Отрутою в долонях краплі сліз. Прозорі, чисті, сяють,– але мертві… Пронизані очима вже наскрізь Холодної самотньо-злої смерті. Ти обніми мене й не відпускай Допоки небо світиться зірками, Допоки сонцем сяє небокрай, Або вмивається солоними дощами. І хай навкруг танцює танго знов Хоч тисячу смертей в вогненнім колі, А я із їхніх кам’яних оков Все вириватимуся впевнено на волю. Ти обніми. І що тоді мені Все те, що доля у сльозах віщує! Я виживу у будь-якім вогні, Лиш ти будь...

Читати далі...

Відпусти моє серце – воно не твоє, я його не віддам тобі, чуєш?! Не цілуй так зрадливо уста і плече, я ненавиджу, як ти цілуєш! Навіть думати в душу ввірватись не смій, – не злетиш ти до неї, пропаща, і не треба повторювать знов "він не твій", – я ж тобі не повірю нізащо. Я всміхатися навіть сльозами журби буду знов, бо він поруч зі мною, а ти плач, бо була самотою завжди, Так і лишишся ти самотою.

Гаряча ванна, ароматна пінка і відчуття блаженства неземного… А ще якби мені потер ти спинку, то я і потонути так готова… Зірву цілунок грішний я несміло і, на замовлення неначе, світло щезне, розслаблене та мокре твоє тіло мене погубить і в тобі я знов воскресну... Ти перевір у темряві шаленій чи дихаю ще я, чи ще жива я, бо коли ти так близько біля мене, то я і розум, і життя втрачаю…

Заплаканий вечір. Набридливий дощ у імлі вистукує срібними краплями ноти вже звичні… Я пальцем малюю на ледь запітнілому склі тебе із усмішкою того дощу на обличчі. Далеко від мене. А хочеться так мені знов лише оглянутись – і ти будеш поруч зі мною… І що тоді дощ із плаксивих краплинок-оков,– я буду сміятись хмільною до згуби грозою. Лише оглянутись… Не смію… боюсь пустоти, не хочу у ній потопати самотньо без тебе, боюсь, озирнуся, а там будеш зовсім не ти, а іншого ж навіть...

Читати далі...

[Приєднана картинка] Дощ танцював у запальному танго, й запалювала нас вже навіть тінь і наша зустріч перетворювалась плавно на згубний танець диких почуттів. Заплутавшись у подихах безшумно, втамовуючи спрагу на губах, дощ танцював, а ми п’яніли згубно, впиваючись у кожен його па. Заворожи мене бажань грозою, цілуй очима… ти тепер лиш мій до забуття… Хай стане дощ сльозою, а ми розтанем пристрастю у ній…

Лондон… Берлін… Париж… Кава… шампанське… чай… Слухаєш… звеш… летиш знову за небокрай. Повість… новела… вірш… Пісня… соната… звук… Небом й землею між серця спинився стук. Сонячно… вітер… грім… Вечір… світання… ніч… Плачеш, смієшся, втім зовсім не в цьому річ… Сотні чужих країн… Фарби…акорди… па… Лондон… Париж… Берлін… Тільки тебе нема…

[Приєднана картинка] Сотні кілометрів, тисячі людей, краєвидів казка… Ранок… день… і вечір поцілує подих втомлених очей і моя молитва обійме за плечі. Сотні кілометрів. Так багато мов, але все ж я поруч – протягни лиш руку. Дивна й незбагненна іноді любов, навіть якщо стане відблиском розлуки. Пролітають мимо сотні роздоріж, ліхтарями вечір тихо догоряє… Кращого немає, повертатись ніж знов до свого додому, де тебе чекають.

Я дивлюсь в твої очі, тільки в них нема навіть відблиску мого, в них байдужості тіней стільки, що вогонь перетворюють в скло. Я не хочу більше кохати. Я не знаю кохання святого. Тільки біль і бажання втікати залишило для мене воно. Я не хочу чекати більше, я не знаю надії із болю, лиш її пустотлива тиша убиває мене без жалю. Я не вірю уже в кохання, це лиш мрій і думок сваволя, це лиш вигадка й покарання для того, хто повірив в «люблю»…

[Приєднана картинка] Опівночі підкрашу очі, губи й на місяцеві полечу гойдатись, бо там у небі гарно так, до згуби, бо там від буднів можу заховатись. І хай усі говорять, що я відьма, І від моєї тіні хай втікають, а я скажу вам, що я з ними згідна, хоч місяця в кишеню не ховаю. Протру його із зорями до блиску, щоб відбивались у очах чарівно, щоб чи далеко щастя, а чи близько до мене привели його все рівно. Я погойдаюсь з нічкою тихенько і порахую зорі нашвидкоруч, а...

Читати далі...

Знівечена до крові лезом гострим своїх же прадідівських шабель і сокир. І що там вороги – на них немає злості, Вони лиш впевненості додають і сил. А діти… Біль на серце каменем лягає, як, замість стати втіленням твоїх надій, вони сиру могилу власноруч копають, щоб заживо похоронити тебе в ній. Безумці! Вони досі й так не зрозуміли, Що ти безсмертна, що нема таких могил, які б вмістили твою душу й твоє тіло, що величі твоєї не сховати крил! Знедолена, але безсмертна рідна мово...

Читати далі...