Подаруй мені зоряну ніч,
Подаруй… як лиш ти умієш.
Запали в мені тисячі свіч,
Я віддам тобі всі свої мрії.
Подаруй мені блиск очей
І нестримний вогонь поцілунків.
Серед безлічі різних ночей
Кожна буде найкращим дарунком.
Я тобі подарую цей день,
Наче вперше і наче востаннє.
І рядочки нових пісень
НапишУ я тобі на світанні.
Подарую тобі думкИ,
Ніжність ранку і тихе зітхання,
І солодкі п’янкі вечори,
І усе, що зоветься коханням.
Когда рвутся струны души,
Натянутые до предела,
Кто скажет, как боль заглушить,
Когда рвутся струны доверия?
Зачем словами на ветер бросаться,
Купаясь в море из собственной лжи?
Зачем по душам чужим топтаться?
Наверное, в этом вся ваша жизнь.
С пустых обещаний букеты сплетаете,
Чрезмерно увлёкшись своею игрой.
Судьбу чужих чувств за других вы решаете,
Деля их доверие между собой.
Когда вы однажды его потеряете,
Оно уплывёт, как из крана вода.
Забудет, простит, вам добра пожелает,
Но не вернётся уже никогда!
Взглядом ласковым, как солнечное утро,
В моём сердце прорастил ты незабудки.
Обогрел ты их улыбкою своею,
Поливал любви звенящею капелью.
В ярко-жёлтых золотистых сердцевинках
Перламутровые прячутся росинки.
Я своей ладонью их накрою,
Это мир, что мы построили с тобою.
Прорастают в сердце незабудки.
Я дарю тебе их каждую минуту.
Отражается в моих глазах цветущий сад,
Так люблю я незабудковый твой взгляд.
Благаю… Облиш… Не тримай…
Не снись… Відпусти… Не чекай…
Не мрій… Забувай… Не клич…
А спогади викинь у ніч.
Все марно… Нічого нема…
Пробач… Не надійся… Дарма…
Минуло… Розбилось, як скло.
Світило… За обрій зайшло.
Не плач… Не проси… Не шукай…
Розбитих дзеркал не складай.
СвоЄю дорогою йди,
Розмиті роками сліди.
Не мій… Не твоЯ… Ми чужі…
Навіщо ж ці гострі ножі?
Навіщо тягар цей несЕш?
Утрачений час все-одно не вернЕш.
Себе не картай… І на долю не злись.
Прийми… Бо цей шлях сам обрав ти колись.
Віддам, що захочеш… Усе забирай…
Благаю, лиш серця могО не торкай.
Знайди мене серед дощу
Й зігрій усмІшкою своЄю.
Нікуди більше я тебе не відпущУ,
У твОїм Всесвіті зостануся зорею.
В твоєму голосі весЕлковий мотив
Наспівують дзвіночки кольорові.
Лагідним сонечком серед похмурих днів
Світить у серці кожне твоє слово.
Ти мої очі відшукай серед дощу
Й поринь у ніжності зелене море.
Лише з тобою вільним птахом в небо я злечу,
Без тебе затісні мені його простори.
Когда рушатся стены недостроенных зАмков,
Когда душу терзает боль нескАзанных слов,
Когда больше не хочешь от судьбы ждать подарков,
Тогда в сердце по капле умирает любовь.
Когда нет больше блеска и желаний во взгляде,
Когда молча при встрече опускают глаза,
Те глаза,что любовью весь мир освещали…
А сейчас в них осталась лишь скупая слеза.
Не дошли … Не успели… Недомечтали…
Друг для друга остались только эхом из снов.
Оглянулись… Но поздно. Лишь другим завещали –
Не теряйте любимых! Берегите любовь!
В таинственном мерцании свечей,
В преддверии сладчайшей страстной ночи
Неудержимое влечение очей
Любви безумство нам опять пророчит.
Пусть тело плавится в огне желанных глаз,
Пусть поцелуи до беспамятства доводят.
Долой одежду и не нужно лишних фраз,
Ведь танец страсти наш никто не остановит.
Прикосновение двух взглядов, двух огней
Сердца наполнит сладостною мУкой.
Отдавшись полностью во власть любви своей,
Горящим пламенем наполним мы друг друга.
Так незаметно свечи догорят…
Волна истомы нас с тобой накроет.
А утром вновь горячий милый взгляд
В пучину нежности поманит за собою.
Закрывая глаза, успокоив дыхание,
Погружаешься в мир своего подсознания.
Внешний мир отключив, внутрь себя углубляясь,
Ты очами души созерцать продолжаешь.
Может, это лишь сон или воображение?
Всё сильнее и глубже твоё устремление.
Ощущенье полёта, невидимых крыльев,
И несётся весь мир на тебя звёздной пылью.
Как легко, как свободно парить, словно птица!
Это слишком реально…Может, всё-таки снится?
Ты свой страх прогони и отбрось все сомнения.
Растворись без остатка в беспредельном мгновении.
С высоты вольных птиц землю ты созерцаешь,
К ней сквозь смог и туман луч любви направляешь.
Что же стало с планетой? Сердце боль разрывает…
Почему так жестоко люди жизнь истребляют?
Ты сердечной слезою её раны омоешь…
Ощутив приземленье, вдруг глаза приоткроешь.
Небу ты улыбнёшься, и попросишь прощения
У берёзовой рощи и у птичьего пения.
Не сломаешь ромашку… Её дивной красою
Своё сердце наполнишь, умывшись росою.
Нам природа любовь во сто крат возвращает,
Ведь она боль и радость, как и мы, ощущает.
Сірі хмари небо все покрили,
Біль у серце уп’Явся терниною.
ПолинОві сльози землю окропили.
Плачуть Янголи над нашою Вкраїною.
Над ланами нашими квітучими,
Над Дніпром широким і над кручами,
Над народом непоборним –Українцями,
Що в країні власній стали вже чужинцями.
Над продажними зажерливими душами,
І над тими, хто їх плакати примушує.
Плачуть Янголи, народ свій потішаючи,
В душах вірних дух свободи укріпляючи.
Вже та чаша переповнена терпінням,
Що готують для новОго покоління.
З голови до ніг дурманом обливають.
То й нехай! Дивакуваті, тями ж бо не мають
В тому, що в серцях віками воля гартувалась.
І вони туди не влізуть, як би не старались!
Марно сіяти у тих серцях “понятій” насіння,
Бо давно там вкоренилась й квітне Україна.
Годі сну! Пора вже встати й скинути кайдани!
Бо керує нашим краєм інопланетянин!
Як з чужих світів пришельці на Землю сідають,
То й вони навіть закони наші поважають…
Плачуть Янголи над нами рясними дощами…
Омивають край наш рідний щирими сльозами.
Буде доти Вона з нами – найкраща, єдина,
Доки хоч в одному серці б’ється Україна!
Розливається Чумацький шлях
В небесах сріблястою доріжкою.
І малює срібні квіти в снах
Дівчина з сріблястою усмІшкою.
Срібні мрії срібнокрилий птах,
Мов перлинки зоряні збирає.
І відносить їх в той срібний край,
Де тривоги та журби немає.
Тими мріями засіє він лани,
Срібним дощиком їх буде поливати.
І колоссям срібним заколишуться вони.
Прийде час плоди на землю повертати.
Та із сотень мрій лиш одиниці проростуть,
Й плід принЕсе зоряне насіння.
З тих сердець, де віра і любов живуть,
Де натхнення є і устремління.
Срібні ниточки незримо на землі
Нас з небесною Вітчизною єднають.
Срібну чашу найдорожчої душі
Срібний Ангел срібним сяйвом наповняє.
