Далеко-далеко, за краєм Землі,
Де ранки ростуть цікаві,
Де тіні вітрил підніма кораблі,
І враження є яскраві,
Де небо народжує сонячний диск,
Та інші космічні творіння,
Де вчинками рухає зовсім не зиск –
Звичайне людське розуміння.
Там хочеться жити, там зовсім не зле,
Немає постійного бігу,
Там солодко, тепло, чудово, але…
Ніколи не бачили снігу.
Стою один
В обіймах сьогодення,
Стою, не йду –
Усе довкруж іде,
І кожен вірш
Неначе одкровення,
І мовчки небо тішиться
Святе.
Кажуть, буде весна,
Кажуть, що незабаром,
Заховає сніги
До майбутніх часів,
В синє поле небес
Вийдуть пастися хмари,
Заголосять птахи
У мовчанні лісів.
Кажуть, все зацвіте,
Не одразу, потроху,
Перших райдуг розквітнуть
Крихкі вітражі…
Кажуть, буде весна –
Незамінна епоха
Для замерзлої взимку
Живої душі.
Із того сну, в якому є надія,
Із тих думок, яких не знає яв,
Я виганяв учора лиходія,
Який мене підступно обікрав.
А він не хтів, а він ішов поволі,
Дивився гордовито, мов нарцис,
І звався лиходій незвично – Доля,
І теревенів щось собі під ніс.
Я відправляю пошту голубину,
Накручую на лапку папірець,
Якійсь сновида йде до магазину,
Пожований та синій, наче мрець.
Йому аби омріяна чекушка,
А там летить нехай до пекла світ,
І день оцей, і жінка-попелюшка,
І нею приготовлений обід.
Нехай усе у тому тоне вирі,
Як у душі немає висоти…
А я тримаю голуба і вірю,
Що Бог читає всі мої листи.
Сьогодні буде не до снігу,
І не до вуличної ласки,
Я помандрую в давню книгу,
В якій ніхто не носить маски,
В якій реальне нереальне,
В якій омріяне – здійсненне,
І не виношують брутальне,
І не примножують буденне.
Я снігу взяв маленьку грудку,
Блукали хмари кочові,
Бадьорий півень грав побудку
У ще зачиненім хліві.
На сході бавилось червоне,
Гуляв слабенький морозець,
Якась замріяна ворона
Молилась на черствий хлібець.
В думках ішли до немовляти
Непосидючі мудреці,
А я продовжував стояти,
І грудка танула в руці.
Життя потроху змінювало моди,
Безсмертний час від стомленості млів,
Дивилися з минулого народи
Зіницями пожовклих черепів,
Старе рипіло колесо сансари
(комусь не пощастить – ото печаль…)
Сліпців духовних бігали отари,
Через святих Господь читав мораль,
З натхненням розкидалося каміння,
Весна сади топила у красі,
І знов у двері стукало Спасіння,
Та надто тихо – чули не усі…
Ідуть роки – затяті людолови,
Старіє світ і молиться богам,
Та сподіваюсь, все у Вас чудово,
І сонце добре й досі світить Вам,
Що небо Вам сміється яснооке,
Життя та сни негоди обмина,
Й на те, що Ваша тінь не одинока
І з нею завжди поруч ще одна.
Долю читаю,
Гортаю листки,
Вірую в небо
І вірю в думки,
В сонце і місяць,
У зливи, сніги,
Вірю в спокуту,
У користь жаги.
Вірю у душі
(які вже там є),
Вірю у серце
Велике твоє,
Вірю у радість
І правду гірку…
Віру розділиш зі мною
Таку?
