Стою один

В обіймах сьогодення,

Стою, не йду –

Усе довкруж іде,

І кожен вірш

Неначе одкровення,

І мовчки небо тішиться

Святе.

Кажуть, буде весна,

Кажуть, що незабаром,

Заховає сніги

До майбутніх часів,

В синє поле небес

Вийдуть пастися хмари,

Заголосять птахи

У мовчанні лісів.

Кажуть, все зацвіте,

Не одразу, потроху,

Перших райдуг розквітнуть

Крихкі вітражі…

Кажуть, буде весна –

Незамінна епоха

Для замерзлої взимку

Живої душі.

Із того сну, в якому є надія,

Із тих думок, яких не знає яв,

Я виганяв учора лиходія,

Який мене підступно обікрав.

А він не хтів, а він ішов поволі,

Дивився гордовито, мов нарцис,

І звався лиходій незвично – Доля,

І теревенів щось собі під ніс.

Я відправляю пошту голубину,

Накручую на лапку папірець,

Якійсь сновида йде до магазину,

Пожований та синій, наче мрець.

Йому аби омріяна чекушка,

А там летить нехай до пекла світ,

І день оцей, і жінка-попелюшка,

І нею приготовлений обід.

Нехай усе у тому тоне вирі,

Як у душі немає висоти…

А я тримаю голуба і вірю,

Що Бог читає всі мої листи.

Сьогодні буде не до снігу,

І не до вуличної ласки,

Я помандрую в давню книгу,

В якій ніхто не носить маски,

В якій реальне нереальне,

В якій омріяне – здійсненне,

І не виношують брутальне,

І не примножують буденне.

Я снігу взяв маленьку грудку,

Блукали хмари кочові,

Бадьорий півень грав побудку

У ще зачиненім хліві.

На сході бавилось червоне,

Гуляв слабенький морозець,

Якась замріяна ворона

Молилась на черствий хлібець.

В думках ішли до немовляти

Непосидючі мудреці,

А я продовжував стояти,

І грудка танула в руці.

Життя потроху змінювало моди,

Безсмертний час від стомленості млів,

Дивилися з минулого народи

Зіницями пожовклих черепів,

Старе рипіло колесо сансари

(комусь не пощастить – ото печаль…)

Сліпців духовних бігали отари,

Через святих Господь читав мораль,

З натхненням розкидалося каміння,

Весна сади топила у красі,

І знов у двері стукало Спасіння,

Та надто тихо – чули не усі…

Ідуть роки – затяті людолови,

Старіє світ і молиться богам,

Та сподіваюсь, все у Вас чудово,

І сонце добре й досі світить Вам,

Що небо Вам сміється яснооке,

Життя та сни негоди обмина,

Й на те, що Ваша тінь не одинока

І з нею завжди поруч ще одна.

Долю читаю,

Гортаю листки,

Вірую в небо

І вірю в думки,

В сонце і місяць,

У зливи, сніги,

Вірю в спокуту,

У користь жаги.

Вірю у душі

(які вже там є),

Вірю у серце

Велике твоє,

Вірю у радість

І правду гірку…

Віру розділиш зі мною

Таку?

Усі щось просять, мовчки або вголос,

І гордість на заваді не стоїть.

Хтось хоче, щоб вродив багатше колос,

А хтось чуже забрати має хіть.

Один на стрічках вулиць жебракує,

Отримає хлібину – і вже рай,

А інший ситий, грошенят бракує,

Та завжди мало, скільки не віддай.

І кожному вгодити – нереально,

В гонитві за тілесним – всі чужі.

Це світ речей. Цей світ – матеріальний,

Творився духом, та не для душі.

А де для неї здибати спокуту?

За зорепадом бігти навздогін?

Піти у сон, щоб якось перебути?

Та це недовго, скінчиться і він.

І добре, якщо відповіді знати

Судилося. А якщо ні, у лір

Доводиться безтямно струни рвати

І капати словами на папір.