День зачарований. Сонця – катма.
Часу на клопоти – мало.
Пахне корицею. Мабуть зима
Тут уночі пробігала.
Сон ненадовго сховався в барліг,
Думки немов у тумані.
Сипле із неба сполоханий сніг.
Хоче лежати. І тане.
Сховано місто в туман,
Ходять не люди, а привиди,
Пише природа роман
(про зачароване нібито).
Час заморожений збіг,
Я насолоджуюсь втіхою,
Сірий докришую сніг,
І нереальністю дихаю.
Снігом сіється ніч.
Все. Нарешті перерва
Від подій. Від людей.
Від небажаних слів.
Я повісив хреста
На сталевого нерва,
Помолився на сон,
Що над вухом дзвенів.
Сьорбнув чорне питво
Несолодкого чаю,
Нагострив олівець
Та й лишив на столі.
Знов писати листа?
А для чого? Не знаю.
Хто його забере,
Щоб тримати в теплі?
Посміхнуться йому?
Відкладуть на майбутнє?
Чи назавжди зітруть
Зі своєї душі?
Снігом сіється ніч,
І хвилини нечутні
Оминають мій дім,
Мовчазні і чужі.
Вночі я вийшов на мороз,
Ховаючи у шапку вуха,
Щось тихо шепотів Христос
Мені, та я його не слухав.
Трощили ноги карамель
Із перестудженого льоду,
І вікна затишних осель
На сни пропонували моду.
Я вірив вікнам тим чужим
(я вірю всім немов дітисько),
І думки розчинявся дим,
І нахилялось небо низько.
Сезон загублених безсонь
І запорошеного світу,
Сезон обвітрених долонь
І теплих спогадів про літо,
Червоних дат в календарях,
Де пісня ходить за луною,
Де сяє свято у домах,
І називається зимою.
Морозні квіти – дивний натюрморт,
Поволі стигне із думок вечеря,
Біжить у небі місяць – жовтий хорт,
І променями шкрябає у двері.
Чого тобі, приблудо? Я не сам,
У мене зараз спогад у вітальні,
Іди туди, де вірять чудесам,
І притчі вигодовують повчальні.
Іди хутчіш на пошуки земель,
Де тішать світ хорошими вістями,
А квіти-но залиш, вони – модель
Мого життя, крихкого до нестями.
Я натягнув свого кашкета,
Лишився з ніччю сам-на-сам,
Складали ліхтарі букета
І дарували небесам.
Асфальтом тішилися кроки,
Хмарини вітер підганя,
Не було шуму та мороки,
Як зазвичай бува у дня.
Не було старої гризоти
Та непотрібних зовсім слів,
Лише залюблений в роботу
Мороз калюжі мовчки склив.
Мороз та сніг – вся відповідь зимова
На спробу дочекатися тепла,
Читає вітер західний промову
І подихом кришталь лоскоче скла.
Дивлюся в небо, в хмарах застрягаю,
Та зустрічаю сонячні сліди,
Тому і досі ще надію маю
Знайти шляхи у янгольські сади.
І хай довкруж чужі проносить душі,
Які моя ніяк не перейма,
Зима як я – така скороминуща,
Що часу ображатися нема.
Я бачив сніг. Я смакував
Його природу кришталеву,
І настрій білий-білий мав,
Хоч небо й тиснуло свинцеве.
Ходив по небокраю дзвін,
Здавався вітер нехолодним,
Я сніг ловив і був як він:
Живим і трохи старомодним.
Добігає день короткозорий,
Небо снігом сіється скляне,
Я тихенько з вербами говорю,
Верби мовчки слухають мене.
Підростає снігова перука,
Буде чим хвалитись уночі,
І не чути у повітрі звуку,
Верби – дуже вдячні слухачі.
Люди ловлять десь щасливі миті,
І, допоки вдача ще клює,
Часу в них нема поговорити,
Добре, що у мене верби є.
