Додаю якісь шматки тексту. Зразу попереджаю набране мені не подобається, але кращим від моєї правки воно не стає. (Поки що) Щоб текст виходив гладеньким, над цим треба працювати. Тут і починається різниця між записами для себе та літературою. Нехай, це лише записи для себе -- та вони щирі. А я завжди більше любив оповіді живих людей ніж літературні витвори.
-----------------------------------------------------------------
Свої перші сімнадцять років я щиро вірив що скрипка це продовження мене. Єдиний засіб самовираження. Що я -- це вона, єдиний світ що я знав. Тепер я відкривав світ поза музикою. Це був світ семирічної дівчинки. Так було зроблено перший але найскладніший, найвагоміший крок. Після нього можна було приймати рішення, вибирати напрямок іти далі. Час усе зважити у мене був. Я з подивом помічав що раптом мені стали важливими тисяча і одна іниших обставин, що раніш здавались незначними. Як то факт, що обидва моїх батьків були вчителями. Що попри всі мої перші помилки я можу і вмію поводитись з дітьми. І головне: мені це подобається. Хтось підсунув мені Селлінжера. Я проковтнув його за вечір і взяв звідти свою нову мрію. Ви всі знаєте ту цитату.
От вона: у житі, на краю прірви ловити дітей...
Забігаючи наперед скажу, цю мрію я реалізував. Я закінчив заочно наш пед інститут. Працюю психологом у школі, веду гуртки, звичайно, проводжу індивідуальні заняття.
Часто доводилось чути думку, що інвалідів не варто підпускати до дітей. Я б з цим погодився, бо багато з нас тут, не за покликом душі, чи дитячою мрією, а просто тому, що отак сталось, життя притисло. І часто ми виміщаєм на дітях свої образи на життя. Як там у класика
"...свою нудьгу переливала, в свою дитину... " Погодився б, якби на моє місце прийшли, здорові, ідейні, успішні... Та в тому місці, коло прірви у житі -- чомусь не людно. І кожен там воїн. То ж звикайте дітки, світ жорстокий. Та історія не про це, а про неї, мою Оксанку. Чомусь ми з мамою між собою з самого початку почали так її називати: наша Оксанка.
Якою вона була? -- я часто задаю собі це питання. Якби не фотографії, її риси давно стерлись би з пам'яті, замінені пізнішими вже дорослими образами.Та часто у ві сні перед очима постає така картинка. Короткий зимовий день. Передвечірнє сонце освітлює кімнату. Його останні промені вихоплюють худорлявий силует дівчинки зі скрипкою. Промінець заплутався у курчавому волоссі, що повибивалось з кісок, примусив його палати... Чомусь пригадуються деталі: мережива менжетів блиск смичка, напружені пальці голубий камінчик у сережці. Довга тінь лягає через усю кімнату аж до того кутка де стоїть моє ліжко... Звуки змінюють один одного вишукуючись в мелодію, ще повільно але бездоганно чисто.
.........................................
Проходив час, збігло чотири роки. Як і все в цьому світі наша дружба також виявилась скінченою. Раптово скінченою, як сказав би Містер Воланд. За три роки по поверненню з армії я почав виходити з дому і шукати якої роботи. Спершу це були якісь гуртки у будинку піонерів. Довгий час на ногах все ще було складно, Звісно, це не так просто без освіти, досвіду, з “вовчим” пенсійним квитком, плюс просто важко довгий час перебувати на ногах, та я знав чого хочу.
........
Мати завжди трохи займалась з дітьми сусідів. Це перервалось коли я повернувся. Їй просто не вистачало на це сил.
та начувшись про Оксанчині успіхи, до неї знов почали звертатись сусіди з проханням позайматись з їх дітьми. Прохання були в основному підтягти школу. Діти часто були слабенькими,
та ми були не в положенні хоч комусь відмовляти. Займався з дітьми я. Тут треба додати, що коли я вчився вчителі до мене не особливо чіплялись, знаючи про мої серйозні заняття поза школою. Хоча мати завжди слідкувала що б там не утворювалось великих білих плям у познаніях. Тому займаючись з кимось мені самому доводилось фактично з нуля розбирати матеріал за даний клас. Скільки переживань, радісних і не дуже приносили ці заняття! Збільшувався круг мого спілкування, діти, їх батьки. Я більше не боявся зустрічатись поглядом з іншим дорослим. Відступило і те почуття сорому перед усім світом. Навпаки, з'являлась впевненість в собі, відчуття сили.
Занняття музики з Оксанкою не змінювались, вона приходила грала, я підправляв. Часом ми щось обговорювали. Але це все більш набувало рис якогось ритуалу ніж занять. Крім усього тому було ще і таке пояснення. Її вчителем скрипки був А.Й., а не я. Вона вже була достатньо доросла щоб самій засвоювати його вказівки,
їй не треба було контролювати при виконанні домашніх завдань.
Я міг їй щось підкакзувать хіба як старший учень, та по суті все що я
їй міг дати я вже дав. Це не приємно визанавати, більш як десяти років власного учнівства, вистачило лише на три(!) роки роботи з Оксанкою... (Можливо, якби я продовжував грати сам, мене вистачило б на довше. Та сам я більше не грав. Не хотів грати. Кілька разів спробував, мені не сподобалось. Звучання, з чим би це порівняти? З малюнками утриманців божевільні? Ні, все ж, гріх гнівити Бога, все було не так погано. Я не брав скрипку, бо звучала вона як жарти Остапа Вишні. Так само, як з його гуморесок відчувалось що він сидів. Так само з моєї музики звучало лише як я служив. В цьому сенсі, повністю я так ніколи і не відновився.
А грати і кожної хвилі відчувати, що сімнадцять років не повернуться ніколи, інструмент вже не зазвучить в моїх руках
так, як тоді. Це прямий шлях назад туди, звідкіль, з такими труднощами піднявся.)
Захоплений новими перспективами, я спочаку не помічав, а якщо і помічав не зважав, на те як реагувала Оксанка. У десять років почуття такі ж інфантильні як і їх власник. Вона ревносно ставилась до кожного мого нового рівня свободи. Коли я їй розказав що отримав гурток у будинку піонерів вона категорично заявила
що це не для мене. Ні до ні після вона не дозволяла собі такого зверхньо жіночого тону. Звісно вона була висміяна мною. Та від того, що вона більше не виказувала своїх почуттів у голос, вони нікуди не зникали. Вона розуміла що з кожним новим учнем, вона втрачає свій статус абсолютної володарки мого серця. І вона не здавала позицій без бою, чинила опір усіма доступними методами десятирічної дитини. Вона чіплялась (здебільшо підсвідомо) просила залишитись на уроки з іншими дітьми. Кілька разів я їй дозволив. Та сидіти тихо їй не вдавалось, вона постійно вимагали уваги, абсолютної уваги. Якщо це була математика, вона старалась зробити задачу швидше за учня. (Що не покращувало моралі). Та з цим я ще міг якось боротись, переконуючи її у її, все одно виключному статусі, давав їй ще і ще. Та гірше було коли їй не вдавалось бути кращою...
Останню краплю було додано з появою нової учениці. Восьмирічної Олі. Оля займалась англійською. Фах потрібний, і я знов дозволив
Оксані приходити на заняття Олі. Оля ( на відміну від більшості моїх учнів, що були запущеними) була старанна та розвинута дівчинка, акуратно робила усі домашні завдання. Швидко у неї стало виходити краще ніж у Оксанки, яка хоч і була старше та мала велике навантаження поза англійською, і відповідно так ретельно не готувалась. Олі такий розвиток подій подобався, їй подобалось бути порівнюваною втирати носа одинадцітирічці. А от Оксанці... проступатись якійсь малій, це було вище Оксанчених сил. Вона не вміла програвати. Вона починала усіма силами привертати до себе увагу. Стратегія а-ля “А давайте я захворію, а ви всі мене жалітимете!”(Чи варто казати що зі мною ці варіанти не проходили) Вона пробувала грати на публіку, усе робити навпаки, спеціально затягувала, просила пояснень, впадала в “нєпанятку” (чому це?, чому те?, чому оце?, перепитувала по сто разів, тоді коли вже давно все зрозуміла). Одним словом, усіма силами ускладнювала мені роботу. Довелось сказати їй щоб вона більше не приходити на Олені заняття. (Тим більш що Оля за свої заняття платила, тому вгамовувати Оксанчене самолюбство в Олін час видавалось не коректним) ... Після цього наші заняття з Олею дещо змінили свій формат, стали більш діловими, сухішими.
.......
Одного разу я помітив що Оля прийшла з мокрими очима.
На питання що сталось, мовчала як партизан. Я не докопувався, сподівався, що довіра скоро з'явиться сама собою. І дійсно, якось вона ненароком обмовилась, що Оксанка їй казала що б вона більше до мене не приходила. Тоді ми якось перевели те в жарт, я не зрозумів серйозності ситуації.
Після одного заняття я провів Олю до дверей. Повернувся почув якесь дивне шарудіння у під'їзді. Так наче хтось вовтузиться при тому абсолютно мовчки. Я вийшов на площадку.У темряві не зразу зрозумів що відбувається. Коли ж зрозумів, кров кинуло до обличча.
Десятирічна Оксанка вичекала у підїзді і лупцювала восьмирічну Олю. Це було наче ляпас. Моя Оксанка, моя тендітна чиста скрипалька! Я не знаю як почувається чоловік що застав кохану з іншим. Та я знаю як почувається батько чиє дитя повелось не гідно. Це сором, гірший за біль.
Тоді в афекті я зробив те, що здавалось єдино розумним.
І те, що з висоти років виявилось помилкою. Я крикнув Оксанці:
“ІДИ ГЕТЬ І БІЛЬШЕ НЕ ПРИХОДЬ!”. Забрав до квартири і заспокоїв Олю.
Чи варто говорити що я не спав ту ніч. У перше за той рік до мене повернулись слози. Треба було б їй подзвонити. Обговорити, розібрати що сталось. Та я не міг себе примусити.
Це ж бо не я зробив недостойний вчинок! Зрештою, усьому є межа!
Не прийшла з вибаченнями і вона. Усі троє учасників цієї історії не
проронили про неї а ні слова. Ні між собою, ні батькам, нікому.
Зараз я розумію що повівся як дитина. Потім ми з Оксанкою помирились. Вона ще якийсь час приходила. Та той емоційний зв'язок, що робив наші зустрічи особливими, було розірвано назавжди.
Пост Фактум.
За рік Оксанка кинула музику. Тоді я думав, це ще один демонстративний жест. Ще один удар в обличча, адже жінка готова на самознищення аби лише допекти. Мабуть, це все ж не так. Для неї скрипка надто нероздільно асоціювалась із нашими зустрічами. І без них, вона втрачала сенс викликаючи лише спогади.
Спогади про дитинство що так раптово скінчилось.
