Книга: "Иловайский дневник" Романа Зіненка
- 02.09.19, 08:35
(Друкуємо мовою оригіналу)
12 лет назад в Донецке начался судебный процесс о запрете общественной организации «Донецкая республика». До начала боевых действий на Донбассе и оккупации частей Луганской и Донецкой областей оставалось еще 7 лет. Но уже тогда власти Украины были обеспокоены деятельностью организации, которая призывала к нарушению территориальной целостности страны.
28 августа 2007 года. Возле здания Донецкого окружного административного суда собрались десятки активистов организации «Донецкая республика».
«Они установили палатку с символикой «Донецкой республики». На палатке сделаны надписи «Свободу «Донецкой республике» и «Донецк – русский город». Активисты раздают листовки. На них изображена Юлия Тимошенко, возлагающая цветы на… могилу Донбасса», – так корреспондент информагентства «Остров» тогда описывал пикет под зданием суда, где начиналось судебное разбирательство по иску Главного управления юстиции Донецкой области о принудительном роспуске «Донецкой республики».
Эта общественная организация была создана еще в 2005 году. Среди основателей – Андрей Пургин, который в 2014 году стал так называемым «председателем Народного совета ДНР».
В 2006 году они собирали подписи за создание Донецкой республики, а также активно выступали за федерализацию Украины. Однако поддержки не получили. В ноябре 2007 года суд признал деятельность организации незаконной.
Но это их не остановило. В 2009 году от имени «Донецкой республики» было распространено заявление, что «Донбасс и Херсон отныне – независимое суверенное русское федеративное государство». В последствие, против 3 членов организации были открыты уголовные дела Службой безопасности Украины.
Активизировалась организация ближе к событиям 2014 года. Например, в открытых источниках есть информация, что в конце 2012 года «Донецкая республика» организовала в Донецке конференцию «Донбасс в евразийском проекте». Вот только несколько тем, которые обсуждались (дословно):
«Неизбежность федерализации Украины», «Анализ преимуществ федеративного устройства», «О национальной гордости малоросов: украинская идентичность на стыке русской и галицийской культур». Обсуждалась тема «воссоединения Украины и остальной России», а также рассматривался военный потенциал армий России и Украины, оценка их боеготовности.
А уже в 2014 году именно представители этой организации требовали проведения референдума о выходе Донецкой области из состава Украины, а также заменяли украинский флаг на российский возле здания областной администрации в Донецке.
Их маргинальные идеи не имели поддержки среди жителей Донецка – Стуканов
До конфликта это была абсолютно маргинальная организация, которая практически не пользовалась какой-либо поддержкой среди жителей Донецка, говорит Сергей Стуканов, сейчас редактор первого канала «Украинского радио», а до 2014 года – общественный деятель в Донецке. Говорит, что периодически сталкивался с активистами «Донецкой республики». Но зачастую их было совсем немного.
«Их идеи не поддерживали, пожалуй, даже 2-3% дончан. Это были абсолютно маргинальные идеи, непопулярные. На Донбассе, очевидно, определенная часть людей симпатизировали советскому союзу, симпатизировали России, вероятно. Но сказать, что симпатизировали идеям «Донецкой республики» – это было бы очень большим преувеличением», – говорит Сергей Стуканов.
Стать ведущей организацией на оккупированной территории Донецкой области «Донецкая республика» смогла благодаря России, считает Сергей Стуканов. Россиянам нужно было замаскировать свое вторжение под протест местных шахтеров и трактористов. Организация для этих целей им как раз подошла. Теперь «Донецкой республикой» российские гибридные силы называют не только саму захваченную ими территорию, но и главную «партию» ОРДО – «Общественное движение Донецкая республика». В него входят практически все, кто имеет власть на оккупированной территории.
https://www.radiosvoboda.org/a/the-beginnings-of-separatism-in-donetsk/30133800.html
Хто завтра, 29-го серпня, у Львові - з 10:00 до 20:00 на проспекті Свободи перед пам’ятником Т.Шевченку можна побачити документальну виставку світлин, зроблених під час боїв за Іловайськ у 2014-му.
Будуть представлені роботи чотирьох фотографів: Олександра Гляделова, Maxim Dondyuk, Maks Levin та Markiian Lyseiko, які були в місті Іловайськ під час штурму та оточення.
Ці світлини - частина тої історії, усвідомлення котрої триває і досі.
О 16:00 - відбудеться молитва за полеглими воїнами.
Прийдіть, подивіться, відчуйте.
Організатор виставки: Всеукраїнська Громадська Організація “Об’єднання Добровольців”.
AfterilovaiskНа момент коли було зроблене це фото, донька Андрія Шевчука, позивний "Орест" була на кілька років старша за дівчинку, котру він тримає на руках. Він приносив їй їжу, бо з цим в заблокованому, місті була проблема, як у військових, так і у цивільних. "Орест" намагався зробити так, щоб дитина мала змогу поїсти не просто щось з сухпайка, а приготовлену першу страву.
Під час виходу з оточення "Орест" зник безвісти, можливо пішовши на прорив самостійно. Є ймовірність, що він був у Червоносільському, коли російські танки обстріляли село. Проведена експертиза ДНК одного з 97-ми знайдених там 3-го вересня тіл - показала збіг. Проте мати "Ореста" досі не визнає сина загиблим.
Нагадаємо, що задокументовані спогади учасників боїв за Іловайськ можна послухати та почитати на сайті AFTERILOVAISK.COM.
Збереження пам'яті — це не завжди просто. Але це наш обов'язок перед тими, хто розповісти про ці події не зможе ніколи.
Автор фото: Maks Levin
“Серед залишок різноманітних споруд очевидно найдавнішими є рештки кам’яного фундаменту якоїсь загадкової споруди. Фундамент цей складався з різних за величиною каменів сірого піщаника, які іноді мали наскрізні отвори. Камені ці були складені на глині, утворюючи еліптичну фігуру (4,2 х 3,5м), що мала з чотирьох боків по одному чотирикутному виступу (70 — 80 см завдовжки), які були орієнтовані за сторонами світу”.
“Куар (Кий) збудував місто Куари (Київ)... І через деякий час, порадившись, Куар і Мелтей і Хореан піднялися на гору Каркея (Старокиївська гора) і знайшли там чудове місце... там був простір для полювання і прохолода, а також безліч трав і дерев”. (Порівняймо з літописом: “... и бяше около града лес и бор велик и бяху ловяще зверь”). І збудували вони там поселення й поставили двох ідолів: одного на ймення Гісаней, другого — Деметр”.
1895, 10 лютого – у містечку Пула (нині Хорватія) народився Вільгельм Габсбург (Василь Вишиваний), нащадок королівської династії Габсбургів, ерцгерцог, якого вважали претендентом на гетьманську булаву, політик, дипломат, поет, полковник Легіону Українських Січових Стрільців та Армії УНР.
Вільгельм Габсбург (Василь Вишиваний) (1895 - 1948). 1915. Фото: uk.wikipedia.org.
Разом з українськими вояками він розділив тягар боротьби за Україну. Свою поетичну збірку «Минають дні...» з 23 віршів присвятив українським січовикам: «Борцям, що впали за волю України». Він став поборником українських інтересів, за які поклав життя у Лук’янівській в’язниці.
З 12 років Вільгельм Габсбург жив у місті Живець у Західній Галичині. «Там я перший раз почув про Українців, – писав у мемуарах Василь Вишиваний, – Поляки називали їх «Русіни» і висказувалися про них, як про розбишаків, бандитів. Я свято вірив, що Українці, які так недалеко від Живця живуть, це дійсно розбишацьке племя. В 17 році життя довелося мені поїхати в гуцульські гори. Їхав через Львів і Станиславів інкогніто. Вражіння з гуцульських гір мав чудесне…В Ворохті зустрів гуцула-селянина…я замешкав у нього. Їздив скрізь, шукаючи українських розбишаків. Але надармо. Це мене розчарувало. Від тоді я зовсім змінився і до Живця вернув іншим, як виїхав».
Василь Вишиваний. 1918. Фото: jagjelon-ja.webnode.com.ua.
Він закінчив військову академію і 1915-го поїхав на фронт, де командував українською сотнею. Згодом – армійською групою, до складу якої належав легіон Українських січових стрільців. Розмовляв українською, під одностроєм часто носив вишиванку, яку йому подарував один із підлеглих. За це отримав прізвисько Василь Вишиваний. «Моя сотня, зложена тільки з українців, мала національну українську свідомість, але боялася виявляти її, бо тоді кождого українця уважали політичне підозрілим. Старшини в сотні були самі німці. Страх українців перед переслідуванням доходив до того, що деякі признавалися до польської народности. За це я лаяв страшенно і казав їм, що коли я признаюся до українського народу, то і вони можуть це сміло робити. Військова і моральна вартість моєї сотні представлялася дуже добре. Я взагалі уважаю українців найкращими жовнірами. Тільки вони трохи подібні до овець: як мають провід, котрому вірять, то підуть в огонь і в воду, та й виконають навіть неможливе до виконання».
Вільгельм Габсбург, як член імператорської родини, автоматично став членом сенату. Там він познайомився з українськими парламентарями, зокрема з Євгеном Петрушевичем.
Фото з Лук’янівської в’язниці. 1947. Фото: jagjelon-ja.webnode.com.ua.
До кінця життя Василь Вишиваний вважатиме себе українцем. Після поразки Української революції він житиме у Відні. Там його 1947-го заарештує радянська секретна служба СМЕРШ. Згодом Вільгельма Габсбурга перевели до Лук'янівської в’язниці Києва. Йому інкримінували шпигунську діяльність із західними державами, союзниками СРСР по антигітлерівській коаліції, та звинувачували в зв’язках з ОУН.
Допитували його російською, він відповідав українською. Вирок – 25 років таборів. 18 серпня 1948-го Вільгельм Габсбурґ помер у в’язничній лікарні. Похований на Лук’янівському цвинтарі.
Джерело https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/lyutyy/10/1895-narodyvsya-vasyl-vyshyvanyy
У школах Слов’янська відмовилися від навчання російською мовою. Чому це важливо?
У Словянську (Донецька обл.) з цього навчального року не буде жодного класу із російською мовою навчання. Про це розповіла заступник керівника відділу освіти Слов'янської міської ради Марина Хохлова. Наразі відділ освіти закуповує підручники та дидактичні матеріали українською мовою.
Чому це дуже важлива новина?
Слов’янськ – перше українське місто на Донбасі, яке було окуповане росіянами. Місцеве населення не на словах відчуло на собі усі «прєлєсті» такого «визволення». В той самий час на усіх сепаратистських і проросійських форумах довгий час Слов’янськ зображувався неприступною фортецею «русского міра», мало не новітнім Сталінградом. Новина про те, що тепер у школах Слов’янська не буде російськомовних класів – чудова пропагандивна історія.
З одного боку – це має стати прикладом для усього Донбасу (і не тільки), з іншого – це поразка для «русского міра», бо російська пропаганда стоїть на трьох найбільших «китах»: російській мові, історії та православ’ї. Також варто нагадати, що саме «захист» російськомовного населення став тим формальним приводом, під яким Росія розпочала мобілізацію найманців на Донбас.
Українізація Донбасу – це не лише мова спілкування. Насамперед – це національна ідентифікація і запобіжник того, що тебе не прийде «визволяти» невідомий Ємєля.