Сіріє дощ. Видзенькують краплини.

Змиваються потроху кольори,

Поодинокі сиплються хвилини,

І пусткою відлунюють двори.

Плаща напнувши, взявши парасолю,

На лавочці вмостилась самота,

Вона хотіла чесності і волі.

Тепер це є. І вечір. І сльота.

Стоять будинки вимиті і чисті,

Та самоті не хочеться розмов,

Бо там дарують посмішки без змісту,

І очі щиро брешуть про любов.

Лети, лети, я не тримаю,

Для цього в тебе крила є,

Пізнай безмежність небокраю,

Велике серденько моє.

Не убивай життя на ложі,

Цінуй своє, минай чуже,

Побач світи, в які не зможу

Я сам потрапити уже.

Не бійся туги і розлуки,

Забудь гординю, не гнівись,

Не забувай лише про руки,

Що тебе люляли колись.

Твоя перемога –

то інший світ,

В якому ти жити хочеш,

Твоя перемога –

то кров і піт,

Безсонні і довгі ночі.

Це втома і сльози,

молитви, хрести,

Це відчай, що пельку стулив,

Твоя перемога –

це саме ти,

Вкарбований в пам’ять днів.

Благословляю цю добу,

Усе, що в ній хороше буде,

І маску неба голубу,

І чисті музики етюди,

І час, який іще не збіг,

І хворобливу пісню серця,

І навіть той крутий поріг,

Що перетнути доведеться.

В державі Моголів Великих,

Між давніх, мов Всесвіт, долин,

У джунглях зелених і диких,

Ходи не помітно хвилин.

І в древнім покинутім храмі,

Який рятував від недуг,

Не чути хвали Гаутамі,

Лише щебетання папуг.

Ніхто не шукає нірвани,

Спасіння від тліну могил,

Розтрощують камінь ліани,

І спогад стирається в пил.

Тут серцю самотньо до крику,

А десь, у палацах своїх,

У пишності тонуть владики,

І вічністю марять утіх.

Як добре на печі у мами,

Ковтнувши кухлик молока,

Тихенько гратись качанами,

В кутку лякати павука,

Цукеркою дражнити муху,

Шукати жилу золоту,

Булавкою пробити вухо

Та кульчик вішати коту.

Коли розмішував Творець

Цей Всесвіт ложкою столовою,

Космічний пил летів половою

І хаос правив за взірець.

І було стільки нових слів,

І простір розривавсь на клаптики,

І розбігалися галактики

Неначе хтось їх посварив.

І була темрява глибокою,

І був світанок золотим,

Тепер чомусь всі прагнуть спокою

У нетрях власних павутин.

Чи сяє в небі сонця обруч,

Чи місяць в далечінь несе,

Я Вас не прошу бути поруч,

Я прошу бути, от і все.

Ковтають мрії звичні справи,

Рахунок виставляє час,

Я не вишукую забави,

Я просто прошу бути Вас.

У цьому світі, де мізерне

Дорожче вищої мети,

Де сподівання ефемерні,

Я прошу бути Вас. Завжди.

Той, хто вгору, майструє крила,

Той, хто вниз, той майструє зло,

Бо у нього – свиняче рило

І душа наче чорне скло,

Бо у нього, жильця Содому,

На ті крила нема часу…

Той, хто вгору, летить додому,

А Содом – залиша внизу.

Ніч вдягнула своє

Непримітне пальто,

Запалив повний місяць

Цигарку,

Я сьогодні нічий,

Я сьогодні ніхто,

Я з людського утік

Зоопарку.

Ліхтарі на доріжках

Скликали комах

У красиві й пусті

Хороводи,

Говорили щось клени

У темних чалмах

(може, просто просили погоди?)

Я не слухав отих

Пишнолистих базік,

І зірок не вишукував

В небі,

Я сьогодні нічий,

Я сьогодні утік

Від обридлих людей,

І від себе.