Визволителі

Ніколи не думав, що мій роман "Танґо смерті" викличе таке обурення у окремих молодих людей, які раптом вдягнулися у тогу критика і взялися судити про окремі епізоди. Спершу вони обізвали ті сторінки роману, які їм не сподобалися, "бородатими анекдотами", а потім уже пішли в тотальну атаку, звинувативши і в антисемітизмі, і в перекрученні історичних фактів, і в творенні міфу Львова, і в тому, що я усе вигадав. З антисемітизмом якось їм не пішло, бо якраз євреї мені за цей роман дякували. Але дивно усе це було чути від осіб, які ніколи історією Львова не цікавилися, не займалися і ніколи про це не писали. Це все одно, що яка-небудь доярка вирішила б подискутувати на тему хімії з хіміком. Я ж бо принаймні видав кілька книжок про Львів, опублікував сотні статей, а для цього прочитав сотні і сотні видань. Що ж так розгнівало новітніх пуристів, зокрема Яну Дубинянську, яка свій крик душі вилила на сайті "Української правди"? А розгнівала дуже проста річ. Опис "визволителів", які у 1939 році "визволяли" Західну Україну. Дісталося тут не тільки мені, але й Оксані Забужко, яка описала у своєму романі ті самі події. Так от "визволителі" насправді повели себе, як грабіжники. У перші ж дні вони захопили на вокзалі товарні вагони, в яких містилося все майно втікачів із центральної Польщі, спішно вантажили його на авта і кудись відвозили, а усе, на їхню думку зайве, скидали на купи й палили. Вістка про це швидко розлетілася, і на вокзал почали збігатися власники того майна й намагалися показувати квитанції на вантаж. Їх тихенько відводили на бік і розстрілювали. Торговицю за Оперним називали Кракідалами, львів'яни продавали тут безліч усіляких речей, а поміж ними походжали покупці – переважно совєтські офіцери, солдати, урядовці та їхні жінки, які тут перетворювалися на європейських дам. Тому й не дивно, що совєти, щойно прибувши до Львова, відразу цікавилися, як потрапити на Кракідали чи, як вони казали, "на Кракаділи", бо тут можна було купити дуже дешево чудові речі, і вони, придбавши зношені європейські костюми й плащі, притьма перевдягалися у брамах і тоді аж виходили до міста. "Визволителі" змітали геть усе в усіх крамницях. На вулицях Львова тепер можна було спостерігати дивовижні картини, адже неможливо собі було уявити польського офіцера з мішком картоплі за плечима, з дитячою ванночкою чи навіть унітазом на голові, але совєтські офіцери з таким скарбом траплялися щодня. Невже справді такого не було? А от будь ласка спогади совєтського військового Петра Горєліка ("Звезда" 2002, №5): "Август 1939 года. Я думал, что еду в какую-то глушь, — Польша представлялась мне страной на обочине Европы, а Западная Украина — захолустьем Польши. Но Львов оказался городом европейским. Мы знали свои провинциальные города, с пустыми полками магазинов и очередями, идеологически поддутым энтузиазмом и серыми однообразными лозунгами, навевавшими скуку на каждом перекрестке. Львов же, несмотря на военное положение, выглядел веселым и преуспевающим. Изобилие товаров и улыбок, несмолкаемость "шума городского" — все это поразило нас в те дни раннего бабьего лета. Улицы были полны с утра до поздней ночи. У входа в гостиницы и рестораны на столах лежали горы аппетитных бутербродов и пирожных... На прилегавших к центру улочках, в маленьких лавчонках, ломившихся от мануфактуры, обуви, парфюмерии и косметики, наши солдаты и командиры сметали все подряд; когда недоставало денег, расплачивались облигациями займов. Полки мгновенно пустели, но вскоре наполнялись снова; этот "фокус" капитализма поражал особенно. На толкучем рынке за оперным театром продавалось все... В Черновцах и других городках Буковины повторилась картина, которую я наблюдал во Львове: установленный курс "за 100 лей румынских — один рубль русский" позволил в несколько дней очистить полки румынских магазинов до первозданной пустоты". По всіх ресторанах і кнайпах, які перетворилися на вщерть переповнені "закусочні" та "чайні", большевики тільки те й робили, що жували, жували і жували. У львівських каварнях запанував специфічний запах, якого раніше тут не було, повис ядучий дим від махорки і залунало голосне чвакання, плямкання і сьорбання – хтось видуває носа просто на підлогу, затиснувши одну ніздрю великим пальцем, хтось спльовує під час їжі, майже усі витирають масні губи рукавами, смачно відригують і колупаються брудними нігтями в жовтих зубах. Совєтські люди, які прибули в Галичину, викликали неабиякий подив, вони були геть інші, вони не звикли вітатися на вулицях, піднімаючи капелюха чи кашкета, не просили вибачення, коли когось штовхнули. Всюди, де черга чи більше скупчення людей, вони поводилися, як дикуни, лаялися і грубіянили. А найпопулярнішим словом у будь-якого совєтського урядовця було "давай": "давай назад", "давай впєрьод", "давай прахаді". І всім вони "тикали", незважаючи на вік людини, зайшовши до галичан у хату, ніхто з них не скидав шапки. Простих робітників за зовнішністю приймали за інженерів чи навіть за буржуїв, бо були вбрані набагато краще за їхніх службовців. Білизна совєтських жінок – окрема пісня. Усі вони носили бавовняні до колін труси, які називалися досить таємничо "блюмерс". Усі однієї – яскраво волошкової барви. Галичани це страхіття називали майталесами. Особливістю цих майталесів було те, що вони замість гумки мали довгу бавовняну тасьму, яку жінка мусила обкрутити тричі довкола стану. Пояси для підв'язок на панчохи були скроєні з полотна, станики чи то пак бюстгальтери рідко хто мав. Але найбільше обурення жінок-критикес викликав факт, який вони назвали анекдотом. "Визволивши" галичан з їхніх будинків, нові власники отримали окрім меблів ще й гардероб. І ось яка картина постала перед оторопілими галичанами в театрі: "На одних – довгі вечірні сукні, спущені по халявах кирзаків, на других – уже муслінові сукні ясно-рожевої барви, і жодна навіть не здогадується, що це жіночі нічні сорочки! А треті вбрали на себе нічні вишивані сорочки "мілянез", які мають велике декольте. За відсутності бюстгальтерів, особливо якщо спостерігати за цим з балькону, картина вимальовувалася незабутня. А коли в такій "сукні" товаришка потрапляла на просвіт, то можна було роздивитися й те, що вона мала під сподом, а там – часто не польські тендітні майточки, а совєтські майталеси до колін". Але окремі критики цього факту навідріз не сприймають: "Оккупанты как персонажи вообще не появляются в тексте, – пишуть про мій роман Татьяна Кохановская і Міхаіл Назаренко ("Новый Мир" 2012, №12). – Для рассказчика и его соотечественников это гротескные фигуры в диапазоне от видений ночного кошмара до грубой карикатуры. Кошмары, увы, вполне документальны, а карикатурные зарисовки "советских освободителей" содержат явные анахронизмы, но, вероятно, потому, что опираются на городской фольклор (офицерские жены приняли ночные рубашки за вечерние платья и т. п.). А тим часом це описано у безлічі-пребезлічі спогадів. Зрештою, я застав іще чимало свідків цього неймовірного видовища. Наводити цитати зі спогадів галичан чи поляків – марна справа. Тоді звернемося до спогадів дружини Олександра Довженка Юлії Солнцевої. Ось як вона, гостя з СССР, описує Львів: "На вулицях були відкриті всі магазини з дуже гарними для нас небаченими речами. І всі військові частини, які вже ввійшли в місто, до речі багато хто сюди приїхали із дружинами, відправилися в магазини. Кілька днів пізніше я була вражена. На маленькій вулиці Львова якась юрба варшав'ян і львів'ян стежила за нашими військовими із дружинами. Дружини одягли нічні сорочки, думаючи, що це сукні з мереживами, й з гордістю носили їх. Ми пройшли опустивши голови, підійти й сказати їм – ми не змогли. Публіка гоготала, йшла за військовими з їхніми дружинами... Дуже шкода, що ми з нашими добрими намірами й найчастіше відсутністю культури потрапляли у важке становище й псували все, що створювали наша пропаганда й наш високий духовний світ радянської країни". А атвєтствєнниє работнікі, які оселилися в готелі "Жорж", одного разу поприходили на сніданок у ресторацію в піжамах. Кельнери їх делікатно випросили зі стримуваною злорадністю. Багато хто з совєтів уперше в житті побачив унітаз і вирішили, що це вмивальник, ба навіть воду з нього пили і ще нарікали, що він надто низько. "У сусідстві з нами поселилася офіцерська сім'я, і раз мене та офіцерша запросила на чай. Сидимо, щось пашталакаємо, врешті вона встає і каже, що зараз запарить ще окропу, і з чайником рушає по воду. Я запитала, де вона бере воду. "Да там, в комнатке". – "У вас там є кран?" – "Да с раднічка". – "Якого сраднічка!?" – отетеріла я. Тут вона заводить мене до кльозету, а там, крім білої мушлі, нічого нема". Як свідчать записні книжки Петра Панча, восени 1939 р. після появи в готелі "Жорж" совєтських громадян, з'явився на спинці накривки унітазу напис: "На єйо садяться, а не стают ногами". І що? Це теж вигадка?   ТСН.ua Інструкція у фінському громадському туалеті Але ж насправді ніщо не змінилося. Ось новина сучасна. "Фіни вирішили пояснити туристам, як правильно користуватись туалетом: інструкція пояснює, що на унітазі потрібно сидіти, а не стояти. "Російські туристи за звичкою часто забираються на унітаз ногами. Тому ми вивісили інструкцію, щоб туалети залишалися чистими. Нікому не хочеться сідати на унітаз, якщо там сліди ніг", – заявив регіональний директор компанії АВС Мінна Раса в інтерв'ю місцевій газеті Lnsi-Savo". Схожі інструкції російською мовою з'являться також на інших АЗС в прикордонних районах країни". Але хтозна чи за якийсь час наступне покоління у правдивості цієї новини не засумнівається. Вся надія на вічність інтернету.
                                                                 Юрій Винничук
Більше читайте тут: http://tsn.ua/analitika/vizvoliteli-293442.html
               Скачати або прочитати роман Юрія Винничука "Танго смерті" можна тут

Росія тренує добровольців для громадянської війни в Україні!

igri1

Що за… ?! На днях біля Пензи (Росія) відбулися ігрища страйкболістів 

Це була б рядова подія, та гра за мотивами книги Гліба Боброва «Епоха мертвонароджених» присвячена гіпотетичній громадянській війні в Україні, в якій беруть участь російські добровольці.

 

За сценарієм, Україну розколюють на дві частини – Центральну Українську Республіку і Конфедерацію Незалежних Республік, яка складається з Донбасу, Криму та Східної Малоросії. Далі під гаслом «забезпечення розвитку демократичних процесів» Євросоюз і НАТО вводять в Україну війська. Росія прямої участі у війні не бере, але її громадяни в якості добровольців встрягають у конфлікт.

А ось і коментар організатора провокації Сергія Нечая. «Перемогла східна Україна. Ми плануємо робити серійні ігри на основі цієї ж книги. Я вважаю, що описані події цілком можуть відбутися насправді», – пащекує він.

Узагалі-то, ця історія – не дивина. Угро-фінам аби дай у когось постріляти, когось завоювати – за це їх і «поважають» в усьому світі. В мертвий сезон, як зараз, вони сублімують патологічні імпульси в спосіб, запропонований фахівцями ФСБ. У російських спецслужб, як завжди, мультицільові наміри. В даному випадку вони не лише «виховують» молодь, а й запускають пробні кульки – як зреагує українська сторона.

А та, схоже, мишей не ловить. У МЗС від офіційного виступу із цього приводу утрималися. І лише політолог Кость Бондаренко сором’язливо мовив, що гра «навряд чи сприяє взаєморозумінню між народами». Тут пригадується нещасний Ургант, якого патріоти ледь не розірвали за невинний жарт. Але ж то сам Ургант! А на якихось безіменних стайкболістах – що за піар?

До речі, про страйкболістів. Якось один такий маніяк з гордістю розповів авторові статті, що він грав з людиною, яка потім користала свої навички в гарячій точці. Еге ж, покидьки є скрізь, та щось не пригадується, щоби в Україні хоча б віртуально розколювали Росію і готували найманців для участі в конфлікті.

Та це можна виправити. «ПіК» пропонує «Свободі» дати своїй молодіжці квест провести подібну гру за сценарієм, коли, скажімо, в Росії починається третя чеченська війна. Подивимося-послухаємо, яке виття піднімуть східні «брати». Воно, безперечно, нас усіх розвеселить.

- See more at: http://www.pic.com.ua/rosiya-trenuje-dobrovoltsiv-dlya-hromadyanskoji-vijny-v-ukrajini.html#sthash.tuiGlZOA.dpuf

Брехун Захарченко і бронедебіли.

Цю відеопідбірку створив Андрій Дзиндзя, журналіст "Дорожнього контролю"

Не знаю, як вам, а мені здалося що сиділи у тім броньовику навідь не клоуни а КРОЛІКІ.Любителям "кролячого тролінгу" можу ще російський варіант запропонувати.Правда кажуть що відео фейкове але для "кролячих мізків" напевно воно буде цікаве.Приблизно 23 секунда дивіться на фюзеляж літака Ту-160.

   Правда, в Україні віддавна немає уже бомбардувальників Ту-160, але зате є,наприклад, "Мрія" з розмахом крила 88 метрів.Уявляєте, скількох кроліків з капустою там намалювати можна.І ніяких тобі журналістів,"Свободи",ментів.Задумайтеся, кролікі.

День перемоги у Львові.Скорботне віче і провокації.

Для львів’ян восьме травня – день жалоби. Про це вони заявили на скорботному віче біля пам’ятного хреста на території меморіального комплексу "Цитадель".

Учасники тримали плакати «День скорботи, а не День победы», «Україна пам’ятає злочини німецьких нацистів» та «Нацизм та комунізм – брати-близнюки».  Після віча відбувся молебень.

На віче прийшли народні депутати України Михайло Хміль, Степан Кубів та Ігор Васюник, голова Всеукраїнського товариства політичних в’язнів та репресованих Петро Франко, Герой України Юрій Шухевич та міський голова Львова 1990-1994 р.р. Василь Шпіцер.

 

 7 травня Львівський окружний адміністративний суд призупинив рішення Львівської міської ради «Про оголошення 8 травня у м. Львові Днем жалоби і вшанування пам’яті жертв тоталітарних режимів та жертв Другої світової війни» до винесення остаточного рішення.

 

3 травня прокуратура Львівської області оскаржила в суді рішення міської та обласної рад про оголошення 8 травня у Львові Днем жалоби за жертвами Другої світової війни та про заборону використання на території Львова символіки СРСР, комуністичної та нацистської символіки.

Додамо, 25 квітня депутати Львівської міської ради проголосували за визнання 8 травня у Львові Днем жалоби за жертвами тоталітарних режимів.
 

 

 
 
 
 
 
 

У роки Другої світової війни в концтаборі для військовополонених - зокрема і на Цитаделі - сто сорок тисяч людей були розстріляні або померли від катувань чи штучного голоду. Родичі закатованих на цьому місці згадують - в'язнів годували лише тирсовим хлібом та кавою з домішками тирси. Сьогодні, щоби вшанувати їхню пам'ять - прийшли близько сотні львів’ян. Численні масові поховання розташовані в межах площі усього концтабору. Тож учасники пам’ятного віче наголошують - вони не святкують, а вшановують полеглих молитвою.

Петро Франко, голова Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих: "Я свідок цих подій, як тих невинних, нещасних військовополонених сюди, на Цитадель, супроводжували конвоїри німецької армії. Тому не може бути десь якогось дня перемоги. День скорботи".

Катерина Дубовець, учасниця віче: "Напевне, кожне дерево тут плаче за тими людьми, які перейшли ше… Як розказали, шо ті люди їли листя, бо не було навіть листя на деревах, бо з'їли. Cум, смуток, а душа моя хворіє тим, бо я була на Сибіру".



Зупинимо гей-пропаганду

25 травня 2013 року, "Гей-форум України" планує провести так званий "Марш рівності" — з вимогами забезпечити рівні права та можливості для громадян України, які належать до ЛГБТ-спільноти (лесбійок, геїв, бісексуалів та трансґендерів).

Дякувати Богу, більшість людей розуміє реальну небезпеку від проведення подібних заходів, але для тих, хто каже, що треба дати геям провести їх захід, адже, мовляв, якщо не звертати увагу, то й піару їм не буде, розтлумачимо кілька нюансів.

1. Ми не хочемо, щоб ми, наші діти та внуки жили в країні, в якій подібні речі є нормою, адже "марш рівності" - це перший крок у впровадженні даних "нетрадиційних" стандартів у норму суспільного життя.

2. Вимоги "Гей-форуму України" самі говорять про подальші плани ЛГБТ-спільноти - забезпечення рівних прав та можливостей для громадян України, які належать до ЛГБТ-спільноти. Хто не розуміє, що означають "рівні права та можливості", розтлумачу: право на шлюб людям однієї статі та право на всиновлення дітей одностатевими парами.

3. У більшості країн, де сьогодні легалізовані одностатеві шлюби та всиновлення дітей для одностатевих пар, починалося все також з так званих "правозахисних маршів рівності", де гомосексуалісти вимагали спершу права на те, щоб вільно пропагувати свої цінності - проводити публічні акції, розповідати суспільству, що це "нормально". Наступним етапом стала легалізація одностатевих шлюбів, а далі дозвіл на всиновлення.

4. Наступний етапом, який лише розпочинає свій шлях - ЛГБТ екстремізм. Відомі випадки, коли екстремісти спалювали церкви через те, що ті публічно виступають проти содомії, зокрема таке відбулося в Норвегії.

5. А далі кримінальна відповідальність за пропаганду того, що содомія - гріх, що нетрадиційна орієнтація - це погано, чи неправильно.

6. Подібні заходи дуже щедро фінансуються міжнародними ліберальними фондами.

Тепер запитання, чи будете ви толерувати такі "марші рівності", знаючи, що буде далі?

Наша пропозиція до всіх, перш за все до віруючих християн всіх конфесій, до небайдужих громадян, яким традиційні сімейні цінності не пустий звук, до громадських організацій, церков, партій - приїхати, чи прийти 25 травня до Києва, в центральну частину (Поділ, Хрещатик - додатково повідомимо, як тільки дізнаємось про маршрут акції геїв) і дати відсіч спробам нав'язати українському суспільству толерування різноманітних збочень, метою яких є знищення інституту сім'ї, як такого і впровадження збочень в суспільну норму!

P.S. Ми не виступаємо проти ЛГБТ-спільноти, ми не втручаємось в їх особисте життя, нам немає до цього діла. Як і будь-яка хвора людина, такі люди потребують співчуття і лікування (за їх потребою). Але ми проти того, щоб вони втручались в наше особисте життя, в життя наших дітей, ми проти пропаганди їх способу життя!
Адреса акції в фейсбуці 

Пшеничники. Тільки жертви


Пшеничники. Тільки жертви

Сьогодні у Пшеничниках перепоховали останки 640 людей у 25 домовинах. Фото з http://www.gk-press.if.ua/


2013.05.09 Юлія Баліцька, журналіст | Коментарів: 0 | Переглядів: 269

Пшеничники — невелике село у Тисменицькому районі. Більш відоме тим, що у 2011 році тут виявили страшну знахідку — під півметровим шаром грунту, недалеко від поля, знайшли захоронення більш, ніж 600 людей. Два роки знадобилося на загальну ідентифікацію і підготовку до перепоховання останків. 9 травня вони були перезахоронені. Знову — у Пшеничниках. Тільки — вже по-людськи. Історики кажуть: страшні знахідки — ще будуть. Адже радянська влада нещадно нищила українців на Станіславівщині. Винних уже не знайдуть. Але, хоча б, дадуть непохованим вічний спокій.

Пшеничники — чи не друге після Дем’янового Лазу найбільш масове поховання жертв тоталітарного режиму на Прикарпатті. Два роки тому там знайшли останки понад 600 осіб. Із них 82 — діти.


— Ми почали шукати, базуючись на свідченнях сучасників. Ще на початку 90-х років минулого століття, коли товариство «Меморіал» тільки почало діяти, сюди приходили люди і розповідали, що масові поховання слід шукати у Пшеничниках. Проте, справа зрушила з місця аж після 2010 року. Тоді вже приходили діти цих людей. Пригадую свідчення однієї мешканки Пшеничників, яка розповідала про свого діда, який був у селі дяком. Саме він бачив, як на околицю села привозили цих людей. Обрали зовсім безлюдне місце. Воно — майже заболочене, довкола обросле лозою. Туди не водили пастися худобу, бо вона застрягала у багнюці. Саме тоді чоловік збирав там лозу. Побачив, як приїхали дві вантажівки. Довкола виставили охорону в’язні почали витягувати з автівок голі людські тіла. Живих — добивали. Але — не пострілами, а — лопатами, щоб не було чутно, і не збурити місцеве населення, — стверджує куратор розкопок у Пшеничниках, член товариства «Меморіал» Василь Тимків.


ОСУШИЛИ БОЛОТО І ПАМ’ЯТЬ

Над розкопками працювали найбільш активні члени товариства «Меморіал» — як молоді історики, так і, фактично, фундатори товариства на Прикарпатті. Як пізніше зізналися, таких масштабів поховань — навіть не чекали. Хоча, на Станіславівщині масштаби комуністичних репресій були значними, і Пшеничники, на жаль, — не єдине місце захоронення жертв радянських окупантів.


Кількість їхніх жертв на Прикарпатті нині — не порахувати. Тільки у Станіславові було більше 10-и неофіційних місць утримання в’язнів. Плюс — дві великі відомі в’язниці.


— У 1939 році Західна Україна була приєднана до СРСР, тож, радянські каральні органи розпочали боротьбу з інакомислячими, намагаючись якнайшвидше радянізувати всю територію. Під прес репресій потрапили представники політичних сил, громадських організацій, учасники визвольної боротьби у 1917-1921 роках члени ОУН. Репресії продовжилися і після повернення у 1944 році радянських органів влади. Хочу підкреслити що у 1939-1941 роках НКВС діяло доволі жорстоко, застосовуючи до в’язнів різноманітні тортури. Використовували навіть електричний струм. У Станіславові було знищено велику кількість людей. Сьогодні про точні цифри жертв говорити не доводиться, — зазначив директор Івано-Франківського обласного музею визвольної боротьби ім. Степана Бандери Ярослав Коретчук.


Останки матері і дитини, знайдені під Івано-Франківськом. Навіки разом


Пшеничники насторожили істориків із товариства «Меморіал» і тим, що вдалося з’ясувати, що саме у цей період там був розташований гарнізон НКВС. На той час це було не притаманним. Хоча, вже до 1945 року такі гарнізони з’явилися в усіх райцентрах області. Тож, ймовірно, що гарнізон у Пшеничниках виконував функцію похоронного загону. Тим паче, що місцевість, де здійснювали захоронення, колись була заболоченою. Аж у 60-х роках минулого століття там здійснили меліорацію.


— Люди, які розповідали нам про поховання, вказували тільки напрямок. А коли ми, власне, визначили конкретне місце, де треба проводити розкопки, виявилося, що за цей час там провели меліоративні роботи. І, оскільки людські останки були заховані на невеликій глибині (40-50 см), то траплялося, що трубки для меліорації іноді проходили просто через людські скелети. Нас здивувала велика кількість знайдених дитячих кісток. Можна стверджувати, що серед рештків 600 знайдених жертв, їх — 82. Як визначив судово-медичний експерт Омелян Левицький, серед дитячих кісток виявили ще не сформовані. Такі могли належати ще ненародженим дітям чи щойно народженим, — каже Василь Тимків. — Оскільки люди були поховані голими і не мали собі особистих речей, визначити навіть район їхнього походження — неможливо. Наразі ми схиляємося до версії, що їх вбивали електричним струмом. У тюрмах Станіславова обладнували спеціальні камери, куди зводили людей нібито — удуш. Наливали по кісточки води, і пускали струм.


Серед жертв, похованих у Пшеничниках, останки 82-х дітей


ПЛОМБИ СВІДЧАТЬ ПРО ЗЛОЧИН

Упродовж двох років останки, знайдені у Пшеничниках, перебували в одному із приміщень, яке належить товариству «Меморіал». Члени товариства не розголошували точне місцезнаходження, зважаючи на поширення акцій зі знищення пам’ятників героям національно-визвольної боротьби, які останнім часом відбуваються на теренах Західної України. Тому і рештки людей запросто могли стати об’єктом для глуму.


А після розкопок основним завданням перед істориками стала ідентифікація останків.


Хоча, над цією справою працювали фахівці, свого часу з’являлися дивні версії походження останків. 2011 року на колегії Івано-Франківскої ОДА заступник голови Роман Іваницький зачитав висновок експертизи фахівців Івано-Франківського медуніверситету по «кісткових рештках 11 видів» із Пшеничників. Експертиза стверджувала: деякі рештки пролежали у землі 500 років, інші — кілька тисячоліть. Така заява свого часу викликала резонанс не тільки серед представників громадськості, і, зрештою, була спростована і забута. Історики довели: це — не давнє і не обрядове поховання.


— Під час проведення судово-медичної експертизи було встановлено на зубах сліди стоматологічного втручання —пломбування. Такий спосіб з’явився наприкінці XVIII- століття, а у наш край дійшов на початку XIX століття. Окрім того, ріст останків людей 184-186 см, а кількасот років назад люди були низькорослі. У всіх культурах існували традиції ховати разом із померлим речі його вжитку. Під час розкопок не було знайдено жодних особистих речей, — доводить Ярослав Коретчук. — Польська карта 30-х років минулого століття, знайдена в архівах, вказує, що на даному місці не було жодного цвинтаря, а знаходився хутір, мешканців якого виселили у 1939 році.


Присутні на перепохованні у Пшеничниках не могли стримати сліз


Є ще одна версія вбивства цих людей — заради звільнення житла для бійців НКВС. Її озвучив на останній сесії Івано-Франківської обласної ради депутат, директор КП «Пам’ять» Василь Попович.


— Є свідчення у тодішніх українських газетах за 40-ві роки. Коли прийшли німці, вони відкрили камери, які були повністю завалені людським одягом. І знайшли там електричний стілець, який використовували. Тобто це ті люди, які жили у центральній частині міста, їх виселили і знищили через те, що тодішнім радянським, які зайшли у 1939 році, ніде було жити. І там, можливо, не тільки були українці. Але це люди, які знищені у той час, — розповів Василь Попович.


Ярослав Коретчук стажує, що із 1939 по 1941 рік 400 тисяч осіб сім’ями були виселені у Сибір. Відомостей про їхню подальшу долю — немає. Швидше за все, частина з них потрапила до Пшеничників.


— Нам вдалося знайти звіти керівників райцентрів, де містяться відомості, що у 1939-1941 роках здійснювалося відселення людей із прикордонних територій, зокрема, з Косівщии і Верховинщини. Нібито це робилося для того, щоб підготувати територію для наступу радянських військ на гітлерівську армію. Виселяли мало не цілими селами. Людям пояснювали, що їх просто відселяють із «важких» гірських районів на рівнинні. Однак, горяни, гуцули — не надто хотіли залишати насиджені місця, тому відселення відбувалося насильно. І, звичайно, тут на руку «енкавеесівцям» було проводити обшуки у хатах, і чіплятися за кожну дрібницю і кожну листівку, яка могла хоча б дотично свідчити про їхню участь у контрреволюційній діяльності. Тоді для відселення цих людей і їхніх сімей уже були «законні» підстави, — констатує Василь Тимків. — Чому цих людей не вивозили до Сибіру? Тому що тамтешні табори були просто переповнені. Водночас, жодного свідчення про те, куди цих людей потенційно могли б вивезти, немає. Після того, як були відкриті тюрми, у них знайшли цілі кімнати, завалені етнічним одягом, у тому числі — і гуцульським.



Ініціатор розкопок у Пшеничниках, один з яктивістів “Меморіалу” Іван Павликівський. Він був і в числі керівників розкопок у Дем’яновому лазі біля Станіслава. Каже, таких поховань в області ще немало... Фото Володимира Заника


Тож, перепоховання 9 травня відбулося — за людськими і релігійними традиціями. Але — так і без намагання знайти винних у злочині. Спочатку правоохоронні органи порушилиримінальну справу. Але вже невдовзі — не розгледіли складу злочину.


— Тисменицький РВ УМВС спочатку порушив справу проти учасників розкопок, опісля була відкрита кримінальна за фактом виявлення людських останків. У селі правоохоронці опитали 400 мешканців. Опісля справу було направлено в прокуратуру із зазначенням, що складу злочину немає, — додає Ярослав Коретчук.

Як відомо, кримінальна справа не порушена і за фактом знайденого масового поховання жертв тоталітарних репресій у Войнилові. 1991 року там знайшли рештки 229 людей, яких, імовірно, замучили у зруйнованому нині костелі.

Жертвам комуністичного режиму, похованим у Пшеничниках, звели насип і встановили  хрест і інформаційну табличку.

— На хресті зроблено напис, що це — жертви комуністичного режиму 1939-1941 років. Для цього ми обрали саме 9 травня, щоб продемонструвати, що принесла Друга світова війна для українців. Тільки жертви, — резюмував Ярослав Коретчук.



Про підрив греблі Дніпрогесу.

18 серпня 1941 в паніці відступаючі радянсько-сталінські війська, намагаючись зупинити просування Вермахту на Схід, незважаючи на небезпеку для мирного населення та можливі багатотисячні жертви - цинічно підірвали греблю української електростанції ДніпроГЕС, під Запоріжжям ... В результаті вибуху більшовиками греблі ДніпроГЕСу, від гігантської дніпровської хвилі, загинуло тоді близько 100 000 чоловік ні в чому не повинного цивільного населення України.
Радянські окупаційні власті в Україні не рахувалися з життями людей поневоленої ними в 1920 році України.

А ось тут людина, причетна до цього, розповідає про те, що це був правильний крок:
http://militera.lib.ru/h/kymanev_ga2/06.html

+ посилання на архівні документи
У відповідь на Ваш лист No. 19760/09-38 від 17.08.2011 р. про надання інформації повідомляємо наступне. 1. "Підрив ДніпроГЕСу органами НКВС, що призвело до загибелі 100 000 осіб". Згідно з бойовим донесенням від 19 серпня штабу Південного фронту Верховному Головнокомандуючому підрив греблі ДніпроГЕСу було здійснено начальником Відділу військово-інженерного управління штабу Південного фронту підполковником О.Петровським та представником Генштабу, начальником окремого науково-дослідного воєнно-інженерного інституту (м. Москва) військовим інженером 1-го рангу Б.Єповим [Центральний архів Міністерства оборони Російської Федерації. - Ф.228. - Оп.754. - Спр.60. - Арк.95]. Вони діяли згідно з розпорядженнями Генштабу Червоної армії, отримавши дозвіл у разі крайньої потреби підірвати греблю.

Визначити точне число загиблих практично неможливо, наявні джерела дозволяють оцінити лише приблизні втрати воюючих сторін. Наразі відомо про ймовірну загибель 1500 гітлерівців [Мороко В.М. Дніпрогес: чорний серпень 1941 року // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. - Запоріжжя : ЗНУ, 2010. - Вип.XXІХ. - С.200].

З радянського боку в зоні ураження повінню перебувала більша частина з 200 тис. ополченців області, стрілецька дивізія (один з її полків залишався на Хортиці), полк НКВС, два артилерійські полки, а також менші підрозділи. Особовий склад цих частин сумарно нараховував понад 20 тис. бійців. Крім того, у ніч на 18 серпня у широкій смузі від Нікополя до Каховки і Херсона почався відхід на лівий берег двох загальновійськових армій і кавалерійського корпусу. Це ще 12 дивізій (150-170 тис. солдат і офіцерів). Крім військових, від раптової повені постраждали жителі низинних вулиць Запоріжжя, сіл на обох берегах Дніпра, біженці. Орієнтовна цифра людей у зоні ураження - 450 тис. осіб. Виходячи з цих даних, чисельність загиблих червоноармійців, ополченців та цивільного населення з радянського боку у історичних дослідженнях оцінюється від 20-30 тисяч (Ф. Пігідо, В. Мороко) до 75-100 тисяч (А. Румме) [Мороко В.М. Дніпрогес: чорний серпень 1941 року // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. - Запоріжжя : ЗНУ, 2010. - Вип.XXІХ. - С.201; Румме А.В. Скажите людям правду // Социологические исследования. - Москва, 1990. - No.9. - С.128]. До речі, поштовхом до дослідження питання для А. Румме був і особистий мотив: його дід був серед тих радянських громадян, які загинули тоді на о. Хортиця. Отже, підрив ДніпроГЕСу було здійснено уповноваженими Генштабом Червоної Армії військовими інженерами. Оцінка кількості жертв різними дослідниками коливається від 20 000 осіб (Ф. Пігідо, В. Мороко) до 75-100 тисяч (А. Румме).