Одна з наших розмов з Ренатою (продовження)

Ми ідемо пішки вздовж набережної.  
...
Вона: я хочу розлучатись, а він ні.  Я мовчу.
 -- Стосунки з самого початку були скоцькі. -- Продовжує вона, --
 І це вже триває шість років.
-- Це ж був твій свідомий вибір. Чи не так?
-- Це була помилка юності. Ми вчились в одній школі, найпрестижнішій школі міста, між іншим, я єдина була у класі хто не з сім"ї крутеликів. Куба (так звати чоловіка) був найнормальніший з них усіх. Одружились на перших курсах, вважай зразу  після школи. Тоді ми разом багато подорожували. Походи зближуюють, знаєш. На тому стосунки і тримались.
-- (Це я якраз знаю добре, я теж і по Уралу встиг походити, про Африку вже мовчу, то все ж не "празне вештання".) Погоджуюсь: В екстримальних умовах які в великих кількостях постачають мандри, ми показуєм свої інші, кращі якості, але чи достатньо їх для побудови серйозних стосунків, щоденного життя?...
Кажу:
-- якщо він такий хороший в подорожах, невже все так безнадійно по за ними?
-- Абсолютно! Як можна жити з чоловіком який не хоче працювати!
Я терпіла, це поки ми були студентами, хоч робила за нього усі контрольні. Якби не я, він і не закінчив би навчання!  Але зараз... ну скажи, чому я маю це терпіти зараз, працюючи на дві ставки, і не досипаючи, спостерігати, як "воно" виспавшись до несхочу, виповзає до кухні щоб попорпатись у холодильнику та понищити продукти (куплені мною), не задаючи собі навіть клопоту  поприбирати після себе!
-- У твоїх розповідях він виглядає не надто привабливим...
Намагаюсь тримати нейтралітет. Мені не подобається тональність розмови. Кажу:
-- ти просиш, якщо не благословіння, то принаймні схвалення твоїх дій. Виглядає наче проблеми вже затяглись у міцний вузол, який годі розплутати, хіба розрубати... Та розлучення не усуне усі неагарзди...  Спробуй побачити у ньому Божу іскру. Спробуй пригадати те хороше що було, те чому ви разом зійшлись.
Вона фиркає:
-- І що, тоді він піде працювати?! Ти не розумієш!, він живе тільки думками про подорожі та свої музичку, більше нічого. Ночами лазить в інтернеті, вдень спить. Батьки йому дають гроші (і це в двадцять шість, чи ж не смішно?!), що ще йому треба від життя?!!!
Не знаю що відповісти. Кажу щось типу, Господь не ставить перед нами нерозв"язних задач... Що можна сказати, картина виходить досить однобока. Та їй ця ситуація болить, і це не час її виховувать.

Ми проходимо повз головну браму, тут купа японських туристів, щей починають мене фотографувати, як доповнення до середньовічної панорами. Мені таке не подобається і ми поспіхом залишаєм старе місто.