На півдорозі між Кремінцем та Збаражем є маленьке селище Вишнівець, відоме своїм палацом. Жартую, насправді воно геть маловідоме, хоча палац дійсно вартий уваги.

У Збаражі мені довелось побувати аж двічі за минулий рік – на День міста та в звичайний вихідний. Природно, що святкування Дня міста було зосереджено у тутешньому замку та навколо нього.

«Весна прийшла, а людей мало їде. З кожним роком все менше і менше». Під таку оптимістичну розмову випадкових попутниць-пенсіонерок іржавий ПАЗик знявся із фастівського автовокзалу і повіз мене углиб району. Але зовсім не для того, щоб показати вмираючі депресивні села, а натомість – справжню архітектурну перлину, та ще й у чудовому стані.

Уперше на землю Рівненщини я ступив ще у травні 2016 року, але руки до неї дійшли тільки зараз. Волинська земля зустріла наш автобус прохолодою і красивим хмарним небом.

Усе пішло не так ще на півдорозі сюди, у Жмеринці, коли мій поїзд різко тормознув і залип на місці набагато довше звичайного. У Деражню ми приїхали із 45-хвилинним запізненням, і заплановані мною на огляд міста 3 години суттєво скоротились.

Зрештою, я змусив себе поставитись до цього філософськи, бо змінити нічого не можна було. Деражня – крупний залізничний вузол, і зручно дістатись сюди можна тільки поїздом.

Подільське село П’ятничани відоме з 15 ст. Довгий час належало польському графському роду Грохольських, що заклали тут замок-палац. У минулому віці із зрозумілих причин село перестало їм належати, а потім і взагалі увійшло до складу Вінниці.

Попри те, що нинішні П’ятничани знаходяться фактично в пішохідній доступності від центру, вони зберегли сільську атмосферу, і є одним з наймальовничіших куточків міста на березі Південного Бугу із збереженими садибою та парком Грохольських. Окрім того, з двох сторін село оточене великим однойменним лісом із купою мальовничих озер. З них і почнемо.

Старовинні містечка і села, які мають по кілька сотень років віку, майже завжди можуть чимось здивувати. Навіть якщо час, війни і революції безслідно знищили найвідоміші їх принади. Усе одно, блукаючи їхніми вуличками, можна раптом наскочити на щось особливе.

У Борівці це, по-перше, цукровий завод. Але не тільки він.

Перекопська фортеця (Ор-Капу) була зведена у 1509 році турками і татарами, для того щоб перегородити єдиний сухопутний прохід у Крим. Це було неспокійне місце, як протягом усього часу існування Кримського ханства, так і після того. Таким воно є і зараз…

И все же я часто залезал на какую-нибудь из окрестных возвышенностей и глазел с высоты на кварталы и бухты. Несомненно, я чувствовал притягательность красоты, хоть, конечно, очень удивился бы, если б мне кто-то сказал, что я любуюсь пейзажем. Я и слова такого не знал.

Теперь-то, когда мои глаза научились распознавать и оценивать красивое, я понимаю, какой это был волшебно прекрасный город.

Анатолий Брусникин «Беллона»

Севастополь, безумовно, є одним із найбільш відомих туристичних місць Криму, і всі його численні пам’ятки популярні і багаторазово обійдені. У цій замітці я спробую розширити уявлення про місто, розповівши про менш знані цікавинки, які мені довелось знайти свого часу на його величезних просторах.

Почну із Балаклави. Про Балаклаву чули усі, а як щодо озера на в’їзді до неї?

Образи народних месників є у багатьох етносів світу. У англійців це Робін Гуд, в українців – Олекса Довбуш. Був такий герой і в історії кримських татар. Розбійник на ім’я Алім зі своєю ватагою грабував багатіїв, поміщиків та чиновників в середині 19 ст., а награбоване добро роздавав найбіднішим селянам.

Алім часто переховувався в глибокій ущелині з майже вертикальними схилами, яка згодом отримала його ім’я. Алімова балка лежить на підступах до села Баштанівка Бахчисарайського району.