40 хвилин до Різдва

«Альтруїзм, - думав він. – це дуже погане почуття. Можливо, навіть гірше, ніж жадібність чи гнів. Бо хоч людина і робить усе, здається, на благо, та при цьому зовсім не жаліє себе. І врешті-решт сама стає вичавленою і немічною і потребує допомоги – тоді вже ті, кого не так давно вона сама жаліла, мусять жаліти і піклуватися про неї, забувши про себе. Замкнене порочне коло. А якби не альтруїзм, може, нічого б і не сталося.»

Марія, його дружина, того вечора прийшла до нього на роботу, хоча раніше цього ніколи не траплялося. Ніби передчувала щось, чи просто надумала собі таке, але прийшла. Майже всі уже розійшлися по домівках, тільки Ігор ще сидів у напівтемній порожній кімнаті за своїм комп’ютером і розмовляв з дружиною. Спочатку вони перекинулись парою слів про те та інше, але він зрозумів, що вона прийшла не для цього.

Марія сиділа праворуч і Ігор повернувся до неї. Вона глибоко зазирнула йому в душу своїми величезними чорними очима і майже благально сказала:

- Обіцяй, що ти мене ніколи не покинеш. Я не зможу без тебе…

При цьому обидві її руки сильно стиснули його руки, аж нігті впилися в шкіру. Сліди від нігтів залишилися й досі, хоча з того часу пройшло вже добрих два тижні.

- Звичайно, я ніколи тебе не покину, - запевнив він її і обійняв. – І завжди підтримуватиму і допомагатиму, що б не сталося.

Втім, уже через день вийшло все навпаки, і саме вона змушена була йому помагати. На Дні Народження друга Ігор хильнув, як виявилось, не дуже якісної горілки і скоро зліг з важким отруєнням. Лікарів він звелів до себе не підпускати, і всі клопоти лягли на плечі дружини, яка цілоденно бігала в аптеки і варила йому легкі овочеві супчики, які він, тим не менш, їсти не міг.

Ігор уже й забув, що фізичний біль може бути таким сильним. Зрештою, це було просто принизливо – лежав цілими днями скрученим у калачик від спазматичного болю, час від часу зривався з нагрітого місця і біг до вбиральні, дуже боячись, щоб його не вивернуло ще в коридорі. За вікном вирувало життя, але зараз це його не цікавило. Десь на другу добу, коли біль почав сильнішати, Ігор подумав, що якби вмер зараз отак, то навіть анітрохи не засмутився б від цього, наскільки несила йому була далі це терпіти. Марія якраз бігала по аптекам, щезла надовго, бо на вулиці була ожеледиця, і вона не могла ходити швидко, та він того не розумів і навіть прикрикнув на неї скільки було сили, що так довго носилась із клятими сорбентами, коли в нього від спазмів уже уривається терпець.

Зрештою, за кілька днів отрута відступила, після чого, як це звичайно буває, життя здається більш прекрасним. Якби ж не клятий Маріїн альтруїзм. За ці дні вона геть змарніла від переживань. Усю себе віддала Ігореві, щоб догодити йому у всьому, правильно нагодувати. Погано спала ночами, прокидалась подивитись як він там, часто сідала коло нього, обіймала рідну русяву голову і так ніжно тримала її ледь не до ранку. Вона вичерпала себе повністю, навіть уже коли це було не так і потрібно. Не треба було так панькатись з ним, думав Ігор, уже коли недуга відпустила його. Тоді б все було інакше, а так він відчував себе винним у всьому, що сталося. Бо заспана, втомлена і неуважна, наступного ж дня вона, ідучи вулицею, послизнулась і впала. Прямо під колеса вантажівки, що виїжджала назустріч.

Лікарі, однак, довго не протримали її в себе, видно, вважаючи, що фінансової вигоди  з цього не матимуть, і тому відвезли вмирати додому. Непотрібний їм немічний шматок м’яса. Та й привід був, бо лікарні і так ломилися від безлічі травмованих на льоду, яким, тим не менш, ще можна було допомогти.

Тепер уже Ігор мав змогу відчути те, що відчувала Марія, коли крутилася над ним хворим. Та навіть більше. Тепер і Марія могла відчути те ж, що і Ігор до цього. Та точно більше.

Він відчував зараз щось неймовірно страшне. Жахлива немічність, коли поруч вмирає найрідніша людина, а ти нічим не можеш зарадити. Ось вона лежить зовсім близько до тебе, жива, але геть безпорадна. Ти бачиш, як кривиться від болю її лице, чуєш судомне стомлене дихання, але ніяк не можеш зупинити ці страждання. В якийсь момент, одурівши від співчуття, ти думаєш, раз вона досі жива, не може ж так це життя в ній взяти і згаснути…

Ігор вважав, що після смерті немає нічого. Тим дивніше було для нього зараз усвідомлювати, як це її душа може вмерти і не залишити по собі жодного сліду.

Їй було важко говорити, тому вона майже весь час мовчала. Тільки іноді просила теплого молока або знеболювальних ліків. Ігор закинув роботу, цілими днями і ночами сидів коло неї, аби тільки якось полегшити страждання. Підлагодив старий музичний програвач і увімкнув її улюблену музику. Музика неспішно розтікалась по повітрю, сумна і меланхолічна, вона тільки підкреслювала настрій, що панував в цій квартирі. Марія час від часу подавала знаки робити її гучніше чи тихіше, і він терпляче виконував ці забаганки. Бо відчував, що те, що вона сама не може робити такі прості речі, приносить їй не менше страждань, ніж фізичний біль.

Зараз жалкував і про те, що останнім часом говорив так мало з нею, що насправді геть мало знає її. І взнав би більше, тільки вона не могла говорити, а шкода. Адже мозок її анітрохи не постраждав і зараз мислив ясно і прозоро, хіба що трохи затуманений знеболюючими. Важко було уявити, про що вона може думати цілими днями, коли фактично стала заручницею свого тіла і навіть виговоритись не має сили, тільки бездумно кліпає очима. Але ж думки не зупиниш ніякими рамками… Може, думала вона про свій теперішній стан, про невідомість, що чекає на неї. Чи навпаки намагалась відволіктись, тоді згадувала старих подружок, які зараз далеко і нічого не знають про її біду, про далекий край дитинства, де не була вже багато-багато років, а наступного літа збиралась відвідати. Де бігала мала босоніж ще в не попсованому людьми зеленому лузі і була тоді, напевне, по-справжньому щаслива. Бо не знала, що подальше її життя цілоденно буде обмежене бетонною квартирною кліткою – була домогосподаркою, а потім запхне в клітку ще менш простору…

Ігор думав зараз з цього приводу, що не можна, щоб вона отак ішла. Особливо тонко відчував, що всередині її – Всесвіт. Цілий Маленький Всесвіт думок, переживань, мрій, які можуть в одну мить бути навічно загубленими для всього людства – як же так можна?

На третій день Ігор зловився на думці, що зараз він уже більше жаліє себе, аніж її. Що так увійшов в цей хворобливий стан, що такий став нещасний тут… Вона сама відірвала його від цих думок, коли раптом сіла у ліжку. До цього не ворушилась взагалі, але видно так прихопила її туга і немічність, що скалічені руки схопились за краї ліжка і допомогли тілу припіднятись. Так вона і завмерла, а Ігор зачудовано дивився на це. В ньому навіть на якусь мить з’явилась згасла було надія, а чим чорт не жартує, і хоч відносне одужання можливе. Вона, однак, протрималась так недовго. Заклякла і промовила швидше сама до себе так багато, як не говорила усі ці дні.

- Навіщо усі думки, бажання і надії? Навіщо вони досі є в цій голові, коли тіло не здатне їх реалізувати?

Після цього впала назад на подушку. Лежала нерухомо, спустошена і знищена, тільки так само кліпала очима, розганяючи по спотвореному обличчю великі каламутні сльози.

В той вечір Ігор так і заснув, сидячи в кріслі навпроти неї. Заснув всього десь на годинку. Коли прокинувся, вона лежала нерухомо. Йому навіть не потрібно було підходити, щоб зрозуміти, що стало на один Маленький Всесвіт менше.

Він думав, що найжахливішою буде перша ніч після похорон, і найважливіше зараз пережити саме її. Де там. Жахливою стала кожна секунда його існування. Марія ввижалася йому в кожному зустрічному обличчі, він бачив, як її тінь бродить в дзеркалах їхньої квартири. І дуже жалкував, що в останній день так і не сказав, як сильно любить її.

Іще жалкував, що так не звели вони собі дітей. Все відкладали на потім, думали, що це вони завжди встигнуть. Навіть не сама відсутність дітей засмучувала зараз, а те, що загубилась для цього світу кров Марії, тим більше, братів і сестер вона не мала, а батьки її давно померли. Та і коли б зараз поруч була донька, схожа на дружину, пережити все це було б набагато легше.

Щоб відволіктись, Ігор виходив на вулицю і пропадав там годинами. Блукав провулками, встеленими підступною льодовою скоринкою, яка забрала у нього кохану. Найбільше його вражало те, що життя навколо ніяк не змінилося. Дорогами снували туди-сюди жовті бокасті автобуси, розкидаючи колесами брудну снігову кашу, молодь на лавках розпивала пиво, незважаючи на мороз, усі перехожі були зайняті своїми справами і іноді при цьому навіть всміхалися – ніхто не хотів розділяти його вселенського лиха. Тільки небо, мабуть, знало про теперішнє Ігорове сирітство, бо було геть сумне і сіре, а густий туман ховав на його тлі верхівки віддалених будинків.

Ночами зрідка на кухні погримував посуд, тоді Ігор здригався від думки, що вона раптом повернулася. В одну з таких ночей прогриміли новорічні салюти, зовсім поруч, за вікном, але йому здавалось, що то все відбувається геть далеко. Від вибухів посуд дзижчав сильніше, і Ігор поступово вже звикся з думкою, що вона все ж має прийти.

Почався новий рік, але вона чомусь не приходила. До нього навідувались люди, дзвінок на дверях обнадійливо дзижчав, але приходив будь-хто, тільки не Марія. Напівпрозора сусідка-алкоголічка зайшла позичити десятку. Навідались двоє друзів, щоб підтримати Ігоря, і він тільки зараз помітив, які у них потворні пики. Заїхав раз навіть сам начальник, щоб поцікавитись, коли Ігор знову зможе працювати. Бачив важкий стан свого підлеглого і тому дав йому достатньо часу.

Вона прийшла, коли він уже майже перестав сподіватись, у Святвечір. За 40 хвилин до настання Різдва хтось несміливо дзенькнув у двері. Ігор хутко зірвався з місця і відчинив їх, не дивлячись у вічко, бо ні секунди не сумнівався, що це Марія.

Ніяких сумнівів, що це була вона. Від неї пахло як завжди приємно, і вдягнена вона була відповідно до погоди – у свою сіру зимову курточку і волохату чорну шапку. Була уся якась холодна, але, мабуть, від того, що змерзла на вулиці. А коли вона мовчки щільно притулилося до нього, відпали всякі сумніви. Її очі були живі і теплі, від них просто таки несло теплом. Ігор допоміг їй зняти куртку і провів в вітальню. Вона стояла навпроти нього дуже близько.

- Я про стільки всього хотів з тобою поговорити… - почав Ігор.

Тільки йому й самому було вже несила з нею говорити, і він почав зривати з неї одяг, повністю віддавшись пориву шаленства.

Вона пішла ще до світання, але обіцяла повернутись. То були її перші слова за всю ніч. Наступного вечора Марія з’явилася ще раніше, і Ігор схопив її в гарячі обійми ще на порозі квартири.

Так вони і жили близько тижня – розлучались на день і проводили ночі разом. Він почав ненавидіти час світання, коли змушений був проводити її до виходу з під’їзду – далі Марія веліла йому лишатись на місці. Ігор ні краплі не мав сумнівів в тому, що вона жива, живіша за будь-кого. Але того ранку випав сніг, і він, проводячи її поглядом, з сумом подумав, щ щось не так: Марія йшла, не залишаючи на снігу ніяких слідів.

Цього вечора він не накинувся на неї з порогу. Стояв в коридорі перед дзеркалом і чекав, доки вона підійде. Марія підійшла, і він впевнився, що зображення у дзеркалі від неї немає. Пройшов далі в кімнату і байдуже всівся в крісло.

Марія відчувала, що щось не так.

- Щось сталося? – запитала вона.

- Ти ж не справжня, - відповів Ігор і помітив, як це її образило. Вона не знала, що відповісти, тільки з часом промовила благально:

- А хіба нам погано було разом?

- Добре. Дуже добре… Але ж це все не те, розумієш? Чому ми не можемо жити як нормальні люди? Чому ти не можеш залишитись на день?

- Я не можу… як нормальні люди. І залишитись на день не можу.

- Скажи чесно, ти ж ходиш не просто так? Ти тут, щоб мене погубити?

Ігореві було чудно розмовляти так з привидом, ніби з нормальною людиною. Вона не відповіла на останнє питання, але її глибокий сумний погляд говорив не гірше за слова.

- Я щось можу зробити, щоб ти залишила мене у спокої? – Ігор став навколішки.

Вона мовчала і була зовсім сумна.

- Мені незатишно там, - нарешті заговорила Марія і тицьнула пальцем кудись за вікно. Закопилила губку і продовжувала. – І ти вдень не навідуєшся… Мене поклали дуже далеко від батьків, вони на іншому кінці кладовища. Ти зможеш переселити мене до них?

Слово «переселити» прозвучало особливо сумно. Ігор ствердно кивнув.

- Обіцяєш?

- Обіцяю.

Тепер настала його черга навідатись до Марії. Він старанно упакував лопату, щоб не кидалось у вічі, що це саме лопата, і, як тільки почало темніти, рушив до кладовища. На місці він опинився вже коли стемніло. Було дуже тихо навколо, і коли одинока маршрутка зникла за горизонтом, запала цілковита тиша, густа і глибока. Далі від міських вогнів на темно-фіолетововму небі яскраво палали великі зорі і освітлювали йому дорогу. Втім, дорогу до цієї могили він знайшов би і з заплющеними очима. Поспіхом розкидав у різні боки сніг, вінки і почав копати. Мерзла земля піддавалася дуже важко, і пройшло немало часу, доки лопата не стукнула вперше по кришці. Це надало Ігорю нових сил, і зараз він рив з подвоєною енергією, шматував на ганчір’я червону оббивку, яка переливалася кривавими відблисками у зоряному світлі, віддирав грудки руками, роздерши їх в кров.

Нарешті трохи повернув труну набік, просунув лопату у щілину, обережно, щоб не поранити Марію, і одним різким рухом зірвав кришку.

Вона підвелась сама… Ігор поклав кришку так, щоб їм обом було зручно вилізти по ній з могили, вискочив першим і допоміг Марії, щоб вона не замазала своє біле плаття, в якому її ховали. Вони взялись за руки і пішли на інший кінець кладовища.

Могили Маріїних батьків знаходились поруч, тому він почав копати прямо між ними. Вже скоро мало розвиднятися, це непокоїло Марію, і вона благала чоловіка, щоб копав швидше. Нарешті яка-не-яка яма була готова, вона стрибнула туди сама. Ігор жалкував, що не прихопили вони труну, але часу вже не залишалося.

- Я не хочу лежати, - сказала Марія.

Відтак сіла, зігнувши ноги в колінах, склала на груди руки і похилила голову. Тільки прощальним поглядом дала команду закопувати. І він почав. Важкі грудки падали вниз, залишаючи сліди на білосніжному платті. Скоро воно все зникло, залишилась тільки нерухома маківка чорного волосся, а далі земля прикрила і її.

Ігор спав цілий день, спав неспокійно, його мучили кошмари. Найлютіший кошмар стався вже ввечері, коли хтось зашкріб у двері, і це вже було наяву. Чоловік навшпиньки підійшов до дверей і глянув у вічко. Його обійняв жах – Марія повернулася. Так само тихо він відійшов від дверей і забився в кутку в кімнаті, не знаючи, що робити далі. Тут він знову побачив її, тепер через вікно. Вона виглядала з-за підвіконня і стукала в шибку, дарма що жили вони на одинадцятому поверсі. Цього разу вигляд у неї був страшний: скуйовджене волосся, в якому заплутались грудочки землі, все обличчя покрите ранами і гематомами як одразу після аварії. Ігор проте підійшов до вікна і рішуче закрив його шторами. Пройшов в коридор і довго стояв там в заціпенінні. Тільки десь через годину повернувся в кімнату.

Там на нього вже чекали. В кріслі сидів світловолосий хлопчик років шести-семи, так схожий на Ігоря в дитинстві, що він навіть не сумнівався, що це його ненароджений син.

- Тату… - почав хлопчик, і в Ігоря гордо перехопило дух від цього «тату» - таки ж здатний на щось!

- Ти не знаєш, чому вона повернулася? Я ж зробив усе, як вона хотіла.

- Ти ж обіцяв бути з нею… Тільки вона соромилась тобі нагадати.

- Я хочу бути з нею! – вигукнув Ігор і зробив паузу. – Мені пора йти?

Син схвально кивнув, і вони пішли до вікна. Чоловік не сумнівався зараз, що робить правильно. Зрештою життя його давно стало пусте і заповнювали його тільки мнимі трагедії. Біля вікна син зупинив його.

- Вона не повинна бачити нас разом. – пояснював він. – Нехай усе виглядає так, ніби ти сам прийшов. – І хитро зіщулився.

Ігор обережно виглянув за штору, потім у вікно. Марії ніде не було видно. Вони змовницьки переглянулись.

Хлопчик першим стрибнув на підвіконня і вийшов через вікно, за ним – батько. Хлопчик сміливо ступив з підвіконня і став просто на повітрі, а от Ігор завагався. В його серце навіть закрався сумнів, що це чортеня хоче його вбити, а Марія приходила, щоб попередити про небезпеку. Але син наполягав.

- Це зовсім не страшно, - говорив він. – Дивись, ти робиш крок і нога вільно йде крізь повітря. Але коли ти хочеш зупинитись, напружуєш її, і вона в ньому ж застряє. Пробуй!

І Ігор спробував. Відірвав ногу від підвіконня і зробив крок вперед. Коли йому здавалось, що ось має впасти, напружив її і на диво відчув під ступнею тверду поверхню. Тоді він зробив наступний крок – тепер повністю стояв на повітрі. Син всміхнувся і впевнено пішов вперед. За ним – Ігор. Третій крок, четвертий, п’ятий. Очікуючи зустрічі з Марією він так захопився, що й не помітив, що його тіло давно полетіло вниз з висоти одинадцятого поверху.