На перекрёстке времени и мыслей,

На рубеже меж безразличьем и мечтой

Вдруг повстречались две души, две зрелых жизни,

В тот миг два сердца потеряли свой покой.

Глаза в глаза и рук одно прикосновение…

Весь мир исчез, остановило время ход.

Томились души в трепетном волнении,

Несясь стремительно куда-то вдаль за небосвод.

Сердца пленило ощущение полёта.

Отбросив тяжести земных проблем-оков,

Впервые в жизни чувствуя единство взлёта,

Сплетались души за границей мира слов.

Всё то, что было до неё – одни лишь тени.

Как солнца лучик, она в жизнь его вошла.

А для неё он стал крылатым вдохновением.

Она в душе своей сокрытый Дар нашла.

Любовь ложится на листок живыми нотами,

Одушевляет песни Музы красота.

Мир на двоих окутан нежною заботою,

Теперь сердца и души вместе навсегда.

Укутай меня своей нежностью.

Укрой одеялом из страсти.

Свечою любви и верности

Зажги во мне искорки счастья.

Разлей позолоту звёздную

В бокалы сердец звенящие.

И выключи зИму морозную,

Включи мне весну пьянящую.

Согрей мою душу озябшую

Своею улыбкою солнечной.

От вьюг и метелей уставшая,

Пусть теплом твоим будет наполнена.

Світ у морі гріхів потопає,

Захлинаючись гнівом і заздрістю.

А сваволі людськІй кінця-краю немає,

Нема в дУшах любові і радості.

Кому служить цей світ і на кого чекає

В час рішучий на зламі історії?

Вже й подобу своЮ  поступово втрачає,

Нових ідолів собі створює.

Пів-планети – прихильники Армагедону.

На пророцтвах кишені збагачують.

Хоч самі навіть й гадки не мають у тому,

Що так пристрасно передбачують.

Хтось приходу Антихриста щиро чекає,

І до страху в полон віддається.

Тільки от, бідолаха наївний, не знає,

Що той “гість” вже живе в його серці.

А Господь заповів – Будьте зАвжди готові,

Бо не знаєте дня, ні години.

Є всі відповіді у Його святім слові,

Лиш відкрий свої очі, Людино!

Кому служиш, від того й нагороду одержиш,

Буде пізно тоді щось міняти.

Коли подорож свОю на землі цій завершиш,

Неминуче прийдЕ мить розплати.

У цей час благодатний Він стоїть коло серця,

І на дозвіл від тебе чекає.

Щоби світло й надію до нього принЕсти,

Він потреби усі твої знає.

Він запалює віри промінням

В душах сонце любові й достатку.

Де зросте в серці диво-насіння,

Там народиться Боже дитятко.

Коли ступила я уперше на перон

Ранковим снігом вкритого вокзалу,

Забилось серце з ритмом міста в унісон.

В цю мить воно назАвжди з ним з’єдналось.

Від того часу проминуло вже 7 літ,

А я щоразу нових зустрічей чекаю.

Для мене, Києве, ти мов живий магніт,

І я до тебе знову й знову повертаюсь.

Люблю Карпати, і, звичайно ж, рідний Львів.

І ця любов невпинно серце зігріває.

Та блиск вечірніх київських вогнів

Його новим натхненням наповняє.

Золотоверхого Печерська благодать

Небесним світлом душу осяває.

Немов любові Божої печать,

В її глибини тихо проникає.

Думки полинуть вдаль понад Дніпром.

Я так люблЮ його красою милуватись.

Зайвий жетон знову залишу на метро,

Мов талісман, щоб ще і ще сюди вертатись.

Частинку серця і тепла лишаю вам,

За все Спасибі, дорогі мої кияни.

Щиру молитву за вас Богу я віддам,

І знайте, що в душі я завжди з вами!

Ты давно за меня не в ответе.

И забудь навсегда эти бредни.

Вышел срок твоего обаяния,

Сердце выдержало испытания.

Не пытайся мой мир разрушить,

Я к попыткам твоим равнодушна.

В плен иллюзий себя загоняешь,

Я к тебе не вернусь. Ты же знаешь.

Ты пойми – это всё уже БЫЛО.

Долго сердце надежду хранило.

Помнишь, как оно рвАлось на части

На осколках разбитого счастья?

Слишком поздно… Потеряно время.

Актуальность утратила тема.

Благодарна я всё же тебе,

Что явился в моей ты судьбе.

Знаешь, всё познаётся в сравнении.

И не ценят полёт без падения.

Мои крылья сломать ты пытался,

Но, увы, милый, перестарался.

Если б дальше тобою я бредила,

Никогда б своё счастье не встретила.

Ты винил лишь меня в этой боли,

Он её исцелил Любовью.

Все обиды давно забыты,

Только дверь в моё сердце закрыта.

С Ним пойду я дорогою жизни,

 И на этом пути ты лишний.

Соберу тебе звёзды в букетик,

Оживлю их своею любовью.

Пускай в сердце твоём они светят,

Завлекая своей красотою.

Я по бархатной коже рассыплю

Поцелуев жемчужный дождик.

В сладкий плен твоей нежной улыбки

Своё сердце отдам осторожно.

Перламутровой кистью рассвета

Для тебя новый день нарисую.

И дополню оттенками лета,

У печали тебя уведу я.

Я живу твоим ласковым взглядом

В каждой мысли и в каждом мгновении.

Я с тобою всегда буду рядом.

Ты мой Ангел, моё вдохновение.

Навіщо про щось судити,

Якщо тями у тому немає?

Непотрібно вогонь ворушити,

Дуже боляче він обпікає.

Храм душі лиш для Бога відкритий,

Тільки Він усі таїнства знає.

Що довЕлося серцю прожити

Й що насправді воно відчуває.

ЗаводИло життя в лабіринти

Й не давало ніяких підказок.

Лиш новІ і складні розвилки

Без єдиного дороговказу.

За помИлки жорстоко било,

Гартувало стражданнями душу.

У оману не раз вводило

І завждИ говорило“Я мушу”.

Та за всі ці капризи й незгоди

Йому серце безмежно вдячне.

Бо за будь-якої погоди

Воно сонце у небі бачить.

Хтось і далі наклЕпи наводить,

Та пуста то й безглузда справа.

Бо лиш дурість своЮ цим доводить,

Та нікому вона не цікава.

Діамант свого блиску не втратить,

Не затьмарить ніщо його світла.

Його можна лише споглядати,

Та не треба всерЕдину лізти.

Бо там сонце гаряче й яскраве.

Може ніжно воно обігріти,

Та нахаб і занадто цікавих

Воно здатне до тла обпалити.

Пригорни мене міцно та палко,

Наче вперше і наче востаннє.

Снігового зимового ранку

Розігрій теплом свого кохання.

Це не згадка, не сон і не казка,

Це кохання могутня сила.

Нездоланна, таємна, прекрасна,

Вона шлях у майбутнє відкрила.

Пригорни мене ніжно до серця,

І поринь у смарагдове море.

З нього ніжність тобі посміхнеться

І повЕде в кохання простори.

Йде від серця до серця стежина.

То алея Любові живої,

Що провадить в кохання країну.

Мають доступ туди тільки двоє.

Коли говорять очі і серця,

Тоді весь світ навкОло затихає.

Стають єдиним цілим два життя…

В цю мить Любов із ними розмовляє.

Коли до вуст торкаються вуста,

Тіла нестримний трепет огортає.

Бажання полум’ям у дУшах пророста,

Кожну клітиночку собою наповняє.

Коли не можна віднайти потрібних слів…

На тій межі, де вже немає в них потреби,

Там почуттів ріка виходить з берегів.

Її спинити неможливо… Та й не треба.

Там, де на двох єдине відчуття,

Одна молитва, мрія і прохання,

Де в унісон звучить серцебиття,

Небесним цвітом розквітає там кохання.