Гори це все

Здається, ці сірі двері колись були білими. Усе сіре колись було білим і залишалось би таким, якби об нього не витирали ноги. Або просто хоч іноді мили. Я вдихаю застояне повітря, густе, наче холодець, і проходжу в коридор, завалений мотлохом. Нас усього тут троє: я, Він і Вона. Вона звично, майже рефлекторно ступає на кухню. Він повертає ліворуч, у велику кімнату. Я продовжую стояти на розпутті, поглядаючи боязко на підлогу – мені здається, що із мотлоху внизу має щось вилізти, принаймні пацюки.

Навколо ніч, і світло сусідніх будинків тільки злегка проникає у вікна, та ми не палимо вогню. Із-за цього Вона на порозі кухні влізає обличчям у павутиння, відсахується, перекидає якісь банки. Він невдоволено сичить з іншого кінця квартири. Ми прийшли сюди не для того, щоб шуміти. Зрештою я наважуюсь піти за Ним, обережно обступаючи лабіринт речей під ногами, і обережно ж таки обходячи ветху занавіску у проході, яка розсипається від доторкань.

Тут, у великій кімнаті, ще темніше, бо вікна завішені шторами. Тут є м’яке крісло, у якому сидить великий плюшевий ведмідь, на половину зросту завалений паперами і коробками, є диван із розкиданими на ньому запиленими речами і столи. Аж надто багато столів, які займають увесь вільний простір. У темряві на них проглядаються силуети чогось, що робить обсяг вільного місця на вид іще меншим. Поки Він сидить незрушно на краєчку крісла, скутий припадком звичного головного болю, я намагаюсь розгледіти авторів книжок, виставлених на поличці над диваном. Всередині полички, за склом, б’ється муха. Невже тут справді хтось міг жити?

Я сам знаю відповідь на своє питання. Я сам напевно бачив це місце у зовсім іншому виді, без мотлоху і гігантських столів. Удень крізь вимите вікно сюди било яскраве світло, а кожна книжка із тієї полички була уважно трикратно перечитана.

Я вже й не можу згадати, коли саме то було. Здається, дуже давно, ще до того, як я помер. Власне, після того моя оболонка продовжувала ходити землею, їсти, випорожнюватись і вичавлювати з себе слова. Вона старіла, хворіла і мала хтиві бажання, тому ніхто з оточуючих не помітив, що з неї давно видерли душу, стисли у жмені і кинули вниз, у майже вертикальне провалля. Мені завжди здавалось, що душа за розміром подібна до кулака, і я дуже розчарувався, побачивши свою – була вона не більша за горошину. І надто потім будь-хто, хто хотів зазирнути всередину мене, не знаходив там нічого живого, бо горошина давно перекидалась протягами і дощами на дні вологої прірви.

Жаль до себе – це так приємно і егоїстично. Моє сп’яніння від нього так ударило в голову, що я позадкував у коридор, бо повітря там було свіжішим. Вона тим часом із мовчазною образою намагалась упорядкувати гармидер на кухні та відмити підлогу. Залишалась порожньою тільки маленька кімната навпроти вхідних дверей. Я пішов туди, бо мені здалось, що крізь вікно в одну мить блимнуло обнадійливо світло. Або просто хотів самоти.

Насправді ніякого світла не було, тож я мусив його уявити. Жовтавий теплий потік, що ллється крізь вікно сонячного дня. Або навіть не крізь вікно, а десь згори. Коли стоїш зовсім маленький перед такою величчю, жаліти себе іще легше.

Адже колись я був щасливим. По-справжньому. Те щастя було подібне до куль, що світилися і випромінювали тепло. Я тримав у кожній руці по одній такій кулі, і та ноша виявилась заважкою для мене. Я довго думав, яку кулю відпустити, зрештою банально залишив собі ту, що була більша. Друга ж полетіла додолу, повільно і мовчазно, ніби благаючи забрати себе назад.

Але я того не бачив. Я нарешті обхопив більшу кулю обома руками і підніс ближче до обличчя. Тоді ж розгледів, що світло у ній фальшиве і анітрохи не гріє. Я кинув її з відразою подалі від себе, і вона розлетілась в друзки, розповсюджуючи навколо себе сморід і отруйний зелений дим. Та я вже не бачив того, бо роззирався у пошуках другої кулі. Але хтось випередив мене, підхопивши її майже тоді, коли вона мала упасти й розбитись, і зараз міцно тримав у руках, вбираючи її цілюще тепло. Цілі роки стали для мене безперервною гонитвою за незнайомцем у очікуванні моменту, коли він необачно впустить її. Але цього так і не сталося.

Вона нарешті покинула марне прибирання і приєдналася до Нього у великій кімнаті, куди скоро покликали і мене. Коли я зайшов, вони саме порпались у великій шафі. Я також долучився до роботи, узявши на себе шафу меншу. Серед непотрібних зошитів і книжок ми шукали фотоальбоми.

У Нього навіть був із собою їх повний список, і ми не спинились, доки не знайшли кожного із них. Ми мусили їх знайти. Адже по суті усе, що ми любимо, рано чи пізно помре. І сенс нашого життя – померти раніше за це все, щоб не бачити його гибелі. А фотоальбоми – це згадка про те, що ми любили, але уже втратили. Тому ми обережно склали їх у сумку, і Вона винесла її у безпечний коридор.

Я знесилено опустився просто на підлогу посеред кімнати. Вона апатично дістала сигарету і закурила. Димок розрізав темряву і розчинявся під стелею. Він же у цей час дістав десь із-під стільця каністру і почав неспішно розхлюпувати її вміст на усе навколо: столи, диван, плюшевого ведмедя та мотлох під ногами. Вона закінчила курити і почала мугикати пісеньку, тримаючи у лівій руці недопалок. Гас хлюпав на мотлох у такт пісеньці, доки в каністрі не стало порожньо.

Тоді Вона кинула недопалок. Він летів дугою, через усю кімнату. Аж надто повільно і трагічно, як для якогось недопалка. І за ним так само летів шлейфом сірий димок, не бажаючи розлучатись. Коли він упав, був іще живим. Інакше б із нього, мертвого, не змогла б вилетіти одна-єдина іскра. І весь світ навколо осліп.

Вогняне коло. Вогонь дуже швидко розповзався по кімнаті, іскри бісиками перескакували від одної речі на іншу, там вибухали новим життям і могутнім оранжевим потоком розтікались на всі сторони. Крізь те сяйво усе більш розмито і химерно проглядали меблі й речі; одні гинули стоячи і безшумно, інші скрипіли і з гуркотом обвалювались униз, підкошені руйнівним теплом.

У якийсь момент я лишився там один. У той час пожежа вже зробилась настільки сильною, що її тріск заглушував усе навколо. Хочеш – кричи, хочеш – помри. Хочеш – танцюй під музику, яка іноді нізвідки береться у голові.

Тоді я намагався кричати. Слова, які не були сказані і не могли бути сказаними раніше, жили всередині. Десь там вони нескінченно рухались, переварювались і боляче пекли, чомусь не серце, а шлунок. Я мав їх випустити на свободу, хоча б те ніхто і не почув, бо сили тримати у собі вже не було.

Але крику не вийшло. Натомість із горла замість звуків вилетіли мухи. Потужний чорний рій вихором вистрелив угору й там крутився якийсь час над головою мутним темним конусом. Потому мухи почали розлітатись у боки. Вони бездумно летіли на вогонь, обпікали собі лапи і крила, відсахувались убік і марно намагались урятуватись. Вони так і палали в польоті, тисячі німих вмираючих вогників, максимум відлітаючи на кілька метрів і розповсюджуючи таким чином вогонь у інші кімнати.

Тоді догорали і згасали, не залишаючи по собі навіть попелу – тільки ніщо. Насправді то й були всі ті слова і все, що зрештою від них лишилося. Ніщо.

Я не пам’ятаю точно, як ми звідти вибирались. Мабуть, в цьому уже не було нічого цікавого чи жалісливого. Або я просто вдихнув зайвого чадного газу. Так чи інакше, я очуняв, коли ми вже йшли звичайнісінькою ґрунтовою дорогою аж десь за містом. Довкола нас шуміли дерева, осипаючи голови пожовклим листям і хиталась від вітру пожухла трава.

Обабіч дороги в небо підіймались димові стовпи. То люди спалювали опале листя, а може, й щось іще. Усі навколо мали спалити щось, щоб очиститись від старого зашкарублого бруду, і тоді тільки розвиватись далі.

Вона звично йшла на кілька кроків позаду нас двох, але Він не зважав і не сповільнював ходу, тільки я час від часу обертався. Зараз мені було чи не вперше шкода не себе, а їх обох – ішли понуро, схиливши голови і не роззираючись по сторонам, наче усе цікаве у цьому світі давно скінчилося. Я ж за звичкою кидав погляди вправо і вліво – чи раптом не упустить хтось поблизу мене теплу кулю із жовтим світлом всередині. А часу було не так вже й багато, бо я відчував, що зовсім скоро можу стати таким же байдужим та порожнім, як і ці двоє.

По обидва боки дороги колихались засохлі бур’яни. Дим від вогнищ підіймався вгору і розчиняв у собі хворобливий осінній світанок.