Коти-котиська (пазітівчег)

морський вовк


я -- русалко-киця


-- брррр, я мужній кіт, я допливу!


І чого мене сюди потаскало?!


 повний набір плаваючих котів тут

Ведмежа на парашуті:

53%, 10 голосів

5%, 1 голос

11%, 2 голоси

32%, 6 голосів
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Дуже добра історія (Многа букав)

Давненько это было. В те времена, когда народ получил свободу выбора, где им сажать картошку, и москвичи рванули скупать по дешевке брошенные дома в деревнях Тверской, Рязанской, Калужской и других ближнихобластях. Купили и мы домик в Тверской губернии. На машину денег не осталось, поэтому добираться приходилось ЖД транспортом. В основном электричками. Ох, что творилось на вокзалах! Не знаю, как сейчас, давно не был. Ну вот, суббота. Ленинградский вокзал. Народу в ожидании электрички 11.40 на Тверь как комаров на болоте. Огородники, рыбаки, байдарочники, студенты, бомжи, мама не горюй! Мне до Твери, там пересадка и дальше. Затарился я капитально. Велосипед, рюкзак и собака. Не болонка. Дог. Стою я и грустно размышляю, как буду со всем этим хозяйством пробиваться в вагон. А ведь еще и посидеть хочется. Ехать-то три слишним часа только до Твери. Смотрю, рядом молодая симпатичная мамаша с двумя детьми лет примерно пяти и семи, с чемоданами. Явно не москвичка. Потому что глаза у нее заклинило в распахнутом положении навсегда от впечатлений. Детки трескают мороженое, а мамаша, чувствую, терзается той же мыслью, что ия. Как сесть с этим табором? Ну, я и подкатил к ней с предложением объединить усилия. Я, говорю, возьму рюкзак и мальчика вашего, сяду,место займу, а потом мы с вами уже затащим все остальное. Сказано -сделано. Сели мы удачно. Занял я крайнее «купе». Народу битком, ножелающих нас потеснить особо нет ввиду лежащей в проходе догини Даши без намордника. Коммуникабельные дети за «погладить собаку» быстренько выложили, что едут они в Калашниково (часа полтора от Твери в сторону Питера) к бабушке. Едут из Тюмени, где их доблестный папка продолжает повышать благосостояние семьи добычей нефти и подтянется позже. Ну и зашибись! Мне еще дальше этого Алкашникова, значит, в Твери будем действовать по отработанной схеме. Уже хорошо. Девочка, младшенькая, по странному совпадению тоже Даша, захотела писать. Мама ей - потерпи. А чего терпеть? Лучше не будет. Идите, говорю, на перрон, и не стесняйтесь. Здесь сейчас как на передовой. Сходили они удачно, возвращаются. Минуты три до отправления осталось.Слышу - рев. Даша споткнулась и уронила сандалик между перроном и вагоном. Мама говорит - наплевать. А Даша сопли по щекам размазывает: новенькие сандалики, только купили! Ну, ее можно понять. Выскочила маманя посмотреть, нельзя ли как нибудь сандалик достать, тут-то двери изакрылись.Я в окошко вижу проплывающее мимо изумленное лицо. До-о-олго помнитьбуду. Про стоп-кран я даже не думал. Какой смысл? Пока доберешься до него,пока народу объяснишь, - руки оторвут.Едем. Прокачиваю в мозге варианты. Сойти где-нибудь? А смысл? Сойти и вернуться? И чего? Сдать детей и багаж ментам? Вариант. Но сколько из меня менты душу будут вынимать? И через сколько мама с детьми встретятся? Еще бы знать, что в голове у этой курицы. Так, про эту ворону без вещей, денег и документов, которая осталась на перроне в Москве, вообще не думать! Сама пусть выпутывается! Доехать до Твери и оставить детей там? Хорошая мысль. Но где Тверь, там и Калашниково. Я знаю пункт их назначения. И она знает, что я знаю. Если у нее в голове не совсем труха - определится. Решено! Едем до Калашниково! Так! Теперь дети. Даша орет. Это нормально. Надо бы их как-то различить,а то откликаются обе. Значит, собака останется Дашей, а эта будет Дарьей. Очень хорошо! Публика окружающая косится и шушукается. Насратьна публику! А вот парнишка, Коля, мне не нравится. Очень спокойныйка кой-то. Не ревет, не требует повернуть поезд. Не суетится. Смотрит мне в глаза и говорит: "Дядя! Вы ведь нас не бросите?" О, Боже! Чуть слезу из меня не вышиб. Много хорошего я про этого пацана про себя потом сказал. Такой сибирский мужичок. Семь лет. Успокоил сестру. Без сюсюканья. Сказал: хватит реветь, та и притихла. Да, серьезно в этой семье поставлен вопро с непререкаемости мужского авторитета. Накормил всех нас, четверых,булочками, напоил минералкой. Достал из кармана сумки билеты, документы, деньги, отложенные видимо на дорогу от основной суммы, отдал это все мнеи уж окончательно расслабился. Один раз за всю дорогу я чуть было не смалодушничал. Идет по вагону милицейский патруль. И смотрю, бабка ряда через три от нас тормозит их и начинает чего-то втирать. На нас косятся. Ну и ладно, думаю. Значит, судьба. А Коля это дело просек и говорит: я в милицию не хочу. Так. Ваши документы! Вот наши документы. Куда следуем? В Калашниково. Это ваши дети? Мент, ты же видишь, что это не мои дети. Я их сопровождаю. А вот нам гражданка сказала, что у них мать отстала от электрички. Да нет, мать их (иху мать!) нас провожала. (Хорошо, что я не стал дергаться и орать, когда электричка тронулась). Сама осталась в Москве. Будет позже.Ты чего хочешь-то, мент? С вами пройти? Хорошо. Тогда вот бери велосипед, рюкзак, два чемодана, собаку, девочку (не дай Бог разбудишь) и пошли. А сам про себя вспоминаю, есть у нас в УК уже статья о кинднеппинге или нет еще? И тут Коля говорит: "Дядя Андрей, я писатьхочу!" Это произвело на ментов впечатление. Почесали они тыквы и свалили. Повел я мальца в тамбур. Чего ж, говорю, ты дяденек милиционеров не любишь? А от них, говорит, пахнет всегда плохо - водкой и носками. Так. Тверь. Конечная. Чемодан раз, мамина сумка, Даша, чемодан два, Дарья, велосипед, рюкзак, Коля замыкающим. Е-мое! Дарья в одномсандалике. Нехорошо по чужим вещам лазить, а что делать? Коля, ищем обувку. Нашли. Люди добрыи-и-и-и! Сами мы не местныи-и-и-и! Помогитя,кто чем моге-е-ет! А именно - перебраться на другой перрон, где электричка на Бологое. Ну, людьми добрыми наше отечество не оскудеет.Лишь бы чемоданы не спиздили. Но я не представляю, кто тут может бегать быстрее Даши. С чемоданом. Помогли нам три солдата - срочника. Мы отблагодарились сигаретами и пивом. Все довольны. Ура! Едем дальше!!! Калашниково. Хорошо, что мы озаботились сесть в первый вагон. Так! Коля,вперед! Тормози локомотив, что б нам сгрузиться успеть. Ну, до чего толковый пацан! Дарья, мамина сумка, велосипед, рюкзак, чемодан раз,чемодан два, Даша последней, у нее, если отстанет, телефон и адрес на медальоне выбит, а в обиду она себя не даст. Все!!! Коля! Отпускай паровоз! Сели на травке. Чувствую, устали все. Я и сам бы прилег и задремал. Часов шесть уже в дороге. А сколько они еще от своей Тюмени ехали? Так! Не ныть! Я капитан этого непотопляемого судна. Коля - боцман. Дарья будет штурманом. Даша - лоцманом. Понюхает Дарьину ножку и приведет наспрямо к бабушке. Всем молчать! Капитан думать будет. А чего думать? Два варианта. Сидеть и ждать маму-ворону. Раз. И попробовать найти бабку. Два. А как? Двинуться со всем скарбом и спрашивать у каждого, не живут ли внуки в Тюмени? Не такое уж и большоеэто Калашниково. Тыщь пять населения. За неделю управимся. Так! Экипаж, слушай мою команду! Боцман пойдет и найдет мне кусок мела, известки, или на худой конец кирпича. Штурман завязывает лоцману бантики на всех местах. Лоцман это терпит и бдительно охраняет такелаж. Капитан уходит в разведку.Через пятнадцать минут я знал, где живет бабушка. А так же с кем, какую держит скотину, что сегодня с утра топила баню, а Пашке ейному на прошлой неделе набили рожу. И правильно. Вечером, когда мы сидели в летней кухне и уплетали клубнику с молоком, прижимая к груди сандалик появилась мама-ворона. От нее за версту пахло валидолом, корвалолом и настойкой валерианы. Потом она сказала, что нисколечко не волновалась. Почему-то сразу решила, что я порядочный человек, детей никуда не сдам и довезу их до Калашниково. И заплакала один раз всего только. Когда, подъезжая к Калашниково, увидела огромную надпись во весь перрон кирпичом поасфальту:
"МАМА!!! МЫ УШЛИ ИСКАТЬ БАБУШКУ!!!"

Автор Ракєтчик -- (легендарна особистість), звідки поцупив -- здогадуйтесь самі.

Осінній настрій... у мене теж

  • 24.10.09, 01:07
Начитавшись осінніх засіто вирішив викласти і пару своїх фото











Безславні виродки!

  • 23.10.09, 20:48
Вітайте, у мене з"явилось нове амплуа (боюсь я до нього не дотягую)
Ханс Ланда з "Безславних виродків."
У цій ролі актор Крістофер Вальц неперевершено втілив тип вишуканого негідника.
Прийшов час міняти аватар.



Кадри з фільму. Аболютне зло можна втілити і виточненіш ніж якийсь  тупий джокер.
 


Hans Landa: Is that the way you say it: "That's a bingo?"



ще


Більше класних фоток тут
http://www.imdb.com/media/rm2579663104/nm0910607
(На жаль прикольних кадрів не можна скопіювати )
;)

57%, 8 голосів

21%, 3 голоси

0%, 0 голосів

21%, 3 голоси
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Про креативних дизайнерів у Києві і голодуючих в Африці

У рамках Ukrainian Fashion Week один стейк-хаус представив колекцію одягу із сирого м'яса.




зняті костюми


Упічатлєніє від побаченого... агромноє...



Свої враження можна виразити Стейк-хаузу  тут:
http://www.qype.co.uk/place/394942-Goodman-London

побачити більше креативу тут:
http://enotique.livejournal.com/189057.html

обговорити гаспадіна Залєвського (організатора цього неподобства) тут :
http://tabloid.pravda.com.ua/photos/4addde1d22a9f/view_comments/


 

13%, 4 голоси

7%, 2 голоси

50%, 15 голосів

30%, 9 голосів
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Is google making us stupid?

  • 21.09.09, 21:23
Стаття з цією назвою активно обговорюється в інтернеті.



читати можна  тут
Коротко йдеться про те що люди розучились читати. Їм (нам) важко читати довгі тексти, ми більше ковзаєм поглядом по рядках, наборах інформації і втрачаєм здатність до концентрації, вдумливого читання. 
Доповню, а особливо отупляє сидіння в соціальних мережах "doing nothing" витрачаючи весь час на "small talks".
Мозок вчиться не аналізувати, а відсіювати зайву, надлишкову   інформацію, тобто забувати. І забуває при цьому не лише сторонні речі, (рекламу збоку)  а і те, що закладалось у пам"ять свідомо.
Маленький тест

10%, 1 голос

40%, 4 голоси

50%, 5 голосів
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

розмова далі

  • 16.09.09, 18:10
-- Ти радиш, просто отак здатись?
--------------------------
Кажу:  ні, я хочу що б ти віднайшла душевний спокій.

Я намагався поводитись як друг, а не священник.
Тепер час розмежувати, боже від кесаревого.
Кажу: ходім  до церкви. Вона погоджуєтья. Ідемо. Невеличка приміська церква.  Потрапляєм якраз на вечірню службу.
Ми молимося разом. Молимось довго. Я молюсь за неї і за Кубу.   
Стає трохи легше. Молитва корегує хід думок. Ну от і влип, а так гарно все починалось. Мальовничій захід сонця, приємні дівчата. А тепер купа якихось суєтних деталей , в яких я не розбираюсь, і чути не хочу. І розумію що радити як друг не можу, бо це означає брати на себе відповідальність за її рішення. Починаю говорити як братчик.    ( Що я їй сказав ви вже приблизно читали)
-- Ти як багато сучасна людей,  втратила віру твій чоловік  даний тобі із Божим
умислом. Для того щоб ти щось вивчила, розвивалась. Що ви з того зробили? Ця ситуація рукотворна... Вона не дає мені договоити:
 -- Він бив мене, як можна залишатись з чоловіком який піднімає руку на жінку?
Цей аргумент впоперек, вибиває у мене з під ніг грунт.   Це наскільки вже треба не контролювати свої нерви?...Але наступна думка :  І вона все одно з ним залишається! Наче демонструє, а я все одно тут, а я сильніша!  і нічого ти мені не зробиш! 

Кажу:  -- не питай, хочеш залишайся! але залишатись без любові -- засіювати ненависть, розлучайся, тільки не муч ні себе, ні його, ні людей.
-- Він не хоче розлучатись. Йому і так комфортно. У нього все є: комп"ютер, музичка, їжа.  
-- Якесь зачароване коло. То що, ти так і будеш залишатись із ним, приводити нових друзів, приносити нових котів, до поки він не витримає і не піде сам?
--Не знаю... -- на цей раз задумалась вона.  
--Не дуже хороша стратегія, Куба видається терплячим.
Хочу продовжити, але в її очах бринять сльози. Якось я все ще не навчився сприймати жіночі сльози. Замовкаю. Той спокій досягений молитвою знову втрачено. Заглиблююсь у свої думки. У місії було простіше. Між мною та селянами була дистанція. Я говорив правильні речі, я був переконаний у слушності своїх слів. Там все було драматичніш, яскравіш. Там я дізнався що значить хвороба, смерть, війна, що значить нести світло, дарувати надію. А тут... Тут мене наче засмоктувало в болото якогось побутового дріб"язку. Дріб"язку який мене, власне, і не стосується. Хтось правильно підмітив у сучасному світі проблеми перемістились у власне ліжко. Нас не цікавлять ідеї, нас цікавлять лише власні проблеми. Може ще не час відсахнутись, відійти як від хворого на лихоманку?
.....

Розмова далі.

  • 16.09.09, 16:45
Рената запрошує до себе.
Ми у неї. Маленька двокімнатна квартирка, (подарунок батьків Куби на весілля).  Квартирка дуже охайна, багато квітів, книг. При вході нас зустрічають дві кішки та собака. Тварини підібрані на вулиці. З кімнати виходить Куба. Дійсно, таке враження що він тільки но прокинувся (а вже година четверта дня). Дві кімнатки вони поділили: більша їй, менша йому. Подружнім життям видно тут не пахне давно. Про мене він вже в курсі. Іще б!, якщо наші телефонні розмови вдбувались з оцього коридору. Рената іде порпатись на кухню. Куба запрошує до своєї кімнати, обстановка схожа як у моїй келії. Нічого зайвого: ліжко, стіл, книжкові полиці, на столі комп"ютер. Ну хіба безлад у кутку, що складається з усякого комп"ютерного причандалля, (у якому я не сильно розбираюсь) і величезні стероколонки, що зовсім не пасують до розмірів невеличкої кімнатки. На полицях впадає в око велиа гарна книжка "Кубусь Пухатка"  (Вінні-Пух). Смішно, вайлуватий ведмедик зображений на малюнку -- от тваринка найбільш схожа до господаря кімнати, і він ніяк не нагадуває те підступне чудовисько, змальоване Ренаткою.

Кубу не дивує моя поява, не цікавлять мої стосунки з Ренатою, він не шукає поради божої людини. Він приймає мене, так наче я  -- то його гість і прийшов на його запрошення. Він розказує про Узбекистан, куди їздив автостопом цього літа, показує фотографії. Трохи говоримо про Таню (вона якраз поїхала після трьох тижнів у Польші). Може він і не поганий хлопець, я починав вічувати до нього симпатію, але один момент її перекреслив. Лист  з почтової скриньки, виявився нагадуванням про не спалачений рахунок.  
На швидке питання Ренатки, коли він (Куба) сходить та сплатись. Послідувала відповідь, "може завтра", а чому не сьогодні? (Телефон можуть відключити.)
-- "бо тераз нє хце!" (а зараз не хочу) ...-- Оте "тераз не хце",сонно вайлуватим тоном, якось вмить придушило, усі паростки симпатії.  Таке враження що Куба зумисне ігнорує житейські негаразди, а-ля: зроблю вигляд що їх нема, може вони не помітять мене?... Може це вироблена реакція на Ренатине "тюкання", яке не приємне будь-кому? (що не кажіть Ренатка особа домінантна),та таке дитяче поводження, дорослої людини нічим не виправдовується.

Ми п"ємо чай, собака Чапа не відрізняєтья гречністю, нахабно вимагає ласощів зі столу. Ренатка пригощає її шоколадом. Не треба питати, щоб здогадатись: троє розбещених тварин -- це все її, Ренатки власність. Свою потребу в теплоті вона втілює отак, підбираючи на вулиці бездомних тварин. 
Тишком я спостерігаю Ренату та Кубуса разом:  війна алої та білої троянд, затяжне протистояння. Перспектива опинитись посередині між воюючими фортецями -- мені не посміхається. Але встати та піти... теж не вихід.  Повторюю про себе слова: Господи, зроби мене знаряддям твого миру, дай в ненависті сіять любов...
А про Кубу... що ж тут сказати, не суди і тебе не судитимуть.

Прощаємось. Рената проводить мене до машини. Питає про враження.
-- картина сумна, що ж тут скажеш.  Стосунки свідомо псувались протягом шести років. Я не виправлю цієї ситуації. Можливо варто відійти на якийсь час, ну не знаю, пожити у матері. Пробачити образи, віднайти любов...
-- Ти знову за своє?,-- перебиває вона, -- якщо я піду хоч на трошки він поміняє в квартирі ключи, і допобачення!
-- Якщо все так погано, може дійсно краще забрати котів та Чапу та піти, для чого знущатись над собою? Квартиру подарували його батьки, власне ж йому.
-- Так це подарунок, але подарунок нам обом. Я з третього курсу працювала, щоб за ту квартиру платити, а він за своє життя, на жодній роботі не протримався і місяця! це і моя квартира!
-- Слухай, тобі потрібна консультація психолога, а може експерта з розлучень (кажуть, зараз і такі є). Боюсь лише ти спричинеш більше шкоди собі, ніж варті ті примарні квадратні метри. Прости і відпусти, іди якщо хочеш іти.
-- Ти радиш, просто отак здатись? Він тільки цього і чекає... Що я не витримаю заберу котів,  подарую йому квартиру в придачу до семи років життя!   
(далі буде)

Одна з наших розмов з Ренатою (продовження)

  • 16.09.09, 12:35
Ми ідемо пішки вздовж набережної.  
...
Вона: я хочу розлучатись, а він ні.  Я мовчу.
 -- Стосунки з самого початку були скоцькі. -- Продовжує вона, --
 І це вже триває шість років.
-- Це ж був твій свідомий вибір. Чи не так?
-- Це була помилка юності. Ми вчились в одній школі, найпрестижнішій школі міста, між іншим, я єдина була у класі хто не з сім"ї крутеликів. Куба (так звати чоловіка) був найнормальніший з них усіх. Одружились на перших курсах, вважай зразу  після школи. Тоді ми разом багато подорожували. Походи зближуюють, знаєш. На тому стосунки і тримались.
-- (Це я якраз знаю добре, я теж і по Уралу встиг походити, про Африку вже мовчу, то все ж не "празне вештання".) Погоджуюсь: В екстримальних умовах які в великих кількостях постачають мандри, ми показуєм свої інші, кращі якості, але чи достатньо їх для побудови серйозних стосунків, щоденного життя?...
Кажу:
-- якщо він такий хороший в подорожах, невже все так безнадійно по за ними?
-- Абсолютно! Як можна жити з чоловіком який не хоче працювати!
Я терпіла, це поки ми були студентами, хоч робила за нього усі контрольні. Якби не я, він і не закінчив би навчання!  Але зараз... ну скажи, чому я маю це терпіти зараз, працюючи на дві ставки, і не досипаючи, спостерігати, як "воно" виспавшись до несхочу, виповзає до кухні щоб попорпатись у холодильнику та понищити продукти (куплені мною), не задаючи собі навіть клопоту  поприбирати після себе!
-- У твоїх розповідях він виглядає не надто привабливим...
Намагаюсь тримати нейтралітет. Мені не подобається тональність розмови. Кажу:
-- ти просиш, якщо не благословіння, то принаймні схвалення твоїх дій. Виглядає наче проблеми вже затяглись у міцний вузол, який годі розплутати, хіба розрубати... Та розлучення не усуне усі неагарзди...  Спробуй побачити у ньому Божу іскру. Спробуй пригадати те хороше що було, те чому ви разом зійшлись.
Вона фиркає:
-- І що, тоді він піде працювати?! Ти не розумієш!, він живе тільки думками про подорожі та свої музичку, більше нічого. Ночами лазить в інтернеті, вдень спить. Батьки йому дають гроші (і це в двадцять шість, чи ж не смішно?!), що ще йому треба від життя?!!!
Не знаю що відповісти. Кажу щось типу, Господь не ставить перед нами нерозв"язних задач... Що можна сказати, картина виходить досить однобока. Та їй ця ситуація болить, і це не час її виховувать.

Ми проходимо повз головну браму, тут купа японських туристів, щей починають мене фотографувати, як доповнення до середньовічної панорами. Мені таке не подобається і ми поспіхом залишаєм старе місто.

трохи суті

  • 16.09.09, 00:31
На тижні ми зустрілись з Ренаткою. Вона зустріла мене після занять коло школи. Ми знову довго говорили. Наша зустріч могла б видатись 
романтичною.  Та  зараз я, вибачте, скіпну нашу розмову, і перейду до суті.
 ............
 Лише тепер я зрозумів що та повага, те особливе ставлення  яким я насолоджувався у місії, в Європі могли похвалитись брати мої, хіба сторічча тому!  Тут на мене дивились так, як Ренатка -- з насторогою...

Ряса в Європі більше не є предметом шанування, а скоріш предметом праздної цікавості. Повторюсь, так дивляться на тварин у зоопарку, а не на пастиря.  Гординя, от назва хвороби що охопила майже кожного. Споживацьке суспільство, що переносить споживацькі стандарти і на міжлюдські стосунки.
Від партнера, чоловіка дружини вимагаються усі найкращі якості. А якщо щось, раптом не відповідає ідеалу, -- що ж, споживацька логіка підказує, продукт треба обміняти!, взяти собі інший, кращий. Людина більше не вірить що партнер (чоловік, жінка) даний Всевишнім, із Божим умислом. Що всі люди грішні, а досконалим є лише він Спаситель.... 
.............