Як це у нас останнім часом водиться, під велике релігійне свято повиповзали із своїх щілин антирелігійники і атеїсти. Окрім банальних і потертих образ, які ми опустимо з причини відсутності у них хоч крихти здорового глузду, звучали вкотре заклики зречення релігії (в основному християнської; язичників мало, тому тролити їх нецікаво, а мусульман, мабуть, страшнувато): тоді одразу ж і світ стане кращим, і люди добрішими та вільнішими, свобода, рівність, наука… Десь я це вже чув.
І чую й далі. Доморощені аналітики з усіх сил чіпляються за залежність коефіцієнта IQ і релігійності. Дядько з томною пикою у саморобній передачі розказує, як переймати досвід провідних європейських держав у знищенні християнської спадщини.
Насправді, ніякого світлого майбутнього із зникненням християнства не прийде. Прийдуть хіба що мусульмани, які заграбастають усе під себе, і атеїсти можуть марно радіти, що в Данії в одному з міст заборонили різдвяну ялинку. Бо вони – такі ж самі «невірні», які рано чи пізно підлягають знищенню. Далі я привожу приклади з тої самої атеїстичної і прогресивної Європи, на яку нас так хочуть порівняти.
Навіть у Швеції, яку традиційно вважають найбільш атеїстичною (45-85% жителів, тут і далі – дані американського коледжу Пітцер) нині живе уже 450 тис. мусульман (5% населення), в Данії (43-80% атеїстів) – 160 тис. або 3%, Норвегії (31-72%) – 150 тис. або 3%. Активно будуються мечеті, створюються общини, видається література і т. д. Цифри поки що невеликі, але, по-перше, мавпи все ж бояться північного холоду, крім того, навіть цих гіперактивних купок вистачило, щоб улаштувати погроми після карикатур на Мухаммеда або заборонити вищеназвану ялинку.
В Голландії (42-48%) ісламістська фракція всерйоз претендує на місце в парламенті. Один з депутатів пропонує заборонити собак в Гаазі. Кількість мусульман в Амстердамі практично зрівнялася з кількістю християн.
До речі, у всіх чотирьох вищеназваних країнах легалізовані одностатеві відносини. Мабуть, побічний ефект високого IQ.
Франція (43-54%) – можна і без коментарів. Найбільша у Європі община, на кілька мільйонів, Париж і Марсель давно перетворились на африканські селища. Погроми, учинені здичавілими мавпами, паради на захист хіджабу і т. д.
Німеччина (31%). Дуже яскравий приклад – тут.
В Англії атеїстів поки тільки 15%, зате вони активно рекламуються і просувають ідеї світської держави. В той же час у Лондоні є зони, де діє шаріат, церкви продаються під мечеті, а третина британських мусульман (це півляма біомаси як мінімум) вважає убивство в ім’я релігії виправданим.
Натомість, релігійні держави поки що тримаються. В Ірландії перестали видавати автоматичне громадянство народженим у країні, щоб захиститись від виплодків біженців і подібних їм елементів. Місцеві мусульмани активно просувають ідеї миролюбства, щоб не наштовхуватись зайвий раз на опір місцевого населення. В Португалії діють аж чотири мечеті, і заспіви імама не чутно на навколишніх вулицях. В приблизно однакових за рівнем життя католицькій Польщі і атеїстичній Чехії ісламське населення чомусь більше зростає саме в Чехії.
І, власне кажучи, чому атеїсти, навіть якщо позбудуться християн, програють мусульманам. Майже кожна релігія переживає одні і ті ж етапи. Іслам зараз переживає «середньовіччя» - агресивний період, характерний фанатизмом, убивствами на релігійній основі і крайньою нетерпимістю до всього ворожого.
Атеїзм – також релігія, тільки молода. Його носії мають усі потрібні для цього риси – віра у недоведене і фантастичне (самозародження життя), яке виправдовується тим, що люди ніби як зрозуміють усе пізніше (або друге пришестя настане, ну а шо); кошерні книги (твори Ніцше, «Походження видів»…); нетерпимість до інших релігій і фанатизм окремих індивидів.
Можливо, з часом атеїзм також еволюціонує до свого середньовіччя, і фанатики в ім’я науки зриватимуть хрестики з перехожих, підриватимуть мечеті і статуї Будди… Але швидше за все, до цього не дійде.
Бо вони програють першу ж свою війну. Як узагалі люди настільки тупо розлучаються з життям у збройних протистояннях? Вони ж бо вірять у потойбічний рай, Бога, Аллаха, та хоча б у Сталіна і партію. На що тут сподіватись атеїстам, сказати важко. Деякі бачать продовження себе у дітях, ті захищатимуть дітей. Хоча значна їх частина не має ні дітей, ні узагалі нічого, за що варто боротись, окрім свого жалюгідного життя. Отак і розбіжиться їхня сциклива армія при найменшій загрозі по куткам, де їх нескладно буде дістати і вирізати. Зате на словах вони – неабиякі хоробрі борці проти релігії.
До речі, усіх з Різдвом.
Так склалося, що свого часу я близько двох років працював із дому у Інтернеті, тоді ж зареєструвався у податковій як фізична особа - підприємець (улюблена податкова рано чи пізно зацікавиться, звідки мені на рахунок капають гроші, плюс для заспокоєння рідних, які досі вірять, що я доживу до пенсії і вона мені реально допоможе).
На початку нинішнього року я отримав нормальну роботу у другому місті, а свою діяльність «призупинив» (у нашій ідіотській державі повне закриття зазвичай обертається кількамісячною тяганиною з судами і великими грошовими витратами). Відтоді я не був у своїй рідній улюбленій податковій, хіба що відправляючи їм по електронці звіти з указаними нульовими прибутками.
Це передісторія. Історія ж почалась іще раніше, у 2010 році, коли комусь геніальному осінило голову переробити усі коди економічної діяльності (КВЕДи) (самі види діяльності майже не змінились, хіба що розстановка слів). З початку цього року усіх підприємців зобов’язали до його кінця змінити ці коди у реєстраційній палаті, інакше податкова не прийматиме звіти. Як у нас водиться, всі кинулись здавати документи в останній місяць. Тоді ж я узнав про цю приємну новину, знаходячись у Сімферополі і не маючи змоги виїхати до Кривого Рогу до кінця року.
У палаті по телефону мені сказали, що вислати документи можна рекомендаційним листом, одна тільки дрібничка – мої підписи на них мають бути завірені нотаріусом. І ось тут почалось найцікавіше.
Усім відомо, що нотаріусів у нас розплодилось як гівна, але толку від того нітрохи не побільшало. Я обдзвонив штук 20 бісових нотаріальних контор, перш ніж знайшов дядька, який згодився завірити листочки. Одні категорично заявляли, що не завіряють таких паперів в принципі, інші вимагали довідку з податкової (що я досі ФОП), виписану в той же день. Ну да, я якраз повинен вислати листа, бо не можу потрапити до Кривого Рогу, і для цього маю узяти в Кривому Розі довідку. Краса.
Листа я усе ж відправив. Але для мене, як для людини далекої від юридичних справ, залишається великою загадкою, за якими ж принципами працюють наші нотаріуси – здається, закони одні і ті ж, а трактування таке різне.
І по-друге, я так і не знаю досі напевно, чи потрібно таки змінювати діяльність, якщо я по факту її не проводжу. Довідкова податкової набрала води в рот, а інтернетні спеціалісти пишуть як одне, так і протилежне.
…На мою вимогу пояснити, чому у мене вимагають завірення документу, який начебто не завіряється, одна нотаріуска так і відповіла: «Скажіть спасибі дебільному електорату Януковича» (c). Користуючись нагодою, вкотре зроблю це. Спасибі вам, ну а шо.
У часи недовгого і безглуздого президентства Віктора Ющенка у Кривому Розі на вулиці Лермонтова з’явився невеличкий пам’ятник жертвам голодомору. Що б там не говорили, а я вважаю, що такі пам’ятники потрібні, тим більше, він досить компактний (не таке одоробло, як у Києві біля Лаври, і коштував напевно ж поменше).
Але все одно щось у Кривому Розі з пам’яттю жертв голодомору не так. Чогось не вистачає, точніше навпаки, щось є зайве. У якихось чотирьох кілометрах на схід від пам’ятника ідуть дві паралельні вулиці, одна з яких носить ім’я Косіора, друга – Постишева.
Коли хто забув або не знає, саме ці двоє чи не найбільше відзначились у 32-33 роках в Україні. Косіор підтримував перманентне підвищення планів хлібоздачі, а після того як вони не були виконані, звелів вилучити колгоспні фонди, ним же створені, що і стало однією із причин голодомору. Згорнув українізацію, зате розпочав кампанію нищення української інтелігенції.
Постишев мав досвід «хлібозаготівлі» ще на Поволжі, після чого перекинувся на Київщину і Харківщину, певний час був фактично старшим над Косіором, заборонив допомогу селам, що потерпали від неврожаю, проводив по-совдепівськи кошерну класову боротьбу: розкуркулення, заслання, арешти.
Йому належать слова «Заборонити взагалі харчування за рахунок проддопомоги працездатних колгоспників або одноосібників, хоч і нужденних…», а хронологічно пізніше, у 33-му він же вибив у Сталіна насіннєву позику для України. Виходячи з цього, я не думаю, що він насправді переймався геноцидом українців чи селянства – просто настільки фанатично ставився до виконання норм хлібозаготівлі для улюбленої партії, що якісь там тисячі померлих од голоду не мали ніякого значення.
До вулиці Косіора з півночі примикає вулиця Землячки. Така тепла для українського вуха назва дана в честь ніякої нам не землячки, а такої собі Розалії Залкінд. Ця параноїчка на пару з угорцем Белою Куном засвітилась у Криму, де під час найтупішої революції в історії людства старанно винищувала класових ворогів. Доведена кількість жертв, що полягли з подачі цієї парочки – 20 тисяч, теоретично можлива – 120. Ну, у нас досі є люди, що не вірять в голодомор, то хай уже буде 20. Іменем Бела Куна також названі вулиці у кількох містах. Особливо є доречною така вулиця у Сімферополі – мабуть, то від удячних нащадків репресованих.
До речі, навіть якщо у вас запущена стадія комунізму головного мозку, у ті часи ви б усе одно за нічого робити ризикували потрапити під «скорочення» за щонайменші прогріхи чи розбіжності із поглядами партії. Комуняки зразка 20-30-х років минулого століття – до дибільного казкові параноїки. Зрештою, ті ж самі Кун, Косіор і Постишев закінчили так само, як і їхні жертви.
А ще у Центрально-Міському районі Кривого Рогу є вулиця Лациса (випиляв 10 штук людей у Києві), Якова Свердлова (без коментарів), а ще… Це лише кілька імен у межах одного міста. Скільки таких вулиць, названих в честь «героїв» того часу, не злічити.
Я не прихильник негайних перейменувань вулиць іменами Бандери, Шухевича і т.д., тим більше, до більшості міст південно-східної України вони мають таке ж відношення, як курс австралійського долара до виверження вулкану Ейяфьядлайокюдль. Проте у кожному місці є свої незаслужено забуті особистості, наприклад, для Кривого Рогу – Калнишевський, Колачевський, Галковський, Харін, Глазовий.
Хтось скаже, що зараз існують куди більш важливі проблеми, ніж назви вулиць, от коли заживемо добре, тоді й можна буде подумати. Я категорично з цим не згоден. Ми ні при яких умовах не заживемо добре, доки вшановуємо своїх катів. Нам цього просто не дозволить наша рабська, байдужа, відсутня (потрібне підкреслити) свідомість. Не дозволить Бог. Не дозволять душі невинно замордованих пращурів, імен яких ми не знаємо. Хоча досі носимось із іменами їхніх убивць.
У якийсь момент я справді повірив, що знайшов її.
Ні, вона була явно не найгарнішою дівчиною, яку я зустрічав, і, можливо, навіть не найрозумнішою. Але одна її риса дуже приваблювала – вона говорила те, що думала. Не ховала різкі слова за дипломатичними синонімами, не говорила натяками і не вигадувала неправдоподібних дурнуватих відмовок.
Напевно, насправді це – одна з найцінніших рис, які можуть бути у дівчині – не ламати голову чоловікам, а говорити, як є. Якщо ви, дами, раптом не знаєте, більшість із нас не уміють читати думки і екстрасенсорними здібностями не наділені.
В той же час зовсім невипадково в народі ходить думка, що жіноче «ні» означає «так» і навпаки. Ви в космічних масштабах засираєте блоги і соціальні мережі пафосними текстами про ідеальних чоловіків і ідеальні відносини (в принципі, деякі дебіли чоловічої статі роблять зворотне, але людство вцілому настільки тупе, що це аж ніяк не дивно), а в той же час у реальності говорите і дієте так, що будь-яка логіка йде лісом. Нафіг? Вас же неможливо зрозуміти. А той, хто не розуміє, не зможе зробити щасливим.
Я б багато віддав, аби знати, що у цьому світі є хоч одна споріднена душа. Просто вірити, що вона існує, бо вірити усе важче. І явно не цього разу, бо вона зникла. Так само неочікувано, як і з’явилася, заодно поставивши себе у ряд з усіма іншими – незрозумілими і одноманітними.
Не хочеш спілкування? Скажи «ІДИ НАХ*Й». Відправ СМС. Напиши на асфальті під вікном.
Тільки не мовчи. Я не умію читати думки.
Кілька разів зустрічав в Інтернеті новини про турне Вадима Колесніченка південно-східною Україною, в ході якого ним були представлені народу книжки про діяльність ОУН і УПА в роки другої світової. До написання книжок доклалися російські історики (українські офіційно не брали в тому участь), які перед тим пошестерили історичні архіви, в тому числі й раніше засекречені московські.
Зважаючи на перманентну любов російських істориків до українських націоналістів, а також персону їх ідейного натхненника, знаменитого українофоба, неважко здогадатися, про що ті книжки. Я їх не читав, але впевнений, що мова йдеться про співпрацю українських націоналістів із фашистською Німеччиною. Також думаю, що про співпрацю СРСР з тими ж німцями там немає ні слова, ну, ви зрозуміли.
Але зараз я хотів би поговорити не про Україну.
Виявляється не тільки у нас можуть оскверняти пам’ятники (як, наприклад, облили фарбою Леніна у Запоріжжі). Майже рік тому, 5 грудня, у Москві стався жахливий акт вандалізму. Невідомі злодії підкинули кілька свинячих голів до пам’ятника Ахмата Кадирова, колишнього президента Чеченської республіки і за сумісництвом героя Російської Педерації, що викликало, безумовно, справедливий протест усіх правовірних мусульман.
Єдине, чого мені дійсно шкода в цій історії – невинно убитих свиней, які насправді набагато чистіші і благородніші тварини, ніж кавказьке кодло, яке фактично поставило раком слов’янське населення Росії. Ні, реально, нікого не бентежить, що в її столиці є пам’ятник і названа вулиця в честь людини, яка найімовірніше таки сказала свого часу: «Кожен чеченець має убити 150 росіян, і тоді війна в Чечні зупиниться!»
Перенесемось іще на два місяці назад. Грозний, день міста, що заодно співпадає з днем народження іншого Кадирова, Рамзана. На свято запрошені світові знаменитості: Жан-Клод ван Дамм, Хілларі Суонк, скрипачка Ванесса Мей. У самому місті відкривається помпезний житлово-діловий комплекс «Грозний-Сіті», поява якого була б доречною у яких-небудь Арабських Еміратах, а не в маленькій гірській республіці, котра недавно пережила дві війни і постійно просить у столиці багатомільйонні дотації. На запитання журналістів до Кадирова, а за чий же рахунок бенкет, смиренний вірянин потупив очі і відповів «Аллах допоміг».
Мабуть, Аллах же допоміг недавно залишитись непокараними дагестанцям, які із весільного кортежу відкрили стрілянину по машинам у Москві. Або кавказькому юнаку, що (як виявилось, неумисно) убив 2 роки тому юнака російського і нині був достроково звільнений.
Щодо самого Кадирова-молодшого, існують численні, але на жаль, недоведені сумніви, що знищені ними бойовики насправді були випадковими людьми, яких демонстративно закатували. Цим питанням займалась Анна Політковська незадовго до того, як її убили. До речі Рамзан Кадиров – також герой Росії. А Політковська чомусь ні.
Я не визнаю ахінеї про єдність трьох народів, але розумію, що певна спорідненість також існує. І в ситуації, що склалася, мені реально шкода росіян, і я їх банально не розумію. Може, треба розгледіти поліно і у власному оці, чи й далі боротимемось із вітряками?
Здається, ці сірі двері колись були білими. Усе сіре колись було білим і залишалось би таким, якби об нього не витирали ноги. Або просто хоч іноді мили. Я вдихаю застояне повітря, густе, наче холодець, і проходжу в коридор, завалений мотлохом. Нас усього тут троє: я, Він і Вона. Вона звично, майже рефлекторно ступає на кухню. Він повертає ліворуч, у велику кімнату. Я продовжую стояти на розпутті, поглядаючи боязко на підлогу – мені здається, що із мотлоху внизу має щось вилізти, принаймні пацюки.
Навколо ніч, і світло сусідніх будинків тільки злегка проникає у вікна, та ми не палимо вогню. Із-за цього Вона на порозі кухні влізає обличчям у павутиння, відсахується, перекидає якісь банки. Він невдоволено сичить з іншого кінця квартири. Ми прийшли сюди не для того, щоб шуміти. Зрештою я наважуюсь піти за Ним, обережно обступаючи лабіринт речей під ногами, і обережно ж таки обходячи ветху занавіску у проході, яка розсипається від доторкань.
Тут, у великій кімнаті, ще темніше, бо вікна завішені шторами. Тут є м’яке крісло, у якому сидить великий плюшевий ведмідь, на половину зросту завалений паперами і коробками, є диван із розкиданими на ньому запиленими речами і столи. Аж надто багато столів, які займають увесь вільний простір. У темряві на них проглядаються силуети чогось, що робить обсяг вільного місця на вид іще меншим. Поки Він сидить незрушно на краєчку крісла, скутий припадком звичного головного болю, я намагаюсь розгледіти авторів книжок, виставлених на поличці над диваном. Всередині полички, за склом, б’ється муха. Невже тут справді хтось міг жити?
Я сам знаю відповідь на своє питання. Я сам напевно бачив це місце у зовсім іншому виді, без мотлоху і гігантських столів. Удень крізь вимите вікно сюди било яскраве світло, а кожна книжка із тієї полички була уважно трикратно перечитана.
Я вже й не можу згадати, коли саме то було. Здається, дуже давно, ще до того, як я помер. Власне, після того моя оболонка продовжувала ходити землею, їсти, випорожнюватись і вичавлювати з себе слова. Вона старіла, хворіла і мала хтиві бажання, тому ніхто з оточуючих не помітив, що з неї давно видерли душу, стисли у жмені і кинули вниз, у майже вертикальне провалля. Мені завжди здавалось, що душа за розміром подібна до кулака, і я дуже розчарувався, побачивши свою – була вона не більша за горошину. І надто потім будь-хто, хто хотів зазирнути всередину мене, не знаходив там нічого живого, бо горошина давно перекидалась протягами і дощами на дні вологої прірви.
Жаль до себе – це так приємно і егоїстично. Моє сп’яніння від нього так ударило в голову, що я позадкував у коридор, бо повітря там було свіжішим. Вона тим часом із мовчазною образою намагалась упорядкувати гармидер на кухні та відмити підлогу. Залишалась порожньою тільки маленька кімната навпроти вхідних дверей. Я пішов туди, бо мені здалось, що крізь вікно в одну мить блимнуло обнадійливо світло. Або просто хотів самоти.
Насправді ніякого світла не було, тож я мусив його уявити. Жовтавий теплий потік, що ллється крізь вікно сонячного дня. Або навіть не крізь вікно, а десь згори. Коли стоїш зовсім маленький перед такою величчю, жаліти себе іще легше.
Адже колись я був щасливим. По-справжньому. Те щастя було подібне до куль, що світилися і випромінювали тепло. Я тримав у кожній руці по одній такій кулі, і та ноша виявилась заважкою для мене. Я довго думав, яку кулю відпустити, зрештою банально залишив собі ту, що була більша. Друга ж полетіла додолу, повільно і мовчазно, ніби благаючи забрати себе назад.
Але я того не бачив. Я нарешті обхопив більшу кулю обома руками і підніс ближче до обличчя. Тоді ж розгледів, що світло у ній фальшиве і анітрохи не гріє. Я кинув її з відразою подалі від себе, і вона розлетілась в друзки, розповсюджуючи навколо себе сморід і отруйний зелений дим. Та я вже не бачив того, бо роззирався у пошуках другої кулі. Але хтось випередив мене, підхопивши її майже тоді, коли вона мала упасти й розбитись, і зараз міцно тримав у руках, вбираючи її цілюще тепло. Цілі роки стали для мене безперервною гонитвою за незнайомцем у очікуванні моменту, коли він необачно впустить її. Але цього так і не сталося.
Вона нарешті покинула марне прибирання і приєдналася до Нього у великій кімнаті, куди скоро покликали і мене. Коли я зайшов, вони саме порпались у великій шафі. Я також долучився до роботи, узявши на себе шафу меншу. Серед непотрібних зошитів і книжок ми шукали фотоальбоми.
У Нього навіть був із собою їх повний список, і ми не спинились, доки не знайшли кожного із них. Ми мусили їх знайти. Адже по суті усе, що ми любимо, рано чи пізно помре. І сенс нашого життя – померти раніше за це все, щоб не бачити його гибелі. А фотоальбоми – це згадка про те, що ми любили, але уже втратили. Тому ми обережно склали їх у сумку, і Вона винесла її у безпечний коридор.
Я знесилено опустився просто на підлогу посеред кімнати. Вона апатично дістала сигарету і закурила. Димок розрізав темряву і розчинявся під стелею. Він же у цей час дістав десь із-під стільця каністру і почав неспішно розхлюпувати її вміст на усе навколо: столи, диван, плюшевого ведмедя та мотлох під ногами. Вона закінчила курити і почала мугикати пісеньку, тримаючи у лівій руці недопалок. Гас хлюпав на мотлох у такт пісеньці, доки в каністрі не стало порожньо.
Тоді Вона кинула недопалок. Він летів дугою, через усю кімнату. Аж надто повільно і трагічно, як для якогось недопалка. І за ним так само летів шлейфом сірий димок, не бажаючи розлучатись. Коли він упав, був іще живим. Інакше б із нього, мертвого, не змогла б вилетіти одна-єдина іскра. І весь світ навколо осліп.
Вогняне коло. Вогонь дуже швидко розповзався по кімнаті, іскри бісиками перескакували від одної речі на іншу, там вибухали новим життям і могутнім оранжевим потоком розтікались на всі сторони. Крізь те сяйво усе більш розмито і химерно проглядали меблі й речі; одні гинули стоячи і безшумно, інші скрипіли і з гуркотом обвалювались униз, підкошені руйнівним теплом.
У якийсь момент я лишився там один. У той час пожежа вже зробилась настільки сильною, що її тріск заглушував усе навколо. Хочеш – кричи, хочеш – помри. Хочеш – танцюй під музику, яка іноді нізвідки береться у голові.
Тоді я намагався кричати. Слова, які не були сказані і не могли бути сказаними раніше, жили всередині. Десь там вони нескінченно рухались, переварювались і боляче пекли, чомусь не серце, а шлунок. Я мав їх випустити на свободу, хоча б те ніхто і не почув, бо сили тримати у собі вже не було.
Але крику не вийшло. Натомість із горла замість звуків вилетіли мухи. Потужний чорний рій вихором вистрелив угору й там крутився якийсь час над головою мутним темним конусом. Потому мухи почали розлітатись у боки. Вони бездумно летіли на вогонь, обпікали собі лапи і крила, відсахувались убік і марно намагались урятуватись. Вони так і палали в польоті, тисячі німих вмираючих вогників, максимум відлітаючи на кілька метрів і розповсюджуючи таким чином вогонь у інші кімнати.
Тоді догорали і згасали, не залишаючи по собі навіть попелу – тільки ніщо. Насправді то й були всі ті слова і все, що зрештою від них лишилося. Ніщо.
Я не пам’ятаю точно, як ми звідти вибирались. Мабуть, в цьому уже не було нічого цікавого чи жалісливого. Або я просто вдихнув зайвого чадного газу. Так чи інакше, я очуняв, коли ми вже йшли звичайнісінькою ґрунтовою дорогою аж десь за містом. Довкола нас шуміли дерева, осипаючи голови пожовклим листям і хиталась від вітру пожухла трава.
Обабіч дороги в небо підіймались димові стовпи. То люди спалювали опале листя, а може, й щось іще. Усі навколо мали спалити щось, щоб очиститись від старого зашкарублого бруду, і тоді тільки розвиватись далі.
Вона звично йшла на кілька кроків позаду нас двох, але Він не зважав і не сповільнював ходу, тільки я час від часу обертався. Зараз мені було чи не вперше шкода не себе, а їх обох – ішли понуро, схиливши голови і не роззираючись по сторонам, наче усе цікаве у цьому світі давно скінчилося. Я ж за звичкою кидав погляди вправо і вліво – чи раптом не упустить хтось поблизу мене теплу кулю із жовтим світлом всередині. А часу було не так вже й багато, бо я відчував, що зовсім скоро можу стати таким же байдужим та порожнім, як і ці двоє.
По обидва боки дороги колихались засохлі бур’яни. Дим від вогнищ підіймався вгору і розчиняв у собі хворобливий осінній світанок.
Лагідна невидима отрута мляво розтікається по моєму шлунку. Вона всисається у його стінки, проходить крізь них наче привид і далі з кров’ю розповзається по всім жилам. Але спочатку вона ніяк не видає себе, і здається, що взагалі нічого не змінилось. Аж раптом, коли хочеш устати, розумієш, що тіло твоє належить уже не тільки тобі.
Так незвично і навіть трошки цікаво, коли відсторонюється тіло, але не мозок. Бачити себе збоку, а то і взагалі звідкись здалеку. Незбагненна й невиправдана сміливість, яка може привести до неабияких неприємностей. Але мозок не спить і стримує усі бездумні пориви, пустивши їх в уяву.
О так, ця багата яскрава уява. І де ти тільки є, коли ти справді потрібна. Зате зараз кидаєш мене то у вир сп’янілої компанії, у якій як ніколи весело і цікаво, то назад у власні сумні думки, то складаєш на ходу розповіді, чимось схожі на сни. Тоді стишується звук навколо, і усе, що пливе перед очима, стає несуттєвою декорацією.
Я втрачаю здатність говорити на звичному для себе суржику і переходжу на чисту українську або російську мову. Я говорю як завжди мало, але мої репліки чомусь робляться доречними і смішними для оточуючих, підстібнутих дурманними напоями.
Юрба, яка носиться туди-сюди, покурити і назад на місце, нові келихи, нові обличчя, усе більш відверті розмови… Усе відстороняється. Мозок вірно тримається і не п’яніє, старанно збираючи і запам’ятовуючи усе лайно, яке необачно виринає із сп’янілих вуст, щоб не забути це ні вранці, і ніколи взагалі.
Я – носій непотрібних і непривабливих чужих таємниць. Шкоди із мене ніякої, бо ця інформація так і теліпається нескінченно на задвірках пам’яті, не виходячи назовні. Тому усе повторюється знову і знову, з новими людьми й новими подробицями. Чужий бруд помалу збирається і викликає усе більше відрази до усіх, хто зустрічається на моєму шляху. Бо солодка отрута вивітрюється з крові і яскрава фальш навколишнього світу стає звично сірою.
сезонне...
Ця осінь - мов застояна вода,
Це гілля - обважніле і безлисте.
І дні ковтає мовчазна сльота,
І дні - немов розірване намисто.
В душі і сніг, і мжичка, і дощі,
І бій копит, застиглий у повітрі,
А потім ви, убрані у плащі,
За обрій відлітаєте за вітром.
І знову дощ, і знову мокрий сніг
Та плач ворон, надсадний і печальний.
А я ступаю тихо на поріг
У мертвий сон зануреної спальні.
Клепсидра вже не лічить часу й сліз,
І згас вогонь - без пристрасті та шалу.
Ти звідси запах мій у пазусі поніс
Безлистій осені і снігу на поталу.
Наллю вина у келих і до губ
Притулю мовчки срібло почорніле, -
Сьогодні я не вчула звуків труб
У завиваннях вітру знавіснілих.
Про вибори уже стільки сказано-пересказано, що може знудити. Тому усі основні враження уміщу в одну нотатку і по можливості стисну.
По-перше, це ніякове відчуття, що третина твоїх співвітчизників – невиліковні ідіоти. Саме так можна трактувати ті 30-32% голосів, про які повідомляють із різних джерел на даний момент. Звісно, можна припустити, що якусь частину правляча партія собі скромно накинула. Ще частина узялась унаслідок роздачі гречки, копієчних добавок до пенсій і регіонального статусу російської мови. Тим не менш, я все одно очікував, що дебілів у нас значно менше.
І одвічне «ну эти же хоть что-то делают…». Та ще й як. У переддень, а точніше передніч виборів панічно асфальтували алею поблизу мого будинку. Працювали до пізньої ночі, укладали асфальт просто в грязюку і опале листя. Дарма, що через два місяці від такої укладки ями будуть іще більші, для окозамилювання бидла підійде.
А ще ці всі ремонти і реконструкції. Якщо зазирнути всередину тієї кухні, окрім наглого відмивання грошей можна побачити багато цікавого. Наприклад, неоплачувані наднормові години працівників державних підприємств (моя мама сповна відчуває покращення імені криворізького жидомера, тому інформація на 100% правдива). Доходить до абсурду, коли тітоньки із половими ганчірками миють чергову нововідкриту вулицю або площадку, після чого туди заходить якась відгодована морда і розповідає, що він зробив. Це точно ти зробив?
І виборці ідуть і сліпо голосують за цю морду по мажоритарному списку, бо інших переважно раніше й не бачили. Така свобода слова.
А іще у п’ятницю на центральній площі Сімферополя був концерт у підтримку здогадайтесь самі кого. Основні свідки покращення товклись навколо наспіх збацаної сцени, а на алеї, якою я повертаюсь додому з роботи, роздавали маленькі прапорці. При цьому поведінка більшості перехожих була такою: вони навіщось забирали древка від прапорців, а ганчір’я кидали просто під ноги. Це у столиці Криму, який за статистикою ледь не одностайно підтримав синьо-гнійну чуму. Висновки робіть самі.
