Я міняю коштовності снів на гріш,

День у обрій пустив коріння,

Тихе сонце встромляє у раму ніж

Надтонкого свого проміння.

Грає радіо пісню. Морозить щось

Про страждання, любов та квітку,

Угорі мій сусіда – великий лось

Відбиває якусь чечітку.

Може, чув про здорове життя в раю?

Може, вірить і досі в чудо?

Я заварюю кавову міць і п’ю,

Та гадати на ній не буду.

Вище корогви! Встроміть їх у хмари!

Нумо, хорунжі, не спати, брати!

Хай не мине супротивників кара,

Їх зачекалися в пеклі чорти.

Досить шукати поганцям поживи!

Досить плодити удів та сиріт!

Досить топтати засіяні ниви,

Хай пожалкують, що знають цей світ!

Як там пістолі й мушкети? Готові?

Зброя нагострена? Порох сухий?

Вище корогви! Тремтіть, людолови,

Праведне військо виходить на бій.

Покинь шукати шану у відзнаках,

У оплесках, у сказаних словах,

Найгірші людожери – то у фраках,

А не оті, що десь на островах.

Похвалять, але потім за монету

І продадуть, нащадки плазунів,

Бо в людожерів шику та паркету

Чеснот ще менше, ніж у дикунів.

Я вірю Вам. Моя дитяча віра

Така наївна (Господи прости),

Вона на струнах золотої ліри

Нові шукає ноти висоти,

Вона холодну розчиняє тишу

І темряву запалює вогнем,

Що ніч стає очікуваним днем.

Я вірю Вам. А Ви у мої вірші?

Я ніч ціджу мов кит планктон –

Скрізь зуби,

Гуляє погляд мій

На поводку,

Слова перебирають мовчки

Губи

І літери ховаються

В рядку.

І десь в рядках,

Поміж чорнильних зойків,

Зустріти можна навіть

Позитив.

Вже сон втомився гнати мене

В койку

І під вікном –

Кохання у котів.

Холола ніч, без гриму і прикрас,

Дощем осіннім сіяла печалі,

Безсоння говорило щось про Вас,

Листи і телефони знов мовчали,

Душі моєї танула броня

(яка є користь уночі від неї?),

Я заздрив тим, хто чує Вас щодня

І сам лякався заздрості своєї.

У тих серцях, де не буяла повінь,

Де не було гучних весняних злив,

Де не ходив крихкий надії човен,

І розпач за човном тим не ходив,

Де не жила за ближнього тривога,

Не відали за помилок стида,

Там не було ніколи, певне, Бога,

Бо Він в такі серця не загляда.

Кінець доби. Вечірній вітер.

В горнятку нудиться глясе.

Уривки слів і порох літер

З дороги тихої несе.

Ховає лезо небокраю

Уламок сонячних пожеж,

І я нічого не чекаю,

І вже нікого, мабуть, теж.

Блищить асфальт –

Уламок чорний ночі,

Насичене повітря

Сивиною,

То тихий дощ,

Він тихо жити хоче,

Долонею втішаючись

Земною.

Мовчать створіння на гілках

Крилаті,

На вікнах –

Білі дотики холодні,

То тихий дощ

Наївно хоче знати,

Чи ти на нього дивишся

Сьогодні.

За хмарами безсиле сонце

Тліє,

Летять слова,

Туманом оповиті,

Це тихий дощ,

Який не розуміє,

Навіщо він навчився

Говорити.

Минуле що? І спогади. І прах.

Відбитки кісточок у вогкій глині.

Забутий сенс у втрачених словах.

Солоний піт і праця у хлібині.

Це правда, про яку ніхто не знав,

Жовтавість благородна фотографій,

Гучне відлуння нескінченних справ

І тихий сум коротких епітафій.

Минуле – це земля з якої ми

Пішли колись на сонця поклик чистий,

Надії на майбутнє і псалми

Піднесені до неба урочисті.

Там джерело усіх великих мрій,

Дитячий сміх з аґуканням в колисці,

Але в минулім, прошу, друже мій,

Не залишайся. Там тобі не місце.