KZIRKA

предыдущая
следующая

Великоберезнянський район

  • 31.07.09, 15:05

810 кв. кілометрів. Населення (станом на 01.01.1999) – 29883 чол., у тому числі 22513 чол. – у сільській місцевості. У національному складі велику перевагу становлять українці - 93 відсотки. Компактно проживають також словаки - біля 1% та цигани - 3% загальної кількості жителів району. Окрім того, проживають на Великоберезнянщині росіяни, угорці, євреї, молдавани та представники інших національностей.

Великоберезнянський район знаходиться у північно-східній частині області, за 30 кілометрів від обласного центру. Межує з Перечинським і Воловецьким районами Закарпатської тa Турківським Львівської областей України. Західна межа є кордоном з двома зарубіжними державами - Словацькою Республікою та Польщею. До складу району входять селище міського типу Великий Березний та 32 сільські населені пункти. Майже увесь район - мальовнича гірська місцевість, лісові масиви якої помережані долинами навколо річок та потоків. Найвища точка над рівнем моря (1463 м) знаходиться на полонині Рівній. Трохи нижчими є полонина Гостра та гори Мала Равка, Кременець. Ці та інші вершини є складовими гірських масивів Українських Карпат. Селище міського типу Великий Березний та найбільші села розташовані у долинах по обох берегах ріки Уж, яка бере свій початок у крайньому населеному пункті району (області теж, оскільки межує з Львівською областю через Ужоцький перевал) - селі Ужок. Місцевість району багата передусім на лісові (в тому числі і цінних порід) ресурси, мінеральні джерела, різні корисні копалини. Проте промислова розробка здійснюється лише деревини, двох мінеральних джерел та щебеню. Територія Великоберезнянського району була заселена ще у 1-ому тисячолітті до н.е., про що засвідчують дані археологічних розкопок, зокрема вироби з бронзи та могильник. Перші письмові згадки про район (Великий Березний) датуються 1409 роком. У державному податковому списку за 1427 рік йдеться про те, що Великий Березний належить до володінь Ужгородської домінії графів Другетів. Згідно урбарію 1691 року теперішній район (центр і навколишні села) на правах округу входив у 4-ийдисткрит Ужгородської домінії графа Берчені, спадкоємця Другетів. Такими ж давніми як Великий Березний (згідно письмових згадок) можна вважати села Люту, Малий Березний, Волосянку, Ставне, Стужицю, Чорноголову. Про інші населені пункти перші письмові згадки датуються останніми століттями, коли вже налагодилося централізоване управлінське економічно-соціальне життя краю. Перекази і легенди зберегли пам’ять про опришків 17-18 ст. Івана Варгу, Миколу Васильчака та Івана Бецу, які керували загонами, що нападали на панські маєтки, мстили за нестатки і убозтво селян. Під проводом Івана Беци бунтівники у 1704 році оволоділи Ужгогродським замком, а пізніше влилися у куруцьке військо Ференца ІІ Ракоці.  З минулих століть передані сучасниками традиції лісорубської і деревообробної майстерності. У районному центрі ще в 17 столітті започаткувалася розгалужена і жвава торгівля. Судячи з густоти мережі сучасних торговельних закладів, ця ознака збереглася протягом віків.     На розвиток ремесел у районі, зокрема гончарства і куховаріння, великий вплив мали переселені у 1788 році словаки, які заснували у окружному центрі своє поселення. З того часу на розвиток культурних традицій краю мала вплив культура сусідніх словаків. Дуже важливою подією для економічного і культурного життя району стало у 1894 році прокладання його територією залізниці, яка зв’язувала більші населені пункти не лише з обласним центром, а й Львовом. У різні історичні епохи район, як і більшість території Закарпаття, входив до складу різних держав - Австроугорщини, Угорщини, Чехословаччини. Мінялися режими, насаджувалися різні мовні і культурні засади, але населення не нівелювало своїх яскравих традицій і звичаїв. До наших часів дійшли перекази, легенди, пісні, які свідчать про самобутню культуру лемків. Велику роль у культурному житті району зіграло товариство “Просвіта”, яке, починаючи з 20-х років, діяло дуже активно. Проводилися мітинги, політичні акції. Іван Шелепець організував театральний гурток, який об’їздив з виставами усі села району. У 1939-1949 рр. чимало членів товариства “Просвіта” поповнило ряди карпатських січових стрільців. У роки другої світової війни район був окупований хортистськими військами Угорщини, яка була союзницею гітлерівської Німеччини та залишила по собі фортифікаційну памятку так звану Лінію Арпада. Молодь Великоберезнянщини воювала по різних боках фронту, адже частина була призвана в угорське військо, а частина поповнила ряди армії генерала Свободи, який виступав на боці Радянської армії. Тому з поля битви одні повернулися переможцями, відтак отримали статус ветеранів війни, а другі - безславними “союзниками ворога”. У ті роки по всьому світу розбрелося багато вихідців з Великоберезнянського району. Деякі з них стали у чужих країнах вченими, видатними діячами. Приміром, Іван Фізер з Мирчі став доктором філологічних наук, професором Гарвардського університету США, Степан Лютянський з Волосянки став письменником у Чехії, Іван Каваль - поетом української діаспори в Німеччині та інші. Після возз’єднання у червні 1945 року Закарпаття з Радянською Україною у Великоберезнянському районі проходили ті ж соціально-економічні та культурно-освітні процеси, що і у всій області: відкривалися промислові підприємства, освітні і культурні заклади, організовувалися колгоспи. У радянський період у селах району були відкриті школи та дитсадки. У кожному населеному пункті діяли клуб і бібліотека. Медичну допомогу населення отримувало у центральній районній лікарні (сучасне приміщення її здане в експлуатацію у 1975 році), кілька сільських дільничних лікарень (Люта, Чорноголова, Волосянка, Жорнава) та фельдшерсько-акушерські пункти. Пропагувалася у районі самодіяльна художня творчість.
1

Комментарии

Для удобства пользования сайтом используются Cookies. Подробнее в политике конфиденциальности