, передчуваючи свій швидкий кінець, прибули до Петербурга в надії умилостивити «матінку государиню». Далеко не випадково Микола Васильович звів разом ці протилежні початки: крижаний імперський Петербург і вогненних посланців Січі. У різдвяну пастораль Гоголь сховав свою скорботу про загиблі козацькі вольності, про Україну... Росія душила Гоголя, він рвався з неї, але куди йому було податися? В Україну, перетворену на Малоросію? Там він був приречений на убоге провінційне животіння. І тоді новою, ідеальною Україною для Гоголя стала Італія. В Італії він воскресав духовно, звідти він писав відверті листи, в яких «Росія, Петербург, сніги, негідники» йшли в один рядок, через кому. В Італії він «прокидався на батьківщині». І чим все скінчилося? Росія в особі попа-мракобіса Матвія задушила-таки Гоголя. Ось і вся його історія коротенько. Гоголь не зміг або побоявся розібратися в собі, і це його погубило. Жила в ньому українсько-польська самосвідомість (характерні його відверті бесіди з поляками в Італії) яку він старанно, але марно тиснув надбудовною російською самосвідомістю. Росію, її холода, обивателів, чиновників, дивну, безвихідну історію Гоголь не любив, хоч і боявся в цьому собі зізнатися. Звідси й «Мертві душі» - ця фантасмагорична фреска стає зрозумілою саме в такому ракурсі. Створивши її, Гоголь злякався самого себе і кинувся в покаяння, до попів, в моралізаторство, став проповідником і вбив в собі художника. Гоголь - це жертва Росії, вона зжерла його. Український письменник, заплутався у своїй російської долі, як птах, захоплений в сільце...

Що ж, підіб'ємо підсумки. Нам, росіянам, час усвідомити, що отримання Україною незалежності глибоко закономірно. Це - історична справедливість, з якою необхідно не просто змиритися - нам треба її зрозуміти і прийняти. Розуміння, що Україна дійсно інша країна, справжній закордон - ось ключ до нашого самопізнання, самокритики і самозвільнення, передумова зародження нової російської ментальності без імперських і антизахідних стереотипів. Якщо це станеться, все наше бачення історії і світу зміниться. Україна ніби ставить перед нами, росіянами, дзеркало. Треба чесно і безстрашно вдивитися в нього. І, як сказано в нашій же, російської, приказці, «на зеркало неча пенять...» («не варто нарікати на дзеркало...»).

Олексій ШІРОПАЄВ

Друзям все, ворогам закон! 

Що в нас може бути гріше за наші закони, перед якими не всі рівні! 

16 квітня 2011 р., в суботу, опівдні в селі Розумівка Олександрівського району Кіровоградської області розпочнеться вшанування отамана Чорного Ворона, після чого в сільському клубі відбудеться демонстрація двосерійного документального фільму Романа Коваля і Олександра Домбровського “Юрій Горліс-Горський”. Орієнтовно о 17.00 відбудуться вшанування селян, порубаних червоними кавалеристами післяжнивної пори 1920 року під селом Соснівкою Олександрівського району (тепер при трасі Київ – Знам’янка). Орієнтовно о 18.00 відбудеться покладання квітів до пам’ятника чорноліському отаманові Пилипові Хмарі в с. Цвітне Олександрівського району Кіровоградської області. У неділю, 17 квітня, о 10.00 розпочнуться вшанування Головного отамана Холодного Яру Василя Чучупака та його осавула Юрія Горліса-Горського, автора документального роману “Холодний Яр”. Збір о 10.00 в с. Мельники Чигиринського району Черкаської області. З Лівобережжя їхати через Черкаси – Медведівку або через Кременчук – Медведівку, із Правобережжя їхати через Київ – Обухів – Кагарлик – Смілу – Кам’янку – Грушківку, або через Знам’янку – Чигирин – Суботів – Новоселицю – Медведівку, або через Кіровоград – Олександрівку – Суботів – Медведівку. На головній вулиці села Мельники (Холодноярській) на повороті на вулицю братів Чучупаків буде виставлено пікет, який вказуватиме дорогу до могил Головного отамана Холодного Яру та закатованих козаків-холодноярців, де відбудеться панахида. Далі план такий: 10.15 – 11.15 – панахида на могилі Василя Чучупака та братській могилі холодноярців. 11.30 – 12.00 – покладання квітів до пам’ятника Героям Холодного Яру та до пам’ятника Юрію Горлісу-Горському (в центрі с. Мельники, біля школи). 12.15 – 13.15 – покладання квітів до меморіалу Холодноярським героям та меморіальний мітинг (околиця с. Мельники, 400 м праворуч від Креселецького лісництва) 13.30 – 14.30 – реконструкція бою холодноярців з більшовиками (400 м праворуч від місця проведення мітингу). 15.00 – 15.30 – освячення зброї на берегах Гайдамацького ставу (неподалік Мотриного монастиря, табличка Монастирський став). 15.45 – 16.30 – поминальний обід. 16.45 – 17.30 – екскурсія до дуба Максима Залізняка. 17.30 – від’їзд делегацій. Запрошуємо до участі членів Історичного клубу “Холодний Яр”, молодіжних організацій, козацьких товариств, військово-історичних клубів, партій, журналістів, народних депутатів усіх рівнів, читачів “Незборимої нації”, “Шляху перемоги”, “Літературної України”, всіх небайдужих. Історичний клуб “Холодний Яр”

Довідки: 066-270-20-98 (Максим), 066-709-83-16 (Владислав), 067-597-19-97 (Оля), 096-75-30-369 (Наталка), 097-53-01-865 (Олена), 097-233-95-24 (Люба), 063-626-36-03 (Люба), 067-726-30-36, 044-242-47-38.

Першоджерело

Приєднатися до події

Ми - як нацiя - нинi майже не маємо елiти, не маємо управлiнських навичок. I найгiрше те, що в нас бiльшовицька психологiя, "совок" у головах людей. Iз тим "совком" так скоро не збудуємо гарної держави".

Останнє iнтерв’ю видатної людини, дисидента i полiтв’язня.

Недавно виповнилося двадцятиліття березневого 1991 року референдуму про збереження СРСР. Воно б і не варто було згадувати ту подію, що мала давно піти в історичне небуття, але ж результати того референдуму, як показало відзначення цього ювілею, й досі використовують прихильники відновлення радянської наддержави. [ Читати далі ]

Ігор Лосєв, “Українська правда”