у нас в офісі є блондинка... класична...
кожного дня собі обіцяю, що не буду її дражнити і не буду з неї знущатися, бо то гріх... а вона так ведеться на всі провокації...
але настає новий день, вона видає черговий номер, і я знову зриваюся і кожен раз знаходжу виправдання...
це дуже схоже на дієту, коли зриваєшся, втихаря з"їдаєш шоколад і виправдовуєш себе стресом, ПМС, існуванням шоколадної дієти... відмазок тисячі... так і тут...

АПД: просять приклад ))
сьогодні в розмовляли про проблеми урядів Англії і Франції з неграми і арабами, вихідцями з їхніх колишніх колоній. Згадали екс-колегу, мега розумного дядька, з яким у неї був інтелектуальний конфлікт, а точніше він її інтелектуально пригнічував,  ну не вистачало в світлій голові знань і аргументів для ведення дискусії з ним. Виглядало то як овечка перед вовком ))) відтак вона його тихо ненавиділа.
Чувак був і є твердо переконаний, і не перепреш, що кожен повинен жити там де повинен, китайці в Китаї, араби у своїх країнах, негри в африці і т.д. З приводу негрів у нього була фраза: негр повинен жити в Африці або пахати на плантації.
коли я нагадала цю фразу, на мене полетів шквал сліз, докорів і захисних промов у стилі "але вони ж теж люди..." і так тривало хвилин 5, і тривало би ще довше, якби вона не задала риторичне питання: "Ти погоджуєшся з таким твержденням?" як можна було не відповісти ствердно.  фінал -- витріщені очі, роззявлений рот і брак слів...

В нашому офісі вже другий місяць йшов ремонт. При цьому більшості співробітників керівництво  наказало лишатися на місцях.

Вся підлога була вкрита білим порошком. Найвишуканіше взуття через пару днів ставало схожим на взуття будівельників. В центральній кімнаті  на столі було звалено те, що знайшли в шафах:  брудні куртки, старі папери, зламані ручки, немиті банки, фотоапарат, чиїсь смердючі шкарпетки і фальшива стодоларова купюра, як остання крапля, як символ абсурдності накопичення краму....

На додаток, пару днів тому демонтували унітаз і вмивальник. Дивно, як героїчні співробітники нашого офісу ще не підхопили дизентерію та інший  букет шлунково-кішкових хвороб, а також розлади легенів через вдихання білої пилюки... Цікаво також, як ті співробітники, які особливо цінують порядок  і дисципліну, не зійшли остаточно з розуму.

Раніше офіс пишався розгалуженою системою телефонного зв’язку, що офіційно називалась міні-АТС.  Олена на приймальні (по-новому її посада звучала як „рецепціоніст”)  займалася тим, що переключала дзвінки на інші кімнати. Зараз все кардинально демонтували, і в усьому офісі лишився один єдиний телефон, теж посипаний білою пилюкою. Олена вчасно втекла у відпустку, рятуючи свої легені від пилу, і тому нерідко додзвонитися до офісу було в принципі неможливо.

- Пусть пишут письма мелким почерком, - щоразу похмуро коментував Вадим з Донецька, який працював в відділ логістики. Хоча він сидів найближче до телефону, але вважав нижче своєї гідності підіймати слухавку.

Через декілька днів стан ремонту ускладнився жахливим запахом,  який дедалі ставав все більш нестерпним. У Наталки-бухгалтера сильно розболілась голова, і вона трималась тільки на анальгіні. Інші дівчата сиділи на роботі в шарфах, закутавши пів-обличчя, і зовнішнім виглядом нагадували мусульманок.

Спочатку в запаху звинувачували чорну кішку Багіру. Вона жила в підїзді, але час від часу забігала і в офіс, де її підгодовували рожевою вареною ковбасою. Після ретельного обстеження, з офісу  винесли чотири купки лайна, передбачливо схованого Багірою під диванами і шафами.

Але запах нікуди не дівся. Відчинені вікна і навіть двері не допомагали.

- Слухайте, а може це кавун десь згнив? – запропонував свою версію Олег-водій. – В мене на іншому офісі таке було. Прогнив кавун, а так смердів наче цілий сміттєзавод.

- Хто знає, може й так, - відповідала Наталка.

Всі перевірили свою територію на присутність кавунів, пересували диван для гостей, але нічого не знайшли.

Запах не проходив і все більше починав нагадувати трупний. Наступного дня перебувати в офісі ставало просто нестерпно, незважаючи на відчинені вікна.  

- Хлопці, хтось має вдома протигази? – запитала Іванна, на хвилину опустивши червоний шарф.

Іванна була надзвичайно красивою в цьому шарфі, який пасував до її карих очей і рум’яних шок.

- В мене у дідуся десь були, - сказала секретарка Таня, симпатична білявка в великих окулярах. – Але це в Черкасах, треба далеко їхати.

- Я знаю відповідь, - закричав менеджер Вася. -  Це ті хто роблять ремонт, когось зі своїх замурували..

Всі зареготали.

 - Та ні, це вбили фінансового директора, Степана, бо він вже два тижні не з’являється на роботі, - висунув версію охоронець Дмитро. – Треба людям вчасно давати зарплату.
 
 - Га-га-га..

Насправді Степан поїхав на Канари, поки інші тут псували своє здоров’я серед пилу та смердіння.  

- Запах йде від ящика за спиною Тані, - з впевненістю заявив Дмитро.  Всі почали нюхати. Дійсно, так.

Через  2 хвилини роздався гучний регіт. На ящику, від якого начебто йшов запах, було написано “Віктор Доценко”. Це було ім’я шефа. Мабуть, там колись зберігалися його папери. Найбільше, до сліз реготала саме Таня, секретарка Віктора Володимировича, яку той нещодавно довів до нервового зриву.

Але насправді запах йшов не від нього – в ящику були тільки папери. Стало очевидним, що запах йшов від стіни. Трохи подумавши, вирішили її ламати. Не викликати санепідемстанцію, в кінці кінців?
Всі кинули свої офісні справи і з острахом очікували, що там знайдуть. Зогнилу їжу? Тварину?Людину?

Довго чекати не довелося. Стіна виявилася могилою безіменного кота. Як він туди потрапив і чому не міг вийти, невідомо. Але схоже, його ненавмисно замурували будівельники.

- Боже, бідна тваринка, - трохи не плакала Наталка.
- Як шкода, бідолашний - повторювала Іванка.

Сміятися вже нікому не хотілося.

Нелегку справу діставання тіла  звідти взяв на себе Олександр на прізвисько Кіт (і не кажіть, що в світі не буває містичних співпадінь). За легендою, прізвисько пішло від того, що його вираз обличчя трохи нагадував кошачий, але правду ніхто так і не знав. Кіт замотав на роті жовту хустку, яка виконувала роль протигазу, і жовтими господарськими рукавичками витягнув мертве смердюче тіло. Останнім притулком загиблого став великий сміттєвий бак у дворі.  

Обговорюючи цю сумну подію, всі вирішили, що бідолашний кіт загинув через кохання до чорної кішки Багіри. Саме вона затягнула його до офісу. Кішка жила в будинку вже невідомо скільки років, ще до відкриття офісу. Її годували як мешканці будинку, так і офісні співробітники. У цієї „чорної вдови”  було блискуче хутро і дивовижні світло-зелені очі. Її любили як люди, так і коти. Вона, здається, нітрохи не сумувала за передчасно втраченим кавалером.

- Жорстока тваринка,  - сумно констатувала Наталка, гладячи її спину.
- Як і всі жінки, - затягнувшись цигаркою, резюмував Кіт.

Знахідка бідного мертвого кота стала найнижчою точкою параболи нашого ремонту. Після цього розвиток пішов по висхідній. Як каже народна мудрість, з підлоги вже не впадеш, або ж після найтемнішої ночі починається світанок. Так і в нас життя почало нормалізуватися.

Спочатку повернувся унітаз, якого зустрічали усім колективом з великою пошаною. Він відчував себе мабуть настільки ж оточеним славою, як знаменитий унітаз Марселя Дюшана.

Потім  щупальця телефонних ліній знову з’єднали кімнати, і Олена повернулася на своє місце біля телефону. Вона вчить англійський і сподівається знайти роботу в офісі без дохлих котів.

Олександр на прізвисько Кіт нарешті позбувся параної, що супроводжувала його перші тижні. Він так побоювався повторити долю нещасного кота, що навіть перестав пити і вчасно повертався додому. Крім того, Олександр методично запрошував Іванку в кіно і регулярно дарував їй запашні червоні троянди. Здається, закохався він в гарну галичанку не на жарт. Вона поки відмовлялася під різними приводами.  

Наталка-бухгалтер після сумної пригоди стала ще більше цінувати свого домашнього кота Кузю і купувала йому подвійні порції корму. Вона боялась втратити цю найближчу істоту на світі, особливо після одного страшного сну, коли їй наснилося, що насправді помер Кузя. Вона прокинулась в сльозах і у відчаї закричала – Кузя, Кузя! І через хвилину тепла, ніжна, чотирикілограмова істотка вже була на її ліжку. Вона притиснула його до серця і так сильно стискала в обіймах, що кіт здивовано і невдоволено замурчав.

Через місяць до офісу повернулося керівництво, і все стало як раніше.  А Багіра ходила у затишному дворі в тіні каштанів вагітною. Можливо, передчасно загиблий кіт все-таки встиг продовжити себе у нащадках.....

Боишься ли ты степлеров?

 

 

Болезнь офисных сотрудников XXI века – это не плохое зрение и не сколиоз. Это постоянный страх. Или, как говорят сейчас, фобия. Чего боимся? Всего, что окружает нас в офисе – начиная от начальства и заканчивая привидениями, оставшимися от прошлых съемщиков. Office Life опросил сотрудников нескольких крупных компаний. Страхов оказалось так много, что мы сделали топ "Чего боятся сотрудники офиса?"

1. Офисная техника

Самая многочисленная группа фобий. Как говорится, "боязнь дыроколов – наше все!" Кстати, дыроколы и степлеры не любят почти 90% опрошенных. Кто-то пару раз поставил скрепку на палец, разговаривая по телефону. Кто-то захлопнул дырокол вместе с рукой. После таких офисных травм действительно сложно заставить взять в руки почти безобидные принадлежности. Так же сильно боятся только бумаги для принтера. После пары порезов о неё многие перестают вообще пользоваться функцией "печать".

"Когда-то я работал в Минимущества. Так вот там был начальник отдела по обслуживанию копировально-множительной  техники, который дико боялся шредера, – рассказал Office Life бывший сотрудник этого ведомства. – Дело доходило до того, что он снимал с себя пиджак с галстуком и заворачивал рукава, прежде чем подойти к нему. На вопрос "Зачем и галстук тоже?" начальник объяснил, что кошмары, как галстук засасывает в шредер вместе с шеей преследуют его уже давно".

"Моя знакомая боится прилюдно сломать что-нибудь из офисной техники. Ведь за это могут заставить платить, – рассказывает сотрудница крупной строительной компании. – Она категорически избегает ксероксов-факсов-принтеров, а если "что" – звонит мне и шепчет в трубку (чтобы никто не услышал!!!): "Там красненькая кнопочка мигает, что делать?"


2. Начальство / важный клиент
 
Фраза начальника "мне надо с тобой поговорить" вводит в ступор почти стопроцентное большинство. "Сразу начинаешь вспоминать допущенные оплошности, упущенные возможности и даже список посещенных вчера сайтов. Пока дойдешь до кабинета три раза вспомнишь, куда ещё звали работать, – жалуется сотрудник компании "Вымпелком" Сергей. – А потом оказывается, что тебя просто хотят распросить о выполненных ещё вчера задачах. Даже обидно. Ведь я уже придумал все оправдания!"

Для многих из опрошенных нами журналистов очень характерен страх необходимости позвонить топ-менеджерам-спикерам. А вдруг от важного дела отвлечем или, наоборот, от кратковременного отдыха? Для того, чтобы набрать номер "серьезного человека", надо подумать, выпить кофе, сделать все остальные дела и... только тогда поднять трубку.

И даже просто открыть письмо от важного получателя многие не могут с первого раза.

3. Разглашение информации

Страх, что весь офис узнает - какие сайты знакомств ты посещаешь на рабочем месте или случайно получит личное письмо. Боязнь разглашения личной информации даже выше, нежели страх, что кто-то лишний услышит "секрет фирмы". Главные действующие лица в этом пункте - системные администраторы и собственная рассеянность. Многие боятся, что тех.отдел компании имеет возможность смотреть, чем сотрудник занимается, какие сайты  посещает, какие личные письма пишет и т.д. И если такая возможность существует, кто-то может этим злоупотреблять. Или боязнь отослать письмо "не тому" адресату. Причем, чем сильнее боишься - тем больше ошибок допускаешь в формировании списка рассылки.

Разглашение внутри корпорации информации, касающейся одного отдела тоже вызывает немало страхов. "Из-за  нестандартного потолочного свода, звук у нас в офисе преломляется как-то очень странно. - жалуется менеджер отдела продаж крупной строительной компании. - Таким образом, что когда ты говоришь нормально - тебя практически не слышит твой коллега в другом конце комнаты , но замечательно слышат  невидимые тобой соседи ,находящиеся по диагонали далеко и через коридор. А вдруг - это разговор про какой-нибудь "секрет фирмы"?"

4 Коллеги

Самое страшное – это аллергики. Такие есть в каждом офисе. Но никто же не пишет на общую рассылку, что именно он таковым и является. Чтобы не попасть в неловкую ситуацию, девушки перестают пользоваться парфюмом в офисе, а мужчины выливают кофе при малейшем чихе со стороны.

Собственный День рождения – еще одна фобия офисных сотрудников. Обязательное отмечание, стол, прием подарка – а вдруг финансовый кризис или плохое настроение? Или просто никому не понравятся мои салаты? Самый хитрый способ избежать отмечания своего праздника в офисе – заболеть или уйти в отпуск.

Сплетники или просто слишком любопытные коллеги – их боятся и избегают все. Некоторые даже боятся проходить через свой же большой офис – кажется, что все смотрят и обсуждают исключительно тебя. 

5. Стресс

Вот такое письмо пришло нам от главного редактора одного из крупных изданий: "Я бояюсь однажды сорваться и устроить в офисе "кровавую бойню" вкупе с "разбором полетов".
Без комментариев. Мы тоже этого боимся.

6.  Привидения

Да-да, не удивляйтесь. Это тоже распространенная офисная фобия. И не только офисная. К примеру, слухи о "горбатой останкинской бабушке" не первый год ходят по "телевизионной кузнице кадров". А многие сотрудницы ИД "Independent Media" поначалу очень боялись привидений. Добрые люди рассказали впечатлительным девушкам, что в этом здании раньше делали... гробы. Масла в огонь подливали прозрачные перегородки. "Я сижу спиной к стенке, а она же стеклянная, так что когда на кресле  поворачиваешься, то все предметы по очереди начинают в ней отражаться  и кажется, что двигаются, – рассказала о своей фобии фоторедактор глянцевого журнала Мария. – А когда резко поворачиваешься, то это происходит быстро, и появляется иллюзия, что в коридоре пролетело приведение. Сейчас смешно вспоминать, но когда я первый раз это увидела, было совсем не до смеха!"

7. Ответственность

Причем, в обе стороны. То есть либо страх, что без твоего присутствия все развалится, либо наоборот – боязнь взяться за новый проект. "Доходит до буквальной паранойи, – говорит менеджер по персоналу Юлия. – Боишься идти на работу в понедельник. А вдруг за выходные без тебя что-то случилось?!?"

Страх увольнения и страх "завала" на работе – тоже сильно распространены.