Зірки, провидці ночі, знову світять.

Їх дивне сяйво манить і п’янить.

І знову мої очі їх помітять,

щоб нагадати, як чудово жить!

 

Земля не спить – вона говорить з небом.

Між ними відстаней і перешкод нема.

Їх розуміти – все, що зараз треба.

Ця тиха ніч далеко не німа...

 

Вслухаюсь в тишу, з темнотою вінчану.

Вдивляюсь в плетиво небесних ліхтарів.

Мільйони їх, прекрасних, ще не злічені.

Мільйони знаків, загадкових слів...

 

Мигтять зірки. І хто їх там запалює?

Щоночі розкидає над Дніпром?

Їх сяйво зачаровує і зваблює...

Ця ніч так пахне м’ятою й вином.

 

І легко так, приємно та спокійно.

Я руки простягаю в небеса.

Ця тиха ніч... Я в ній безмежно вільна.

Неосягненна зоряна краса!

 

Краса в зірках, у символах, у слові.

У запахах, у дотиках,  в піснях.

Все гармонійно в цій нічній розмові

між небом і землею у житах.

 

І я між двох світів стою і мрію.

Ловлю повітря бризки на губах.

Ловлю цю ніч і майже розумію,

про кого там написано в зірках...

© Анна Гендель

 

   

Устала от прозы. Она, как ножом, режет…

Вонзается в сердце жестоко холодным лезвием.

Такая серьезная… Стала смеяться реже.

И вновь по своей мечте играю реквием…

 

И полнится звуками грусти пустая комната.

В своё одиночество вновь никого не пустила.

Устала от прозы. Пусть лучше молчанье-золото.

Терпеть пустословие просто уже не сила…

 

О чем вы все, люди? О тленных вещах грезите.

А жизнь мимолетная всё заберет однажды…

О, дни человека! И что же вы в вечности весите?

В реке бесконечной – словно кораблик бумажный.

 

Но как же постичь её – жизни земной поэзию?

Наполниться так, чтоб до смерти самой хватило?

И с прозой смириться… И смело пойти по лезвию,

но так, чтобы радость всегда на пути светила?!

 

И как воскресить мечту из глубин отчаянья,

чтоб в жизни короткой её воплотить успела?

Однажды сквозь слёзы опять засмеюсь, нечаянно…

Душу-поэзию снова вдохну в прозу-тело!..

© Анна Гендель

Неспокойная душа моя сгорает
в ожидании, в надежде, в долгом сне.
Что же дальше?.. Только ветер южный знает,
только птицы, что вернулись по весне.

Пробудиться от разлуки и воскреснуть…
И тревогу утопить на дне души.
В этом жгучем ожидании так тесно…
А надежды – может просто миражи?

Дверь открыла… Но войти ещё не время.
Я стою на полпути в плену границ.
Ожидание – мучительное бремя…
Мне бы крылья одолжить у вещих птиц.

Мне бы ветром стать и обогнать минуты…
Пробудиться от разлуки навсегда.
И во сне оставить дни тревожной смуты.
И очиститься, как талая вода…

  

* * * *

Все застигло в мовчанні.

У німому листі.

У поемі чекання.

Там слова непрості...

 

Їх нема на папері.

Їх не каже ніхто.

Там зачинені двері

і замків, мабуть, сто.

 

Там незіграні ноти

непочутих пісень.

Тихий вечір суботи

в понеділковий день.

 

Там загублені мрії

світанкових хвилин.

Безнадійні надії

спорожнілих вітрин.

 

Запізнілі зізнання...

Безпорадні думки.

Знову зустріч... Прощання.

У нікуди дзвінки...

 

Там знаходять неспокій

одинокі серця.

Там сліди наших кроків

на шляху без кінця...                                           

                                                      © Анна Гендель (Geana)

 

Вони зустрілися на одній з вулиць осіннього похмурого міста. Вони йшли на зустріч одне одному, дивлячись в очі... Кожен з них мав за плечима декілька невдалих романів, а відтак і розбиті серця. Але маленька надія ще жевріла десь у закутках їх самотніх душ і саме вона змушувала дивитися прямо в очі, а не кудись в далину чи на бездушний асфальт... Двоє незнайомців об'єднались у погляді, але невгамовні заклопотані тіла змушували йти далі, проходити повз і не озиратися услід, розбиваючи вщент можливість ще однієї (і хто зна, може на цей раз щасливої) любовної історії. Вони просто пройшли мимо одне одного, на цілий день зігріті згадкою про коротку зустріч глибоких поглядів і таємних надій.. І може колись вони зустрінуться знов, можливо в іншому житті... І може хтось з них зупиниться, перетворить короткий погляд на вічність.. І двоє незнайомців колись подякують осінній вулиці, що звела їх, таких молодих і самотніх під сірими хмарами сонного заплаканого неба...