Не вір мені.
Мої слова – це подих,
Який щоранку ходить по воді,
Він губиться в століттях
І народах,
Стоїть стовпом
У Бога на суді.
Не вір мені.
Хіба такі бувають?
Звичайно ні,
Хіба що у книжках,
Таких не кличуть,
Бо таких не знають,
Даремно не тримають
У думках.
Мене кохати –
То себе труїти,
Зі мною світ
Розхитаним стає,
В небесній розчиняючись блакиті…
Не вір мені, а просто знай –
Я є.
Зимовий парк, північна сторона,
В каньйоні загубилися сторіччя,
Сміється розмальована стіна
Великим, задоволеним обличчям.
Закутані у посірілий сніг
Нового сну чека атракціони,
Молодик точить свій жовтавий ріг,
І блимають зіркові легіони.
Відходить час без зайвих заморок,
Фантазій тіні розкривають крила,
І внутрішній ворушиться пророк,
І знов бурмоче щось незрозуміле.
Великий світ. За верболозом
біжить у безвість потічок,
гризе колінцями чорнозем
та ловить пам’ять на гачок.
Хапає вітер за зап’ястя,
музичить коників орган,
та незабудкове причастя
в блакитний зваблює туман.
І пахне пилом, пахне літом,
живою свіжістю води,
а я іду великим світом,
і не збираюся рости.
В котрій завтра сонце встане?
Чи моїх торкнеться струн?
Пошамань мені, шамане,
Почаклуй мені, чаклун.
Буде ясно? Буде сиро?
Запитай-но у богів,
Хай у бубна репне шкіра,
Вийде дух із берегів,
Хай повіється з вітрами,
Стане тихим, наче мох.
Пошамань мені, шамане,
Дам бізона. Навіть двох.
Ніч. Замети і площа.
Б’є на ратуші дзвін.
Я рушаю на прощу
У краї перемін.
Бовваніють скульптури
На краєчках дахів,
Я складаю зажуру
У таємний архів.
Погляд містом стрибає,
Зачепивсь за вікно,
Господь є чи немає –
Якось вже все одно.
Сумнів більше не трощить,
Не зворушує світ.
Ніч, замети і площа,
Перші видих і слід.
Я вийду в місто, сяду у трамвай,
У гумові долоні стукнуть двері,
Наївне сонце звабить небокрай,
Та проковтне, голодний, на вечерю.
Старий маршрут накреслять ліхтарі,
Сполоханий туман розріжуть крони,
І буду до ранкової зорі
Я тішитися цим атракціоном.
Де ви, печеніги та кумани?
У які помандрували сни?
Чом тепер тиняються тумани
Там, де випасались табуни?
Хто в річки дивитиметься сині?
Хто звеличить сонце золоте?
Хто свободи пісню в небо кине
Й на аркані здобич приведе?
Хто вас з цих країв нещадно витер?
Не мовчіть, мов брили крижані!..
Та у полі тільки виє вітер,
І стовбичать баби кам’яні.
* кумани - візантійська назва половців
Мій тихий світ
Без зайвих запитань,
Сполоханих надій,
Примарних шансів,
Мов музика із кроків
Та бажань,
З краплиною незвичних
Дисонансів,
Наповнений словами
До країв,
Із присмаком якогось
Покарання,
Прозорістю весняних
Ручаїв
Чомусь воліє зватися
Коханням.
Гуляє мороз прозорий,
Безмежність чаклує сном,
Мій дім погляда на зорі
Гарячим своїм вікном.
Внизу, на дорозі сніжній,
Загублену тінь несе,
І знову мовчить Всевишній.
Напевне, сказав усе.
Я вчора був у тій порі,
Де свята дух блука,
І дружно ходять звіздарі
Та славлять малюка,
Де розкидає небо сніг,
Кусає морозець,
Де час не знає слова «біг»,
І не гризе сердець,
Де завжди тішаться зорі,
Шанують ніч і день,
Літають янголи вгорі
І просять ще пісень.
