Ще трохи слів, ще трохи днів,

Ще трохи Всесвіту німого,

А я до неба зголоднів,

Отого почуття святого.

Земля – це кров, земля – межа,

Колиска бруду та гордині,

Землі – магніт, земля – іржа…

Я хочу неба… Небо  - синє…

Ще мить, ще крок

І місто зникне,

Потоне в глибині

Чорнил,

Проріжуть ніч

Вогнями вікна

Та світло зоряних

Горнил.

І муза зійде урочисто,

Підставить почуттям

Плече,

Замісить слів

Пухнасте тісто

Та ще й молодика

Спече.

Сьогодні про небо мовчать дерева,

Сьогодні будинки кричать про розлуку,

Не сіють свіжість фонтанні леви,

Не губи а вітер цілує руки.

І десь відлетіло гаряче літо,

І грається вічністю сивий лютий,

І ходить сірість холодним світом

Та вимага кольори забути.

Сьогодні гами згубили ноти,

Сьогодні рай скасували точно,

В думках царюють одні марноти

І марити щастям уже порочно.

І час провалився в сумне анданте,

І погляд здається чомусь лукавим…

Чого я хочу, офіціянте?

Зігрітись просто. Будь ласка, кави.

Намисто кришталевих гір,

Долина наче повна чаша,

Хай буде мир вігвамам вашим

І душам теж хай буде мир!

Нехай про вас не знає час

Та у серцях співають птиці,

І не турбують блідолиці

Усіх характерів і рас.

Забудьте, врешті, про біду,

Про холоди, нестачу їжі,

Хай добру долю вам напише

Великомудрий Маніту.

За недосяжною горою,

Де ніч мандрує у ліси,

Хмарини тішились грозою

Та загорталися в баси.

На шпагах билися сполохи,

Земля дощу пила напій,

Не було лячно анітрохи

У цій містерії стихій.

І очі не шукали схову,

І серця не торкалась мла,

Хіба що віднімало мову,

Та й нащо мова та була?

У світі невигойності і бруду,

Солоних слів та капосних манер,

Я трішечки закоханий у чудо,

Від створення небес і дотепер.

Минає вік невдачами побитий,

За ним мільйони чергою стоять,

Минає все, та хочеться пожити,

І чуда того самого чекать.

У енергіях світлих

Осіннього тихого шуму,

В заметілях зимових,

У співанках прийдешніх весен,

Я умію мовчати словами,

Яких ще ніхто не придумав,

Океани долаючи людства

Сумні, без вітрила і весел.

Перманентно воюючи

З миром, минулим, добою,

І ковтаючи вміст

Чорних поглядів з гірким полином,

Я умію мовчати,

І ти не повіриш – тобою,

Та на теє мовчання

Я витратив тільки хвилину.

І у сонячний день,

І коли голубий дощ періщить,

Коли сни розмовляють

Своєю нечутною мовою,

Я умію мовчати. Але я говорю.

Навіщо?

Чи ти знаєш? Я – ні,

І на відповідь

Не розраховую.

І погляд дня,

І дотики небесні.

І віра в диво

Без розчарувань,

І душі загрубілі,

Та воскреслі,

Без порожнеч,

Без тиску нарікань,

Зірковим хором,

Чистим та могутнім

Насичене повітря

До країв…

Це, певне, й називається

Майбутнім,

Що вештається тінню

Серед снів.

Скажи, манкурте, де твій юрт?

Де кінь, отара, де свобода?

Куди думок подівся гурт,

В очах де взялась прохолода?

Де меч, дружина, діти де?

Могили пращурів великих?

Чом кров у жилах не гуде,

Мов табуни тарпанів диких?

Та схаменись, минає вік!

Згадай про світ, про гідність, віру!

Мовчить… і сонячний батіг

Людську подобу лупить звіра.

Я таємницю відпускаю,

Нехай її вітри скубуть,

Нехай про неї Всесвіт знає,

Нехай її смакує суть,

Нехай вона не тисне в грудях,

Хай не тримає на межі,

Нехай її уже не буде,

І легше стане на душі.