Пацифікація. Річниця польського терору

Пацифікація 1930 р.
Пацифікація в одному із сіл Галичини, 1930 р.
Пацифікація в одному із сіл Галичини, 1930 р.

Пацифікація (від. лат. расіfісаtіо – умиротворення) – державна політика масових репресій щодо українського населення Галичини, проведена урядом Польщі на чолі з головою уряду Ю. Пілсудським та міністром внутрішніх справ Ф. Славой-Складовським восени 1930 року.

Формальним приводом для пацифікації стали численні протипольські акції, що відбувалися в краї влітку та восени 1930 року. За офіційною інформацією польської сторони тоді було спалено 62 житлові будинки, 87 стодол, 78 господарських будинки та 112 скирт збіжжя, що належали полякам.

Відповідальність за ці дії польська влада поклала на українське підпілля – Організацію українських націоналістів (ОУН) та її бойовий підрозділ – Українську військову організацію (УВО). Провід ОУН визнав причетність організації до саботажів як форми протесту проти антиукраїнської політики Польщі на українських землях. Однак вже наприкінці вересня 1930 р. ОУН почала гальмувати саботажну кампанію. Пацифікація була проведена за особистим розпорядженням глави «санаційного» режиму маршала ЮПілсудського. Метою пацифікації було послаблення українських політичних сил та забезпечення максимального успіху урядовому табору на наступних (у листопаді 1930 р.) парламентських виборах. З 20 по 29 вересня до пацифікації було залучено 17 рот поліції, тобто 1041 осіб, 10 ескадронів військової кавалерії, а також повітові та волосні поліційні підрозділи. Залучали членів «Стрілецького союзу» та груп військової підготовки. Репресивні заходи польського уряду тривали з 14 вересня до кін. листопада 1930 року. Їм передували арешти групи визначних українських громадських та політичних діячів, зокрема: Д. Палієва, В. Целевича, І. Ліщинського, В. Кохана, О. Когута, О.Вислоцького, І. Ліщинського та інших. 30 жовтня було затримано голову Українського національно-демократичного об'єднання (УНДО) Дмитра Левицького та головного секретаря партії Любомира Макарушку, а також інших активістів. Заарештовано майже весь провід УНДО, низку лідерів Української соціалістично-радикальної партії (УСРП). Загалом було арештовано 21-го українського посла і 3-х сенаторів. Арештовано десятки керівників і членів ОУН в Галичині: Я. Нестора, Б. Кравціва, Б. Кордюка, Р. Сушка, З. Книша, І. Ґабрусевича та інших. 30 вересня було застрелено керівника ОУН і УВО в краю Юліяна Головінського. Під час каральних операцій відбувалась ліквідація українських суспільних організацій та установ, таких як: «Пласт», «Луг», «Сокіл», філій «Просвіти», кооперативів. 

Зруйнована кімната товариства «Просвіта». м. Львів, 1930 р.
Зруйнована кімната товариства «Просвіта». м. Львів, 1930 р.

Було закрито українські гімназії в Тернополі, Рогатині, Станіславові. Польські шовіністичні угрупування чинили напади на українські кооперативи, філії «Просвіти», школи. Українські партії засудили урядову репресивну акцію щодо населення Галичини, хоча й негативно поставилися до саботажної кампанії українського підпілля. ЦК УНДО апелював до уряду та місцевих властей з вимогою припинити політичний терор проти українського населення. Намагання митрополита УГКЦ А. Шептицього досягнути порозуміння з урядовими колами Польщі для зупинення «пацифікаційної» операції завершились невдачею. Спочатку (до кін. вересня 1930 р.) каральні дії чинила переважно поліція, згодом (від кін. вересня до середини жовтня) – здебільшого військові відділи. Під час «миротворчої» операції було застосовано протиправний принцип колективної відповідальності. Спеціальні поліційні та військові відділи проводили численні ревізії у приватних будинках, у приміщеннях українських культурно-освітніх і фінансово-економічних установ. 

Під час поліційних експедицій у трьох воєводствах Галичини було проведено понад 5 тис. обшуків, що супроводжувались зриванням підлоги і дахів, нищенням меблів та продуктів харчування. З селянських громад стягували контрибуції у вигляді продовольства та фуражу.  За офіційною інформацією, поліційна пацифікація охопила 325 населених пунктів у 15-ти повітах, а військова пацифікація – 168 населених пунктів у 14-ти повітах. Загалом здійснено 5195 каральних акцій («ревізій»). У Галичині було «умиротворено» близько 450 сіл з 3500.За інформацією Української парламентарної репрезентації (УПР), репресії торкнулись понад 30-ти повітів з населенням понад 5 млн осіб. Деякі місцевості пацифікували від двох до кількох десятків разів. Не увійшли в офіційні звіти численні локальні акції, здійснені в рамках загальних протиукраїнських репресій.

Зруйнована читальня товариства «Просвіта». с. Княгиничі, Станіславівське воєводство (тепер Івано-Франківська область), 1930р.
Зруйнована читальня товариства «Просвіта». с. Княгиничі, Станіславівське воєводство (тепер Івано-Франківська область), 1930р.

Загалом за липень - листопад 1930 р. у зв'язку з саботажами було заарештовано 1739 активістів українських організацій та установ (у Львівському воєводстві – 722, Тернопільському – 610, Станіславівському – 407). За офіційними даними 1143 осіб було віддано під суд.

Станом на 17 березня 1931 р. в ув'язенні лишалося 212 осіб (10% затриманих). У 20-ти судових процесах було засуджено 28 осіб. Провину основної маси затриманих доведено не було.

Фізичні розправи та знущання над українськими селянами, учителями, священиками часто доповнювались моральним приниженням.

Хвиля репресій, тиск польської влади на українське населення спричинили зменшення українського представництва у вищих законодавчих органах Польщі. Українці з Галичини здобули у сеймі 20 місць та 4 – у сенаті. Новообрана УПР виступила у сеймі та сенаті з осудом протиправних дій влади, вимагала покарання винних та надання допомоги потерпілим. Водночас робилися спроби пошуку шляхів послаблення польсько-українських протиріч (переговори між представниками УПР і польських урядових кіл у лютому 1931 р.).

Читальня і бібліотека товариства «Просвіта» після польського погрому. с. Чижиків, Львівське воєводство (тепер Пустомитівський район, Львівська область), 1930 р.
Читальня і бібліотека товариства «Просвіта» після польського погрому. с. Чижиків, Львівське воєводство (тепер Пустомитівський район, Львівська область), 1930 р.

Українські посли і сенатори звернулися до Ліги Націй з проханням дослідити дії каральних відділів під час «пацифікації» і змусити Польщу виконати свої міжнародні зобов'язання щодо українців з Галичини. Під впливом численних статей у пресі та прохань українських представників справою пацифікації зацікавилися впливові громадські організації антивоєнного й гуманітарного характеру, серед яких: «Міжнародна жіноча ліга за мир та свободу» та британський «Союз демократичного контролю». Протест Польщі висловили Міжнародний комітет Червоного Хреста, Міжнародний союз кооперативів, Міжнародний комітет допомоги дітям, Міжнародний союз скаутських організацій. Численні порушення прав українського населення були засвідчені секретарем «Жіночої ліги» Мері Шіпшенкс, австрійкою Гелен Оппенгаймер, журналістом «Манчестер Гардіан» Фредеріком Фойтом під час їхнього перебування в Галичині. Рада Ліги Націй утворила комітет на чолі з Артуром Гендерсоном для вивчення ситуації на західноукраїнських землях. У січні 1932 р. на спеціальному засіданні ради винесено рішення, яке засуджувало дії польського уряду щодо українського населення. Ю. Пілсудський та його оточення розглядали «заспокоєння» українського населення в контексті своїх масштабніших планів придушення політичної опозиції в державі та встановлення в краї авторитарного режиму. Одним з головних наслідків «пацифікації» стало зростання серед українців національної свідомості, настроїв ворожості до Речі Посполитої, що вело до подальшого загострення українсько-польських стосунків

Джерело

Микола Горбаль

14 вересня 1940 року народився Микола Горбаль — український поет, політв'язень. Був тричі увязений радянською окупаційною владою у 1970, 1979, 1984 за «антирадянську агітацію та пропаганду».
24 листопада 1970 р. заарештований у Тернополі за звинуваченням у проведенні «антирадянської агітації та пропаганди» (ст. 62 ч. 1 КК УРСР). Інкримінували розповсюдження самвидаву, поеми «Дума», в якій СРСР був зображений як тоталітарна держава, а Україна як колонія.

Засуджений 13 квітня 1971 р. Тернопільським обласним судом до 5 років позбавлення волі і 2 років заслання.
Заарештований 23 жовтня 1979 р. за сфабрикованим кримінальним звинуваченням — «спробі зґвалтування». 30 жовтня члени УГГ Оксана Мешко, Ніна Строката та Ірина Сеник оприлюднили документ «Ляментація» — про фабрикування кримінальних справ проти дисидентів: «Брудне звинувачення Горбаля, брутальний арешт його — це нове свідчення того, що пора політичних процесів в Україні минає, настає час, коли політв'язнів запроторюють до кримінальних таборів, штучно притягують їх у кримінальних справах… Звинувачення в зґвалтуванні зручне ще й тим, що, згідно зі ст. 70 КПК УРСР, процес про зґвалтування може слухатися за зачиненими дверима, а тому ні рідні, ні друзі підсудного не матимуть навіть формальної можливості бути присутніми на суді. Крім того, це великий козир для пропаганди — дискредитувати таким чином українських правозахисників».

21 січня 1980 р. був засуджений Жовтневим райсудом м. Києва на закритому засіданні за ст. 17, 117, 190 КК УРСР до 5 років позбавлення волі в таборі суворого режиму. До зали суду допустили сестру Марію, решту родичів — тільки на оголошення вироку. В останньому слові сказав: «Я, можливо, перший, кому фабрикують справу за таким гидким звинуваченням… Сьогодні я офіційно оголошую себе членом Української правозахисної Гельсінкської Групи».
23 жовтня 1984 етапований до СІЗО м. Миколаєва, де за добу до закінчення терміну йому пред'явили ордер на арешт, підписаний 10 жовтня 1984, за звинуваченням у «розповсюдженні наклепницьких вигадок, які паплюжать радянський державний і суспільний лад». Марно Ольга Стокотельна чекала чоловіка біля прохідної табору в Новоданилівці. Горбалю були інкриміновані 45 віршів, вилучених ще 1979 року, і покази кримінальників-провокаторів.

8-10 квітня 1985 був засуджений Миколаївським облсудом за ст. 62 ч. 2, ст. ст. 42, 43, 26 КК УРСР і ст. 70 ч. 2 КК РРФСР до 8 р. позбавлення волі і 3 р. заслання. Визнаний особливо небезпечним рецидивістом. Від 25 вересня 1985 карався в зоні особливо суворого режиму ВС-389/36 у с. Кучино Пермської області.





Всеукраїнська правозахисна організація Меморіал імені Василя Стуса

Під Івано-Франківськом знайшли криївку

Криївку, де ймовірно жили очільники пропаганди ОУН, знайшли на Рожнятівщині. 2 тижні тому лісівники під час лісовідновлювальної рубки натрапили на глибоку яму високо в горах. Саме тому вчора, 12 вересня, працівники комунального підприємства "Пам’ять" вирушили в урочище Зелена Яворина, що за селом Осмолода Рожнятівського району. Під час пошукових робіт вони підтвердили, що це дійсно повстанська криївка часів другої половини 40-х років, яка розташована на глибині 2-х метрів.

Джерело https://if.suspilne.media/news/38435



Василь Кук: вірний до кінця


Він жив у тихій квартирі на київській Дарниці. Він – останній Головнокомандувач УПА Василь Кук. 9 вересня 2007 р. його серце перестало битися. Життя ж його завжди було оповите таємницями. Він мав близько 85 псевдонімів, та найбільш відомі два: в УПА – «Леміш», серед оперативників радянських органів держбезпеки – «Борсук». Його справа на чотири томи та 1028 сторінок, досі зберігається у Галузевому архіві СБУ.

«Характерною рисою «Леміша» було те, що він ніколи нікому про себе не говорив, – розповідала про Кука його дружина Уляна Крюченко на допитах у КДБ в липні 1954 р. – Навіть я, як дружина, не знаю ні його дитинства, ані юнацьких років. Конспіратор «Леміш» був великий. Я ніколи не знала, який пост він має в організації, вже не кажучи про інше».

Один з найкращих конспіраторів в ОУН і УПА Василь Кук очолював повстанську армію з 1950 по 1954 рр. Згодом, радянські спецслужби взяли його в полон, через що «Леміш» аж до 1960 р перебував у радянських тюрмах. Радянська влада намагалася схилити його до співпраці, адже це було важливо для іміджу Радянського союзу, але цей план совєтів провалився.

Після звільнення, спостереження за Куком зафіксувало низку фактів, які давали органам держбезпеки підстави вважати, що він міг використати визволення від кримінальної відповідальності й наступне перебування на волі для продовження антирадянської діяльності. 
Про це зокрема йшлося в доповідній записці голови КДБ УРСР Віталія Федорчука першому секретареві ЦК Компартії України Володимиру Щербицькому в листопаді 1974 року. Тоді «органи» зафіксували, що Василь Кук контактує з дисидентами. Також він був знайомий з Василем Стусом.

В цілому ж цей документ мав досить чітку мету – добитися скасування амністії для Кука та притягнути його до кримінальної відповідальності. Але цього не сталося, адже тоді відповідати довелося б не лише старому підпільнику, а й десяткам чи навіть сотням чекістів, які бралися за його «перевиховання» та «оперативне використання».

Василь Кук до кінця свого життя лишався вірним своїм ідеалам і переконанням. Він був тим, хто пройшов крізь пекло війни і дожив до омріяної незалежності України.

На запитання чому Кук та його покоління боролося проти двох тоталітарних режимів і окупацій за вільну Українську Державу завжди відповідав: «І то, що ми робили, і то, що ми боролися, то все було любити. Любити своє! Ну, ясно, що другі кажуть: ненавиділи! Ну ясно, що все, що вороже, будеш ненавидіти, і що вороже, будеш вбивати, щоб тріумфувало своє!»

Alina Ponypaliak – #ВимкниРосійське


75 роковини початку операції "Вісла"

Кадри операції "Вісла"

75 років тому розпочалась операція під кодовою назвою "Вісла" – примусова депортація українців з їхніх етнічних територій. Внаслідок операції своїх домівок позбулися 700 тисяч українців.

8 вересня цього року Україна вперше на державному рівні вшановує роковини депортації. Торік Верховна Рада встановила другу неділю вересня Днем пам’яті примусового виселення автохтонних українців з Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини, Західної Бойківщини у 1944-1951 роках.


Що таке операція "Вісла" і хто її провів?

Це етнічна чистка, проведена за рішенням партійного і державного керівництва СРСР, Польської республіки та ЧСР. Так, 9 вересня 1944 року в Любліні СРСР та Польща уклали угоду про "взаємний обмін населенням". Виганяли українців з Польщі, а поляків – з України.

Офіційним приводом для проведення операції стало вбивство заступника міністра оборони Польщі, в якому звинуватили УПА. Відповідальність же поклали на усіх українців, які мешкали в Польщі.

операція вісла фото
Українців вивозили у товарних вагонах / Фото ukrainianpeople.us

Операція полягала у примусовій, з використанням військ, депортації українців з їхніх етнічних територій – Лемківщини, Надсяння, Підляшшя і Холмщини.

Швидкими темпами переселити українців і змішані родини на повернені території (передусім північну Пруссію), не утворюючи компактних груп і не ближче, ніж 100 кілометрів від кордону,

– мовилося у постанові Політбюро ЦК ПРП.

"Повернені землі" – це території, які відійшли Польщі після війни від Німеччини. Саме сюди вирішили депортувати українців із Закерзоння. Так називали невеличку смужку етнічних українських земель, які після приєднання Західної України до СРСР, опинились у складі Польщі. З квітня до жовтня звідси було виселено 150 тисяч українців із двох сотень тисяч, які ще залишились після попередніх переселень до Союзу.

Як проходила операція "Вісла"?

Українцям давали 2 години на збори. Речей дозволили брати не більше 25 кілограмів на сім'ю. Декому вдавалося взяти з собою худобу, що їх і врятувало. Українцям після депортації обіцяли рівноцінне відшкодування майна на новій територій, проте цього не відбувалося.

Потім українців везли у товарних вагонах. Довго і невідомо для них, куди.

операція Вісла що це таке фото
Українцям давали 2 години на збори перед депортацією / Фото prolviv.com

Тих, кого запідозрили у співпраці з УПА, розстрілювали без слідства. Для цивільних українців Міноборони влаштувало концтабір в Явожно. Чимало українців загинули від нелюдських умов під час виселення.

Багато сіл під час "зачистки" спалили. На їхньому місці – нині пустка. А замість зруйнованих церков виросли ліси.

"Добровільне переселення" з "рівноцінним відшкодуванням майна" обернулося колгоспним рабством, голодом та злиднями, роками принижень та поневірянь без права повернення на рідні землі,

– розповів голова Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович.

Текст: 24 канал

https://24tv.ua/75_rokovini_pochatku_operatsiyi_visla_shho_vidomo_pro_deportatsiyu_ukrayintsiv_n1202517

Відео (4 частини): 5 канал





Безглузда дискусія

  • 07.09.19, 21:01
Дискусія - чи правильно зробила Україна, видавши Цемаха, трохи безглузда. Якщо західні демократії, включно зі Штатами, не змогли знайти в Росії больової точки, щоб повернути моряків, Сенцова, Балуха та інших без втрати цінного свідка, то як можна звинувачувати владу в Києві, що вони скористались цим шансом? Іншого не було.

Вахтанг Кіпіані

Незаконно засуджені в РФ українці вдома

В Україну повернулися, зокрема, 24 моряки, незаконно затримані в районі Керченської протоки, а також режисер Олег Сенцов, журналіст Станіслав Клих, кримчанин Володимир Балух, активіст Олександр Кольченко, українець Євген Панов, громадський діяч Микола Карп’юк та викрадений у Білорусі студент Києво-Могилянської академії Павло Гриб.

Взамін Київ, за неофіційними даними, передав Москві, зокрема, екс-бойовика «ДНР», фігуранта справи про збиття МН17 Володимира Цемаха і засуджених за тероризм російських найманців Олексія Седікова та Дениса Сидорова.

Чутки про те, що літак з бранцями очікують в одному з аеропортів Києва, надходили впродовж останнього тижня. Проте насправді українці повернулися додому лише сьогодні, 7 вересня. Близько 13:30 колишні бранці Кремля прибули у Бориспіль, їх зустрічали родичі, представники влади, журналісти і просто небайдужі громадяни.

Вітаємо наших вдома і радіємо разом з усією Україною!

Текст: фонд "Повернись живим"

Відео: 5 канал



Справжня та гірка перемога. Капітуляція Японії

2 вересня 1945 року в гавані Токіо на борту лінкора “Міссурі” було піднято прапори США, Британії, Радянського Союзу та Китаю і о 9-00 за місцевим часом підписано Акт про капітуляцію Японії, що ознаменувало завершення Другої світової війни – найкривавішої та наймасштабнішої війни в історії людства.

6 серпня американці скинули ядерну бомбу на Хіросіму. Пізно ввечері 8 серпня, згідно з Ялтинськими угодами та порушуючи Японсько-радянський пакт про нейтралітет, Радянський Союз оголосив війну Японії і невдовзі після опівночі 9 серпня напав на Маньчжурську державу. Спільний шок від цих подій, як наслідок, змусив імператора Хірохіто втрутитися та зобов’язати Велику Шістку узгодити терміни припинення війни, ухвалені Союзниками у Потсдамській декларації.

Ще 9 серпня, після оголошення Радянським Союзом війни Японії і двох атомних бомбардувань міст Хіросіма та Нагасакі, проведених американцями, японський імператор Хіроїто скликав військову раду, на якій після довгих дебатів було прийняте рішення визнати умови капітуляції згідно Потсдамської декларації чинними щодо Японії при умові “збережння за імператором влади суверенного правителя країни”. 10 серпня про це були повідомлені американські власті. 12 серпня американці відповіли, що “повноваження імператора і японського уряду будуть визначені верховним головнокомандуючим союзних військ”.


Грибоподібна хмара над Нагасакі після скидання бомби. Wikipedia

Після наступних дводенних дебатів про зміст цих слів, імператор Хіроїто припинив дискусію про пошук підтексту і оголосив, що в будь-якому разі для країни мир кращий за її руйнацію і доручив уряду підготувати текст заяви про капітуляцію. 15 серпня майор Кеньї Хатанака очолив змову офіцерів, котрі захопили імператорський палац і намагались протидіяти капітуляції країни. Але за півдня заколот був придушений, і в полудень імператор Хіроїто, вперше виступивши по національному радіо, повідомив про капітуляцію Японії, котра негайно була прийнята США.

28 серпня розпочалася окупація Японії союзниками.

Для офіційної процедури підписання Акту про капітуляцію президент Трумен обрав лінкор “Міссурі”, котрий брав активну участь у боях в Тихому океані і носив ім’я його рідного штату. Дату підписання було призначено на 2 вересня, щоб до Токіо могли вчасно прибути представники всіх країн антияпонської коаліції. Церемонія підписання Акта про капітуляцію відбулася 2 вересня на борту лінкора ВМС США «Міссурі», де офіційні представники уряду Японії підписали Акт про капітуляцію Японії, завершуючи Другу світову війну.
 Результат пошуку зображень за запитом "Капітуляція Японії"

Японська делегація на лінкорі "Міссурі". Wikipedia

У неділю 2 вересня на “Міссурі” було піднято прапори США, Британії, Радянського Союзу та Китаю і о 9-00 за місцевим часом Акт про капітуляцію був підписаний міністром закордонних справ Японії Мамору Шігеміцу від уряду країни, генералом Йошихіро Умезу від збройних сил і верховним головнокомандуючим союзних військ МакАртуром. Потім свої підписи на документі поставили представники США, Китаю, Британії, СРСР, Австралії, Канади, Франції, Нідерландів і Нової Зеландії. Від імені Радянського Союзу підпис поставив українець генерал Кузьма Миколайович Дерев’янко. Ця 20-хвилинна процедура завершила найстрашнішу війну в історії людства.


От имени СССР генерал-лейтенант Кузьма Деревянко подписывает акт о капитуляции Японии на борту линкора «Миссури», 2 сентября 1945 года. Wikipedia

Військовослужбовці союзників відсвяткували перемогу над Японією, хоча деякі підрозділи віддалених та розпорошених Азією та островами Тихого океану японських військ протягом тривалого часу аж до сімдесятих років відмовлялися скласти зброю. Воєнні дії офіційно завершлися підписанням Сан-Франциського мирного договору 28 квітня 1952.

Після того, як Японія капітулювала, між істориками не припинялися дискусії щодо доцільності ядерного бомбардування Хіросіми й Наґасакі.

https://milnavigator.com.ua/archives/8633

Акт про капітуляцію Японії 
https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/998_073