Два повстанські архіви з невідомими історикам документами знайшли в лісах на Івано-Франківщині і передали Центру досліджень визвольного руху.
Про це Історичній правді повідомили в ЦДВР.
ФОТО: ЦДВР
У Стратинських лісах Рогатинського району Івано-Франківської області відкопали "молочний" бідон і металеву скриньку. У них повстанці свого часу зберігали свої документи. Більшість із них виявилися невідомими історикам.
Кілька сотень знайдених документів датуються 1945 — 1946 рр. Це переважно звіти підпілля ОУН та підрозділів УПА з теренів Львівської, Тернопільської та Івано-Франківської областей, які діяли у межах Воєнних округ (ВО) УПА "Буг", "Лисоня", "Говерля" та на території Закерзоння (сучасна територія Польщі).
ФОТО: ЦДВР
Вперше виявлено 5 звітів з Тактичного відтинка "Магура", що входив до складу ВО "Говерля" та низку хронік сотень з ВО "Лисоня". Знайдено з десяток невідомих досі типів бофонів (підпільні гроші, векселі).
Група документів присвячена темі виборів до Верховної Ради УРСР 1946 року. Ці вибори планувалися радянською владою як засіб формальної легалізації окупації Західної України. Для підпілля зрив виборів був першочерговою задачею, успіх якої мав засвідчити реальну силу УПА.
ФОТО: ЦДВР
"Архіви із Стратинських лісів — надзвичайне історичне джерело. В кількох сотнях документів зібрана історія українського визвольного руху за два роки. Для нас очевидно, що архів призначався для інформування лідерів ОУН та головного командування УПА. Втім, встановити чи працювали з ним члени Проводу ОУН наразі немає можливості, але ми вперше виявили кримптоніми підпільної пошти "АА" та "612". Хто це – думаю, з'ясуємо з часом", — пояснює Руслан Забілий, генеральний директор Національного музею-меморіалу "Тюрма на Лонцького" та член Вченої ради Центру досліджень визвольного руху.
ФОТО: ЦДВР
Один з архівів дуже добре зберігся, його опрацюють реставратори та історики і згодом оприлюднять он-лайн в Електронному архіві визвольного руху avr.org.ua. Інший, на жаль, не підлягає навіть реставрації, відтак реставраторка Національного музею "Тюрма на Лонцького" Олена Папевська законсервує архів та відреставрує німецьку мінометну скриньку, в якій він зберігався.
На лінії зіткнення, там, куди потенційно щохвилини може прилетіти куля чи снаряд – за 10 кілометрів від фронту, – живе близько 100 тисяч дітей. Про те, як війна впливає на психіку дітей, як відображається на їхньому сприйнятті світу – репортаж воєнного кореспондента Радіо Свобода Андрія Дубчака.
Зробити репортаж про дітей на лінії фронту я задумав давно. Як до цієї теми підступитися, не знав – надто важко це… Та цього так сталося, що на початку відрядження – у першому ж інтерв’ю – психолог із Попасної Людмила Романенко почала про це говорити. За її спостереженнями, наслідком війни й бойових дій стала «замороженість» дітей, батьків, та й усього суспільства в цілому.
Якщо коротко, то «замороженість» – це психологічне уникання наявної проблеми на підсвідомому рівні. Таке уникання, за словами психолога, є однією із основних ознак посттравматичного стресового розладу (ПТСР).
Цей стан надпотужно впливає на психосоматику і здоров’я загалом. Медики у Попасній останнім часом реєструють різкий сплеск онкозахворювань і психосоматичних розладів, як у дітей, так і у дорослих.
«Замороженість» також характеризується відсутністю емоцій, як у дітей, так і у батьків. У такому стані батьки не можуть повноцінно давати дітям любов, тепло й відчуття захищеності, а діти не можуть на повну радіти, гратися, відчувати себе у безпеці. Все це позначається і позначатиметься надалі на психіці й здоров’ї дітей не лише у прифронтових зонах, а й у решті країни.
Спостерігаючи за дітьми, які живуть біля лінії фронту, я для себе відзначив, що старші діти, які застали бойові дії вже у свідомому віці, сприймають війну більш травматично, аніж діти, які народилися або усвідомили себе вже під час війни.
У старших одні стреси і страхи, у молодших інші.
Діти в реабілітаційному центрі «Лелека», що у фронтовому місті Попасна
Ось лише кілька історій дітей, які живуть біля лінії конфлікту. Про деяких із них ми зробимо більш розгорнуті матеріали. Це дуже велика і важлива тема, що потребує широкого висвітлення.
Золоте-4. Жора
Жорі – 4 роки. Його разом із матір’ю я зустрів біля магазину в центрі селища Золоте-4 – потенційній точці розведення військ. За рогом цього магазину видно «дім Павлова», а це вже передова.
Жорина домівка – на околиці селища. Ліс за городами заміновано. Мати розповіла, що в тому лісі на «розтяжках» іноді підриваються собаки, і їхні нутрощі потім довго висять на гіллі дерев і кущів.
Жора – зосереджений. Його очі не посміхаються. Він дивиться так, ніби оцінює.
Георгій, 4 роки. Селище Золоте-4. Потенційна точка розведення військ, «сіра зона». 19 вересня 2019 року
Прямо зі мною говорити він не захотів. Промовив кілька слів і все. Тому його мама була між нами «перемовником»:
– Жорику, а як в собачку нашого влучили два осколки, пам’ятаєш?
– Так.
– Не вижила собачка, – каже мати, – три місяці пожила і померла… Жоро, а розкажи дяді, коли стріляли. Розкажи.
– Коли було темно, вони стріляли.
– А з чого стріляли?
Жора зосереджено і точно імітує звуки, що супроводжують «виходи», політ і «приходи» від різних видів зброї.
Луганське. Давид, Вова, Степан
Родина живе тут із самого початку конфлікту. Під час найгарячіших боїв 2015 року вони ненадовго виїздили в Харків, але потім повернулися, бо тут все – комбайн, трактор, поля, господарство, собаки, коти. Їхня хата стоїть прямо на околиці селища, далі блокпост, і за ним вже передові позиції ЗСУ.
Стріляють тут регулярно. Іноді «прилітає» просто поруч.
Десятирічний Давид катається на купленому для них батьком дитячому квадроциклі, а малий Степан намагається його наздогнати, щоб теж покататися. За шлагбаум – не можна. Там передова. Селище Луганське, 20 вересня 2019 року
Хлопці дуже рухливі й невгамовні. Увесь час бігали, ловили то собаку, то кота, чи каталися на квадроциклі. Старші багато допомагають батькам по господарству. Навіть водять комбайн і трактор.
Давид, 10 років. Мріє бути адвокатом і поїхати на море. Позаду паркан їхнього будинку, посічений осколками від міни. Село Луганське, 20 вересня 2019 року
Розговорилися. Запитуємо у Давида, що тут цікавого у селі:
– Іноді, ввечері, коли ми їмо кавун, чути, як стріляють і з тієї сторони, і з іншої. Одні стріляють із БМП, а інші з міномета.
– А ти розрізняєш зброю?
– Трішки. Коли стріляє БМП, снаряд свистить і світиться. А з міномета сильно стріляє, трішки просвистіло і його не видно.
– Страшно?
– Ні. Вже звикли. А було таке, що ми дев’ять місяців без світла сиділи. Домашнє завдання під свічкою робив. У підвал ховалися.
Семирічний Вова і малий Степан граються з песиком, селище Луганське, 20 вересня 2019 року
Із розмови з Вовою:
– Коли стріляли – ми бігли в підвал. Навіть у трусах. Бо боялися, що капєц. Я хочу, щоб війна закінчилася і ніколи не було її.
Малий Степан дуже переконливо імітує ходу зомбі. Мати каже, що це його улюблені серіали. Селище Луганське, 20 вересня 2019 року
Хлопці дуже комунікабельні й допитливі. Війну сприймають як звичну частину довколишнього світу.
Ну, і що ж, що прийдеться умерти У похідній шинелі в житах Ми у вічі сміємося смерті А вмирати прийдеться лиш раз
Ну, і що ж, що хтось буде ридати На воротах даремно ждучи Будуть нам маршової співати До атаки гранати, рвучись
Сотня наша ударна залізна Сотня наша в боях - богатир Нас Тризуба веде знам`я грізне І завзятий наш друг командир
За потоптану честь України За поганьблену землю святу Ми ідем, щоб підняти з руїни Українську державу нову
2 жовтня 1913 у с.Голоско Велике (тепер частина Львова) народився Святослав Мотало – поет, прозаїк, діяч ОУН, більше відомий за літературним псевдонімом “Святослав Ольшенко-Вільха” (скорочено – “С.В.-В.”, “С.О.-В.”, “Св.О.-В.”)
Твори Святослава Мотала публікувалися у львівській та краківській пресі, а в 1941–1942 світ побачили збірки “Червона корчма” (прозова) і “Чужа весна” (поетична).
Під час війни працював у Головному осередку пропаганди ОУН, зокрема, в 1943 виконував обов’язки крайового референта пропаганди Західних українських земель (ЗУЗ – територія Галичини) під псевдонімом “Оляф”. За твердженням одного із його знайомих, навесні 1944 він заявив: “Іду в підпілля до УПА, вдруге на еміграцію не піду”.
За невідомих обставин у грудні 1944 С.Мотало мобілізований до Червоної армії військовим комісаріатом Боринського р-ну Дрогобицької обл. Ймовірно, потрапив в руки чекістів, які в випадках, коли не мали матеріалів для арешту затриманих в облавах на нелегалів військовозобов’язаних, відправляли їх на фронт.
Загинув у квітні 1945 на південь від Кракова.
Найвідомішим твором Святослава Ольшенка-Вільхи є вірш “Похідна” (“Ми у вічі сміємося смерті”), який став популярною повстанською піснею. Вперше він, ймовірно, опублікований в часописі “Наша боротьба" (ч.4 за 1941), згодом, дещо змінений, у журналі “Повстанець” (ч.5-6 за 1945)
1 жовтня 1925 р. на Львівщині народилася Марія САВЧИН, діячка ОУН.
Савчин була дружиною полковника УПА Василя Галаги. У 1940-х рр. була провідницею підпільного Юнацтва ОУН та зв’язковою із псевдо "Марічка". Схоплена із тримісячним сином співробітниками КДБ, Марія втекла, вистрибнувши із вікна і залишивши сина, якого більше так і не вдалося знайти. Через кілька років знову була схоплена совєтами. Виїхавши у США нібито для налагодження зв’язків із закордонним представництвом УГВР, Марія розкрила світові провокаційні плани МГБ. Змушена покинути на батьківщині чоловіка та другого сина, Марія стикнулася із недовірою та звинуваченнями у співпраці з КДБ. Савчин очолювала Союз Українок Америки та була делегатом Конгресу Світової Федерації Українських Жіночих Організацій. Марія написала легендарні спогади "Тисяча доріг" про потрясіння, які пережила у підпільній бротьбі. Після здобуття незалежності Марія повернулася в Україну і вперше за багато років зустрілася з чоловіком та дорослим сином...
Археологи виявили камінь фалічної форми біля селища Роллсбо, Швеція. Переконані, що зроблений руками та встановлений із символічною метою.
Пам'ятник датується епохою пізньої бронзи - між 1100 - 500 до н.е. та має довжину 52 см. Із південного боку містить мощення, яке, ймовірно, слугувало офіційним входом, повідомляє The History Blog.
Біля знахідки виявили 5 чітких шарів сажі, вуглецевих матеріалів і червоний камінь невідомого призначення. В одному з шарів знайшли обвуглені тваринні кістки.
З огляду на контекст, дослідники припускають, що ця ділянка, можливо, була пов'язана з культом родючості. Це єдина подібна знахідка, яку коли-небудь знаходили на жертовному місці.
Спочатку гітлерівці палили книги. Потім вони знищували людей. Адепти "русского мира" робили так ще до нацистів. Саме тому в цій публікації ми вжили поняття нацисти щодо дієвих прихильників російської імперії. Тут поняття нацист — метафора, яка ілюструє суть шовінізму "великоросів" та їх неприйняття України.
У серпні-вересні 1919 року Київ захопили війська генерала Денікіна. До українського міста повернулася ніби стара влада, але це було захоплення. Бо 1918 року УНР проголосила незалежність, Німеччина то визнала й оце прихід старої-нової влади з Росії вже не вписувався ні в які рамки.
Ні в які рамки, бо з приходом білогвардійців у Києві почали ширитися антисемітські настрої. Євреїв асоціювали з більшовиками, яких не так давно вигнали з міста. Та дісталося не тільки євреям. Шовінізм імперської влади кинув камінь і в бік українців. При чому вдарив у дуже болюче місце.
Був такий журнал "Київська старовина". Неподалік від залізничного вокзалу творці журналу організували україномовну книгарню. Вона вже працювала 20 років та мала понад 40 тисяч книг українською мовою. Книгарнею завідував Василь Степаненко. І от до книгарні прийшов росіянин Борис Будилович і сказав, що потрібно вилучити шкідливу літературу. Цей Будилович був сином петербурзького професора-мовознавця й дуже не любив українців, називав їх малоросами.
Працівники книгарні були шоковані. Як це так — вилучити книги, закрити книгарню, коли он навіть у Петрограді, в Росії українська книгарня була. Але ні. Нова влада перевершила навіть більшовиків у шовінізмі та ненависті до українців. 40 тисяч книг було спалено.
Історик Віталій Скальський у статтях на "Історичні1 правді" та порталі "Деловая столица" наводить точну цифру - 40543. Книгарня, що розташовувалася на вулиці Симона Петлюри, перестала існувати.
Адепти російської імперії забули, що їх імперія розпалася. Її вже не було, немає і не буде. Все. Спалені книги не допоможуть. Заборона та репресії не врятують. З того часу минуло 100 років. А шовіністи з Москви та Петербургу й досі роблять те саме — знищують. Тільки тоді вони нищили книги, а тепер — людей у війні на Сході України. Сподіваємося, розпад імперії продовжиться. Таки продовжиться. Бо інакше просто бути не може.
Від президента до школяра, від військового до вчителя – нині всі в Україні використовують гасло «Слава Україні! Героям слава!». Та звідки воно? Як народилося? Хто вигукував його першим? І чи нема в ньому ідеї «вищості»?
«У всіх рушниці, у декого шаблі і револьвери, у одного шабля старовинна, оправлена в срібло.
Під’їжджаю до них:
– Добридень хлопці!
– Слава Україні! – відповідає декілька голосів. Це мене трохи змішало. Я не знав, що у холодноярців заведено замість «Здоров» вітатися «Слава Україні», а відповідається – «Україні слава».
Це спогади військового, письменника, громадського діяча Юрія Горліс-Горського. У 1919 році він приєднався до боротьби за Холодноярську республіку і став одним із осавулів гайдамаків.
Визвольні змагання. Українська революція
Юрій Горліс-Горський пройшов всю революцію. Історики кажуть: саме завдяки його спогадам гасло поширилося українськими землями.
Водночас, під час визвольних змагань фраза «Слава Україні» в різних інтерпретаціях з’являється в різних військових формуваннях та звучить у багатьох регіонах України та українських етнічних земель. Її використовують різні підрозділи УНР та інших українських державних утворень.
УНР. Чорні запорожці. Гасло та вітання «Слава Україні! – Козакам Слава!» в часи УНР використовували чорні запорожці. Про це йдеться зокрема і в спогадах Петра Дяченка, командира 1-го кінного полку чорних запорожців.
Гетьманат Скоропадського. Сердюки. «Йшлося насамперед про сердюків, які добре марширували, голосно вигукували «Слава Україні, Гетьманові Слава», – пише у своїх спогадах генерал Всеволод Петрів.
Пізніше гасло підхопили наступні борці за незалежність України.
1920-і–1940-і роки. Українські націоналісти
Гасло в такому вигляді, як українці використовують його зараз, з’являється в націоналістичній організації «Легія українських націоналістів», що діяла у 1925–1929 роках.
«Коли виникло питання про організаційне вітання, схоже на те, що саме Юрій Артюшенко запропонував використати вітання чорношличників: «Слава Україні!» – «Козакам слава!». Пропозицію товариство прийняло, але з уточненням – відповідати треба було: «Героям слава!», йдеться в спогадах Петра Дяченка.
Пізніше бандерівське крило ОУН підхопило це гасло і затвердило його як офіційне привітання організації у 1941 році – на Зборах: «Обов’язуючі слова повного привіту: «Слава Україні» – відповідь – «Героям слава». Допускається скорочення привіту – «Слава» – «Слава».
Також в ОУН використовували й інше, схоже гасло: «Слава Україні – вождеві слава». Вождем називали спочатку – Євгена Коновальця, а потім Андрія Мельника. Пізніше, після придушення збройного спротиву ОУН-УПА, в СРСР гасло було забороненим довгі роки.
Перебудова. Кінець 80-х–1990-і роки
Наступні яскраві згадки про гасло датуються вже 90-ми роками, коли Україна отримала відносну свободу слова. Тоді воно почало звучати на мітингах і демонстраціях.
Тоді ж з’явилося і продовження фрази, яке звучить як: «Слава нації! Смерть ворогам!» і «Україна понад усе!», чого не було раніше. Таке продовження використовувала Українська націоналістична самооборона (УНСО) – силовий підрозділ партії УНА.
Є навіть версія, що з’явилася ця фраза завдяки фільму 1995 року «Хоробре серце» про боротьбу Шотландії проти Британської імперії.
Сучасність
Гасло «Слава Україні – Героям слава» в масовій свідомості міцно асоціюється з Революцією гідності і Помаранчевою революцією; з Майданом і війною на Донбасі.
Акція у Вашингтоні, 18 вересня 2014 року
Однак, саме на сході до гасла досі ставляться з пересторогою. Раніше радянська, а тепер російська пропаганда змальовує борців за незалежність України і все, що пов’язано з ОУН чи УПА, як пособництво нацизму.
Крім того, гасло поширилося в лавах ЗСУ і добровольчих підрозділах саме під час російської збройної агресії проти України.
Політична карикатура Євгенії Олійник
Офіційно ж в армії зараз використовують взяте з радянських часів і перекладене з російської «Бажаємо здоров’я, товаришу генерал-полковнику» чи «До побачення, товаришу адмірале». До Верховної Ради ще в 2014 році був поданий законопроект, що пропонував нове вітання в армії. Але змін поки немає.
Через десятиліття після повстання у Холодному Яру та партизанської боротьби УПА на Західній Україні гасло «Слава Україні! Героям слава!» поширилося на всю країну. Так сучасні українці згадують і вшановують героїв минулих днів та героїв днів нинішніх.
Шостий рік російсько-української війни. Кожен з нас давно звик до новин з військовою термінологією. Однак, “словник термінів” за ці роки став доволі широким і, використовуючи ту чи іншу назву, не завжди можна зрозуміти, як цим ми підіграємо ворогу. Тому, презентуємо серію публікацій: “Термінологія сучасної війни”.
Частина 1: "Сепаратисти". Найбільш вдало нав'язаний російською пропагандою термін, який досі використовується українськими посадовцями, військовими, волонтерами та ЗМІ.
Правда в тому, що як таких центрів сепаратизму на Сході України не було. Були заздалегідь створені агентурні центри РФ на українській території. Російські спецслужби розгорнули свою мережу і залучили до підривної діяльності проти України місцевих жителів, фахово обробивши їх пропагандою та фінансово змотивувавши кураторів. І взагалі явище сепаратизму мусить мати підгрунтя: етнічне, національне, релігійне, економічне – хоч якесь. Того, чого на Донеччині та Луганщині не було і немає.
Так, Держава Україна з 1991 року поступово програвала регіон східному сусіду і в результаті він опинився в полоні російського впливу, його грошей, агентури та пропаганди. Остання була найбільш важлива для залучення місцевих жителів до спецоперації під назвою "Русская вєсна".
Місцеві ж еліти зрежисовану ескалацію конфлікту з Києвом розглядали як чергову можливість виторгувати для себе нові преференції – так, як це було 2005 року після Помаранчевої революції. Однак, цього разу вони не врахували одного, що ініціатива прийняття рішень їм вже не належить, а росіяни просто їх використовують для досягнення власних цілей і будь які домовленості з ними нічого не вартують.
Тож, термін "сепар"/"сепаратизм", як і "ополченець"/"ополчення" чи "повстанець"/"повстання" не є коректними. Місцеві мешканці не були і не є ініціаторами будь-чого у цій війні – вони є лише низовими виконавцями планів Кремля. Тому, громадян України, які воюють на стороні Росії, правильно називати "колаборантами".
Що є найбільш важливим у цьому питанні: називаючи колаборантів "сепаратистами" ми говоримо, що в Україні “внутрішній конфлікт”, фактично – громадянська війна. Цьому так само підіграє часто необдумано вживане канцелярне формулювання “територіальна цілісність” хоча більш традиційним і коректним є термін “соборність”.
Підсумуємо: не “сепаратисти”, а “колаборанти” не “за територіальну цілісність” чи “єдність”, а “за соборність” не “громадянська війна на Україні”, а “російсько-українська війна”.
На фото – Карпо Григорович Гармаш. Він походив з селянської родини, сам здобув науку – з четвертого разу вступив до Київського імператорського університету імені Святого Володимира на аптекарську справу і закінчив його з відзнакою. Походив Карпо з козацького роду з Чернігівщини. Довгий час працював помічником аптекаря та аптекарем у Києві, а згодом завів власну аптеку на площі Льва Толстого.
Все змінилося, коли совєти окупували Київ: “До аптеки ввірвалися оскаженілі більшовики і почали вимагати гроші. Не отримавши зазначеної суми, прострелили ногу і сказали, що за залишком навідаються пізніше”. Довго не роздумуючи, Карпо Гармаш втік з Києва на Чернігівщину, де працював в аптеці до 1937 року. Так аптека залишилася без аптекаря, а частина киян – без медичної допомоги (на той час аптекар був і фармацевтом, і лікарем).
20 липня 1937 року, наступного дня після новосілля, до нового господарства Гармаша прийшли з обшуком співробітники НКВС. У старій партійній газеті, якою була застелена скриня, знайшли надруковані статті вже розстріляних комуністичних діячів. До того ж Карпо Гармаш листувався з колегами аптекарями з-за кордону та обмінювався з ними досвідом, а ще – підтримував Українську автокефальну православну церкву. За це чекісти звинуватили його у шпигунстві та космополітизмі.
Карпо Григорович був репресований, 31 грудня 1943 року він помер на засланні. Сім'я втратила батька і чоловіка, а на додачу у них відібрали половину нового будинку, де згодом оселився співробітник районного відділу НКВС.
У 1959 році Верховний Суд УРСР реабілітував Карпа Гармаша посмертно.
Цю історію надав Kekukh Vasil – внучатий племінник Карпа Григоровича Гармаша.
Сьогодні нащадки тих, хто репресував та вбив аптекаря Гармаша окупували український Крим та східні терени Донеччини та Луганщини, продовжуючи забирати здоров’я та життя українських воїнів. Однак ми маємо головне – незалежну Українську Державу, за яку боремося вже не в застінках тюрем, а на вищому дипломатичному рівні на міжнародній арені та зі зброєю в руках на полі бою.
Мусимо зберігати пам’ять про нашу історію та про злочини Росії, щоб ніколи не допустити її повторення.
