Борис Васільєв, "Офіцери"

Гарний радянський фільм "Офіцери". Про подвиг радянських людей, героїв. Про життя у війні. З великими акторами. Ще чорно-білий... Але коли я почав читати "Офіцери" Бориса Васільєва, я не міг згадати багато чого з написаного в романі. Розумію, що цензура тоді була не жартівливою. Але думаю, що всім, хто любить та пам'ятає цей фільм варто й прочитати роман. Це доповнює. Знайти його в мережі не важко, думаю... Принаймні мені яндекс дав декілька посилань, з яких я помітив такі:

http://webreading.ru/prose_/prose_classic/boris-vasilev-oficeri.html
http://bookz.ru/dl2.php?id=41489&t=z&g=41&f=vasiljev_boris07&a_id=267


А приклад не побаченого в кіно я наведу, користуючись тим копіпастом, який всі критикують smile . Ну все одно, не напишу я краще за Бориса Васільєва. А тим, хто сумує за минулим - варто почитати великого письменника. Це також варто пам'ятати.

Це лише один приклад... Там ще багато чого написано...


Стояла осень, и в маленьком городском сквере печально шуршали под ногами листья. По аллее шли две матери: санитарка и студентка одного института.
— Наши дети дружат три года, — говорила безулыбчивая мать девочки. — Сначала мне казалось, что это — детская блажь...
— Думаю, ваши опасения абсолютно беспочвенны, — неприязненно перебила Люба.
— Напротив, Любовь Андреевна, я очень рада. Право, очень. Маша воспитывается без отца, ей просто необходим друг, советник, рыцарь, наконец.
— Господи, какая я ревнивая дура! — улыбнулась Люба. — Мне показалось, что вы не доверяете этой дружбе. А ведь мой Егор — Трофимов, это совершенно особая порода. Они не умеют объясняться в любви, не дарят цветов, забывают о ваших днях рождения, но... Знаете, сколько раз мой Егор приходил домой с разбитым носом?
— Я знаю, сколько раз моя Маша возвращалась счастливой. И вот как раз об этом, об их счастье я и хотела бы поговорить...
Безулыбчивая санитарка вдруг оглянулась и замолчала. Какая-то мужская фигура мелькнула на пустынной аллее. Очень похожая на институтского преподавателя.
— Как отвратительно, — брезгливо и одновременно с этим устало сказала мать девочки. — Как отвратительно, когда бывшие сослуживцы добровольно следят за каждым вашим шагом. Это преподаватель с кафедры марксизма-ленинизма, когда-то он очень любил бывать у нас дома. Не оглядывайтесь, Любовь Андреевна, вам еще предстоит сдавать ему экзамен. Давайте сядем на ту скамью, к ней ему подползти будет затруднительно.
Они прошли на открыто стоящую скамейку и сели. И пока шли к ней, Люба искоса смотрела на санитарку из собственного института, потом спросила:
— Кто вы, Анна...
— Васильевна. Сначала о детях, это важнее. Дети — самое главное. Переведите сына в другую школу, Любовь Андреевна.
— По какой причине?
— Я — жена врага народа. По всей вероятности, вдова, но они молчат. А Маша, следовательно, дочь этого врага.
Она замолчала, но, поскольку Люба молчала тоже, тихо заговорила вновь:
— Странно, что нас до сих пор не арестовали. И даже позволили жить в одной из комнат нашей прежней квартиры. И даже, представьте себе, позволили работать в том же институте, в котором мы работали вместе с ним.
— Профессор Юркевич?
— Полагаю, что теперь вы переведете сына в другую школу.
Анна Васильевна встала, намереваясь уйти, но Люба удержала ее, усадив чуть ли не силой.
— Подождите, Анна Васильевна, подождите. Я глубоко благодарна вам за откровенность, но прошу выслушать и меня. Я не только жена офицера, но и дочь офицера. А мой Егор не только сын офицера, но и внук офицера и даже правнук, насколько мне известно. И вы предлагаете воспитать из него трусливого мещанина? Угодливого обывателя?
— Да представляете ли вы, Любовь Андреевна, что происходит в стране?
— Я не судья моей стране, но я судья себе самой. Честь офицера — выше собственного благополучия, выше самой жизни. Вот что я хочу вложить в моего сына. А вы предлагаете обратное. Да разве Егор простит себе, что струсил и предал свою первую любовь? Ни Егор, ни Маша не простят нам с вами этого никогда. Никогда!
— Но для их же спасения...
— Их спасение в любви, Анна Васильевна. Вы же интеллигентная женщина, доцент и кандидат медицинских наук...
— Бывший... — странным, дрожащим шепотом произнесла вдруг санитарка медицинского института.
Лицо ее задрожало беспомощно и жалко, и годами сдерживаемые слезы наконец-то хлынули из глаз. Люба прижала к груди ее голову, гладила по плечам и тихо шептала:
— Поплачь. Поплачь, легче станет.

Слухаю пісню, а чом би не поділитися?

Ось, випадково натрапив на диск групи Jazzex... Називається "Bee Jazzex", якщо не помилився я з цим оформленням. Я й не зрозумів, чи існує група досі, чи ні, дізнався тільки по сайтам, що засновник Jazzex заснував також "Mansound"... Шкода, що такої музики мало, що з нею познайомишся хіба що випадково... Але, можливо, комусь також сподобається ось таке бачення "Щедрівки", тож послухайте.

Вакансії в Національному інституті раку

Блін, тільки що подивився на перелік вакансій та пропонованих заробітних плат в Нац. інституті раку - найголовнішому онкологічному центрі України. Одразу напишу, що роботу я не шукаю, просто через цікавість зайшов на цей розділ сайту. Навіть мене це вразило. Це ж для киян зарплати пропонуються для лікаря лаборанта 992 грн за місяць, а для ліфтера - 630 грн/місяць. http://www.unci.org.ua/vakans.html

"На тебе рубль, и ни в чём себе не отказывай"...

Думаю, що черга на цю роботу буде велика стояти...

Хтось іще чекає високого рівня української медицини?

Як робити гроші на хворобах дітей? Уроки Кіровоградської м/влади






Ось чого не розумію... Це в Кіровограді. Перед дитячою обласною лікарнею в лютому-березні цього року встановили знак платної стоянки. І тепер там ходять люди в уніформі та збирають гроші за стоянку... Можливо я не правий, але по датам сходиться з тим, як ми отримали нову владу. Але нехай, можливо, це ні при чому тут... Але ось такі прояву бізнесу та першочерговості грошей, коли міська влада збирає гроші з батьків, які привезли хвору дитину?!... Чи це я чогось не розумію? Чи так треба? Люди, а в інших містах - таке саме твориться? Чи це тільки в місті святої Єлисавети додумалися збирати податі з батьків хворих дітей?

P.S. Мені все одно, я місцевий. Але я уявляю собі, як батьки вмовили когось в селі, щоб довіз дитину до Кіровограда в обласну лікарню, заплатили за це скільки могли, а з водія ще в самому Кіровограді вимагають гроші! Блін, як не крути, а фігня виходить...

Мир русский и украинский...

  • 24.08.10, 23:32
Сьогодні дали мені посилання на статтю "Мир русский и украинский, Послесловие к визиту  патриарха Кирилла на Украину летом 2010" - http://www.mgarsky-monastery.org/kolokol.php?id=1774. Як на мене - цікава позиція. Дійсно, суперечливо. Але оцінка та міркування, які викладені в статті, мені сподобалися тим, що автор не має чорно-білого висвітлення події. Не спрощує. Можливо, в чомусь помиляється, не мені судити. Й не хочу. Але вдячний за те, що отримав це посилання...

Сашко Положинський - виберіть мене

Просто гарна пісня. Вирішив, що хто ще її не чув - варто було б послухати. Текст пісні (далі буде копі-паст, вибачайте вже ревнивці авторських текстів smile ): Вирішив власне життя привести до ладу - Буду балотуватися в президентську владу. А чом би й ні? Кожному дорога відкрита До, так би мовити, державного корита. Мої руки нічого не крали, тіло моє не сиділо, А якщо і сиділо, то яке кому діло? Назбираю грошей, куплю індульгенцію - І запишуся до еліти, богеми чи інтелігенції. Вивчу гарну промову, відрепетирую міміку, У власну риторику вплету критику та лірику. Говоритиму про народ, про владу, про Україну-неньку, Тим часом підберу собі костюмчик гарненький. Народу все одно – кандидати порожні чи повні, Важливо не те, що всередині, а те, що зовні. Очі мої – чисті й невинні, обличчя – просте, От тільки шкода, що коса не росте…

Громадяни України, користуйтесь моментом - Виберіть мене своїм Президентом! А щоб уберегтися від верховної зради, Дозвольте мені узурпувати владу…

Для початку знайду собі олігарха – Нехай профінансує майбутнього монарха. Найму консультантом якогось закордонного вар’ята І почну боротьбу за прихильність електорату. Бідним пообіцяю, що зроблю всіх багатими, Багатим поклянусь, що їх не чіпатиму. І під прапором помаранчево-червоно-біло-синім Відправлюся у тривале турне по країні. На Сході розповідатиму, що западенці – фашисти, Захід переконаю, що всі східняки – комуністи. А коли Схід та Захід зіштовхну лобами, Зганяю на поклон до бараку Обами. Зовнішня політика нескладна, по суті, Тому зганяю на поклон ще й до Мєдвєдєва і Путіна. Коротше, ні ідеї, ні ідеології, А бруд і брехню назву політтехнологіями…

Громадяни України, користуйтесь моментом - Виберіть мене своїм Президентом! А щоб уберегтися від верховної зради, Дозвольте мені узурпувати владу…

Передвиборчу кампанію проведу максимально серйозно За мене проголосують майже одноголосно! Служитиму народу вірою і правдою, А відповідальність ділитиму між Кабміном та Радою. Все накра… зароблене запишу на маму, А маму, про всяк випадок, відправлю в Панаму. Всю рідню забезпечу, всім друзям віддячу, Ну й собі зароблю – на пенсію і дачу…

Громадяни України, користуйтесь моментом - Виберіть мене своїм Президентом! А щоб уберегтися від верховної зради, Дозвольте мені узурпувати владу…

http://sashko.com.ua/2009/10/pryvit/

P.S. З наступаючим святом, Днем Незалежності України, усіх!

РАК. Знати чи не знати? Частина друга.

  • 30.06.10, 22:50
http://blog.i.ua/user/236454/72825/

Це було більше ніж 2 роки тому. Тоді питання мене бентежило, але було більш теоретичним, бо не було прямою сутністю моєї роботи. Дякую тобі, old_decorator (http://blog.i.ua/user/236454/72825/?p=5#advA_advC_72825_1307493) або new_decorator, як ти потім називалася... Досі дивуюся тій твоїй мужності. Ти тоді мене підтримала, хоча так сильно хворіла... Тепер тебе немає... А твоя підтримка дуже багато значить для мене й досі...

Тепер я переконаний в тому, що знаю відповідь на те питання. Однозначно, людина повинна знати про стан свого здоров'я. Працюючи з онкохворими людьми, я зрозумів, що вони набагато кращі, розумніші та сильніші, ніж ми про те думаємо. Вони можуть нормально сприймати інформацію. Принаймні, в переважній більшості випадків.

Законодавство України з радянських часів також, виявляється, зазнало змін. Є Закон України "Основи законодавства України про охорону здоров'я" (http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=2801-12), в якому є стаття 39:

"Пацієнт, який   досяг  повноліття,  має  право  на  отримання
достовірної і повної інформації про стан свого  здоров'я,  у  тому
числі  на  ознайомлення  з відповідними медичними документами,  що
стосуються його здоров'я.

     Батьки (усиновлювачі),  опікун,  піклувальник мають право  на
отримання інформації про стан здоров'я дитини або підопічного.

     Медичний працівник зобов'язаний надати пацієнтові в доступній
формі  інформацію  про  стан  його   здоров'я,   мету   проведення
запропонованих досліджень і лікувальних заходів, прогноз можливого
розвитку захворювання,  у тому числі наявність ризику для життя  і
здоров'я
."

Тобто, лікар ЗОБОВ'ЯЗАНИЙ повідомити пацієнту інформацію щодо стану його здоров'я. Хоча, є одна умова, коли лікар не зобов'язаний це робити:

"Якщо інформація про хворобу пацієнта може погіршити стан його
здоров'я або погіршити стан  здоров'я  фізичних  осіб,  визначених
частиною   другою  цієї  статті,  зашкодити  процесові  лікування,
медичні працівники мають право надати неповну інформацію про  стан
здоров'я пацієнта,  обмежити можливість їх ознайомлення з окремими
медичними документами
."

Ось такі справи. Бачачи очі людей, спілкуючись з ними, я зрозумів, що якщо ти кажеш правду (розумно, виважено, не приголомшуючи інформацією), то викликаєш довіру пацієнта і знаєш, що можеш довіряти йому. Якщо ж не казати правди, то пацієнт все одно буде здогадуватися, що від нього щось приховують. І тієї довіри вже не буде. А довіра пацієнта дуже важлива річ, як на мою думку, в сенсі успішності та ефективності лікування.

Хоча, звісно, інколи щось треба й приховати. Недарма кажуть, що лікар все одно повинен бути трохи психологом...

Я й не знаю, чи потрібно це комусь, але вирішив відповісти сам собі smile . На свою ж замітку.

Бувайте здорові!

Питання до адміністрації сайту I.UA. Про форматування заміток.

Є в мене питання. Особистого характеру. Чому, якщо я готую текст замітки в текстовому процесорі (в моєму випадку це Open Office.org Writer, хоча це не так важливо, бо від того, яким процесором або редактором скористаєшся — мало що залежить, перевіряв), текст якось дивно форматується. Виникає враження, що текст писався в якомусь DOS-івському редакторі, де переніс рядків було встановлено десь на 30-му символі? Чи це у всіх такі проблеми, чи це тільки в мене? Хоча, ні, не тільки в мене — я бачив такі ж самі “відформатовані” замітки. Це не дуже зручно, бо інколи мені треба користатися офлайновими текстовими процесорами — треба інколи подумати, про що пишу, переписати декілька разів. Принаймні, хочеться. І зручніше це робити в офлайні.

Сподіваюся, що отримаю відповідь.

Працювати? Чи бути патріотом?

Періодично читаючи дискусії в нашому співтоваристві, я час від часу бачу заклик "анти-патріотів" (за правильність терміну я не ручаюся, але я не знаю яким точним словом Вас, панове, назвати, тож хай буде такий умовний термін) - ідіть, мовляв, працювати, якби вам було чим зайнятися, то не переймалися б ані патріотизмом, ані прапором, ані мовою, тощо...

Ось і з'являється потрохи стереотип, що всі, кому байдуже до України у нас роботяги, а ті, хто переймається своєю землею - це ледарі. Дивна й несправедлива теза. А тому вирішив проаналізувати це ствердження.

З чого хотілося б почати? З того, що особисто мені здається, що відсутність патріотичного почуття в людини ще не гарантує його працьовитість. Головне гасло "анти-патріотів": "Головне, щоб в мене бабла було достатньо, а решта всьо - по..." Але з тих бомжів та алкоголиків, які траплялися мені на очі я не пам'ятаю жодного, хто б був обтяжений патріотизмом або був, як кажуть "анти-патріоти" "свідомітом". Навпаки, цим панам "Головне, щоб пляшка була, а решта всьо по..."

Тож, відсоток працьовитих та ледарів на мою думку не дуже відрізняється по політичним та світоглядним ознакам людей. І серед тих, хто любить свою землю, відсоток ледарів навряд вищий (а мені здається, що повинен бути нижчим, ще й набагато). Представники кожного світогляду мають свою роботу, на якій працюють. Особисто я бачив колег і патріотів, і тих, кому байдуже, і тих, хто марить минулим, радянським... В фаховому плані - всі високого класу. А погляди у всіх різні.

Інша справа, що на цьому блозі працює тільки його адміністрація. Решта сюди приходять, щоб поспілкуватися, виразити себе, хтось - для того, щоб розважитися. Тож, питання до тих, хто закликає патріотів до роботи - а самі Ви сюди також на важку працю прийшли? Чи анти-українські замітки та коменти є роботою? Чи не здається Вам, що для роботи є свій час та своє місце, а для відпочинку, роздумів - своє?

Далі підемо. Чи заважає патріотизм економічному розвитку держави? Чи корисний він, чи шкідливий? На моє глибоке переконання, патріотизм, розумний патріотизм - є дуже важливою умовою розвитку держави. Те, що я пам'ятаю з дитинства - обірвані слухавки в телефонів-автоматів, обгажені павільйони в дитячих садках, обгажені ліфти та вирвані кнопки в них, розбиті лампи в вуличних ліхтарях та лампи у під'їздах... Це реалії Луганська у 80-ті роки ХХ століття. Багато ще видатних пам'яток можна було б згадати.

То як на мою думку, якби людина з самого дитинства виховувалася у любові та пошані до свого краю, своєї культури - всього цього було б набагато менше.

А так, маємо таку державу, де кожен робить все, що може - люди "маленькі" - псують ліфти, телефони, зупинки, ліхтарі... Якщо людина доросла до влади або місцевої, або державної - там вже дії "по крупному". І виходить - нема чого на владу нарікати - вони з того самого народу, звідки й ми. Їм головне, щоб бабла було достатньо. Що там вже думати про якусь культуру та історію?

А країни, які досягли високого рівня життя - приділяють немало уваги патріотизму своїх співгромадян. У Штатах - на кожному будинку, кажуть, на свята - державний прапор майорить, французи, німці, англійці - я не чув, щоб вони брудом свою землю поливали, щоб глузували з неї. Навіть в Росії (судячи з її фільмів, гасел) не останню роль віддають вихованню патріотизму у свого народу. А ми поки що тільки дискутуємо на тему - чи то працювати, чи то бути патріотом. А заодно, тавруємо всіх патріотів у балакунів-ледарів.

Маємо те, що маємо?

співчуваючи поп-артистам...

вже й не знаю, що було причиною. чи то пиво, чи то просто так сентименти. сиджу собі під телевізором (ну люблю я іноді на підлозі подивитися ТВ — так і часу менше витрачаєш,  навіть не знаю чому), потягую пиво, ввімкнув “музичний” М1... дивлюсь на кліп В. Дейнеки... “Клякса” наче називається... щось про те, що вона хотіла бути гордою, але сльози капають  на новий мобільний — ось і все, що зміг запам’ятати...

ось яка думка навідала мене, поки я намагався цей кліп дивитися. їм же все важче й важче бути оригінальними. і пісні треба купувати за чималі гроші. особисто я нічого в пісні не  знайшов цікавого, але це ж людина знає, що її будуть оцінювати всі, кому не лінь. і я, потягуючи пиво, також буду думати щось на зразок: “фігня, нічого цікавого”... блін, а людина  старалася, витрачені гроші якісь на кліп. і (дивився пару випусків “Две звездьі”) знаю, що  голос у дівчини є (там же в живу співали, а я начебто чую — чи є в людини голос), а у кліпі не бачу нічого...

просто я сьогодні подумав, що на щастя не займаюся музикою (тим більше такою  музикою)... так, для себе я можу пограти на гітарі та поспівати. а от поставити собі таку  професію як справу життя... це життя під прицілом ЗМІ, це твоя робота, яку оцінюють всі, навіть ті, хто зовсім не розбирається у питанні, хоча у нас всі думають, що розбираються у   всьому...

ну й вже зовсім не в тему... дякую Keiko Matsui, що грає зараз в моїх колонках, якось ще  більше налаштовує на ліричний лад... молодець вона все ж таки...

все, бачу сьогодні якось  сумбурно виходить ділитися думками... ну й нехай...