Колись, іще в шкільному віці, мені пощастило об’їздити обласні центри північного сходу України. То було так давно, що все намертво забулось і можна відкривати їх для себе фактично заново. Харків і Суми ще чекають своєї участі, Полтава була минулого року. Тепер ось настала черга Чернігова.

Одне з найдавніших українських міст, розквіт якого прийшовся ще на 12-13 ст., зараз асоціюється більше з провінційною бідністю і зневажливо розглядається ледь не як далеке передмістя Києва. У той час як насправді воно надзвичайно цікаве, із збереженими пам’ятками ще доординської епохи, величними монастирями й дитинцем, а особливо – неймовірною дерев’яною архітектурою.

Мине ще 13 років, перш ніж я сюди повернусь. Земля дитинства, хоч я й був тут усього кілька днів; земля найрідніших людей; земля тих, кого я забув у обличчя, а вони чомусь мене пам’ятають. Із уламків дитячої пам’яті я поступово діставатиму річки, луги, котів, корову Лиску, неймовірно великі простори і тишу. І поступово згадаю, де що знаходилось, і побачу, і впевнюсь, що то не привиділось, а було насправді. І вийду на той самий Берег, який запам’ятався найяскравіше.

Одне з найпівнічніших міст України, воно ж одне із найстаріших. Тут творилась історія ще Київської Русі, саме звідси сіверський князь Ігор Святославович вирушив у той самий похід, що ліг в основу «Слова о полку Ігоревім».

Вилазка у Спичинці. Вилазка, у якій мені вдалось відвідати тільки одне село, бо воно досить таки віддалене й важкодоступне, і це той випадок, коли дорога до цілі набагато довша ніж її безпосереднє відвідування. Але воно того варте, бо я нарешті побачив палац, який давно хотів побачити.

У Вінниці останні кілька років стало доброю традицією відзначати у травні День Європи, з масовими гульками, концертами та іншими розвагами. І як, питається, варто починати такий день? Звісно ж, устати в 5 ранку, запакуватись у найпершу електричку і двинути світ за очі, де мало людей.

Ну а так як всі дороги ведуть у Жмеринку, то і їдемо досліджувати її околиці (тим більше ціна проїзду наддемократична – 12 грн. в один бік). Ну а далі швиденько за місто, і повз село Рів у першу цікаву точку того дня – сусідній Межирів.

Ця вилазка була присвячена трьом старовинним вокзалам, які знаходяться у межах Вінницької області на лінії Козятин – Христинівка. У всіх їх є дещо спільне.

Усі вони відкриті в один день 18 грудня 1890 року. Усі однойменні до трьох райцентрів (Оратів, Липовець, Погребище), але знаходяться за кілька кілометрів від цих міст і навколо них виросли свої селища. А от поїзд на цій лінії ходить тільки один, приміський, 4 рази на тиждень.

Почнемо зі станції Оратів. Вона знаходиться за 11 км від однойменного смт та за 1 км від вінницької траси. Деякі автобуси з Вінниці на Оратів заходять у селище. Загальний вид станційних споруд від колій:

Ось і добрався я до найсхіднішого райцентру Тернопілля, назва якого з гусьми ніяк не пов’язана, а походить від прізвища/прізвиська Ус або Всятин.

Хоча у містечку не залишилось ні замку, ні ратуші, воно все одно насичене пам’ятками і по-своєму цікаве. А ще має село-тезку по той бік Збруча.

Невелике колоритне галицько-подільське містечко менш ніж на 7 тис. мешканців. Знаходиться на 20 км північніше Чорткова, по східний бік від траси на Тернопіль.

Маленьке містечко Хоростків заховалось майже у серці Тернопільської області. Саме заховалось, бо лежить воно осторонь великих доріг, тому добратись сюди складно, та і бажаючих небагато. Хоча як і більшість міст цієї області, воно має свої цікавинки, а конкретно великий палацовий комплекс.

У такій ситуації виручає залізниця, та й то поїзд тут ходить тільки один і ще кілька приміських дизелів. На додачу, ранковий дизель до Заліщиків, яким я приїхав, якраз відмінили на невизначений час – то був його останній рейс…

Ти доїдеш туди маршруткою, або навіть тролейбусом, але це навряд, бо ходять вони в ту сторону вкрай рідко і навіть не щодня. Далека тиха околиця, на якій ніколи раніше не бував, але не проминеш: виходити на кінцевій зупинці. Тоді розбредуться у різні боки люди, яких доля закинула жити в цей далекий куточок, і ти, в свою чергу, підеш углиб: одна вуличка, друга, поворот наліво, направо, другий направо… Навколо дріматимуть у паркій тиші літнього дня хатки приватного сектору.

У якийсь момент ти подумаєш, що тебе надурили чи банально помилились. Дуже вже це місце контрастує з тим, що ти собі уявляв. У надсучасному офісному центрі, де ти підписав договір і дуже мила дівчина-оператор прийняла його й детально розказала як і куди йти. Після цього ти уявив, що на місці побачиш якщо не якийсь авангардний хмарочос із швейцаром на вході, то як мінімум пристойну офісну будівлю.

Натомість ти звернеш ще раз наліво і перед твоїми очима відкриється вулиця ще гірша за попередні. А може то навіть і не вулиця вже, а просто дорога, бо перетинає вона порослий кущами пустир. Але обабіч, тим не менш, колись були будинки. Тільки досі вони майже всі перетворились на купи погано видного у траві будівельного сміття. І ти несміливо ступиш на цю дивну дорогу, потайки надіючись, що вони там щось наплутали. Зрештою ж, ці дівчата не професіонали, а просто переказують те, чому їх навчили.

Перед тим як вирушити, ти розпитаєш про всі деталі друзів. Їх багато у тебе, і всі вони дадуть тобі багато порад, і неодмінно правильних: не смій до них не прислухатись.

По-перше, вони скажуть тобі, що треба уникати іграшок. Точніше, не дивитись їм в очі. В їх тупі пластикові беньки кольору непроглядної темряви. Що буде з тим, хто зважиться у них зазирнути, достеменно невідомо, але навряд щось хороше. Кажуть, від цього можна впасти у ще глибший сон, ніж є зараз. Або навпаки, остаточно прокинутись. Важко навіть сказати, що гірше.

Ти дістанеш телефон і зайдеш у навігатор переконатись, що ідеш точно туди. І таки правда: на карті ця дорога підписана як вулиця, котру тобі треба пройти. Навіть намальовані й підписані номери будинків, дарма що замість них насправді лишились кістяки з порожніми віконницями чи купи сміття, і нема навколо ні людей, ні машин, тільки вітер свище у кронах дерев і кричать стривожено птахи.

Всі формальності бажано владнати у першій половині червня, скажуть тобі друзі. А йти неодмінно у день літнього сонцестояння, тоді все вийде якнайкраще.

Так як охочих потрапити на літнє сонцестояння багато, при реєстрації можна зіштовхнутись із чергами. Але на місці все прорахували: десятка зо два дівчат-операторів безперервно приймають клієнтів і черга йде дуже швидко.

«На місці вас зустрінуть і проведуть, там де можна заблукати», - каже тобі усміхнена красуня.

Десь із кущів на дорогу вискочить кіт. Звичайний собі рябий із білим кіт, навіть не чорний. Швидше, правда, мабуть, то кішка, але тобі не буде часу роздивлятись, тож стане в твоїй уяві навіки котом. Він подивиться на тебе й витримає паузу, щоб ти точно не мав сумніву, що саме він і є провідником.

І тоді неспішно побіжить, петляючи заплутаними вузькими провулками, а ти за ним, на бігу звіряючись з навігатором і зіставляючи назви вулиць з послідовністю, у якій їх назвала тобі красуня-оператор. І ти нарешті помітиш, що всі ці вулиці названі іменами міст, але міст мертвих. Неважливо, що з ними сталось: їх стерли з лиця землі жорстокі війни, епідемії чи пожежі, а може, вони розчинились на атоми в радіоактивній какофонії. Але спільне у них те, що жодного з цих міст уже немає.

Кіт нарешті зупиниться, подивиться ще раз, чи ти добіг за ним, та і майне у кущі. Але тут перед тобою буде уже тільки одна вулиця, з якої немає поворотів. Та сама, яку тобі й назвали.

«Дім, який вам потрібен, не має номеру, але ви його одразу упізнаєте: він навпроти будинку номер вісім.»

Будинку номер вісім пощастило більше за інших, від нього залишилась ціла передня стіна, хоч і з вибитими вікнами, та частина перекриттів. Ніби його знесли тільки наполовину, а далі забули. Крізь порожні віконниці проглядатиме чисте літнє небо. А на балках під дахом, на різнокольорових яскравих стрічках висітимуть іграшки.

Буде видно, що так їх намагались удушити, бо всі вони повішені за шию, а стрічки стягнуті в тугі вузли. Але це не допомогло. Протяги, що гуляють напіврозваленим будинком, легенько гойдатимуть їх, і вони ледь чутно вертітимуться на стрічках, намагаючись повернутись до тебе обличчями й мордами: раптом ненароком зазирнеш їм у вічі.

«Вам потрібен перший під’їзд, кімната 1А», - каже дівчина і посміхається широкою механічною посмішкою.

Ти повернешся спиною до восьмого будинку й спробуєш вгадати, де тут був перший під’їзд: перед тобою височітиме така ж сама купа будівельного сміття, які неодноразово помічав на цих вуличках. Відтак знайдеш у під’їзді, де саме була потрібна кімната. Хоча кого дурити, ти б ніколи її не знайшов, якби посеред сміття не була увіткнута палиця з ганчіркою, на якій червоною фарбою грубо виведено «1А».

«Не забудьте узяти робочі рукавиці», - нагадає тобі оператор, про всяк випадок двічі.

Ти вдягнеш рукавиці і почнеш розгрібати сміття навколо таблички «1А». У різі сторони будуть летіти уламки скла й цегли, дерев’янки, з яких стирчать іржаві цвяхи, битий посуд, ганчір’я, усе, що не мало ніякої цінності і тому було покинуте тут напризволяще. І звісно ж, іграшки, хоч їм і повиривав хтось очі, з огидою полетять убік.

Усього метрів за двісті наліво – кінець вулиці. Там починається наступна, названа на честь маленького, але живого міста. Там стоять цілі хатки, і незграбно-величезний сірий елеватор, і пивнушка, звідки лунатиме п’яна лайка місцевих алкашів. У той момент ці алкаші здаватимуться тобі найріднішими істотами на землі, бо вони живі, справжні, зроблені з м’яса й кісток, і так само бояться зазирати в очі повішеним та закопаним іграшкам. Але ти не зважатимеш на їх лайку, на набридливий гул елеватора, аж поки не відкопаєш те, що шукав.

Маленька коробочка з прозорого пластику, всередині монетка.

На електронному табло засвітиться твій номер, ти вийдеш із черги і сядеш у м’яке крісло навпроти дівчини-оператора.

«Ви прийшли саме туди, куди треба», - скаже вона тобі й усміхнеться.

На одній стороні монети зображений лелека, пробитий стрілою. На іншій – нуль. Він не має виміру, це не нуль копійок, чи карбованців, чи євро, просто нуль – округлий, як повний місяць, одвічний і нескінченний.

«Ми допомагаємо усім тим, хто не може прийняти рішення. Вибрати одне з двох. І робимо це так, щоб клієнт сам брав у всьому безпосередню участь і потім повірив, що вирішив усе сам.»

Ти дістанеш із пильної коробочки монетку, яскраву, відполіровану до блиску, і вона радісно заблищить штучним золотим сяйвом. Звіриш годинник: 11:59, за хвилину до полудня найдовшого дня у році.

«Єдина умова: потім ви не зможете змінити рішення. Тому наперед уважно виберіть, який із варіантів має бути орлом, а який решкою.»

Ти подумки назвеш два варіанти, хоча уже в той момент підсвідомо вирішиш, чого хочеш більше: цей варіант ти призначиш орлу. Нехай роль орла у даному випадку і грає підбитий лелека, але ж не призначати те, що ти хочеш, якомусь нулю?

Рівно о дванадцятій ти підкинеш монетку. І в цей час уже свідомо знатимеш, чого хочеш, молитимешся за це, благатимеш і будеш надіятись.

Більше того, за долі секунди, які монетка повисить у повітрі, ти встигнеш усвідомити, що це – найгірший день твого життя, бо наступний уже буде коротшим, і наступний за ним, і так щодня. На одну-дві хвилини, спочатку непомітно, вони меншатимуть і меншатимуть, ставатимуть усе більш короткими. Відповідно до збільшення ночі стане усе дужче холодати, ти кутатимеш у колючий плед свої вічно мерзлі ноги, дерева скинуть пожовкле листя й оголять кістяки будинків на мертвих вулицях навколо себе та укриють тим листям будівельне сміття. Зрештою сонце стане нагадувати про себе лише багряною смужкою на горизонті по кілька хвилин на добу, а потім остаточно зникне, навіки поступившись гулкій суцільній темряві кольору очей повішених іграшок.

А наступної секунди монета впаде і ти побачиш перед собою нуль – округлий, одвічний і нескінченний.

«Але ж це неправильно! Я вже вирішив і сам наперед, чого хочу!»

«На жаль, Ви не можете уже відмовитись. Такі умови договору, який Ви підписали», - вона покаже тобі той злощасний папірець, якому ти досі не надавав ніякої уваги.

«Ну і хрін з ним, вашим договором! Хай ви думаєте, що буде так, а я тишком робитиму все по своєму!»

З її обличчя зійде механічна посмішка, і вона поглядом покличе охоронця. Той, хай і величезний кабан, з котячою спритністю враз опиниться біля тебе і защіпне на руці браслет.

«Таким чином ми зможемо постійно за вами стежити і переконаємось, що ви не порушуєте умов договору. Вибачте, такі правила» - винувато скаже вона.

Звісно, ти так просто це не облишиш, і правда, подуріли вони всі, чи що? Битимеш браслетом об край столу, намагатимешся здерти його руками, зубами. Який же міцний…

«Ви тут подуріли усі, чи що!?» - вигукнеш у обличчя сонмищу лікарів, що зібрались навколо, перш ніж вони зроблять тобі заспокійливий укол. І тоді нарешті затихнеш і заснеш, іще глибшим сном, ніж є зараз.