Старий альбом мені попався в руки: Поблідли фото, зжовкли сторінки. Здається, ніби з довгої розлуки До мене знов прийшли мої батьки.

Веселі очі і щасливі лиця... Ось я, маленький, в мами на руках. І знову захотілось притулиться І посмішку побачить на устах.

А тут - ялинка. Новорічне свято І хлопчик-зайчик віршики чита... А далі ще такий чубатий тато Мою сестричку ніжно пригорта...

А з цих світлин так музика і ллється - Я в школу йду з букетом в перший клас... А тут Амур моє "поцілив" серце - Я закохався, мабуть, перший раз...

Гортаю за сторінкою сторінку І дихання частішає чомусь. Змахну з очей непрохану сльозинку І знов в далекі роки повернусь.

Тут дідусі з бабусями молодші, Ніж я тепер. Невже це все було? Як навесні зникає слід пороші, Пропало все, назавжди перейшло,

Де ти, мамо моя?! Я не плачу. Я в сiм'ї тепер старший мужчина! Тiльки часто ввi снi тебе бачу: Ти чужого колишеш хлопчину.

Ти долоню кладеш свою нiжну На голiвку його кучеряву, - А я кручусь в холодному лiжку - Так давно ти його застеляла.

Йому на нiч ти казку читаєш - Тiльки мова чужа й незнайома. Крадькома ти сльозинку втираєш... Просинаюсь - нема тебе вдома!

Знаю я - ти в країнi далекiй, Десь там грошi для нас заробляєш. Пояснили, я вже не маленький, Що нiчого без них не придбаєш.

От i мусимо з бабцею жити, Виглядати за обрiй щоднини. Бабцю завжди я буду любити, Але маму вона не замiнить.

...Годував цiле лiто курчата, Щоб скорiше вони виростали, Щоб, коли ти повернешся з татом, Ми свiженький бульйон зготували.

А на осiнь пiшов я до школи - Буду вчитись читати й писати. ...Цього дня вже не буде нiколи, Вслiд не будеш рукою махати!

Повертайся, матусю кохана, Я тобi буду все помагати. Зранку їстиму кашу вiвсяну, Буду лiжко своє застеляти.

Я вiддам свiй улюблений м'ячик, Я вiддам ту машинку з мотором - Тiльки б ти мiй подмухала пальчик, Що так сильно болiв менi вчора.

Вітаю вас, політики й поети, Хто нам пророчить диво-майбуття, Хто впевнений, що знає всі секрети Та ллє з трибун «водичку» без пуття;

Кому – аж піна з уст: «Верніться, люди! Ми рук чекаєм ваших і мізкІв. Позбудьтесь буржуазної облуди! Згадайте про Вітчизну, про батьків…»

Поетам – що: з них взятки нікудишні –  Роз’ятрять душу й нишком – у кущі… Політику ж пізнати би не лишнє Севільську спеку й лондонські дощі,

Коли в очах – пісок, в руках – лопата, А за плечима – пильний наглядач. Коли щоночі в снах – далека хата, А раз на тиждень в «трубці» - тихий плач…

Просити нас і кликати не треба – Ми світ за очі йшли не з гараздів. І ми ще пам’ятаєм рідне небо, Що проводжа за обрій журавлів.

Ще не забули цвіт волошок в полі. …Хрущі і вишні, й солов’ї в гаю. Та нам з голів не витравити болю, Як з дому йшли, лишаючи сім’ю.

Ішли в надії повернутись скоро, Лише б «за хвіст зловити журавля»… Ніхто не сподівався, як суворо Нас «кине» рідна матінка-земля.

Чи ви ж не обіцяли нам, панове, Мільйони місць і радісне життя? І вірили, вертались безголові, Щоб канути назавше в небуття

У прірву, де за все - свої розцінки,  Не маєш грошей – згинь і пропади, Де дійсність припирає враз до стінки: Задурно не нап’єшся і води.

І ви, шановні! Ви, що там при владі, (Це вже давно нікому не секрет) Не нам ви – грошенятам нашим раді, Бо ми для ВАС наповнюєм бюджет.

Кошторис ниций рідної країни, Яка могла б давно піднестись ввись, Якби її не прирекли в руїни Ті, що ґвалтують: «Друже, повернись!»

…Багато слів, думок також немало, Та ми не прагнем з золота вінця. Ми витримаєм, раз нам перепало, Цю ношу перенести до кінця.