Царю Небесний, Утішителю, Душе правди, що всюди єси і все наповняєш, Скарбе дібр і життя подателю, прийди і вселися в нас, і очисти нас від усякої скверни, і спаси, Благий, душі наші. Зглянься на нас, що припавши на коліна, з повною надією благаємо Тебе: освяти, просвіти і попровадь наш народ дорогою Божих заповідей. Дай йому, передусім, зрозуміти вагу святої віри в єдність з Апостольським Престолом, закріпи в його серцях прив’язання до неї, яке мав він від самого початку християнства в Україні. І, хоч втягнений опісля в розбрат, вернувся до єдности, то нині знову є загрожений у тому. Щоб він міг віддавати Тобі честь і славу назавжди в святій єдності, хоч треба би понести i мученичу смерть; додай сил тим, що постійно її держаться, скріпи малодушних і тих, що сумніваються. Промов до сердець тих, що відпали, змали їхні закам’янілі сумління, опам’ятай і приверни їх на лоно Католицької Вселенської Церкви як вістунів Твого гніву і прощення. Просвіти нез’єдинених, щоби без упереджень пізнали її правдиву науку і з’єдинилися з нею навіки. Будь виховником української молоді, щоб вона виростала в дусі християнської католицької віри і дорожила Твоїми небесними скарбами. Проникни своїм Божим духом і зверни очі з землі до неба тих, що працюють на ріллі, на фабриках і копальнях, в управах, школах і в наукових установах, тих, що бережуть лад і порядок, та благослови їхній труд і працю рясними плодами. Святий Душе, Ти, що є найчистішою Божою любов’ю, уділи її всещедро українському народові, злучи нею всіх, а передусім страждаючих, до взаємної помочі. Спали вогнем любови його гріхи, вольні і невольні, усунь з його душ злі схильності, виплекай у ньому геройські чесноти і прикраси його своїми дарами та борони його перед людською несправедливістю. Приверни єпископів і священників до свого стада; батьків і матерів, дітей і кровних – до своїх родин; поверни другів і сусідів, усіх, що опинилися далеко за горами і водами, до їхніх затишних осель.

Душе Божий, Ти, що на початку віків уносився над безплідною землею і створив на ній життя, прикрасив її дібровами і наповнив тваринами, зроси і українську землю благодатним дощем, щоби зазеленілись її ниви і принесли сторичний плід та не голодували її жителі; наповни моря і ріки рибами, ліси і гаї, гори і доли – звірятами і птицями, які хвалили б Тебе й оспівували Твою славу; прибери травою і квітами сіножаті і пасовища, щоби випасалися на них череди корів і отари овець, гарцювали табуни коней і бриніли бджоли на пасіках – як образ української трудящости, пильности і запопадливости. Заклич увесь народ до удосконалення свого життя, до розвинених комунікаційних сіток залізничних доріг, самоходів, кораблів і літаків; вкажи щасливі винаходи і відкриття та нахили народ до здвигнення на Твою славу подиву гідних пам’ятників високої культури, яка більше п’яти тисяч літ цвіла на його землях. А тепер і на майбутнє отри, Всеблагий, пекучі сльози з його очей і гарячий піт із його чола і хорони його від журби недостатку, від тілесниих болів і душевних страждань, щоб зажив він праведно і щасливо вже тут, на землі, і в кончині свого життя став безпорочним Твоїм угодником. Амінь.

(З послання на Зіслання Святого Духа, 1947 р.)

Отець Мелетій Батіг, ЧСВВ, настоятель парафії Різдва Пресвятої Богородиці м. Бар Вінницької області

Минуло вже декілька днів після нашого повернення з мандрівки Поділлям, а я й досі не міг звикнути до того, що за вікном не квапливий, невгамовний Київ, а розмірена неквапливість Вінниччини. Цей затишний, барвистий край гостинно прийняв нас і щедро відкрив для нас свої скарби — діаманти людських душ.

Зустрічі, знайомства, «Сповіді», котрі ставали для мене справжнім уроком буття любові та віри — все це стало для мене настільки цінним та важливим, що сьогодні мені складно уявити, як же я жив, не знаючи, що у нас, у Нації, є такі дивовижні українці.

Книга, котру подарував мені отець Мелетій Батіг, одразу зайняла своє місце у моїй домашній скарбничці. Кожен раз проходячи повз я дивився на неї й з теплом посміхався, поки нарешті не узяв її до рук та не відкрив першу сторінку. Наступні декілька місяців я смакував цю історію разом з кавою, ніби найвишуканіший десерт, читаючи по декілька сторінок після ранкової молитви.

І щоразу подумки я повертався в благословенний затишок монастирських стін, де нас зі знімальною групою так гостинно приймав отець Мелетій. Храм дзвенів молитовною тишею, коли ми сіли знімати «Сповідь». Ледве ми розпочали наш діалог, як сонячний промінчик пробився крізь високі вітражі та ніби осяяв нашу розмову, додавши в неї тепла та світла.

Мудрий, добрий священник, чия душа вже давно стала вищою за мирське, позбавивши його залежності від людської недосконалості та подарувавши мудрість по-справжньому любити кожну людину й кожну мить життя, щоб вони не несли у собі. Досконалі теологічні знання, абсолютна віра та безмежна любов — за зовнішньою простотою цієї людини така глибина, осягнути яку мало в кого вистачить душі.

Стіни храму наповнюють його теплом та силою, його серце співає до Бога молитвою, а щоденне читання святих текстів дарує мудрість та натхнення жити, любити та вірити. Наш такий простий, на перший погляд, діалог я переглядатиму ще не раз. Й більш ніж впевнений, що кожного разу відкриватиму для себе все нові та нові грані цієї «Сповіді», цієї душі.

Сьогодні продовжують точитися дискусії навколо питання єднання Українських Церков. Сповнені гординею, звідусіль лізуть «експерти» з усіх питань, котрі точно знають як усе має бути й забувають тільки про те, що розмова про Бога без молитви — лише слова, котрі не мають ані ваги, ані змісту.

Я й сам неодноразово ставив священнослужителям питання щодо можливості єднання Церков. Та лише тому, що мрію, аби Церква подарувала Нації приклад мудрості та єдності й тим самим допомогла українству стати більш цілісним, потужним, неподільним. Та Господь милосердніший та мудріший за будь-які наші висновки та усвідомлення. Й замість чвар, нам слід молитися за єдність нашої Нації та будь-що любити ближнього, як Він нам це заповів.

Я прийшов до отця Мелетія і побачив в душі цієї людини стільки Бога, що в мене і досі перехоплює подих від цієї згадки. Мені випало щастя помолитися разом з отцем Володимиром Топоровським біля ікони Зарваницької Божої Матері, поспілкуватися на Закарпатті з капеланом Василем Мандзюком, поговорити в Збаразькому парку з отцем Іваном Гунею та зустріти ще багато душ, в яких так яскраво палає Господня іскра, в яких стільки любові та віри, що я можу лише дякувати Богу за те, що такі неймовірні люди є посеред нас.

Сьогодні ворог намагається відібрати у нас не лише землю, але й віру. На території нашої держави активно працює ворог, котрий під виглядом церкви зомбує довірливих вірян служити кремлівським богам. Звучить навіть трохи смішно й здається, що після стількох років війни такого просто не може бути. Та насправді масштаби цієї пухлини вражають й щодня вона розростається новими та новими метастазами.

В країні іде війна й на духовному фронті. Так само як на початку війни такі різні українці об’єдналися, щоб зупинити ворога, так само і Церквам рано чи пізно доведеться об’єднатися, щоб втримати духовний фронт. І я щиро переконаний, що цей крок стане початком повернення Україні тієї величі, котру вона мала ще з часів Русі й на котру заслуговує сьогодні.

Ці мої міркування народилися з любові до Бога і України. Це моя сповідь і моя молитва за українство. Усі ми різні. Кожен з нас особливий. Та у всіх нас під ногами наша рідна земля, котру безжалісно знекровлює внутрішній та зовнішній ворог. А над головами Господь Бог. Тому для усіх нас й для кожного окремо єдиний шлях — це любити та вірувати. А я молитиму Бога про те, щоб він дарував нам мудрість та єдність у нашій любові та вірі.

З метою національно-патріотичного виховання юних громадян України, формування патріотичних цінностей, переконань і поваги до культурного та історичного минулого України, утвердження гуманістичної моральності, культивування кращих рис української ментальності 20 лютого в навчальному закладі було проведено загальношкільний Форум патріотичних справ дітей та учнівської молоді «Ми – українці». Делегатами Форуму були учні 1-11 класів (по два представники від кожного класу), в т.ч. діти учасників АТО. На початку форуму присутні вшанували загиблих героїв Небесної Сотні та АТО: учнівським самоврядуванням було проведено традиційну акцію «Свіча пам’яті». Після урочистого відкриття з вітальним словом до учасників Форуму звернувся директор школи Анатолій Артурович Ловчинський. Президент школи Холява Руслана (учениця 10 класу) виступила із захистом загальношкільного проекту «Школа, що виховує патріотів». Проект не залишив байдужим жодного із присутніх. До роботи Форуму долучилися учасники Революції Гідності, АТО, волонтери, представники громадських організацій, освітянської галузі міста та району: Піддубний Михайло Іванович – голова районної ради, учасник Революції Гідності, Цицюрський Артур Анатолійович – міський голова, учасник Революції Гідності, Подуфалов Віктор Миколайович – секретар міської ради, учасник Революції Гідності, Маліцький Володимир – керівник підрозділу ГО «Всеукраїнське об’єднання учасників бойових дій та волонтерів АТО», Пацьора Олексій Олексійович – учасник Революції Гідності, волонтер, Маковецький Сергій – учасник Революції Гідності, волонтер, Фрик Михайло Петрович – викладач Барського коледжу транспорту та будівництва, член ГО «Учасників бойових дій Барського району», учасник АТО, Суконнік Юрій Миколайович – військовослужбовець в/ч А0853 учасник АТО, Гнидка Богдан Юрійович – військовослужбовець в/ч А0853 учасник АТО, Требух Руслан Володимирович – військовослужбовець в/ч А0853 учасник АТО, Павич Юрій Васильович – військовослужбовець в/ч А0853, учасник АТО, Пархонюк Олександр Васильович – військовослужбовець в/ч А0853, учасник АТО. Гості стисло і лаконічно розповіли про свою особисту участь у Революції Гідності, АТО, волонтерську діяльність, подякували делегатам Форуму за активну життєву позицію і особистий внесок у боротьбу за незалежність України. Надзвичайно вразило присутніх оформлення актової зали в національно-патріотичному стилі: вишиті рушники, національна символіка, історичні книги, калинові композиції, українські обереги, малюнки, висловлювання відомих людей про Україну та ін.

Підсумовуючи почуте і побачене до учасників Форуму звернулись Стрельчук Наталія Олександрівна – спеціаліст гуманітарного відділу міської ради, Маринюк Тетяна Миколаївна – завідувач НМК відділу освіти Барської РДА, Блащук Лариса Іванівна – методист НМК. На завершення першої частини Форуму усі присутні взяли участь у флешмобі «Слава Україні!»

https://osvitabar.at.ua/news/

Олексій Олексійович Пацьора, волонтер, співголова ГО «Сімейні цінності»

Багато хто говорить зараз про Майдан. Та більшість з тих, хто насправді його відчув, або взагалі не розповідають про це, або обговорюють лише зі СВОЇМИ. Їх можна зрозуміти, адже не можна спокійно дивитися на те, як ті, хто тоді залишився осторонь, зараз намагаються брудними руками, брудними словами торкатися надважливого етапу становлення нашої Нації – Революції Гідності.

Минуло стільки років, а вата і досі палає від згадки про події Майдану, а п’ята колона і досі намагається використовувати високі ідеали для власних низьких цілей. Час іде, але ті, хто не кричить і навіть не говорить вголос, спокійно, без зайвих слів продовжують служити ідеалам Гідності, служити Нації.

І в цій тиші набагато більше сили, більше потужності ніж у будь-яких закликах і лозунгах. Адже саме вони так само тихо зібралися і силами тисяч душ перегорнули сторінку історії для усієї Нації.

Та на палаючому тлі тих подій добре видно, хто сьогодні сподівається і далі прикриватися інтересами країни, держави та суспільства для власного збагачення, а хто продовжує тихо та сумлінно служити Нації, дихати разом з нею, чути її пульс, її біль.

Можна «грати» в Україну. А можна жити нею. Це два протилежних принципи, два полюси сьогоднішнього буття, сьогоднішнього соціуму. Сьогодні Україна воює не тільки з полчищами лютих, кровожерливих андрофагів на сході країни, а й із залишками совково-червоних прокремлівських маріонеток.

А поки там, ненажерливі провладні організми ділять між собою кошти, виділені на армію, дороги та соціальні виплати, я сидів поруч зі свідомим українцем, батьком та дідом великої, сильної, люблячої родини. В нього добрі очі, величезна душа і любляче серце. І саме серцем та душею він виховував своїх дітей, котрі стояли поруч з ним на Майдані.

Олексій Олексійович дивився на мене з цікавістю та повагою і говорив про Україну та українців. Він виховав сильних, мудрих, ВІЛЬНИХ дітей, котрі разом з ним стали частиною Революції Гідності. Ця родина, цей рід ніколи не зрадить ідеали, за які цвіт Нації заплатив кров’ю і навіть життям.

Можливо це вік, але я помітив за собою, що все менше і менше уваги приділяю словам і навіть вчинкам. За ними я намагаюся побачити душі, на яких залишає відбиток кожна думка, кожне слово, кожен вчинок.

Сьогодні поруч зі мною опинилася добра, любляча, при тому сильна і принципова душа. Душа, котра нікому і ніколи не подарує неповаги до своєї рідної землі, до землі своїх предків, дітей, онуків та нащадків. І я безмежно вдячний Богу за те, що такі українці є посеред нас.

«Спортсмени Вінниччини добре виступили на чемпіонаті Украіни із лижних перегонів та біатлону серед осіб із вадами опорно-рухового апарату і зору. Вони здобули десяток нагород різного ґатунку. Стартували учасники із 11 областеи Украіни і Києва. Змагались у спринтерськіи гонці вільним стилем. Перегони пройшли у західному реабілітаційно-спортивному центрі, що в селі Яворів (Львівська область). Вінницька область на чемпіонаті була представлена шістьма лижниками регіонального центру «Інваспорт» – 5 із вадами ОРА, 1 – із вадами зору. Серед них – дворазовий срібний призер Паралімпійських ігор із біатлону Олександр Казік і бронзова призерка чемпіонату світу, багаторазова переможниця та призерка Кубків світу, учасниця Паралімпіади Ірина Буй.

У перший день пройшли перегони на 900 метрів. Вінничанки Дар’я Бродецька та Ірина Буй принесли дві срібні та бронзову медалі. На другий день в стартах на 2,5 км вони ж виграли срібло і дві бронзи. У перегонах на 6 км Дар’я Бродецька отримала срібло, Дар’я Банделюк – бронзу, а Ірина Буй посіла 4-е місце. В останній день лижники мали б змагатись у біатлоні на дистанції 10 кілометрів, але погодні умови стали на заваді, тому перегони були скорочені до 6 кілометрів. Вінничани «Інваспорт» втримались на своїх позиціях: Дар’я Бродецька та Дар’я Банделюк посіли другу і третю сходинку п’єдесталу відповідно. Їх підготували тренери відділення біатлону регіонального центру «Інваспорт» Марцін Кучерявий та Інга Тарнопольська. В загальнокомандному заліку збірна Вінницької області посіла друге місце серед спортсменів з ураженням ОРА. Для порівняння, в минулому році ми були третіми на аналогічному чемпіонаті.

Паралімпійські ігри відбудуться в 2022 році. В цьому році запланований чемпіонат світу із біатлону і лижного спорту серед осіб із вадами ОРА і зору. Поки головними претендентами серед вінничан на нього є штатні члени національної збірної – Ірина Буй і Олександр Казік (гайд, тобто помічник під час перегонів Сергій Кучерявий). Наразі спортсмени залишилися у Яворові на навчально-тренувальному зборі для підготовки до участі в чемпіонаті світу».

Джерело: http://noc-vin.org.ua/%D0%B2%D1%96%D0%BD%D0%BD%D0%B8%D1%86%D1%8C%D0%BA%D1%96-%D0%BB%D0%B8%D0%B6%D0%BD%D0%B8%D0%BA%D0%B8-%D0%BF%D1%80%D0%B5%D1%82%D0%B5%D0%BD%D0%B4%D1%83%D1%8E%D1%82%D1%8C-%D0%BD%D0%B0-%D0%BF%D0%B0%D1%80/

Марцін Антонович Кучерявий, тренер-викладач Вінницького регіонального центру інваспорту (м. Бар Вінницької області), Заслужений тренер України

«Інваспорт — система фізкультури та спорту осіб з інвалідністю, що функціонує в Україні на державному рівні».

Кожна зустріч, кожна душа, кожна «Сповідь» змінює мене, навчає та надихає. Але зазвичай для цього мені потрібно декілька разів переосмислити все почуте та відчуте під час діалогу, для того, щоб зрозуміти чому саме дав мені змогу навчитися Господь у цієї душі. Але цього разу все було інакше. Це була та ситуація, той урок, котрий захопив своїм виром і назавжди перевернув щось в душі. Я лише згодом зрозумів, що побачене змінило щось в мені назавжди.

Наближалися вечірні сутінки, рух на дорозі був не дуже жвавий, назустріч нам рухалися поодинокі машини. Тоді я ще був приємно здивований тим, що на такій нерегульованій дорозі всі дотримують доволі невисокої швидкості. Аж раптом назустріч нам виїхали діти. Підлітки. У яскравих захисних жилетах.

Я вперше бачив тренувальне спорядження параолімпійців, але не впізнати в цих дітях спортсменів було неможливо. Зібраність, уважність, зосередженість на цілі – все це було помітно неозброєним оком. Так, сильні, потужні, талановиті. Але ж діти. Наші українські діти, що змушені тренуватися, маневруючи між автомобілями!

Потім ми під’їхали ближче, я познайомився з тренером і мав змогу побачити тренування юних чемпіонів. Говорити, що ці діти з обмеженими фізичними можливостями? Ні в якому разі! Спостерігаючи за їх тренуванням, я розумів, що всі обмеження у нас в головах, а наші тіла ховають в собі безмежний потенціал, доступ до якого блокує для нас лише нами самими вигадані обмеження.

Я бачив перед собою такі юні й водночас такі дорослі уособлення сили духу, волі та потужної роботи над собою. Їхній ДУХ давно вийшов за межі фізичної недосконалості наших тіл, вони самі, їхні душі стали сильніші за фізичне тіло. І вже не тіло, а ДУХ веде їх вперед до нових перемог, досягнень та звершень.

Я, як батько, як українець, прагнув би для цих маленьких янголів найкращих умов для життя та тренування. Але вони й у цьому сильніші за мене. Для них польові умови – це навіть не другорядне. Вони ведуть безперервний процес самовдосконалення, незалежно від будь-яких умов. Я дивився на них і не бачив фізичних вад. Моє батьківське серце переповнювала гордість за таких неймовірних наших українських дітей.

Тому «Сповідь» з тренером юних чемпіонів викликала в мене водночас і цікавість, і хвилювання. Мені так важливо було побачити душу цієї людини та показати її Нації. Я неймовірно переймався про те, чи вистачить в мене самого на це душі. Та Марцін Антонович однією фразою відповів на усі мої поставлені та не поставлені запитання. Розповідаючи про своїх вихованців і про те, що сьогодні виступи наших олімпійців транслюють на державних телеканалах, він сказав: «Тепер я маю змогу спостерігати за виступами своїх дітей». Вимогливий, принциповий тренер, він виховує не просто спортсменів. Він тренує дітей. Своїх дітей.

Левову частку складнощів, що виникають в процесі підготовки спортсменів він бере на себе: розшукує спонсорів та обладнання, сам забирає дітей на тренування та розвозить по домівках і уважно стежить за кожним кроком, кожним рухом своїх підопічних, аби вчасно підставити плече і кожне падіння для його вихованців одразу обернулося злетом.

З одного боку його розповідь про спортивні будні здавалося мало емоційною. Та він сам пояснив це: «Я запрошую на наше тренування усіх охочих. Немає сенсу розповідати про те, що потрібно побачити на власні очі». І я в цьому з ним більш ніж згоден.

Я дивився на Тренера та його підопічних розумів, що лише Господь знає скільки любові та душі потрібно для того, аби допомогти дітям зміцнити ДУХ настільки, щоб він став настільки сильнішим за тіло, сильнішим за фізичні вади. Ми розмовляли, а я щиро захоплювався тим, наскільки яскраво сяє Божа іскра в його душі й на які величні справи вистачає цього сяйва.

Мені залишається лише дякувати Богу і цим дивовижним українцям за цей урок сили, волі та духу, котрий вони дарують Нації власним прикладом і молити Господа про те, щоб кожен з нас зумів скористатися цим уроком. Особисто я згадуватиму цю науку кожен раз, коли мені здаватиметься, що я зіткнувся з нездоланними складнощами.  Людина може досягти будь-чого, якщо в ній достатньо Духу, Душі та Бога.

Джерело: https://www.vocnt.org.ua/master/dyachenko

Юрій Олександрович Дяченко, лікар, художник, різьбар, заслужений майстер народної творчості України, член національної спілки художників України, майстер народного мистецтва України

Перш ніж розпочати написання статті про героя програми я уважно вивчаю відбиток буття людини в інформаційному просторі. Статті, котрі я знайшов про Юрія Дяченка вражають своїм творчим наповненням. В них, як і в роботах героя цієї «Сповіді» надзвичайно багато справжнього, глибинного, українського.

Я не мистецтвознавець і навіть не знавець мистецтва. Просто українець, мандрівник, котрий подорожує теренами нашої вражаючої Батьківщини та відшукує душі, сповнені українством. Відшукує та намагається вчитися у таких душ. Ось і сьогодні я розповім про зустріч з душею та творчістю неймовірної людини та надзвичайно талановитого Майстра.

Лише зайшовши до зали Гайсинського будинку культури, я одразу прикипів поглядом до однієї з робіт. Пізніше пан Юрій мені сказав, що вона називається «Прощай, друже!». На ній зображений вбитий стрілою козак, із сорочки якого видно хрест, і двоє вовків поруч, один з яких виттям на повний місяць проводжає душу полеглого героя, а інший вже почав розривати плоть. А вдалині видніються силуети побратимів, котрі тепер мають жити не тільки за себе, а й за загиблого у бою побратима.

В цій роботі стільки сили, правди та душі, що я попросив поставити її поруч з нами й не міг відвести від неї очей. Знов і знов історія повторюється. Знову найкращі з нас віддають своє життя за нашу Батьківщину, знову цвіт Нації гине від ворожих пострілів. З віку у вік ми, ніби рухаючись по колу, повторюємо ті самі помилки й відчуваємо той самий біль.

Як розірвати це замкнене коло? Це одне із тих запитань, відповіді на яке я прагну навчитися у Душі Українства, котра виблискує в очах найкращих з нас і рветься назовні надзвичайною любов’ю до України. Того дня Господь подарував мені зустріч з такими людьми, одним з яких був Юрій Дяченко.

Різьба по дереву. Дерево, котре сягає своїм корінням глибоко в землю, звідки бере свій початок, і сягає своєю кроною неба, куди прагне дорости. Чи здатні ми навчитися у нього цієї мудрості: знати, куди ти прагнеш і усвідомленню того, що до мети тебе може привести лише сильне, потужне коріння? Коріння, котре не помітне оку, але уся наша сила захована саме в цій глибині.

Дерево опанувало душею Юрія Дяченка. Кожен його рух інструментом при створенні картини – це і шана давнині й безмовна молитва до Неба, й водночас відбиток власної душі Майстра, що назавжди карбується у деревині.

Талановитий лікар, член династії лікарів, він допомагає людям, часто працюючи на межі людських можливостей. Та своїми силами, знаннями, працею і любов’ю він ніби віддає данину цьому світу, адже там, за порогом його майстерні, на нього чекає інший світ, інший вимір, в якому так багато мудрості дерева, мудрості Творця.

Цю людину настільки переповнює українство, що біль Нації розриває йому душу. Цей біль талантом застигає у його роботах, змальовуючи як гіркі, так і прекрасні моменти нашої історії, нашої генетики, нашої суті. Сюжети народжуються в ньому і лише потім краплинками душі проливаються на дерево, надаючи дереву друге дихання, перетворюючи неживе знову в живе, наповнюючи деревину душею.

Можливо саме через це Юрій Дяченко так рідко продає свої роботи, збираючи їх у свою власну колекцію. Йому важко відпустити так багато душі, вкладеної у творчість. Але це потрібно робити! Нація має бачити це. Бачити, усвідомлювати та відчувати.

Ми вже достатньо мовчали про нашу історію, про те, ким ми є і хто наші предки. І за цим мовчанням в нас ледве не відібрали культуру, історію, мову, віру і навіть державу. Та сьогодні ми перейшли точку неповернення. Гинуть найкращі з нас. Тому ми тут, в тилу, не маємо права замовчувати українство! І не важливо чи мовою повсякденного спілкування, чи творчістю, чи щоденними справами, але ми маємо стверджувати українство кожним своїм подихом, аби не втратити самих себе!

Господь дарував нам все для того, щоб ми були сильною, квітучою та щасливою Нацією. Та в нас віками відбирали Бога і Україну, знищували ці усвідомлення у нашій свідомості. Але сьогодні у нас є шанс відчути, усвідомити своє коріння і силою цього усвідомлення вирости до небес. Я навчився цієї правди у цієї душі, котрій Богом дарована така мудрість і безмежно вдячний Господу за цю зустріч і цю «Сповідь».

Як плід чудесний твого спасительного засіву, Господи, земля наша приносить Тобі всіх святих, що просіяли в нашій землі. їх молитвами збережи наш нарід, Многомилостивий. Усі святі нашого народу, моліть Бога за нас!

Слава наша і похвала Ти єси, свята Ольго, бо через Тебе ми від поганства освободились. І тепер молися за людей, що їх до Бога привела єси.

Радуйся, слуго Христовий, княже великий, святий Володимире. Ти, пізнавши єдиного в Тройці Бога, нарід хрещенням повів до стіп Христа.

Святі страстотерпці Борисе і Глібе, моліться за вашу вітчизну. Голод і злобу відженіть, міжусобиці й ворожнечу поборіть і викореніть їх з нашої землі, та від гріхів охороняйте нас.

Світло євангелії проповідують преславно Лавра, святий Антоніє Печорський, і всі наші монастирі, які від Тебе прийняли початок. Молитвами твоїми утверджуй у народі віру в Бога.

Величаємо Тебе, святий Теодосіє Печорський, угодниче божий. Молитвами твоїми проси, щоб сини й дочки нашої Церкви вели богоугодне життя.

Заступниками будьте, святий священномучениче Йосафате та всі мученики, перед Богом за нашу батьківщину, яку ви прославили мученицьким вінцем. Навчіть синів нашої Церкви відважно віру ісповідувати.

Усі святі угодники божі, мученики і священномученики, наша земля веселиться і небо радіє, величаючи подвиги ваші! Ви землі нашої утвердження, ви стовпи і краса нашої Церкви! Живучи в невечернім світлі царства божого, моліться за нас, за спасення душ наших. Просіть благословення боже на нашу батьківщину, щоб утвердилася в нас віра і правовір’я, мир і благочестя. Сонце правди Христос послав вас, як лучі, які просвічують нашу землю, угодники божі, народу. нашого світила. Душу нашого народу молитвами вашими осіяйте.

Заступнице нашого краю, Пресвятая Богородице! Радуйся, Ти, що своїм благоволінням вінчала батьківщину нашу від давніх літ і посилаєш їй свою благодать! Не відійми від нас, Владичице, і нині милости Твоєї. Поглянь на потреби наші і поможи своїм заступництвом. Пресвятая Богородице, Покрове нашої землі, спаси нас!

Святий апостоле Андрею» святий Миколаю чудотворче, святі Кириле й Методіє, молітеся за нас. Свята Ольго, святий Володимире, святі Борисе і Глібе, святі Антоніє й Теодосіє Печорські, святий Йосафате і всі мученики за віру, молітеся за нас і захороняйте нас від зла, від усякого гріха, від наглої і несподіваної смерти, від закаменілости серця, від незгоди, ненависти і злої волі, від хвороби душі і тіла, від суєт цього світу, від усяких спокус гріховних.

Дай нам, Боже, щоб, молитвами святого апостола Андрея, цвіло християнство чину в нашій батьківщині на радість і спасення наше; щоб, молитвами, святих Кирила й Методія, ми завжди мали добре священство, яке вело б нас до Христа; щоб, молитвами святого Миколая, наш нарід жив у справедливості й любові; щоб, молитвами святої Ольги, наші родини росли у праведності; щоб, молитвами святого Володимира, провідники нашого народу були обдаровані щедрістю і справедливістю; щоб, молитвами святих Бориса і Гліба, братня любов і згода :володіли в нашому народі; щоб, молитвами святих Антонія й Теодосія Печорських, жили ми в нашій землі у мирі й достатку та майно вічне завжди цінили вище від земного; щоб, молитвами святого Йосафата й усіх мучеників, ми правдивим каяттям змивали наші гріхи та зберегли єдність віри.

О, Тройце Пресвята! Прийми, що наша земля приносить Тобі, як приємний запах духовний, усіх угодників твоїх – святих українського народу, відомих і невідомих – і, молитвами їх, захорони нашу землю й наш нарід від усього зла. Амінь.

Ієрей Віталій Назаровець, благочинний Барського району вінницької області, настоятель храму Всіх Святих (м. Бар, Вінницько-Тульчинської єпархії ПЦУ)

Довіра. Довіра, котрої нам так не вистачає у стосунках з людьми. Людських стосунках. Соціальних. Українських. Довіра, котра після подій Революції Гідності та в часи війни необхідна нам, як повітря. Довіра, котру так нещадно винищували в нас, вбиваючи задля цього мільйони українців. Довіра, котру так страшно собі дозволити, але яка посилює наші сили та можливості на ступінь цієї довіри. Довіра, котру так підступно та ницо зрадили, зійшовши зі сцени Майдану. Довіра, як квінтесенція любові, совісності, милосердя та поваги.

Та поки посеред нас, посеред Нації залишились ті, в кому ще панують залишки злого, заляканого та егоїстичного, ми не зможемо відновити це таке тендітне почуття. Тендітне, але надпотужне, наче джерело кришталевої води. Дивишся іноді на сивий широкий Дніпро і тобі важко навіть уявити, що така міць витікає з маленького джерельця.

Довіра, про яку я говорю, вона не до політиків чи преси, не до новітніх винаходів чи органів влади. Ні. Проста людська довіра, котра вимірюється теплом душі й криком, що рветься з грудей, коли зустрічаєшся з порожнечею людської байдужості. Будь її у нас вдосталь, не було б стільки горя в нашому суспільстві. Коли кожна радість примножується десятками, сотнями та навіть тисячами сердець, а біль ділиться поміж усіма, тим самим перестаючи бути нестерпним.

Довіра як базисний принцип існування нашого суспільства. Мене часто називають романтиком. І в цьому є частка правди. Я виріс на злій і навіть жорстокій вулиці. Там, де замість загальноприйнятих правил існувала власна справедливість, право сильнішого. Та попри все, Господь допоміг мені вберегти душу від жорстокості тих місць і того часу. І сьогодні я закликаю суспільство до довіри та милосердя. Розмовляю про це з людьми, знімаю програми, пишу статті.

Користуючись відсутністю довіри та єдності поміж Нацією, московитські агенти та наші власні манкурти роблять все для того, щоб розділяти та володарювати на нашій землі. Як же болить те, що на Півдні та Сході їм це вдалося! Та ще більший біль відчуваєш від того, що Нація не вивчила цей урок і попри те, що об’єдналася на Сході, залишилася роз’єднаною тут, в тилу, тим самим допомагаючи внутрішньому ворогу, п’ятій колоні, знищувати нас зсередини.

Я побачив на території католицького храму невеличку споруду, куди часто заходили люди й вона одразу мене зацікавила. Наш графік під час перебування у місті Бар був доволі напруженим, тому я постійно забував розпитати про цю будівлю. Але відповідь знайшла мене сама, коли настав час знімати «Сповідь» з отцем Віталієм Назаровцем.

Це був тимчасовий храм, в якому служили, в очікуванні на будівництво основного храму. Для мене немає жодної різниці де молитися: вдома, на прогулянці, в машині, на природі. Та ця маленька, затишна церква зустріла мене відчуттям рідної домівки, зігріла душу та надала сил.

Отець Віталій зустрів нас з неймовірним теплом та з повагою поставився до нашої справи. Храм всередині виявися доволі простим, але скільки ж рідного, щирого та справжнього було у цій простоті. Господь там, де Його люблять. Він не потребує розкоші чи пожертв, а лише з батьківською турботою навчає нас любити та вірити. А це фундамент тієї довіри, котра нам вкрай потрібна Нації.

Душі, в якій живе Бог притаманна совісність, тому вчинення гріха завдає їй болю не менш відчутного, ніж фізичний. Я щиро переконаний, що спільна молитва на вулицях нашої незалежної, красивої країни здатна зробити сильнішими усіх нас разом і водночас кожного окремо.

Закони, норми, правила, права та обов’язки — все це не здатне зробити життя кращим, а людей щасливішими, якщо в цьому не буде моралі, не буде прагнення добра та справедливості. Не буде Божого. І скільки б років ми не воювали з внутрішнім та зовнішнім ворогом, без довіри, без єдності нам не стати сильною, потужною, непереможною Нацією.

Я безмежно вдячний отцю Віталію за його щиру «Сповідь», котра подарувала мені стільки глибинних усвідомлень та неймовірно щасливий тим, що настільки світлі, чисті та справжні душі віддають себе служінню Богу й Україні.