Сьогодні Донцова називають “апостолом української ідеї”, "“батьком українського націоналізму”", а його твори читають і перечитують українці від Львова до Луганська. Але це – лише відгомін тієї слави і впливу, які Донцов мав за життя. “Секрет” популярності його творів – в їхній актуальності і відвертості. Але не тільки твори, але й сама постать Дмитра Донцова є надзвичайно цікавими, особливо для нас, луганців. Будучи визнаним "живим класиком" українського радикального націоналізму, Дмитро Донцов мав мішане українсько-російське походження – він народився поблизу Мелітополя, а його рід походив з Воронежчини. Так само і на Луганщині тисячі людей не певні, українці вони чи росіяни, адже в нашому краї перемішалися і ті, і інші. Цю проблему Донцов вирішив для себе досить рано. В листі до Євгена Маланюка від 1931 року він відверто написав: "Українця з мене зробили: Гоголь, Шевченко, Куліш і Стороженко, яких я знаю з того часу, як навчився читати, цебто від 6 років життя". Саме в їхніх творах він відчув те, що було суголосне його українській душі, тому і зробив свій вибір на користь української нації, на користь свого українського, а не російського коріння. Донцова не можна звинуватити у "вузьколобості", яку часто приписують націоналістам їхні опоненти. Вже в 14 років Донцов був знайомий з творами Гюго, Дікенса, Гете, Сервантеса, Шиллера та інших світових класиків. Взагалі, нестримний потяг Донцова до самоосвіти захистив його від російских впливів під час навчання у реальному училищі в Мелітополі, а пізніше – і у Петербурзькому університеті, де він здобув фах юриста. Як видно, Донцову "пощастило" зіштовхнутися з русифікаторством царського уряду особисто, але завдяки своїй українській самосвідомості він не поповнив ряди тих, про кого Шевченко писав "раби, підножки, грязь Москви". В студентські роки Донцов певний час був прихильником соціалістичних ідей. Будучи членом Української соціал-демократичної робітничої партії, він активно займався політикою, за що його було двічі заарештовано. Після другого арешту він виїхав до Галичини, а потім поступив до Віденського університету. У 1917 році Дмитро Донцов отримав ступінь доктора юридичних наук. Приблизно в цей період він пориває з соціалістичними і ліберальними ідеями, зрозумівши, що за ними криється що завгодно, але не український патріотизм. Не знайшовши на політичній арені жодної ідеології, яка б послідовно обстоювала інтереси України і українців, Донцов розпочав створення власної духовно-політичної концепції – інтегрального націоналізму. Щоби викласти навіть в загальних рисах основні ідеї інтегрального націоналізму, не вистачить і цілої газети. Тож зупинимося на тих ідеях Донцова, які сьогодні є найбільш актуальними.

Одним із головних ворогів України Донцов вважав "провансальство" – ідейну течію, яка вбачає розвиток України лише в популяризації історії і народних традицій. Сьогодні такий умонастрій називають "шароварщиною". Дехто навіть вважає, що ота шароварщина – це і є націоналізм. Однак, така думка дуже далека від істини. Шануючи героїчні сторінки української історії, Донцов гаряче наголошував, що на одних калинових гаях і вишиванках державу не розбудуєш. У своїх чисельних статтях він писав про необхідність сильної провідної верстви, яка б, відкинувши демократичні забобони, зуміла зорганізувати і повести за собою народ. Причому повести його не на поклін до Європи чи Росії, а повести до дійсної Незалежності. Не буває націоналістів, які ладні рачки плазувати, аби тільки їм дозволили постояти навколішках біля порогу "цивілізованного світу" чи "братської Росії"! "Націоналізм має боротися з "трьома М": З матеріалізмом, з Москвою і з... західньоевропейською мафією, що виступає під псевдонімом "демократії"" – так писав Донцов. Тільки свої сили, своя держава і своя армія – тільки до цього може закликати дійсний націоналіст. Для того, хто справді розуміє інтереси України, набагато важливіша обороноздатність країни і добробут громадян, ніж калинові гаї та популяризація старожитностей. Сьогодні це очевидно, як ніколи.

Про демократію Донцов писав настільки влучно, що наші сучасні реалії впізнаються, як у дзеркалі. Читаймо: "Коли замаскована під "демократію" мафія має змогу впливати на правлячу еліту, в суспільстві наступає анархія: починається систематичне нищення християнської релігії і церкви... Далі – нищення моралі, одверта пропаганда порнографії, сексоманії, – в пресі, в телевізії, в літературі, в мистецтві, вульгарність "модерної" жіночої моди... Така сама вульгарність в модах "модерної" і "прогресивної" молоді, шал злочинства і параліч влади...". Хіба не опис нашого суспільства і тієї "демократії", яка знищує українців не менш успішно, ніж сталінські репресії... Чого ж прагнув Донцов замість ненависної йому демократії? Донцов не був теоретиком соціально-політичного устрою. Концепцію націократичної держави виплекали інші – Микола Сціборський, Дмитро Мирон-Орлик, Ярослав Стецько. Донцов же заклав філософські підвалини нового суспільного ладу: націоналізм, вірність християнській релігії, традиції. Але під традиціями Донцов розумів, знов-таки, не вишиванки і рушники, а, перш за все, спадковість княжої та козацької слави, здобутки національного духу і культури. Ніколи Донцов не хворів отим "галичанством", яке часто закидають українським націоналістам на яке, на жаль, деякі націоналісти дійсно хворіють. Донцов, як ніхто, був далекий від того, щоб прагнути замкнутися у прикарпатському закапелку, тихо ненавидячи москалів. Навпаки, він обстоював ідею створення Великої Держави, яка не обиватиме порогів міжнародних інстанцій в пошуках жебрацької подачки.

Сьогодні ідеї Донцова (та й націоналізму взагалі) нерідко називають застарілими, посилаючись на "нові світові тенденції", "глобалізацію" і т.д. Натомість єдиноправильними називають "демократію", "лібералізм", "відкрите суспільство". Дехто відчуває ностальгію за радянським минулим. Однак, саме життя вказує на те, що "демократичні цінності" (кажучи прямо – цінності західноєвропейських суспільств) у нас приживаються погано. Та й на Заході оті цінності вже вилазять боком – варто лише подивитися на засилля імігрантів з Азії, легалізацію наркотиків, потурання сексуальним збоченцям, поширення сектантства, занепад сімейних цінностей і т.д. Неможливо повернення і в радянське минуле, що б там не обіцяли комуністи або соціалісти. Ні Захід, ні Росія не будуватимуть нам сильну і незалежну державу. Україну можуть підняти тільки українці. І чим скоріше ми це зрозуміємо, тим краще.

У пеклі політики пам'яті. Як діють "борці з українцями" в Польщі

Ще шматок перекладу про війну польських "лицарів" АК з селянами і жінками. 

Цікаво було дізнатися, наприклад, що – до гетьманування Богдана Хмельницького – протягом двох сотень років між козаками й кримськими татарами було велике перемир’я; і тоді багаті й поважні татарські роди поріднювалися з козацькими родами, таких змішаних шлюбів було багато. Зрозуміло, що хто ворогує і воює, той подібного не робить. І протягом двох сотень років запорозькі козаки й кримські татари воювали проти спільних ворогів. Цікаво також, що козаки не воювали верхи, на відміну від наших уявлень, мовляв, у бою на коні і з шаблюкою кривою, – вони були піхотою. А татари в цьому війську протягом 15 – 17 століть – кавалерією. Просто татарські кіннотники були кращими у світі. І на чолі польської кавалерії – полковники, сотники, – чи не всі мали татарські прізвища. Татарські військові роди зажили слави своєрідних самураїв. Усі ці свідчення не останньою чергою пояснюють, чому козаки переймали в татар і зброю, й одяг, і чому українська і кримсько-татарська культури, мови мають чимало схожого. Безперечно, коли народи ворогують, то вони цураються “ворожих” слів, а тут навпаки – хоча були різної віри, та жили разом і воювали проти спільного ворога. А вчинок Богдана Хмельницького – підписання мирної угоди з Росією – татари розцінювали як велику свою поразку; після того стосунки зіпсувалися, й на всіх рівнях до того руку приклала російська імперська політика, аж до переписування історії українського й кримсько-татарського народів.

А, між іншим, тюркські та кипчацькі словники, що є в Бахчисарайському музеї, тлумачать значення слова козак як “єдиноутробний брат”; це брат однієї з тобою крови. Важко такі речі осягнути, знаючи іншу офіційну історію, та, напевне, це справді пішло від того кількавікового поріднення двох народів… Й коли я замислююсь над міжнародними конфліктами (росіяни – чеченці, серби – хорвати), то ставлю собі питання: чи є можливість мирного співіснування? – І бачу відповідь на нашому історичному прикладі: така можливість реалізується тільки через любов. І в “Мамаї” це конкретна історія – любов доньки татарського народу до українця, кинутого рідними братами серед степу, любов, що перетворює його на отого самого міфічного Козака Мамая.

Олесь Санін 

Серед найрозвиненiших держав свiту - жодної православної країни

“Holy crap!”: вболівальник “Манчестер Сіті” розповів шокуючу правду про Київ

Вболівальник “Манчестер Сіті” Джонатан поділився враженнями про столицю України, де він побував 9-11 березня.

Що може буде поважнішого за виважений діалог з старшим дідом. Поважна мова. Детальний аналіз події чи цілої епохи. Аналітика в декількох реченнях, без застосування складних слів. Глибина думки та знання фактів невідомих офіціальній історії. І ті факти виявляються на перший погляд більш правдиво подібнішими ніж офіційні пояснення придворних і церковних істориків. Розмірність мови придає бесіді спокою, котрий відсутній в повсякденному спілкуванні міста. В тих бесідах підсвідомо запитуєш про прості життєві речі які турбують душу. І на котрі люди століттями дають відповідь, так і не давши її. Дід Іван знаний філософ на селі. Його вдалі поради не раз виручали односельців. Та і чого там скромничати, за межами села теж знали добру славу. Єдина людина, що ставилася скептично до філософської душі діда була його бабуся. Вона зупиняла старого ще на початку роздумів і давала завдання в господарстві. Тим самим збіднюючи філософську науку на чергове відкриття. Я не був союзником його бабці. Полюбляв при нагоді вдаритися в роздуми чи дискусію з дідом Іваном. - Діду треба мені перемога в справі. Ви мудра людина, порадьте. - То не правду говорять люди. - Що ви мудра людина? - Ні, що мудрість є. Поглянув на діда. Посмішки не було. Далекий погляд в роздумі. Портрет Канта відпочиває. - Це щось нове. Ви чи не замахнулись проти філософського світу? - Ні Юрко. Мудрість то сама по собі не є. Нею називають два разом поняття. Досвід і обережність. - Чекайте. Зараз я “перезавантажусь”. Бо я, як вже “городський”, так глибоко думати не можу. - Розумієш Юрко… На досвіді і обережності ти не переможеш. Ти з ними не програєш. - А з чим перемагають? - Перемагають маючи розум. Перемагають завдяки молодості, непередбачуваності, напористості. - Підождіть діду. А розум і мудрість не одне і те ж? - Ні Юрко. - Яка різниця? - Поки сказати не можу. Думаю над цим питанням давно… Дивився я на діда намагаючись осягнути неосяжну глибину його роздумів. З тих роздумів можна було писати лекції і дисертації. Шкода, що ті роздуми можна осягнути тільки з віком. Та осягнути це частина справи. Застосувати в житті то друга частина. І та друга частина набагато більша і набагато складніша. І далеко не завжди досяжна.

І чому так влаштована людина? Треба запитати діда.

Земля Мамаїв

18. Якщо в країні відкинули Велике Дао — починаються розмови про “гуманізм”, “правосуддя”... Але в цій ситуації подібні мудрування є лиш великим лицемірством! Подібно цьому, коли в сім’ї розбрат, — висуваються вимоги “синівської шанобливості” і “батьківської любові”...

А коли в цілій державі панує таке безладдя — з’являються гасла “патріотизму”, “любові до батьківщини”...

Лао-Цзи