Профіль

Олекса Бригас

Олекса Бригас

Україна, Самбір

Рейтинг в розділі:

Важливі замітки

Останні статті

Віртуальна сім’я


Нас ніхто не вінчав. Свідок наш – Інтернет.
В нас і спільного – майже нічого.
Лиш слова і слова… Й на екрані портрет,
І надія хіба що на Бога…
 
Наша доля давно вже не в наших руках,
Ми бредем, як сліпі кошенята.
Ми загрузли в словах, ми загрузли в гріхах,
Тож на кого тепер нарікати?
 
Ми несемо до Церкви печалі свої,
Та не в силі уста розтулити,
Бо стіною між нами минуле стоїть –
Не здолати її й не звалити.
 
Кожен дотик наш – мить. І кохання – момент
У жорстоко-шаленому світі.
То для чого серця розриваємо вщент
І оплакуєм скалки розбиті?
 
В Світі Правда одна. Решта – просто міраж,
Що його ми плекаєм для себе…
Віртуальна сім’я – дивний досвід і стаж.
…А я жити не можу без тебе!

Невчасно…


Край села на околиці свище розхристаний вітер -
Він колючі сніжинки за комір кида подорожнім,
Нахиляє додолу старезного явора віти
І ламає нещадно колосся, від літа порожнє.

Лиш поскрипує явір – він досить пожив у цім вирі,
Під розлогою кроною бачив добро й лихоліття.
Сотню раз понад ним журавлі пролітали у вирій
І не менше – скидав він пожовклі на землю суцвіття.

…А цієї весни розцвіла білим цвітом черешня.
Він побачив її ген за хатою в чистім пориві
І забулось минуле – він вірити став у прийдешнє,
І в порепанім серці забилися соки грайливі.

А тендітна черешня йому посилала вітання,
Переймалася тим, що не може прилинути птахом.
Молодій, їй хотілося шалу палкого кохання,
Його мудрість пізнати під спільно збудованим дахом.

Він би радий до неї! Та, як? Вже прижився на місці,
Вже несила йому щось міняти в житті кардинально.
Хоч би що він робив – обпадає непрохано листя.
…І її пелюстки вкриють землю сльозами печально.

Не судилось. Зима їхнє щастя коротке поглине.
Кожен далі живе… Тільки доля у кожного різна.
Їм весна не зарадить. І в тому ніхто з них не винен –
Просто хтось народився заскоро… А, може, запізно…

Самогубство душі

Я вбиваю себе у собі -
Роблю змушені кроки від тебе,
Неспроможний лишити тобі
Своє серце, хоч крихту від себе,
 
Розділитись на частки, на пил,
На твої осідаючи губи,
Над тобою злетіти без крил
В насолоді любовної згуби.
 
Відбиватися  хочу в очах,
Переповнених шалом кохання
І, втрачаючи розум і страх,
Твоє млосне почути зітхання.
 
Я в нерівній загруз боротьбі,
У якій переможців немає.
Я вбиваю себе у собі

І в коханні до тебе згораю…

Любов це…


Хлопчина зі школи додому прийшов,
Роззувся і ранця скидає…
- Скажи мені, братику, що це – любов? –
Маленька сестричка питає.

- Питання твоє не таке вже й просте,
Та спробую я відповісти.
Для прикладу, ти ось – цукерка крадеш
З портфеля щодня, щоби з’їсти…

І я все це знаю, і бачив не раз,
І чув, як скрипіла підлога…
Та тільки щоразу, полишивши клас,
Ховаю цукерка нового!

Видіння


Вона була… Метеликом прозорим,
Влетівши, примостилась на плечі,
І довгих літ не стало. Ніби вчора
Я знов не зміг заснути уночі.

І в промені прийдешнього світанку
Я пригадав ті роки, що пройшли.
Бажання, а можливо й забаганки,
Давно осіннім цвітом відцвіли.

А я чомусь боявся ворухнутись,
Вслухаючись у шелест ніжних крил…
Минуло все, бо мусило минутись,
Рожеве зникло марево вітрил.

Поглине день те відчуття шалене –
Можливо спав, можливо марив я.
… Вона таки приходила до мене –
Давно забута молодість моя!

Кохай мене

 
Не замете сліди за нами вітер,
Не кине листям жовто-золотим.
Змарнують цвіт не мною рвані квіти –
Я з кожним днем стаю таким чужим.
 
А я ще хочу… Так багато хочу! –
Впіймати іскру у твоїх очах…
Я в кожен день вступаю, як на Прощу,
З молитвою на висохлих устах.
 
Ввійди в мій світ, хоч може це й не просто,
Згадай чарівну магію ночей
І наші мрії, що летіли в простір,
Й губились десь на дні твоїх очей.
 
Повір словам, що я тебе кохаю
За тисячі таких далеких миль,
І в моє серце туга приступає
Із плескотом морських холодних хвиль.
 
Пізнай мою таку самотню душу
І вирви з лап розлуки назавжди.
Я вже стомився, бо постійно мушу
Назустріч вітру човен свій вести.
 
Можливо, я занадто вимагаю,
Та, це – найменше з того, що б хотів:
Кохай мене, як я тебе кохаю,
Між повсякдення гроз і між штормів…
 

13.09.13

Вітаю, осене…

Що ж, вітаю, осене! Вітаю!

Знову ти ввірвалася дощами

У життя, наповнене до краю

Світлими і сонячними днями.

 

Все-таки ти літо поборола,

І були даремні сподівання…

Та скажу «на вушко» - ти ніколи

Не здолаєш справжнього кохання,

 

Бо воно цвістиме теплим літом,

Тихим вітром, співом солов’їним;

В серці розпускатиметься цвітом

І не зникне з клином журавлиним.

 

А ти можеш, осене, вітрами

Завивати скільки заманеться –

Веселковий міст поміж серцями

Ні на мить від бурі не здригнеться.

 

Тож вітаю, осене… Вітаю!..

Хоч товаришуєш ти з журбою,

Відкриваю душу… Я ж бо знаю –

Час прийде прощатися з тобою.

 

18.10.13

 

Колосочки


Йдучи якось містом, зустрів я жахливу картину: 
Дітиська ганяли ногами зчерствілу хлібину. 
І зойкнуло серце, і день став темніше від ночі, 
І рік тридцять третій одразу повстав перед очі,

Де круками чорними смерть невблаганна літала, 
Де в дикому голоді нація горда згасала. 
Не був я, на щастя, у тому страшному горнилі, 
А бачу, немов це зі мною все трапилось нині:

...Жнива в тому році проходили тяжко, з дощами, 
Та все позбирали - старалися днями й ночами. 
Вже повна комора, та йде рознарядка з району: 
- На станцію звозити збіжжя хутчіш до перону!

І що тут подієш - порипують зтиха підводи, 
І - зась до мішка: це зерно "трудовому народу". 
Не видно крізь сльози. Над фірами прапор червоний. 
Прибули... О, жах! - проростає зерно під вагоном!

Зібрати б його, просушити швиденько... Та де там... 
- Геть! Всі за ворота! - Вже колють у спину багнети. ...
А вдома сім'я не діждеться повернення тата - 
Подався синок по стерні колосочки збирати.

Йому вже за десять. Він старший. Він всіх нагодує. 
Як загнаний заєць безсило хлопчина рачкує. 
Вже три колосочки знайшов! Ще би трішки - й до мами. 
...Не бачив, як "гицлі" злетілися враз з нагаями.

Голівонька впала, де жито буяло зелене 
За три колосочки!
                           ...Там люди посадять три клени. 
І виростуть ті, і над полем похилиться віття, 
І поруч хто йтиме, згадає часи лихоліття.

...Я хліб той підняв. Дотулився до нього губами. 
Звичайно, не їв. Розкришив лиш поміж голубами, 
Бо так уявляю - це душі між нами літають 
Тих діток, що й досі свої колосочки шукають.

(На фото - мій брат біля тих самих кленів. с. Чеснівка. Вінниччина)

Селянські діти

(Майже за М.Некрасовим)

Колись у холодну засніжену пору, Я вийшов із лісу. Мороз – аж до сліз. Дивлюся – прямує неспішно під гору Конячка і хмизом наповнений віз.

А поруч поважно (без плейєра в вусі) Конячку за ліци веде мужичок В великих чоботях, в овечім кожусі, А сам – що мізинчик! Мені по пупок.

-І звідки ці дрова? – А то, ти не знаєш! Некрасова, мабуть, у школі читав? Дивлюсь по одежі – не тут проживаєш, В столиці давно від реалій відстав.

У нас, як по книзі, - сім’я чималенька, А хочеться їсти і жити в теплі, Та в хаті – сестрички і немічна ненька, І, знову ж, немає зарібку в селі:

Розпродали землі, понищили ферми, Останній в районі закрили завод. То, може, підкажеш – за що ж бо тепер ми Прожити повинні?.. Бідує народ.

Ти, пане, я бачу, мабуть, депутатом Працюєш в столиці, чи шефом якимсь, А нам обидвом ось доводиться з татом В мороз і в негоду «прочісувать» ліс…

- То, що ж – ви у розквіт технічного віку Не маєте газу донині в селі? - Та, газ у нас був, але гроші на ліки Для мами ідуть… А ще – сестри малі…

От влітку приїхав інспектор з району І нашу трубу за борги перекрив. А тато ще думав, якісь «Регіони…» Йому допоможуть… Та, рано радів!

- А в школу ти ходиш? – А що тобі з того? Ходив, поки тепло було, а тепер Навкруг замело… І, хоч там у нас строго, Іду, як автобус: вівторок, четвер…

- Та, як же так можна?! – У нас не столиця, І наші проблеми далеко від вух… Ну, мертва! Заслухалась… - смикнув за ліци, Рукою махнув і прискорив свій рух.

Старий альбом.

Старий альбом мені попався в руки: Поблідли фото, зжовкли сторінки. Здається, ніби з довгої розлуки До мене знов прийшли мої батьки.

Веселі очі і щасливі лиця... Ось я, маленький, в мами на руках. І знову захотілось притулиться І посмішку побачить на устах.

А тут - ялинка. Новорічне свято І хлопчик-зайчик віршики чита... А далі ще такий чубатий тато Мою сестричку ніжно пригорта...

А з цих світлин так музика і ллється - Я в школу йду з букетом в перший клас... А тут Амур моє "поцілив" серце - Я закохався, мабуть, перший раз...

Гортаю за сторінкою сторінку І дихання частішає чомусь. Змахну з очей непрохану сльозинку І знов в далекі роки повернусь.

Тут дідусі з бабусями молодші, Ніж я тепер. Невже це все було? Як навесні зникає слід пороші, Пропало все, назавжди перейшло,

І я в руках старий альбом тримаю... На скронях - срібло: роки швидко йдуть. Як шкода, що чарівних сил не маю, Щоб хоч на мить минуле повернуть.