Сіє нелюдяне

Жмені свинцю,

Молиться світ

Золотому Тільцю,

Ніби не знають

Про досвід віків

Свіжі адепти

Кривавих богів.

Ніби ніхто

Не вмирав на хресті,

Ніби є вічність

У цьому житті.

Я входжу в ліс. Ніч просить слова.

Мовчати їй уже несила.

Шумить склепіння смерекове

І місяць гострить свої вила.

Вода калюж тверда мов криця –

Мороз уже за кільканадцять,

І чути: ходять таємниці,

Але наблизитись бояться.

Холодний двір. Людей нема.

У вікон погляди похмурі.

Не тішить сніжністю зима,

І ніч вовтузиться в баюрі.

Шукає щось облізлий кіт,

На мене дивиться сміливо,

Мандрує місяць у зеніт,

І засіва небесну ниву.

Перетинає сон межу,

Та звідси геть іде, маркітний,

І я наступний стережу,

Неговіркий та непомітний.

То був не сніг, то просто падав пух

З розпоротої хмарної перини,

Підморгували радісно вітрини,

Красою перехоплювало дух.

Заманював до себе світ забав,

Дивився дім віконними жовтками,

І я стояв, я сніг ловив руками,

А він від мене знову утікав.

Зима красива? Так, красива,

Для тиші в душах – саме те:

Розпустить білосніжну гриву,

У сни замріяні веде.

А там, у снах, таких хороших,

Що заздрять навіть в небесах,

Не знають підступу та грошей

І важать сміх на терезах.

А день якийсь сьогодні не гіркий,

А він уміє бути щедрим досить,

Сідає сніг утомлений, м’який,

Та вітер в димарі своє голосить.

Нема людей, гризоти і держав,

Гуляє погляд світом кришталевим,

І обіймати хочеться дерева,

Які давно ніхто не обіймав.

Грудневий вечір. Тихі спомини.

Зірки торкаються гілок.

Танцює білий дим на комині

Якийсь нечуваний танок.

Порожній шлях, морозом кований,

Веде до краю давніх мрій,

Я граю музику римовану,

Де образ твій іще живий…

Я роздаю талончики до раю,

Оркестр грає пісню про святе,

Грудневий день втомився і куняє,

І хмари тихо крутять па-де-де.

Блукає натовп, пахнуть мандарини,

Фарбує захід небо в золоте,

Слабеньких духом зваблюють вітрини

Купити мотлох, дешево проте.

Народ клює, бо дихає нерівно

До щирої спокуси пустоти,

А я стою і вірую наївно

У те, що хтось захоче підійти.

Напевне то зима була,

Дворами бігала холодна,

Була красива, досить модна,

Асфальт сніжинками мела,

У серці бавила тепло,

І навіть не просила грошей,

Та хто ж її злякав, хорошу,

Що зранку й сліду не було?

В морозну ніч гучніші кроки,

Та легше думатись думкам,

Стоять дерева білобокі

І тихо моляться зіркам.

Довкола ходить незбагненне,

Пророчить відкриттів сезон,

І я не думаю про денне,

Який у денному резон?