Правда в тому, що як таких центрів сепаратизму на Сході України не було. Були заздалегідь створені агентурні центри РФ на українській території. Російські спецслужби розгорнули свою мережу і залучили до підривної діяльності проти України місцевих жителів, фахово обробивши їх пропагандою та фінансово змотивувавши кураторів. І взагалі явище сепаратизму мусить мати підгрунтя: етнічне, національне, релігійне, економічне – хоч якесь. Того, чого на Донеччині та Луганщині не було і немає.

Так, Держава Україна з 1991 року поступово програвала регіон східному сусіду і в результаті він опинився в полоні російського впливу, його грошей, агентури та пропаганди. Остання була найбільш важлива для залучення місцевих жителів до спецоперації під назвою "Русская вєсна".

Місцеві ж еліти зрежисовану ескалацію конфлікту з Києвом розглядали як чергову можливість виторгувати для себе нові преференції – так, як це було 2005 року після Помаранчевої революції. Однак, цього разу вони не врахували одного, що ініціатива прийняття рішень їм вже не належить, а росіяни просто їх використовують для досягнення власних цілей і будь які домовленості з ними нічого не вартують.

Тож, термін "сепар"/"сепаратизм", як і "ополченець"/"ополчення" чи "повстанець"/"повстання" не є коректними. Місцеві мешканці не були і не є ініціаторами будь-чого у цій війні – вони є лише низовими виконавцями планів Кремля. Тому, громадян України, які воюють на стороні Росії, правильно називати "колаборантами".

Що є найбільш важливим у цьому питанні: називаючи колаборантів "сепаратистами" ми говоримо, що в Україні “внутрішній конфлікт”, фактично – громадянська війна. Цьому так само підіграє часто необдумано вживане канцелярне формулювання “територіальна цілісність” хоча більш традиційним і коректним є термін “соборність”.

Підсумуємо:
не “сепаратисти”, а “колаборанти”
не “за територіальну цілісність” чи “єдність”, а “за соборність”
не “громадянська війна на Україні”, а “російсько-українська війна”.

#термінологія_війни

Dmytro Zhmailo – #ВимкниРосійське

20 липня 1937 року, наступного дня після новосілля, до нового господарства Гармаша прийшли з обшуком співробітники НКВС. У старій партійній газеті, якою була застелена скриня, знайшли надруковані статті вже розстріляних комуністичних діячів. До того ж Карпо Гармаш листувався з колегами аптекарями з-за кордону та обмінювався з ними досвідом, а ще – підтримував Українську автокефальну православну церкву. За це чекісти звинуватили його у шпигунстві та космополітизмі.

Карпо Григорович був репресований, 31 грудня 1943 року він помер на засланні. Сім'я втратила батька і чоловіка, а на додачу у них відібрали половину нового будинку, де згодом оселився співробітник районного відділу НКВС.

У 1959 році Верховний Суд УРСР реабілітував Карпа Гармаша посмертно.

Цю історію надав Kekukh Vasil – внучатий племінник Карпа Григоровича Гармаша.

Сьогодні нащадки тих, хто репресував та вбив аптекаря Гармаша окупували український Крим та східні терени Донеччини та Луганщини, продовжуючи забирати здоров’я та життя українських воїнів. Однак ми маємо головне – незалежну Українську Державу, за яку боремося вже не в застінках тюрем, а на вищому дипломатичному рівні на міжнародній арені та зі зброєю в руках на полі бою.

Мусимо зберігати пам’ять про нашу історію та про злочини Росії, щоб ніколи не допустити її повторення.

Alina Ponypaliak – #ВимкниРосійське

«Це канадська журналістка з Торонто, яка народилася в Польщі. Коли їй було два роки, родина емігрувала. Вони прибули до Канади з двома братами та з родичами. Оселилися в Торонто, бідно жили.

Коли їй було шість років, вона була на параді під час святкування Дня Вікторії, було багато людей, вона хотіла сісти в трамвай, але впала і трамвай переїхав ногу. Вона втратила, здається, ліву ногу нижче коліна.

Коли їй було одинадцять років, помер батько. Вона мусила піти працювати на завод. Вечорами після школи відвідувала якісь курси, була самоуком, але потроху вивчилась на секретарку стенографії, з того й жила, допомагала мамі утримувати родину. Але завжди мала прагнення бути журналістом і їй це вдалося.

Потім вона поїхала до Нью-Йорку, рік жила там і працювала як секретарка в психоаналітика. Тоді поїхала до Англії, там рік працювала у відділі, що підтримував провінцію Альберто.

Але це також її не цікавило. Вона хотіла бути серйозною журналісткою і, особливо, хотіла бачити Радянський Союз. Бо вона в такому віці і з такого покоління, коли в післяреволюційний час було захоплення комунізмом”.

Ірина Славінська: Яким чином їй вдалося з цією непрофесійною освітою потрапити репортеркою до Радянського Союзу, окрім того в провінцію?

Ярослав-Ігор Балан: Є доказ, що вона могла бути членкинею Комуністичної партії у Великобританії. Вона подала на візу до Союзу, але все якось розтягнулося.

Нарешті їй далі візу, вона сіла на потяг, маючи 75 американських доларів у кишені. Приїхала до головного вокзалу в Москві. Не знала російської мови, нікого не знала і не мала навіть, де ночувати.

Ірина Славінська: У неї було редакційне завдання медіа?

Ярослав-Ігор Балан: Ні. Вона хотіла бачити, як будується це успішне майбутнє життя. Вийшло так, що коли вона блукала вокзалом, якийсь чоловік зрозумів, що їй потрібна допомога і підійшов до неї. Він знав три слова англійською, трохи німецькою. Провів її до готелю, там на рецепції покликали гостя, що був журналістом із Чикаго. І вони взяли її на ніч, вона першу ніч спала у ванній.

Він знайшов їй місце, щоб тимчасово винайняти кімнату. В той самий час представив її відомому американському журналісту Волтеру Дюранті, який був кореспондентом New York Times. Той дав їй роботу і вона працювала дев’ять місяців як дослідниця та його помічниця. Тоді ж скористалася нагодою, щоб добре вивчити російську мову, а також журналістську роботу. Це був грудень 1928 року.

Десь у вересні 1930-го було готова, щоб заробляти на життя як незалежна журналістка. Вона не була прив’язана до жодної газети, хоча її статті друкували Daily Express.

Я думаю, вона швидко зорієнтувалася, що цей «рай на світі» не був раєм. І вона потроху пізнала дійсність радянського життя.

Ірина Славінська: Чи є про це якісь її записи, що справді відбувається зміна ставлення людини, яка захоплена цим шармом комуністичної ідеї, і людини, яка справді побачила реальність?

Ярослав-Ігор Балан: Вона згадувала у статті 1971 року, що написала спогади і пробувала продати їх до якогось видавця, але не вдалося. І було би цікаво знати, коли вона почала інакше дивитися на Радянський Союз.

Я знаю, що в липні 1931 року до Москви приїхав славний англо-ірландський письменник Джордж Бернард Шоу, і вони познайомились. Вона всюди ходила з ним, навіть була в кімнаті, коли він мав зустріч із Сталіним і чула розмову.

Ірина Славінська: Яким чином вона в 1932 році вирішує поїхати на Схід? Чи було це рішення, вмотивоване першими новинами про початок Голодомору?

Ярослав-Ігор Балан: Так, думаю, це було мотивацією. Я знаю, що в квітні 1932 вона повернулася до Лондона на кілька тижнів на відпочинок. Тоді познайомилася з Беатрисою Веб, яка зі своїм чоловіком Сіднеєм були дуже відомими аристократами, але симпатиками комунізму. І Шоу їй радив зустрітися з Ріа. Є дуже цікавий опис про їхню зустріч. Ріа вже в той час сказала, що в Україні є голод і пробувала переконувати, що Радянський Союз не є тим раєм та утопією, про який вони думали. Але Беатриса махнула на це рукою і не хотіла чути, сказала, що вони знають про «певні труднощі». В липні 1932 року Беатриса поїхала з чоловіком у Союз, п’ять тижнів були там, а після того вона написала книжку «Радянський Союз. Нова цивілізація», що вийшла 1935 року, де вони більш-менш виправдовували політику Сталіна.

Ірина Славінська: Як Ріа потрапила на територію України?

Ярослав-Ігор Балан: Голод почався наприкінці зими 1932 року. Найстрашніший період був від січня 1933 року. В липні 1932 приїхали двоє дівчат з Америки. Їм було по 22 роки, а Ріа на той час було 28. Вони отримали дозвіл і хотіли поїхати аж до Грузії: через Україну з Москви на південь. І попросили, щоб їй дали дозвіл їхати як гіду і перекладачу. І вже коли в Україні, побачили голодних людей і те, що діялося насправді. 

Повну версію розмови слухайте в доданому звуковому файлі. 

Перекладені уривки з репортажів тут https://www.bbc.com/ukrainian/features-46322755

За першу ніч радянськими військами було захоплено Тернопіль, 18-19 вересня – Сокаль, Броди, Бібрку, Рогатин, 19 вересня війська підійшли до Львова. 22 вересня 1939 р. польський гарнізон на чолі з генералом В. Лянгнером капітулював перед Червоною армією. Наступ совєтів став повною несподіванкою для польського політичного керівництва і військового командування.

На честь спільної перемоги нацистів та комуністів в захоплених містах почали проводити спільні військові паради.

Населення в перші дні доволі приязно вітало совєтів. Лише національно-визвольне підпілля ОУН застерігало цивільне населення, наголошуючи, що на зміну польській окупації прийшла ще страшніша – радянська. І у цьому українці дуже швидко пересвідчилися. Про звірства радянської влади в перші місяці окупації Західної України ще 2010 року вийшов документальний фільм Тараса Химича  "Золотий вересень"

Ми живемо в часи вже російської-української війни, розв’язаної Росією. Сьогодні наші західний сусід починає розуміти, що сильна незалежна Польща можлива лише за умов існування сильної незалежної України. А будь-які наші суперечки призводять до взаємних жертв, втрат та руйнацій. Результатами цього користуються росіяни: “імперські”, “червоні” чи сучасні “путінські” – не має значення.

Імперська Росія лише змінила форму, але загроза з її боку, як і 80 років тому, лишається незмінною. І чи зробимо ми правильні висновки з історії – залежить тільки від нас.

Alina Ponypaliak, Dmytro Zhmailo – #ВимкниРосійське