Ще пара слів про Крим.

Ще пара слів про Крим.

Синочок  мій народився в Полтаві; дружина моя справедливо вирішила, що перші місяці і немовляті і їй самій буде і спокійніше і затишніше біля мами. Я перевіз її з Києва до Полтави, а сам взяв відпустку, щоб перший час знаходитися поруч.

         Теща мешкала у приватному будинку у передмісті Полтави. Сполучення з цивілізацією було нікудишнім, а треба ж було кожен день то в аптеку, то за прикормом у дитячу кухню, то у інших справах,  транспорт майже не ходив, отже сподіватися лишалось тільки на власні ноги...

Якось, відпочиваючи після чергової "пробіжки",  я звернув увагу на якусь знайому металеву конструкцію, що виглядала з-під обрізаного, ще восени, віття дерев.  Розкидавши той хмиз, я витяг з-під нього велосипед... Ну, не велосипед, а те, що від нього лишилося - раму з заднім колесом... Питаю у тещі:

 - А що то з транспорт у вас за курником в гілляках прихований?

- А, то Вітька (дальній родич), замучив техніку, та й кинув.

- То, може, я її до ладу приведу, та й користуватимусь?

- Та будь ласка! Я вже давно збиралась те залізяччя на металобрухт  здати.

Взявся я за відновлювальні роботи; купив сідло, руль, переднє колесо, дві шини з камерами, насос та ще якийсь дріб'язок, відтер кількарічну іржу, зібрав все до купи, та й став користуватись!

Не життя - пісня! Щось треба у місті, - півгодини і завдання виконано! Шеф мій, низький уклін йому, зглянувшись над моїми сімейними проблеми, знайшов для мене об'єкт для налагоджувальних робіт на два місяці у Полтаві. Отже все літо вдалось мені бути і на роботі і "вдома", що для мене, як налагоджувальника бувало розкішшю надзвичайною! Само собою, з відновленого велосипеда я, майже, не злазив. Навіть на роботу-з-роботи - на ньому.

Робота є робота, в кінці кожного місяця я зобов'язаний був навідатися на три-чотири дні до Києва зі звітом про виконану роботу - "процентівкою" та  за новим відрядженням. От, у черговий раз повертаюсь я з Києва, а велосипеда нема!...

- А де ж мій кінь? - питаю.

- Та, Вітька приходив, - каже теща, - побачив справного велосипеда, зрадів та й каже - "О, це ж мій велосипед!" - сів та й поїхав...

Зауважте, шановні, - навіть "рехверендума" не збирав, просто сів і анексував...

Ні до ООН, ні до Мінська, ні до  Нормандської Четвірки я не звертався, бо вже час прийшов перевозити дружину з синочком до Києва.

От і вся історія про "мій Крим"

P.S. Ні, не вся! Той сімнадцятирічний лобур Вітька, десь за рік, "віддав" таки велосипеда, правда, в тому ж вигляді, в якому я, колись, витяг його з сміття...

 От, не знаю, чи не змінив, бува, Вітька, як трохи підріс, своє ім'я на "Вовка"...

 Щось почерк дуже знайомий...