Я не приходив сюди, здається, тисячу років. Усе було так давно, але по суті нічого не змінилося.

Старий замок відчутно заржавів за зиму, і здавалося, що швидше тонкий ключ зігнеться в руці, аніж впорається зі своєю роботою. Нарешті глибоко в його нутрощах клацнуло, і двері зі скрипом відчинилися.

Темрява всередині. Маленький стиснений згусток темряви в безмежно сонячному весняному дні. Отримавши вихід з чотирьох стін, темрява ринулась назовні, але вся до останньої краплі танула і розчинялась в сонячному промінні. Проте всередині її не меншало, будинок наче наповнював цей світ нею знову і знову – як нескінченна чорна діра.

Мотлох і сміття покірно чекали своєї участі ще з осені. Тоді ж якимось чином у дім були занесені пару яблуневих листків, які так і заклякли зеленими, і зараз зеленіли на підлозі як живі. Та то був лише оптичний обман – коли я намагався взяти їх руками, вони одразу ж розсипались на мільйони пилинок.

Вітер розчинив прикриті двері. Хитнулась занавіска, наче всередину зайшла тінь. Я вдруге зачинив двері, але вони не слухались. Вітер знову розкрив їх навстіж, цього разу надовго. В хату входили одна за одною тіні – їх було тепер багато, вони лізли і лізли, доки не забили собою все навколо, аж ще трохи – і мали б вивалюватися назад крізь шибки, бо не вистачало їм місця. Тоді вітер змилувався і нарешті гримнув дверима.

Тіні сиділи на підвіконнях, гойдалися на лампочці, бродили кімнатою, зрештою знаходили якийсь глухий кут, стискалися в ньому і беззвучно ридали. І коли придивитися до будь-якої з них, можна було навіть побачити її – розгледіти всередині щось минуле і втрачене – як нагадування, що настала ще одна коротка весна, яка неминуче піде за усіма іншими і безжально забере з собою увесь час, який я не встигну використати із-за власної нерішучості або ліні.

Незважаючи на те все, тут було таки тихо, старі стіни приховували свою темряву від навколишнього шуму. Моя особиста тиша. Проте і відчувалася присутність ще однієї живої душі. Живішої за ці всі тіні разом узяті. Чорний цвіркун розгублено бродив по підлозі. Ошалілий і сонний, він не розумів чому так передчасно було порушено його спокій. Нарешті знайшов рятівну темряву у старій шкарпетці і забився десь в її складки.

Він хоче жити… І не тільки він.

Я бачив, як вилазять паростки молодих рослин – пробивають скам’янілу землю і купу торішнього листя, розривають їх на решето і тягнуться до сонця. Усе живе прагне жити. Хоча ні цвіркун, ні трава не знають і не усвідомлюють, навіщо це потрібно, та всі прагнуть життя. Усі, окрім людей. Тільки люди прагнуть не жити, а вбивати і нищити. Нищать інших людей, усе що є навколо, зрештою і самих себе.

А я?

За мною ходять тільки тіні. І все, до чого я доторкаюсь, перетворюється на пил.

Це було зовсім давно. Тоді його «баба» ще називалась дівчиною і навіть мала кількох залицяльників. А вибрала його. На свою голову. А після першої ж дитини її розвезло. Дитина народилась велика, велике було й пузо. Дитина вийшла назовні, а пузо залишилось висіти як величезний непотрібний капшук.

Зараз же було близько десятої ранку, а він все ще ніяк не міг підвестись з ліжка. Було просто лінь, та й без особливої потреби. Мабуть, баба вже нагодувала курей і дітлашню. Тому тільки іноді підіймав голову і позирав на навколишній безлад. Це вона у всьому винна, що в хаті так брудно і смердить. Вона ж винна і в тому, що й сам він не першої вже свіжості. Ніколи не підтримувала його з самого початку. А коли його виганяли з роботи за пиятику, сказала «Так тобі й треба, козел».

Ну і жіночка. Ніколи не розуміла його захоплень, сварилася, коли засиджувався з друзями за столиком недалеко від їх двору. Тільки варто йому було там опинитись, її могутній голос кликав до якоїсь хатньої роботи. Тоді він незадоволено морщився, а друзі примовляли:

- Ну й сука. І як ти тільки її терпиш? – І доливали ще у пластиковий стаканчик…

Не дивно, що футбол вона теж не любила. Як виявилось, не любила нічого із того, що його цікавило. Зате сама мріяла колись опинитись на спектаклі у московському Великому театрі. А одразу ж після розвалу СРСР хотіла завести власну квіткову крамничку. Ну хіба не ідіотизм? А оскільки вона була геть тупа, то грошей на поїздку у Москву не мала і близько, особливо коли та опинилася у іншій державі. З тієї ж причини ідея з крамничкою також завалилася, ще в зародку.

А от дітей вони наробили багато. Незважаючи на постійні злидні і бідність, тільки тим і займалися. Вона все більше росла в ширину, після кожної нової дитини. Це продовжувалось, доки дружина із-за своєї фігури зовсім перестала його приваблювати як жінка. Десь тоді ж він зовсім запив, а ще почав думати, що секс з таким страховиськом більше схожий на збочення. Найстарші діти вже подорослішали і втекли зі злиднів. Найменші бігали зараз хатою, голосили і заважали зосередитись. 16-річна донька взагалі цієї ночі не повернулась додому. Його це не дуже непокоїло. Кілька днів тому рився в її сумочці і знайшов презервативи – діти зараз швидше дорослішають… Не із-за турботи рився, просто шукав гроші на випивку. А що, виправдовував він себе, вона його геть не поважає, а батька треба поважати! Він їм всім ще покаже…

- Я вам всім покажу! – гримнув він на дітлашню і нарешті підвівся.

Забрів на кухню в пошуках чогось їстівного. На плиті димілось вариво із картопляних лушпайок для курей, скрізь були розставлені пусті банки, закопчені каструльки, кружки з чимось незрозумілим і явно неїстівним. Прямо в сушарці між кришками дрімав кіт. Обвівши поглядом увесь цей гармидер, нагорнув кота кулаком. Той схопився і стрілою вилетів, кришки загриміли, одна покотилась по підлозі. Діти злякано принишкли за дверима.

Не знайшовши їжі, визирнув у вікно, чи не повертається його баба з базару. Нікого не було видно, і він пішов у закапелок. Надибав на вішалці свого старого піджака, засунув руку у непримітну дірку і дістав заначку. Почав лічити зім’яті гривні, але зупинився. Тут було геть темно і тихо. Закапелок батьківської ще хати навіював спогади. Він заплющив очі. Куди тільки поділась його баба і ці неслухняні галасливі діти.

Пропала кудись з кухні їхня газова плита, зате з’явилась стара піч. І чорний дубовий стіл, за яким сидить кремезний вусатий чоловік. І бідно вдягнена, але гарна жінка подає йому обід. На підлозі з дерев’яними солдатиками грається світловолосий хлопчик. Мати відводить очі від батька і посміхається до нього. З приймача радіо «Маяк» передає щось своє, вранішнє. Батько позіхає. 

Позіхнув він так виразно, по-своєму, що його син аж розплющив очі. Немає уже ні батьків, ні дерев’яних солдатиків. Є тільки темний закапелок. Якось сумно стало одразу. Те що він тільки що бачив – мабуть, найяскравіший спогад за все життя. І стало йому так жаль бідних батьків і свою нещасну некрасиву бабу. І себе. Нічого цікавого у його житті відтоді не відбувалося. Є ще друзі, а що вони? Алкоголіки! Він хворіє останнім часом, то хоч би хтось навідався…

Вийшов на світло і перелічив гроші. Задумався. Скільки ж їх пройшло через цю таємну кишеню, напевно вистачило б для двох і в Москву з’їздити, і до театру піти… Аж завівся від тої думки. Підбіг до телефону, набрав диспетчерську вокзалу, де працював раніше. Спитав, скільки коштує квиток. Таки б вистачило.

Колишня колега по роботі не впізнала його по голосу. Нічого, вона ще здивується, коли він на її очах в Москву їхатиме. Все, вирішено. Тепер він тільки складатиме, доки не збере потрібну суму. Заховав назад гроші, вдягнув піджак і аж вибіг на вулицю. Погода чудова, чому б і не пройтись?

Вулиця була безлюдна і зовсім самотня. Порожньо було і за столиком під вербою, де вони з друзяками зазвичай сиділи – тільки зараз помітив він, як там багато налущено насіння і взагалі гидко. Йшов, оминаючи однотипні двори з однотипними парканами. Дув сильний вітер. Від того було йому сумно і самотньо. Згаяв життя, як не крути. І незрозуміло, чи виправить його майбутнє геройство усі колишні промахи.

Нарешті зупинився коло одного подвір’я і замислився. Підійшов і стукнув у хвіртку. Облізлий рудий собака гавкнув пару разів і знов зосередився на своїх думах. На той звук виповзла до хвіртки баба із синім носом, синіми губами і пожовклими очима. Він мовчав, вагався. Баба вичікувально дивилась на нього. Так пройшло ще кілька секунд.

Нарешті рука із м’ятими гривнями простягнулась до неї.

- Дай чекушку.

переклад (не мій. не пам'ятаю уже, де надибав)

Как я в тебе нуждался,

И как терзаюсь теперь, когда ты ушла.

В своих снах я вижу тебя,

Но прсыпаюсь таким одиноким.

Я знаю, ты не хотела покидать меня,

Твоё сердце молило остаться,

Но та сила, которую я всегда любил в тебе,

В конце концов, взяла верх над тобой.

Так или иначе, я знал, что ты покинешь меня именно так,

Так или иначе, ты никогда, никогда не осталась бы...

И в свете раннего утра, 

После тихой, спокойной ночи,

Ты забрала моё сердце.

В своих снах я вижу тебя,

Я могу рассказать, что же я чувствую.

Во сне ты вновь моя,

И всё будто по-настоящему.

Мне все еще больно, 

Я еще чувствую твою любовь,

Все еще больно...

Еще чувствую любовь...

Так или иначе, ты никогда, никогда не осталась бы...

Так или иначе, я знал, что ты покинешь меня,

И в свете раннего утра, 

После тихой, спокойной ночи,

Ты забрала моё сердце.

Как жаль, что ты не смогла остаться...

«Альтруїзм, - думав він. – це дуже погане почуття. Можливо, навіть гірше, ніж жадібність чи гнів. Бо хоч людина і робить усе, здається, на благо, та при цьому зовсім не жаліє себе. І врешті-решт сама стає вичавленою і немічною і потребує допомоги – тоді вже ті, кого не так давно вона сама жаліла, мусять жаліти і піклуватися про неї, забувши про себе. Замкнене порочне коло. А якби не альтруїзм, може, нічого б і не сталося.»

Марія, його дружина, того вечора прийшла до нього на роботу, хоча раніше цього ніколи не траплялося. Ніби передчувала щось, чи просто надумала собі таке, але прийшла. Майже всі уже розійшлися по домівках, тільки Ігор ще сидів у напівтемній порожній кімнаті за своїм комп’ютером і розмовляв з дружиною. Спочатку вони перекинулись парою слів про те та інше, але він зрозумів, що вона прийшла не для цього.

Марія сиділа праворуч і Ігор повернувся до неї. Вона глибоко зазирнула йому в душу своїми величезними чорними очима і майже благально сказала:

- Обіцяй, що ти мене ніколи не покинеш. Я не зможу без тебе…

При цьому обидві її руки сильно стиснули його руки, аж нігті впилися в шкіру. Сліди від нігтів залишилися й досі, хоча з того часу пройшло вже добрих два тижні.

- Звичайно, я ніколи тебе не покину, - запевнив він її і обійняв. – І завжди підтримуватиму і допомагатиму, що б не сталося.

Втім, уже через день вийшло все навпаки, і саме вона змушена була йому помагати. На Дні Народження друга Ігор хильнув, як виявилось, не дуже якісної горілки і скоро зліг з важким отруєнням. Лікарів він звелів до себе не підпускати, і всі клопоти лягли на плечі дружини, яка цілоденно бігала в аптеки і варила йому легкі овочеві супчики, які він, тим не менш, їсти не міг.

Ігор уже й забув, що фізичний біль може бути таким сильним. Зрештою, це було просто принизливо – лежав цілими днями скрученим у калачик від спазматичного болю, час від часу зривався з нагрітого місця і біг до вбиральні, дуже боячись, щоб його не вивернуло ще в коридорі. За вікном вирувало життя, але зараз це його не цікавило. Десь на другу добу, коли біль почав сильнішати, Ігор подумав, що якби вмер зараз отак, то навіть анітрохи не засмутився б від цього, наскільки несила йому була далі це терпіти. Марія якраз бігала по аптекам, щезла надовго, бо на вулиці була ожеледиця, і вона не могла ходити швидко, та він того не розумів і навіть прикрикнув на неї скільки було сили, що так довго носилась із клятими сорбентами, коли в нього від спазмів уже уривається терпець.

Зрештою, за кілька днів отрута відступила, після чого, як це звичайно буває, життя здається більш прекрасним. Якби ж не клятий Маріїн альтруїзм. За ці дні вона геть змарніла від переживань. Усю себе віддала Ігореві, щоб догодити йому у всьому, правильно нагодувати. Погано спала ночами, прокидалась подивитись як він там, часто сідала коло нього, обіймала рідну русяву голову і так ніжно тримала її ледь не до ранку. Вона вичерпала себе повністю, навіть уже коли це було не так і потрібно. Не треба було так панькатись з ним, думав Ігор, уже коли недуга відпустила його. Тоді б все було інакше, а так він відчував себе винним у всьому, що сталося. Бо заспана, втомлена і неуважна, наступного ж дня вона, ідучи вулицею, послизнулась і впала. Прямо під колеса вантажівки, що виїжджала назустріч.

Лікарі, однак, довго не протримали її в себе, видно, вважаючи, що фінансової вигоди  з цього не матимуть, і тому відвезли вмирати додому. Непотрібний їм немічний шматок м’яса. Та й привід був, бо лікарні і так ломилися від безлічі травмованих на льоду, яким, тим не менш, ще можна було допомогти.

Тепер уже Ігор мав змогу відчути те, що відчувала Марія, коли крутилася над ним хворим. Та навіть більше. Тепер і Марія могла відчути те ж, що і Ігор до цього. Та точно більше.

Він відчував зараз щось неймовірно страшне. Жахлива немічність, коли поруч вмирає найрідніша людина, а ти нічим не можеш зарадити. Ось вона лежить зовсім близько до тебе, жива, але геть безпорадна. Ти бачиш, як кривиться від болю її лице, чуєш судомне стомлене дихання, але ніяк не можеш зупинити ці страждання. В якийсь момент, одурівши від співчуття, ти думаєш, раз вона досі жива, не може ж так це життя в ній взяти і згаснути…

Ігор вважав, що після смерті немає нічого. Тим дивніше було для нього зараз усвідомлювати, як це її душа може вмерти і не залишити по собі жодного сліду.

Їй було важко говорити, тому вона майже весь час мовчала. Тільки іноді просила теплого молока або знеболювальних ліків. Ігор закинув роботу, цілими днями і ночами сидів коло неї, аби тільки якось полегшити страждання. Підлагодив старий музичний програвач і увімкнув її улюблену музику. Музика неспішно розтікалась по повітрю, сумна і меланхолічна, вона тільки підкреслювала настрій, що панував в цій квартирі. Марія час від часу подавала знаки робити її гучніше чи тихіше, і він терпляче виконував ці забаганки. Бо відчував, що те, що вона сама не може робити такі прості речі, приносить їй не менше страждань, ніж фізичний біль.

Зараз жалкував і про те, що останнім часом говорив так мало з нею, що насправді геть мало знає її. І взнав би більше, тільки вона не могла говорити, а шкода. Адже мозок її анітрохи не постраждав і зараз мислив ясно і прозоро, хіба що трохи затуманений знеболюючими. Важко було уявити, про що вона може думати цілими днями, коли фактично стала заручницею свого тіла і навіть виговоритись не має сили, тільки бездумно кліпає очима. Але ж думки не зупиниш ніякими рамками… Може, думала вона про свій теперішній стан, про невідомість, що чекає на неї. Чи навпаки намагалась відволіктись, тоді згадувала старих подружок, які зараз далеко і нічого не знають про її біду, про далекий край дитинства, де не була вже багато-багато років, а наступного літа збиралась відвідати. Де бігала мала босоніж ще в не попсованому людьми зеленому лузі і була тоді, напевне, по-справжньому щаслива. Бо не знала, що подальше її життя цілоденно буде обмежене бетонною квартирною кліткою – була домогосподаркою, а потім запхне в клітку ще менш простору…

Ігор думав зараз з цього приводу, що не можна, щоб вона отак ішла. Особливо тонко відчував, що всередині її – Всесвіт. Цілий Маленький Всесвіт думок, переживань, мрій, які можуть в одну мить бути навічно загубленими для всього людства – як же так можна?

На третій день Ігор зловився на думці, що зараз він уже більше жаліє себе, аніж її. Що так увійшов в цей хворобливий стан, що такий став нещасний тут… Вона сама відірвала його від цих думок, коли раптом сіла у ліжку. До цього не ворушилась взагалі, але видно так прихопила її туга і немічність, що скалічені руки схопились за краї ліжка і допомогли тілу припіднятись. Так вона і завмерла, а Ігор зачудовано дивився на це. В ньому навіть на якусь мить з’явилась згасла було надія, а чим чорт не жартує, і хоч відносне одужання можливе. Вона, однак, протрималась так недовго. Заклякла і промовила швидше сама до себе так багато, як не говорила усі ці дні.

- Навіщо усі думки, бажання і надії? Навіщо вони досі є в цій голові, коли тіло не здатне їх реалізувати?

Після цього впала назад на подушку. Лежала нерухомо, спустошена і знищена, тільки так само кліпала очима, розганяючи по спотвореному обличчю великі каламутні сльози.

В той вечір Ігор так і заснув, сидячи в кріслі навпроти неї. Заснув всього десь на годинку. Коли прокинувся, вона лежала нерухомо. Йому навіть не потрібно було підходити, щоб зрозуміти, що стало на один Маленький Всесвіт менше.

Він думав, що найжахливішою буде перша ніч після похорон, і найважливіше зараз пережити саме її. Де там. Жахливою стала кожна секунда його існування. Марія ввижалася йому в кожному зустрічному обличчі, він бачив, як її тінь бродить в дзеркалах їхньої квартири. І дуже жалкував, що в останній день так і не сказав, як сильно любить її.

Іще жалкував, що так не звели вони собі дітей. Все відкладали на потім, думали, що це вони завжди встигнуть. Навіть не сама відсутність дітей засмучувала зараз, а те, що загубилась для цього світу кров Марії, тим більше, братів і сестер вона не мала, а батьки її давно померли. Та і коли б зараз поруч була донька, схожа на дружину, пережити все це було б набагато легше.

Щоб відволіктись, Ігор виходив на вулицю і пропадав там годинами. Блукав провулками, встеленими підступною льодовою скоринкою, яка забрала у нього кохану. Найбільше його вражало те, що життя навколо ніяк не змінилося. Дорогами снували туди-сюди жовті бокасті автобуси, розкидаючи колесами брудну снігову кашу, молодь на лавках розпивала пиво, незважаючи на мороз, усі перехожі були зайняті своїми справами і іноді при цьому навіть всміхалися – ніхто не хотів розділяти його вселенського лиха. Тільки небо, мабуть, знало про теперішнє Ігорове сирітство, бо було геть сумне і сіре, а густий туман ховав на його тлі верхівки віддалених будинків.

Ночами зрідка на кухні погримував посуд, тоді Ігор здригався від думки, що вона раптом повернулася. В одну з таких ночей прогриміли новорічні салюти, зовсім поруч, за вікном, але йому здавалось, що то все відбувається геть далеко. Від вибухів посуд дзижчав сильніше, і Ігор поступово вже звикся з думкою, що вона все ж має прийти.

Почався новий рік, але вона чомусь не приходила. До нього навідувались люди, дзвінок на дверях обнадійливо дзижчав, але приходив будь-хто, тільки не Марія. Напівпрозора сусідка-алкоголічка зайшла позичити десятку. Навідались двоє друзів, щоб підтримати Ігоря, і він тільки зараз помітив, які у них потворні пики. Заїхав раз навіть сам начальник, щоб поцікавитись, коли Ігор знову зможе працювати. Бачив важкий стан свого підлеглого і тому дав йому достатньо часу.

Вона прийшла, коли він уже майже перестав сподіватись, у Святвечір. За 40 хвилин до настання Різдва хтось несміливо дзенькнув у двері. Ігор хутко зірвався з місця і відчинив їх, не дивлячись у вічко, бо ні секунди не сумнівався, що це Марія.

Ніяких сумнівів, що це була вона. Від неї пахло як завжди приємно, і вдягнена вона була відповідно до погоди – у свою сіру зимову курточку і волохату чорну шапку. Була уся якась холодна, але, мабуть, від того, що змерзла на вулиці. А коли вона мовчки щільно притулилося до нього, відпали всякі сумніви. Її очі були живі і теплі, від них просто таки несло теплом. Ігор допоміг їй зняти куртку і провів в вітальню. Вона стояла навпроти нього дуже близько.

- Я про стільки всього хотів з тобою поговорити… - почав Ігор.

Тільки йому й самому було вже несила з нею говорити, і він почав зривати з неї одяг, повністю віддавшись пориву шаленства.

Вона пішла ще до світання, але обіцяла повернутись. То були її перші слова за всю ніч. Наступного вечора Марія з’явилася ще раніше, і Ігор схопив її в гарячі обійми ще на порозі квартири.

Так вони і жили близько тижня – розлучались на день і проводили ночі разом. Він почав ненавидіти час світання, коли змушений був проводити її до виходу з під’їзду – далі Марія веліла йому лишатись на місці. Ігор ні краплі не мав сумнівів в тому, що вона жива, живіша за будь-кого. Але того ранку випав сніг, і він, проводячи її поглядом, з сумом подумав, щ щось не так: Марія йшла, не залишаючи на снігу ніяких слідів.

Цього вечора він не накинувся на неї з порогу. Стояв в коридорі перед дзеркалом і чекав, доки вона підійде. Марія підійшла, і він впевнився, що зображення у дзеркалі від неї немає. Пройшов далі в кімнату і байдуже всівся в крісло.

Марія відчувала, що щось не так.

- Щось сталося? – запитала вона.

- Ти ж не справжня, - відповів Ігор і помітив, як це її образило. Вона не знала, що відповісти, тільки з часом промовила благально:

- А хіба нам погано було разом?

- Добре. Дуже добре… Але ж це все не те, розумієш? Чому ми не можемо жити як нормальні люди? Чому ти не можеш залишитись на день?

- Я не можу… як нормальні люди. І залишитись на день не можу.

- Скажи чесно, ти ж ходиш не просто так? Ти тут, щоб мене погубити?

Ігореві було чудно розмовляти так з привидом, ніби з нормальною людиною. Вона не відповіла на останнє питання, але її глибокий сумний погляд говорив не гірше за слова.

- Я щось можу зробити, щоб ти залишила мене у спокої? – Ігор став навколішки.

Вона мовчала і була зовсім сумна.

- Мені незатишно там, - нарешті заговорила Марія і тицьнула пальцем кудись за вікно. Закопилила губку і продовжувала. – І ти вдень не навідуєшся… Мене поклали дуже далеко від батьків, вони на іншому кінці кладовища. Ти зможеш переселити мене до них?

Слово «переселити» прозвучало особливо сумно. Ігор ствердно кивнув.

- Обіцяєш?

- Обіцяю.

Тепер настала його черга навідатись до Марії. Він старанно упакував лопату, щоб не кидалось у вічі, що це саме лопата, і, як тільки почало темніти, рушив до кладовища. На місці він опинився вже коли стемніло. Було дуже тихо навколо, і коли одинока маршрутка зникла за горизонтом, запала цілковита тиша, густа і глибока. Далі від міських вогнів на темно-фіолетововму небі яскраво палали великі зорі і освітлювали йому дорогу. Втім, дорогу до цієї могили він знайшов би і з заплющеними очима. Поспіхом розкидав у різні боки сніг, вінки і почав копати. Мерзла земля піддавалася дуже важко, і пройшло немало часу, доки лопата не стукнула вперше по кришці. Це надало Ігорю нових сил, і зараз він рив з подвоєною енергією, шматував на ганчір’я червону оббивку, яка переливалася кривавими відблисками у зоряному світлі, віддирав грудки руками, роздерши їх в кров.

Нарешті трохи повернув труну набік, просунув лопату у щілину, обережно, щоб не поранити Марію, і одним різким рухом зірвав кришку.

Вона підвелась сама… Ігор поклав кришку так, щоб їм обом було зручно вилізти по ній з могили, вискочив першим і допоміг Марії, щоб вона не замазала своє біле плаття, в якому її ховали. Вони взялись за руки і пішли на інший кінець кладовища.

Могили Маріїних батьків знаходились поруч, тому він почав копати прямо між ними. Вже скоро мало розвиднятися, це непокоїло Марію, і вона благала чоловіка, щоб копав швидше. Нарешті яка-не-яка яма була готова, вона стрибнула туди сама. Ігор жалкував, що не прихопили вони труну, але часу вже не залишалося.

- Я не хочу лежати, - сказала Марія.

Відтак сіла, зігнувши ноги в колінах, склала на груди руки і похилила голову. Тільки прощальним поглядом дала команду закопувати. І він почав. Важкі грудки падали вниз, залишаючи сліди на білосніжному платті. Скоро воно все зникло, залишилась тільки нерухома маківка чорного волосся, а далі земля прикрила і її.

Ігор спав цілий день, спав неспокійно, його мучили кошмари. Найлютіший кошмар стався вже ввечері, коли хтось зашкріб у двері, і це вже було наяву. Чоловік навшпиньки підійшов до дверей і глянув у вічко. Його обійняв жах – Марія повернулася. Так само тихо він відійшов від дверей і забився в кутку в кімнаті, не знаючи, що робити далі. Тут він знову побачив її, тепер через вікно. Вона виглядала з-за підвіконня і стукала в шибку, дарма що жили вони на одинадцятому поверсі. Цього разу вигляд у неї був страшний: скуйовджене волосся, в якому заплутались грудочки землі, все обличчя покрите ранами і гематомами як одразу після аварії. Ігор проте підійшов до вікна і рішуче закрив його шторами. Пройшов в коридор і довго стояв там в заціпенінні. Тільки десь через годину повернувся в кімнату.

Там на нього вже чекали. В кріслі сидів світловолосий хлопчик років шести-семи, так схожий на Ігоря в дитинстві, що він навіть не сумнівався, що це його ненароджений син.

- Тату… - почав хлопчик, і в Ігоря гордо перехопило дух від цього «тату» - таки ж здатний на щось!

- Ти не знаєш, чому вона повернулася? Я ж зробив усе, як вона хотіла.

- Ти ж обіцяв бути з нею… Тільки вона соромилась тобі нагадати.

- Я хочу бути з нею! – вигукнув Ігор і зробив паузу. – Мені пора йти?

Син схвально кивнув, і вони пішли до вікна. Чоловік не сумнівався зараз, що робить правильно. Зрештою життя його давно стало пусте і заповнювали його тільки мнимі трагедії. Біля вікна син зупинив його.

- Вона не повинна бачити нас разом. – пояснював він. – Нехай усе виглядає так, ніби ти сам прийшов. – І хитро зіщулився.

Ігор обережно виглянув за штору, потім у вікно. Марії ніде не було видно. Вони змовницьки переглянулись.

Хлопчик першим стрибнув на підвіконня і вийшов через вікно, за ним – батько. Хлопчик сміливо ступив з підвіконня і став просто на повітрі, а от Ігор завагався. В його серце навіть закрався сумнів, що це чортеня хоче його вбити, а Марія приходила, щоб попередити про небезпеку. Але син наполягав.

- Це зовсім не страшно, - говорив він. – Дивись, ти робиш крок і нога вільно йде крізь повітря. Але коли ти хочеш зупинитись, напружуєш її, і вона в ньому ж застряє. Пробуй!

І Ігор спробував. Відірвав ногу від підвіконня і зробив крок вперед. Коли йому здавалось, що ось має впасти, напружив її і на диво відчув під ступнею тверду поверхню. Тоді він зробив наступний крок – тепер повністю стояв на повітрі. Син всміхнувся і впевнено пішов вперед. За ним – Ігор. Третій крок, четвертий, п’ятий. Очікуючи зустрічі з Марією він так захопився, що й не помітив, що його тіло давно полетіло вниз з висоти одинадцятого поверху.

Якось гучно прокотилася через ЗМІ звістка про бажання поховати нарешті Леніна. І так само швидко все затихло. Я не дуже захоплююсь нинішньою російською владою, але це якраз один із тих випадків, коли я повністю з нею згоден.

Звісно, новина спричинила хвилю протестів у всяких недорозвинених країнах, наприклад, Індії, та й самій Росії. Праведний гнів комуністично стурбованих щедро осипав прокляттями Путіна, Медвєдєва і їм подібних. З одного боку це зрозуміло, люди протестують заради ідеї, правда, забуваючи при цьому, що ідеї не завжди співпадають із здоровим глуздом.

Що робили і роблять люди із померлими в цивілізованих і не дуже суспільствах? Їх закопують, кидають в море, спалюють, муміфікують. Тільки класичні мумії, на відміну від нашого екземпляра, потім все одно прибирались в усамітнені склепи, а не виставлялись перед очі зацікавленого бидла. Ідея одна – усе мертве має бути відокремлене від живого.

Що ж у випадку з мавзолеєм? Він став таким собі логічним продовженням ланцюжка діянь хворої на всі голови радянської влади. По суті ми маємо банальне ідолопоклонництво, прикрите політичною ідеологією. Та ще й сам ідол сумнівної якості, не цурався прямими командами відправляти «к стєнкє» усіх незгодних із своїм (а може, і не зовсім своїм) баченням ідеальної держави.

В деяких релігіях є таке явище, як поклоніння мощам святих. Але і цей варіант не підходить: Ленін не був святим. Навпаки, він якраз був одним із тих, хто довго і послідовного душив усяку релігійність, наслідки чого очевидні і досі у вигляді повної бездуховності і аморальності населення. Зрештою, яке взагалі має відношення його тіло до його ж ідей або діянь? У будь-якому випадку, після смерті – це просто дохла туша. Більше того, нутрощі з нього одразу ж вивернули, як з якогось поросяти, а напівусохлі мізки зберігаються в одному науковому інституті… Та і що там взагалі залишилось за більш ніж 80 років?

Якщо припустити, що душа людини безсмертна, навряд їй після смерті буде дуже затишно, якщо з її тіла зроблять ляльку для демонстрації усім охочим. Ленін був не надто хорошою людиною, але за десятиліття поневірянь напевно отримав сповна за все. То ж чому нарешті не припинити цей ідіотизм і дати спокій його душі, залишивши у спокої оболонку?